Іван Багряний

Один — то може бути ворог народу. Два — може бути. Сто — може бути. Тисяча — теж може бути. Але сотні тисяч! Але мільйони!! То вже не вороги народу. То є народ! Народ!

Більшовизм - це є насильство над людиною, це є рабський труд, це є сваволя політичної кліки, це є новітнє кріпацтво, це є терор фізичний і духовний, це є злидні, це є голод, це є війна.

Більшовики зробили для 100 національностей єдину "совітську родіну" і навязують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СРСР.

Найдорожчий скарб, що людина має, – це віра в себе і в собі подібних.

Сталін прирік українське селянство на наглядну смерть свідомо, щоб змусити його до покірності, до примирення з заведеним колгоспним рабством.

Тим терором російський червоний фашизм (більшовизм) намагається перетворити 100 національностей в т.зв. "єдиний радянський народ", цебто фактично в російський народ.

Недарма там виховався тип людини, такий поширений там, - людини заляканої, підозрілої, мовчазної і фатально настроєної.

Я не хочу вертатись до СРСР тому, що там людина не варта й того, що комаха. Знищуючи людей за ніщо: за дрібниці, за сказане слово, за анекдот, за скаргу на погане життя та ще й роблячи це з одвертим цинізмом, більшовики виставляють таку формулу: "В СССР людей хватіт і нечово церемонітса" та "ліпше поламати ребра сотні невинних, як пропустити одного винного".

Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де народився і ходив по ній дитячими ногами, де лежать кості предків, де могила матері.

Цей штучно створений голод забрав колосальні жертви від народу, що нічого не хотів, крім свободи й незалежності.

Я не хочу вертатись до СРСР, тому що сталінський соціалістичний СРСР - то є суцільний концтабір поневолених людей всіх 100 національностей - людей безправних, стероризованих, голодних, вбогих.

…"пятілєтка реконструкції челавєка".

Підгорнувши Україну, більшовизм поставив своїм завданням денаціоналізувати її, знищити її духовно й національно, прагнучи зробити з багатонаціонального СРСР єдину червону імперію. А через те, що Україна була найбагатшою в СРСР республікою й другою по величині після Росії, - більшовизм прагнув утримати її за всяку ціну.

Замучили вони мого діда за те, що він був заможний український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти "комуни", дядька за те, що він був за часів національної визвольної боротьби - в 1917-1919 рр. - вояком національної армії Української Народної Республіки. За те, що боровся за свободу і незалежність українського народу.

Григорій охоче відмовлявся від своєї "черги" на її користь, мотивуючи тим, що в нього "руку крутить", — і мав з того вигоду. Він сидів на кермі і стернував тихенько дрючком і дивився на неї скільки хотів. Милувався. Впивався, п'янів від того споглядання.

Така вже людська вдача: кожен, хто впав, хоче бачити втіху для себе в падінні іншого, бо бути в падінні самотнім - то нестерпно.

Утративши все, людина лишала собі сміх. І взяла той сміх за прапор. І з тим сміхом отак от гола сидить під шибеницею і з тієї шибениці глузує.

Але світ злостивих все-таки безсилий проти світу ясних серцем і гордих.

Людській душі і в карцері добре. Бо можна її відібрати від світу, але не можна відібрати світу від неї. Поки вона жива.

Коли маєш нагоду посміятися сьогодні, не відкладай на завтра. Смійся сьогодні, бо завтра не дадуть, завтра вже може бути пізно.

Всі дороги сходимі, й всі могили зчислимі, і кожна ніч — навіть полярна ніч! — кінчається ранком.

Людина - це найвеличніша з усіх істот. Людина - найнещасніша з усіх істот. Людина - найпідліша з усіх істот. Як тяжко з цих трьох рубрик вибирати першу для доведення прикладом.

Куркулів знищувано за те, що вони заможні, за те, що вони "куркулі". Бідняків, інтелігентів і робітників знищувано за те, що вони співчували "куркулям", а значить були "підкуркульниками". В цю категорію вносили всіх тих, хто був проти радянської влади і колективізації.

Пісня пекучого бажання, широка, буйна. Шириться, росте, захльоскує, без жалю рве, тягне задавлену душу.

Сміливі завжди мають щастя…

Либонь, вони встали з-під землі — цілі ті покоління каторжників, армії їх!.. Вони вишикувалися обабіч колії, вздовж насипу безконечною хмарою і стояли, спершись на кайла, на лопати, на тачки... По коліна в воді і в болоті... У ровах і ямах...

За свої вчинки відповідатиму я... перед людьми і перед Богом.

В любові тріюмфує над чорною тьмою світ — сонячний, прекрасний, божественний світ.

…все минає і все проходить, але продовжується життя, джерело якого — любов. І як і найгустіший дим не в силі заступити сонця, так і найчорніше зло не в силі подолати добро, що виходить з любови.

…душа ж потребує собі рівних, щоб у часи критичні черпати собі силу з їхньої сили, щоб кріпити себе снагою душі іншої.

Можуть зітерти його тіло на порох, але не зможе ніхто зітерти на порох його душі, не зможе зігнати її з цієї землі. Помиляються ті, хто вогнем і залізом прийшли йому диктувать свою волю.

Є щось, що не може вмерти навіть на війні.

Вони шукали рятунку в загибелі ближнього, в зненависті — в тому, в чому рятунку ніколи не було й ніколи не буде.

Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами.

“Там" якщо й звільняють, то хіба тільки в землю.

Що ж до методів, то виходило, що тут, як ніде, з найбільше оголеним цинізмом і брутальною послідовністю застосовано гасло «Мета виправдовує всі засоби», а діалектичну істину «Буття визначає свідомість» змодернізоваво й пристосовано до філософії, світогляду та моралі сучасних інквізиторів, і тепер вона звучить— «Биття визначає зізнання». Аж цю підміну однієї діалектичної істини такою ж другою діалектичною істиною зроблено по-російськи, і в цій мові воно звучить ідеально опукло й красномовно: Було — «Битіє опредєляєт сознаніє», а стало — «Бітіє опредєляєт сознаніє».

Він відчував, що саме тут може бути нанесена йому найтяжча поразка, яка може зломити його волю, — це замах на його віру в те, що найбільше цінив усе своє життя і за що тримався душею, як за рятівниче коло. Віру в людей, і не взагалі в людей, а віру в своїх братів.

Цього всього не можна б витерпіти, і люди ці всі давно були б по божевільнях, коли б не одна людська риса, і не взагалі «людська», а риса совєтської людини, яка давно навчилася до всього ставитися з глумом, з презирливою іронією, з насмішкою.

Не важно, що ти робив учора, важно, що ти міг робити завтра. Не важно, чи правдою є вся та брехня, яку слідчий змушує тебе говорити, а важний факт, що ти таки не любиш совєтської влади, а значить- ти небезпечний, а тому тебе треба зліквідувати. Мета ж виправдовує всі засоби.

Ні, це не просто життя, а це велике змагання. Це життя людей, що з усієї сили намагаються утриматися на Богом призначеному їм рівні, що на такій маленькій і тісній території, в такому бруді, при такому страшному процесі знеосіблення й нівеляції промудряються жити, як люди. Так, ніби вони складають іспит в своїй масі, до якої межі простягається сфера людської життєздатності, яку напругу може витримати людська душа, доки не зірветься в прірву божевілля. Це великий іспит.

Він уже вловив основну тенденцію цієї модерної інквізиції - це обернути людину в ганчірку, тварину, в безвольного пса, що скавулить і плазує, готовий лизати що завгодно, від чобіт починаючи. Обернути її в ганебну моральну руїну, розчавити й знищити те, що називається людською душею... А тоді вже викинути її на фізичний смітник.

Ліпше умерти раз, умерти гордо, з незломаною душею, аніж повзати на колінях і вмерти двічі - морально й фізично. Але в першім варіанті ще є шанс взагалі не вмерти.

…коли б якась республіка захотіла вийти з федерації, вона була 6 задавлена вогнем і залізом своїм "рівноправним" союзником - більшовицькою Росією. І була б весь час наставлена і утримувана терором у тім вільнім союзі. Більшовизмові залежить на створенні єдиної тоталітарної червоної імперії з єдиною адміністрацією, єдиною мовою, єдиною культурою, єдиною ідеологією й політикою.

… нотки затаєної пекучої ненависті захльоскують душу.

Кричить плакатами культура.

Чорні ґрати розпанахали небо.

Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи!