Валерій Шевчук

Вір, що краса світу — образ Божий у ньому, а почварність — тло, на якому він бачиться, нетривкість же краси — тло, на якому пізнається вічність.

Знай, що створене тобою добро у світі і є росток, який гряде із прогнилої плоті у майбутню прорість, а тлінь твоя — це тьма, зло і нелюбов.

Не ненавидь ненависників, а пожалій їх, бо не ти окрадений ненавистю їхньою, а окрадені вони — не зуміли побачити в тобі світла а побачили тільки тьму.

Тяжкий гріх, як на мене, заперечувати любов до світу й краси любов'ю до Бога, бо й світ — Боже творення в ім'я посланої ним на землю людини. Як уже казав, не із помсти та ненависті, а із любові Бог усамітнив людину, виславши із раю для земного життя, щоб із тлінного творила вічне.

Прірва твориться тоді, коли людина перестає бачити біле – білим, а чорне – чорним, а починає біле звати чорним, а чорне – білим…

…латиняни, ввівши в догматику поняття «чистилища» мали певну рацію… але не в потойбічні після смерті, а на землі, що весь створений людьми світ і є чистилищем, бо саме тут спитується людина.

Бо за Господнім приписом кожен має воювати зі своїм сатаною сам.

У кожної людини є своя темна хмара… І кожен свою темну хмару має знайти і вивідати сам.

Але кожен із нас не без світла - в одного більше світла, в іншого – тьми, бо й день не без затінків і темних закапелків, а ніч не без світла: свічки, місяця, зір, світляків – усе це речі прості…

Наснага приходить у праці, у щоденному осягненні і досягненні…

Не годиться, щоб праця огірчувала життя, як це було в Єгипті із ізраїльтянами, бо, коли праця огірчує, вона рабська а не Богом надихнута.

Праця для людини у сенсі створення цінності неймовірна важлива, бо «Господь чудо творить через смертних».

Любов – це і є рух до спокою.

Любов цей світ ушляхетнює.

Вона все-таки існує на цій землі – любов, і, поки вона є, доти можна не боятися за сонце: світитиме воно через мільярд років чи ні.

Кожна людина й тварина шукає собі криївки – всім їм треба сховатися від світу.

Кожна людина - щось таке, що ніколи і ніяк не повториться, відтак не повторюються й людські історії.

Любов у світі не тільки любов породжує, але й усі біди.

Без самоти нічого сокровенного й бути не може.

Було б дуже сумно в цьому світі, коли б у ньому не можна було б чогось змінити. Але ще сумніше в ньому було б, коли б не було у ньому нічого незмінного.

Через двісті років нікому не буде діла до того, що становили як особи такі-от, як ми. Запишуть війни, які вели можновладці не менші королів, цікавитимуться, чи розводили ми корів і як обробляли землю. Але до наших душ не буде їм діла: вони належать нам і найперше нам...

Щодня ми живемо, щоб померти на ніч і знову народитися вранці. Щодня ми вмираємо і цим звільняємося від потреби розв'язувати найхимернішу з загадок - темряву.

Весь світ дивовижно уладжено і все діє співмірно до добра кожному, а основним принципом світу є все-таки любов.

Кожен чоловік шукає в житті відповідностей та віддзеркалювання себе в інших. Часом він сам віддзеркалює, але зв'язок від того не порушується. Те, що говориться про спорідненість душ, - не марниця. Я довго над цим міркував: спорідненість душ - одна з найдійовіших форм боротьби людини із самотністю.

Цілий світ на сльозах стоїть.

Земля... це клубок, сплетений сіткою. Немає в ньому нічого даремного й марного, але не кожному дано це зрозуміти.

Ніколи не роби того, чого тебе не просять.

Люди можуть цілий вік прожити побіч одне одного, цілий вік вони дивитимуться одне на одне і ділитимуть хліб, але й гадки не матимуть, яка дивовижна й несподівана музика звучить часом у їхніх серцях.

Сіре кошеня зайшло їй у душу і згорнулося у клубок.

Учинивши комусь зло, ти собі його вчинив, так само і з добром. Убивши когось чи зламавши - ти в собі щось убив чи зламав.

...душа народу - це і є його мудрість та самодостатність.

...в той час [Русі-України] українці здобували свій питомий мисленний дім.

Кожен з нас – гість у цьому житті, але кожен у ньому, як уміє і як може, будує свій храм. Той храм і є душею нашою – чистим серцем. Все минає, все зникає й нищиться, одна тільки любов вічна. Вона жи­вильна сила нашого духу, вона спонука праці нашої та життя. Вона до­лає малість нашу і зло наше, і в ній надія наша.

Без страху людина стала б удвічі більшим хижаком, ніж є. Страх унатурює звичаї й мораль. Унатурює, а може, й творить їх.

Світ - це ланцюг, і дуже химерно сплетений. Поруш у ньому ланку — і він розсиплеться. Навіть у думках своїх годі відгородитися від світу, адже поєднаний із ним тисячею невидимих ниток. Навіть думка не існує сама від себе, вона зʼєднується з іншими людськими думками, хоч ти, може, того й не бажаєш.

Знайти себе, подумалося, - це прожити життя.

Кожен у цьому світі шукає себе…

Не живе щастя в далеких країнах і в небачених містах, а в тобі самому - умій тільки ним користуватися. Остерігайся, щоб не захопив тебе вир, який відриває людину від рідної землі й закидає її на чужину. Навчися радіти зі світу й життя, тоді й непокоїтися будеш менше. Пізнавай світ, а не проклинай його - ось тобі джерело. Пий із нього і здобудеш радість.

Буває, впаде до серця іскра й залишає слід, як на тканині: коли не погасити її вчасно, може запалати такий вогонь, який зовсім тебе спопелить.

…мова сьогодні до того, кого захопив неспокій і хто шукає свого саду не у речах матерʼяльних, а в іншому, чого прагне неупокорена душа. Такі на цій землі волею Божою теж навіщось творяться, і їхнє покликання - жити і дороги, наче їжу, через себе перепускати.

Кожен із нас приходить у світ неоднаково. Один знаходить собі призначене, ледве продерши очі. Всі немовлята схожі, але на кожному осібний карб, бо в кожного своя доля: один міщанином стане, а другий землю оратиме. Ще один — царем, а інший - попом. Войовником чи майстровим. Кожен віднайде собі житло й дружину. Але з-поміж тих певних вирізняються ще непевні. Над ними запалюється дальша зірка, бо все їхнє наступне життя стає чомусь смугою найрізноманітніших пригод і трафунків.

Надія веде людину по світі.

Коли дозволиш зло у найменшому, дозволиш його потім і у великому.

…люди живуть в одному світі, але неоднаково. Світ наш - це мережа світців дрібних…

Не досягне вершини той, котрий береться піймати незміренне.

Я люблю волю, - сказав Розум. - Той, хто будує хурдиги для інших чи замикає в них себе, - мій ворог.