«…усе життя наше живемо ми наче на балконі. Тікаємо від землі, шукаємо свіжог» — Наталя Романович-Ткаченко — На балконі

…усе життя наше живемо ми наче на балконі. Тікаємо від землі, шукаємо свіжого гарного повітря, спокою, коли земля обливається кровʼю. Живемо на балконі, в повітрі, без всякого ґрунту під ногами; тікаємо від тих, що живуть нанизу, в болоті, щоб не бачити їх, щоб не чути їх; тікаємо. І такі ми грубошкірі, такі заскорузлі у своїх почуттях, що треба тільки надзвичайного випадку, щоб ми раптом відчули ненормальність свого балконного життя і свій глибокий звʼязок з тими, що живуть у смороді й болоті.
Мова зникає, коли нею не говориться про любов.
…розкуркулити мозок не можна.
У кожного "Я" є своє ім'я, на всіх не нагримаєш грізно, ми — не безліч стандартних "я", а безліч всесвітів різних.
…можна вірити тільки в те мистецтво, що просуває вперед всю будову мислі, відчуття, побуту, для боротьби за завтра і для прийняття його.
Я — та ж сама блощиця, як, правда, й усі ми, що звемо себе "вищими людьми". Тільки ми, ці "вищі люди" — брехливі, самозадоволені блощиці. Ми обманюємо себе й других, запевняючи, що живемо з власної волі, що вільні у виборі життя й смерті, що життя наше потрібне для якихсь особливих, вищих цілей, до яких проста, постільна блощиця не може бути участна.
Борітеся – поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас сила і воля святая!
Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, як їх почує!..
Торуй свій шлях - той, що твоїм назвався, той, що обрав тебе навіки вік. До нього змалку ти заповідався до нього сам Господь тебе прирік.
Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю - дуже скучив.
Ах, як я втомився, мамо!
…здійняла з дна душі цурупалки старих одбутих почувань.
Кожне «сьогодні» визначає не тільки прийдешнє, але й минуле.
Ти знаєш, що ти – людина? Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя – єдина, мука твоя – єдина, очі твої – одні.
Я не умру від смерті, я умру від життя.
А він не зірку — сонце їй подарував! Сонце своєї довіри, любові й чистоти.