Перун

551 Прокопій · Кн. VII, розд. 14, 22–23; Loeb, т. 4, с. 269–271

Найдавніше свідчення, без імені. Анти й склавини, пише Прокопій, вірять, що є один бог, творець блискавки, і він один — володар усього; йому приносять у жертву биків та інших тварин. Долі вони не визнають, а коли смерть близько — у хворобі чи перед боєм — обіцяють богові жертву за порятунок і, вцілівши, віддають обіцяне.

1113 Повість минулих літ · Під 907, 945, 971 рр.

За договором 907 року руси клялися «оружьемъ своимъ, и Перуномъ, богомъ своимъ, и Волосомъ, скотьемъ богомъ». 945 року князь Ігор ходив присягати на пагорб, де стояв Перун, і поклав там зброю, щити й золото; хрещена Русь присягала в церкві святого Іллі. Святослав 971 року обіцяв: якщо порушимо клятву, хай буде нам кара від бога, в якого віруємо, — Перуна й Волоса, скотячого бога.

1113 Повість минулих літ · Під 980 і 988 рр.

980 року Володимир поставив на пагорбі за теремним двором кумирів: «Перуна древяна, а главу его сребрену, а усъ златъ», а поруч — Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла й Мокош. Після хрещення 988 року він звелів Перуна прив'язати коневі до хвоста, бити палицями й скинути в Дніпро, і проводжати, доки той не мине пороги.

1843 Густинський літопис · Розділ «О идолах руских»

Книжник XVII ст. називає Перуна («Перконосъ, си есть Перунъ») найстаршим із руських богів: створений на подобу людини, у руках тримав камінь, дорогий, мов вогонь; йому приносили жертви й безперестанку палили вогонь із дубових дров, а жерця, через недбалість якого вогонь згасав, убивали. Опис запозичено з польських і литовських хронік.

1847 Костомаров · С. 16–19, 110

Костомаров (1847) називає Перуна головним божеством Русі після Бога-Вседержителя: як Юпітер, він бог грому й блискавки, але, на думку автора, означав світло взагалі — «світлоносний початок». Ім'я він зіставляє з литовським Перкунасом, за Гваньїні згадує невгасимий вогонь Перунові в Новгороді, а з договорів виводить, що Перун був і богом війни, як балтійський Святовит: при клятві до його ніг клали зброю. Перуна й Дажбога автор вважає іменами одного світлоносного божества, а Прове чи Проне балтійських слов'ян — тим самим Перуном. Це реконструкція автора, а не засвідчене джерелами.

1876 Нечуй-Левицький · С. 7

Нечуй-Левицький називає Перуна богом грому й блискавки серед давніх богів, яких знають із літописів, і зауважує, що в народі імʼя лишилося хіба в приказках Угорської Русі (за збіркою прислів'їв Вислоцького): «Перун би тя розтраскав! Коби не перун, многі би не хрестили ся».

1912 Гнатюк · С. XI–XII

У записах кінця XIX — початку XX ст. грім — «божа сила, якою орудує св. Іля». Найбільше від грому гинуть чорти: чуючи його, чорт пищить і перебігає з місця на місце, а грім б'є в дерево чи навіть у людину, під якою він сховався. Там, куди вдарило, знаходять «кров» чорта для ворожіння й теплий кремінь, яким стріляв Ілля.

1914 Анічков · С. 106–111

Анічков (1914) простежує шлях скинутого кумира: Перуна стягли Боричевим узвозом — нинішнім Хрещатиком і Подільським спуском — до Ручаю, а звідти в Дніпро; так само вчинили й з Волосом. Літописна розповідь, яку він за Шахматовим виводить із давнього житія Володимира, пояснює: кумира били «не яко древоу чюющю», а на поругу бісові, що в ньому ошукував людей. Тож для книжників ідол — ніщо, а давній бог — біс; звідси, пише Анічков, «біс-Перун» і «біс-Хорс» у пізніх текстах.