Дуб і Лозина

Стояв високий Дуб серед долиниІ гордовито всюди поглядав.Сміявся він з тоненької ЛозиниІ так їй раз сказав:— Яка химерна ти, нікчемная Лозина!Твій батько Верболіз здурів:Неначе ти йому не рідная дитина —На сміх тебе тут посадив.Захоче вітер буйний розходитись,Як гайдамак у вражому селі,Не знаєш ти, де з переляку дітись,Кладеш поклони до землі;А що ж як часом на долинуСердита буря набіжить?Рвоне тебе з корінням, як пір’їну,Аж курява угору полетить.От я — не ти… я — Дуб, се інше діло:Не тільки вітру не боюсь —Я з бурею змагаться буду сміло:Нехай як хоче дме — не поклонюсь.-І гордий Дуб від сміху захитався.На се Лозина так осмілилась сказать:— Поважний Дубе наш! Великий ти удався,Нащо ж маленьких зневажать?Не всім однакова судилась в світі доля:Тому шуміть, тому поклони бить,-На все, на все є божа воля,Усім під богом треба жить…-І добалакались… Надвечір лихо склалось:Страшенна буря зразу заревла…Дуб стрепенувсь, загув, аж листя розліталось,Лозина бідненька на землю прилягла;Грім гуркотів, огнями розсипався,Неначе страшний суд настав…Змагався довго Дуб, стогнав, не подавався,А далі затріщав, зломився і — упав…Пробігло лишенько, у степ загуркотіло,І ясне сонечко долину освітило;Лозиночка заплакана стоїть,А Дуб поламаний лежить.

Хто величається і других зневажає,Нехай про Дуба казочку читає,На ум собі кладе,-Наука в ліс не заведе.