Гей, розіллялось ти, руськеє горе…
Іван Франко · 1898 Гей розіллялось ти, руськеє горе,Геть по Европі і геть по за море!
Бачили мури Любляни та Реки,Як з свого краю біг Русин на втеки.
Руські зітханя й стогнаня луналиТам де Понтеби біліють ся скали.
Аж із Кормон, мов живого до гробу,Гнали жандарми наш люд як худобу.
Небо італьське блакітне, погіднеБачило бруд наш, пригноблєнє бідне.
Генуя довго мабуть не забуде.Як то гостили в ній руськії люде.
Будуть ще внукам казать проти ночи:„Дивний тут люд кочував із півночи.
„Рідну країну с слізами споминав він,Але с проклятєм із неі тікав він.
„Спродував дома поля,господарство,Вірячи байці про Рудольфа царство.
„Дома покинувши землю родиннуГнав ся, щоб мрію ловити дитинну.
„Смілий у мріях, у вірі беззглядний,В дійсности наче дитина безрадний.
„Ані порадитись, ні побалакать, —Знав він лиш гнуть ся та жебрать та плакать.“
Гей розіллялось ти руськеє гореГеть по Европі і геть по за море!
Доки Гамбурські, важкі паровозиДе ви не ляли ся, руськії сльози!
Всі з тебе, Русине, драли проценти:Польськії шляхтичі й швабські агенти.
Що то ще жде тебе на океані?Що у Бразилії, в славній Парані?
Що то за рай ще тобі отвираєсьВ Спіріту Санто і Мінас Джераєс?
Видання 1898 року
Текст за виданням: Мій Ізмарагд, Львів: З друкарні пар. Ст. Манецкого і Спілки; накладом товариства «Академічна Громада», 1898. Твір у суспільному надбанні. Джерело — Вікісховище.