Заповіт Якова

Як умру я в тім краю МіцраімІ житє се мов тінь промине,Не ховайте єгипським звичаємУ египських гробницях мене.

Не хочу́ я нетлінним лежати,Світ живий своім трупом дразнить, —Хай те тіло із пороху взятеЗнов вертається в порох зогнить.

В степову обгорнувши рогожуСеред шляху зарийте мене,Що в єгипсьску столицю ворожуЗ благодатного Гозен верне́.

Отим шляхом на панщину лютуШвидко йтимуть потомки моі,То щоб стогін йіх, муку і скрутуПочував я щодень у землі.

Буде дух мій незломний, могучийЙіх надією волі кормить,А йіх сльози гіркіі, пекучіНе дадуть моім костям зогнить.

А як блисне вам ранок свободиІ знімесь мов племя як рій,Щоб іти на Червоніі водиВ край далекий, обіцяний, свій —

Заклинаю вас Богом єдиним,Не лишіть моіх костей оттут!Най у рідній землі ПалестиниКоло батька і діда спічнуть.

Бо велика зближаєть ся кара!Без ліку мов пустині піскиНалетять на сей край наче хмараПесі мухи і воші й сверщки.

Остогидне житє всім у краю,Заповнять вони всякий куток, —Так нехай же, молю вас, благаю,Не сквернять моіх вольних кісток.

І ще гіршая кара йім буде,Поки випустять вас із оков:Кровопійцям, що пили кров люду,Батько Ніль перемінить ся в кров.

То не дайте тій крові неправійОмочить моі кости оттут,Щоб не став я в сорочці кровавійПеред троном Єгови на суд.20 сент. 1889.