Наталка Сірківна

Наталці вісімнадцять, і вона Сірківна: «Мій батько — Сірко, і дід — теж Сірко, і прадід». Вона виросла на Зеленому Клині, серед уссурійських нетрів, де українці-переселенці ловлять тигрів живцем. З вінчестером вона поводиться, як досвідчений вояк, їздить верхи, ходить з батьком і братом на промисел, а собаки слухаються її з півслова. Краса й суворість у ній поєднані так, що новий гість почувається перед нею школярем. Цей гість — утікач з «ешелону смерті», якого Сірки підібрали в тайзі. Наталка кепкує з нього, перевіряє, чи вміє він стріляти, і місяцями мовчить про те, що відчуває. А коли по нього приходить біда, вона не плаче й не ховається: сама вирішує, якою дорогою йому тікати, а потім стає перед батьками навколішки з набійницею на поясі. Що важить більше — рідна хата чи людина, з якою готова піти в невідоме? І чи можна полюбити Україну, якої ніколи не бачила? Відповідь ви почуєте від неї самої.