Два Кума

— Здоров, Василю, пане-брате!— Здоров, кумасю мій Кіндрате!— Чи ти ще там здоров та жив?— Ох, братику! — Василь завив,-Мого ти лишенька не знаєш,Що так питаєш!Бог покарав мене: я погорів;Уся худібонька пропала,Неначе язиком корова ізлизала…— Оце бак лихо! Глянь… Коли ж воно і як?— А так!Неділь вже, мабуть, з вісім буде —Святками до мене зібрались добрі люде.На бесіді вже, звісно, попились…От як усі вже розійшлись,-Пішов я з каганцем до коней у повітку…Бодай би й не ходить!.Я, бачся, каганець усе ховав під свитку,Та якось теє… Зирк — горить!І, батечку! Як обхопило —Усе до цурочки згоріло;Сам трохи-трохи не пропав…Та се й тужу вже восьмую неділю…Бодай би я був не діждав!.Ти ж, куме, як? — Ох, не питай, Василю!І я чимсь бога прогнівив…Колись я, братику, правесенько ходив,-Теперечки, дивись, до чого вже дожився!Зовсім калікою зробився!.До мене на святках наїхало гостей:Дядьки, брати та дехто із людей…Як милим гостям не радіти?.Уся кумпанія гарненько підпила…Поліз у погріб я дулівки ще вточити(Дулівочка-первак — така смачна була!)…Щоб іноді з вогнем біди не наробити,Поліз я поночі, хоча й п’яненький був…Що ж, пане-брате! Біс мене як пхнув —Я й покотивсь… Ще як не вбивсь — не знаю.Теперечки хоч плач не плач,Отак, як бач,На дерев’янці шкандибаю.— Дурні! — озвавсь до них Трохим,-Жалкуйте на себе, бо що за диво в тім,Що в Василя все погоріло,А в тебе ногу ізломило!Погано п’яному і поночі, й з вогнем.— Так що ж його робити?Не все ж ходить із ліхтарем!.— О, бити б вас обох та бити!Горілочки не треба вельми пити.