Дідок у лісі

Пішов Дідок у ліс по дрова;Не забарився в’язку нарубать,Та як її на плечі взять:Осика — не полова!Як не мостивсь, як не ладнав,А оберемка не підняв.Сердега сів, схиливсяТа й зажурився.Згадалось все йому — і давня давнина…А де тепер вона?.Минулось все, неначе снилось;Далеко десь туманом вкрилось,Не буде знов;Прожив той вік, мов поле перейшов,Квітчастеє, веселе та зелене…Ох, доле, доле!. А тепер…Дідок сльозу утер.— Забула десь і тая смерть про мене,-Зітхнувши тяжко, він озвавсьІ за вірьовку знов узявсь;Аж чує — щось по листях шелеснуло,Холодним вітриком дихнуло…Коли глядить —Страшенна смерть близесенько стоїть…Дідок оторопів,— і рученьки помліли,І причувається, неначе із могили:— Я недалечко йшла,На той світ душу провела,Аж чую — тут і ти озвався.-Сердега так перелякався,Що аж тремтить; якби молодший був,То, може б, дременув.— Звиняйте, тіточко, я… теє… вашу ласку,Щоб помогли мені піднять на плечі в’язку,Як не во гнів се буде вам.

Буває трудно, гірко намНа світі тую лямку терти,А все-таки ми боїмось умерти:Живий живе гада,І смерть — найгіршая біда.