Дідок і вітряки

Сидів колись Дідок під явором густим.Зелене листячко неначебто шептало,Що шелестів і він, як був ще молодим…Було, та загуло і сниться перестало…Стояли перед ним два хлопці Вітряки,Поприбиралися такими молодцями,Що гляньте, мов, се ми, не прості козаки!І почали вони молоти язиками:— Гай, гай, Дідусику! — озвавсь один Вітряк.-І сива голова, і борода велика,І розуму набравсь, а все-таки біднякІ в світі божому якаясь ти притика.Он я надумався,— побачиш, потривай,-Як гарно житиму, аби була охота!Достану грошенят — у мене буде рай:Будинок, дворище, мальовані ворота;Біля воріт тобі збудую хатку я,І будеш ти гостям ворота відчиняти,І житимеш в добрі; головонька твояНе буде вже тоді під явором куняти.-На се Дідок сказав: — Бринить добро твоє,І гарно здалеку будинок бовваніє…Розумний б’є на те, що справді в його є,А дурень думкою, як кажуть, багатіє.— Я розсудив не так! — верзе другий Вітряк.-Щоб в світі живучи, ніколи не блудити,Підладжуйсь до людей, вертись і так і сяк,А іноді умій солодку річ зліпити.Хоч кажуть — хто мовчить, той ніби двохнавчить,-Щербата вигадка: не можна мовчки жити,Бо не чутно того, хто дума і мовчить,Міркуй усяк про те, як язиком вертіти.Ти думаєш своє, а вимовляй не те —І потече тобі усюди теє млеко,Вигадливий язик дорогу промете,І можна вибраться далеко-предалеко.— Гляди,— промовив Дід,— на світі є пристріт,Такою думкою ти не хвались нікому,Бо сказано давно: брехнею пройдеш світ,Та от біда яка — не вернешся додому,-Дідок замовк, сидить і голову схилив."От,— думає собі,— десь на лихо взялися…"Аж дивиться згодя — нема вже Вітряків,Бо засоромились і мовчки розійшлися.

Дідок сказав своє, тепер і я додам:Моторна голова нехай свій розум має,Шкода молоть брехню порожнім Вітрякам,Бо мудра правдонька їм крилля поламає.