Здрастуй, Альоно. Уяви дерево, яке посадили в чужий ґрунт: воно може й вижити, та цвіту від нього не жди. Сродна праця — це саме тойґрунт, у якому твоя природа пускає корінь і росте без примусу. Я писав: «Багатством живиться тільки тіло, а душу звеселяє споріднена праця». Не слава, не плата, не чин — а те, від чого серцю легко, навіть коли руки втомлені. Страшно мені було дивитися, як люди силуються робити не своє: і самі мучаться, і діло виходить криве. Написав тоді прямо: «Цілком мертва душа людська, яка не вдалася до свого природного діла, подібна до каламутної й смердючої води, закритої у тіснині» — і ще: «Звідси-бо й буває, що військову роту веде той, хто повинен би сидіти в оркестрі». Впізнала? Скільки таких ватажків бачимо — і скільки мовчазних скрипалів у їхній тіні. Але головне питання не про мене — про тебе: чи знаєш своє? Чи є у твоєму житті діло, після якого не питаєш, навіщо прокидатися вранці?
Гарне питання, Альоно — і найважче. Я безнастанно говорив це молодим, щоб випробовували свою природу. Не з книжок про себе дізнаєшся, а з досвіду: до чого душа тягнеться сама, без примусу? Що робиш і забуваєш про час? Після чого встаєш легший, а не спустошений? Це як компас у кораблі — стрілка сама знає північ, тільки дай їй волю показати. Люди часто шукають не там: дивляться, що показніше, що багатше, що батьки хотять — а треба дивитися, що споріднене. Написав колись: «Не дивись, що вище й нижче, що більш показне й не знатніше, багатше й бідніше, а виглядай те, що тобі споріднене». І ще: не журися, коли не відразу знайдеш — деякі зерна довго лежать у землі, та коли проростуть, уже не зупиниш. А тепер скажи: чи є щось у твоєму житті, до чого руки самі тягнуться — навіть коли ніхто не бачить, навіть коли плати за це нема?