До пані Я. С.

I

Солодко є, як по довгій відчайній плавбі серед моря

Врешті з розбитим чолом і соло́но болючими гру́дьми

Знайде плавець мілину́, береги і промовить до себе:

— Божий закон — то життя, — я живу.

Солодко є, як мандрівець, знемігшись у бурі крижа́ній,

Від завивання глухий, і осліплий од вітру лихого,

В далечі раптом одріжнить, невовчі, привітливі ватри;

Стане він, — серце відсвітить огням.

А найсолодше — з обману, і пльоток, і підлости вийти,

З пасток і ям, що нечисті, й доріг понад вищиром згону

Вийти, як пан, простувати з приятелем любим

В ковану, у обіто́вану путь.

II

А нині вве́чері було мені так легко,Бо згадував я очі найсолодші,І все в мені замовкло. НібиВ один вузо́л всі пориви зв'язав я.Немов у морю вал застиг найвищий, —В тім воднім шклі перебував мій вечір:

З годинником, що цокає невтомно,З медовим світлом лямпи, із портретомТак часто, так шалено виціло́ваним твоїм.