Лист із Бразилії

Сусіди любі! Пише вам Олеся.Ми всі здорові й добре нам веде ся.

Сім місяців отсе мовчали ми,Аж на кінці вандрівки стали ми.

Серед лісів тут живемо в бараціІ маємо страшенно много праці.

Рубаєм дерева на сяжень грубі —Одно два дни довбем, сусіди любі!

За рік оттак чень буде чистий морг,То будем сіять. Живемо на борг.

Боргує нам уряд, покіль до свого,Курузи, бульбу, сіль — і більш нічого.

Не розлучали нас і на пять хвиль…До міста маємо пятнацять миль.

В лісах, під горами… Та ми не ропчем.Доріг нема, стежки, дасть Біг, протопчем.

Та ви цікаві, як нам до водиДойіхалось, а потім аж сюди.

До Відня йіхали спокійно в купі;У Відні нас три дни держали в цюпі.

Пустили нас, лиш пан якийсь від насСім срібла взяв, що підписав нам пас.

З Понтеби завернули нас до Грацю,Там три неділі мали з нами працю.

Писали до Стрия, Мостів і Кут,А нам казали: „Зачекайте тут!“

Палазя там умерла від уроків,А лікар Німець мовив: „З браку соків.“

Івась умер напевно від вічниць,А лікар мовив. „Не плетіть дурниць!“

Та як ще Гриць, Оксанка, Рузя вмерли, —Пустили нас: „Ідіть, куди наперли!“

До моря ми добрались без біди,Лиш що до нас присілись два жиди

І видурили від Баланди й ХмизаПо десять ринських за якісь авіза.

Та на одній пересідці якосьЗгубив ся і пропав Юрків Антось.

В Ґенові ми сім неділь тифу ждали,За містом в норах як цигани спали.

Поганий край! Докучив голод нам,І горячок понабирались там.

Сім штук дітей, Онищиха й ЧаплихаІ Хрущ старий там вмерли; Збулись лиха.

Булоб нас більш померло, бо якасьНа нас італьська пані завзялась

І випросила в короля свідоцтво:Держать йіх, аж йім вимре все жіноцтво.

Хрест божий з нами! Певно се булаЯкась безбожна упириця зла.

Бо справді на жінок у тії добиУдарили найгіршії хороби.

Та Бог наслав на тую злюку бич:Попавсь нам лепський Русначок-панич,

Списав він лист від нас слізми облитийДо йіх там королеви Маргарити.

Все розповів: як нас тут трясця бє,Як відьма нічю кров жіночу пє,

Що тут дітей без корму сохне й плаче,Як з відьмою король у гречку скаче…

І помогло. Пустили нас як стій,Урвало ся поганій відьмі тій.

А як ми вже на корабель сідали,То панича від нас арештували,

Немов би то він ошуканець єсть.Він нам шепнув: „Се злоі відьми месть!

„Мовчіть, бо пропадете всі до чиста!“Ми — ша! Пропало наших ринських триста.

По морі ми плили без злих пригод,Лиш хорував погано весь народ.

На морі вмерло девять душ народу;Йіх замісць погребу метали в воду.

Най Бог боронить від такоі тьми,Як матері ридали за дітьми,

Коли йіх риби довгі мов ті бальки,Зубаті, чорні, рвали на кавалки!

В Бразилії ми теж зазнали зла:Пропасниця лиха на нас зайшла.

Три місяці чекали ми на квіти:Три хлопи вмерли тут і три кобіти.

Пять хлопців до послуг продали ми,А сім дівчат пішло в такі доми.

Про хлопців доси ми не мали вісти,Дівчата раді: є що пити й йісти,

Щож ще писать вам? Тут новин не гук.Пять душ нам доси вмерло від гадюк.

Тут по лісах блукають дикі люде,Бють наших і йідять. І нам те мабуть буде.

Та може дасть нам Бог іще підпять ся.Було нас сорок, є ще вісімнадцять.

Одно лиш жаль, що вже по руськи тутМолить ся ні балакать не дадуть.

На нас у місті крикнув Кандзюбінський:„Nie wolno tutaj gadać po rusińskij!

„Tu polski kraj i polski Bóg i król!Po polsku gadaj albo gębę stul!“

Га, щож, коли так острий ферлядунок.Хай буде й так! Який нам тут ратунок?

Сим кінчимо. Прощайте! Ждіть від насЗвісток, як нам заблисне ліпший час.