Чом я не можу злинути у гору…

Чом я не можу злинути у горутуди, на те верхівля золоте,де місяць просьвітив біляву хмарку?Я-ж бачила, як хмарка та вродилась:вона повстала з гучного потокатуманом білим, парою без барвиі тихо поплила понад водоюглибокими ярами далї в гору,поволи підвелась, немов на силуі в гору подалась. Вона чіпляласьза смерекові гребінї зелені,за уступи обголеної кручіі за колиби там, на полонинї,немов, людина, що з тяжким з'усиллямна гору добуваєть ся. І вийшла,і стала на верхівлї і всьміхнуласьдо місяця, мов дївчина білява,і заяснїла, легка та прозора,мов ясна мрія. Хто у нїй пізнаєоту важку, безбарвну, вогку хмару,що сунулась так тяжко по долинї?…

Ой гори, гори, золоті верхівля!Та на щож я до вас так пориваюсь?Та на щож я люблю вас так тужливо?Невже менї не суджено дістатисьна ваші заповітні високости?Коли менї не дано крил міцних,щоб я могла орлицею підбитисьгеть високо понад найвищі гори,то прагну я собі потоків слїз,гарячих слїз, нестриманих, раптових,що рвуть ся з глибини самого серцяджерелами живущої води.Нехай би з них душа моя повсталаі з мукою тяжкою подала сяна те верхівля вічно сьвітлянеє,що мріє з далека моїм очамтак неприступно, як і тії гори,що я на їх лиш мрією лїтаю.І може-б дух мій, наче тая хмарка,на високости раптом одмінив ся,просьвічений нагірним, чистим сьвітлом.