Дев'ятнадцятий і Двадцятий

1

По́рохом Україна взялася,

Чорна коло гармати стоїть,

(Не говоріте теорій, бо теорія продала́ся.

Не говоріте нічого — слова то вороги!)

І коло Неї люди в подертій одежі.

Коло Неї — босі полки,

Що боронять останні межі,

Що моляться тільки Їй!

Та молитва їх проста, без афектації,

Молитва полків:

— Правдо, ти — зброя Нації,

Ми — гнів!

— І от відступають у розривах,

Усе рідших розривах ґранат,

І от відступають, упадають, покидають свій рідний край:

— Державо, ти була, як огненна злива!

Державо, прощай!

2

Вони розсипались по ґранітах Европи,

Як стовпи іскор з огню

Великої леґенди.

Гостроокі шофери з Авеню д'Опера́,

Що бліднуть од радости на звуки заблуканих вистрілів,

Сірі шахтярі на Шлеську, що в мокрих підземеллях,

Чують дзвони останньої години чужинців,

Лісоруби в Бразілії, студенти в Празі,

Фармери Канади, робітники на Кубі,

Вірять, задихаючися від хворостей, утоми і порожнечі:

„Ми бились не надаремно!“