Василь Сухомлинський

Багатство рідної мови, її скарби – це наріжні камені тієї будови, ім’я якої – духовна культура людини.

Любов шляхетна тільки тоді, коли вона сором’язлива.

Знання рідної мови визначає багатство, широчінь інтелектуальних та естетичних інтересів особистості. Той, хто не знає рідної, материнської мови або цурається її, — сам засуджує себе на злиденність душі, стає безбатченком.

Любов — це насамперед відповідальність, а потім уже насолода, радість.

Людина така, яке її уявлення про щастя.

Слово — найтонший дотик до серця; воно може стати і ніжною запашною квіткою, і живою водою, що повертає віру в добро, і гострим ножем, і розпеченим залізом, і брудом… Мудре і добре слово дає радість, нерозумне і зле, необдумане і нетактовне — приносить біду. Словом можна вбити й оживити, поранити і вилікувати, посіяти тривогу й безнадію і одухотворити, розсіяти сумнів і засмутити, викликати посмішку і сльози, породити віру в людину і посіяти зневіру, надихнути на працю і скувати сили душі…

Людина народжується на світ не для того, щоб зникнути безвісною пилинкою. Людина народжується, щоб лишити по собі слід вічний.

Почуття оптимізму є цілющим струмком, який живить річку думки.

Справжнє виховання — це самовиховання.

Людина звелася над світом усього живого насамперед тому, що горе інших стало її особистим горем.

Мова – духовне багатство народу. Щоб любити — треба знати, а щоб проникнути в таку тонку й неосяжну, величну й багатогранну річ, як мова, треба її любити.