Сурка

Я Сурка, бідна жидівка.Не Дав Бог росту ні вроди:Мала я, ростом похила,Лицем і зовсім погана.

Тай як було виростатиСтрункою й простою СурціБез батька й рідноі неньки,Від малку поміж чужими,Від малку в тяжкій роботі,У поштурковищу людськім!От так жила я літ двадцять,І не жила, а хилялась,Із коршми в коршму тинялась.Робота денно і нічно,Коршмарка зла і лінива,Коршмар побожний та злодій,І вередливіі гості.Усяке те тілько й дума —Слузі роботи завдати,Слугу щипнути та штуркнуть, —Слуга ж і писнуть не сміє,Ще й усміхати ся мусить,Хоч гнів і сльози на верха.Оттак жила я літ двадцять.Аж раз коршмар міні шепче:„Приходь ти, Сурко, до менеВ ночи, як жінка пойіде!“Я хоч негарна й похила,Хоч глупа виросла й темна,Читать, писати не знаю,Молитись Богу не вмію, —А таки я здогадалась,На що я Юдці здалася.Гадала з разу втікати,Потім — коршмарці сказати,А далі так розгадала:„Однако вік мій минає,Як та вода по болоті,Без щастя, радощів жадних!І вмру і знати не будуТого, чим тішать ся другі;А там, у небі, безплоднимНе має вступу ні чести.Нехай же буде й у менеДитя малесеньке! Боже,Якжеж любить єго буду!

Ті ручки й ніжки дрібнііСвоіми гріти устами!Собі від рота відійму,Щоб лиш воно було сите.Саму най бють, зневажають,Щоб лиш воно, моя квітка,Росло, як людськіі діти!“От так я думала частоІз річки носячи воду,У кухні миючи миски,Перучи шматє жидівське.І чула, як там під серцемВоно все і дужше і дужшеВорушить ся починало.Нераз бувало аж дух в мніЗапре, я стану мов пяна,Робота з рук випадає, —Зажмурю очи і сиджу…І вже ввижаєсь півсоннійВоно — маленьке, рожеве,Ціле мягеньке, пухкеє,Як треплесь в мами на груди,Сміється, дрига ніжками.І так сиділаб хоч вік весь,Як би коршмарка не вздріла,І в карк не вдарила міцноТа не прикрикнула грізно.А я з мрій своіх прокинусь,Гляжу на неі — не злісно!Не було злости й крихіткиУ моім серці в ту пору —А гордо так, як царівна, —От так сказала би злюці:„Хоч ти коршмарка богата,А я лиш служниця бідна,А я тепер тобі рівна!Я мати, злюко, я мати!“Аж як прийшлось міні родить,Тоді коршмарка дізналась.Ой, ой, що гвалту, що крику!Мене із коршми прогнала,Хоч сніг був, вітер і студінь.

А Юдка жінки бояв ся,Не смів і писнуть нічого.Та все ж ще мав милосердє:Запряг кобилу в санчата,Відвіз мя хору до бабиІ тайком дав кілька риньських,І мовив: „Сурко, небого,Живи ти в баби, док можеш,Я буду дбати про тебе.Лиш бій ся Бога, нічогоНе мов ти мойій коршмарці,Що ся дитина від мене!А то зжене мя зо світа!“Дав Бог, родився мій хлопчик,Здоровий, гарний, як ангел!Живу я місяць у баби,Уже й зовсім я здорова,Та не приходить мій Юдка!А баба бідна, старенька,В самоі йісти нема що,Зарібків также ніяких —Прийшлось нам круто, ой круто!І каже баба до мене:„Ти бачиш, Сурко, небогоЩо нам тут жити не можна, —Тра гнізд теплійших шукати.Запру я хату на зиму,Піду до війта в комірне.А ти бери си дитину, —Іди, небого до Юдки!А не прийме тя Юдчиха,Іди де далі між люде!“Мороз був лютий і вітер,Курило снігом по полю.Я майже гола і боса, —Що тілько мала теплійше,Всім обвинула дитину,Самій про себе байдуже! —Іду до коршми до Юдки.Прийшла до коршми. ЮдчихаЛиш глип на мене, мов каня…(Слуга вже інша при кухні).

„Чого ти хочеш?“ — питає.— „Пять літ я — мовлю — робила,Прийшла по плату зарібну“ —Ех, як не крикне Юдчиха:„Скажи, гадюко погана,Скажи, чия се дитина?“— „Моя — говорю — тай Божа.“ —Скажи, хто батько дитини,Бо не побачиш заплати!“— „Сего не скажу ніколи!“ —„Так марш ми, дрантє, із хати!Щезай у безвість від менеІз своім плодом поганим!“— „Юдчихо, бійте ся Бога! —Говорю, — бачте, там студінь,Я майже гола і боса,Дитина в мене маленька,Кудиж під ніч я діну ся?“ —„Проч, не погань міні хати!Іди й до вовчоі мами!“І прискочила змиюкаІ випхнула мя за дверіПід ніч у куряву й студінь.Пішла я мов божевільна.На серці в мене так важко…І де се Юдка подів ся,Чом не явив ані ока,Чом не сказав ані слова,Не вговкав жінки гадюки?І де тепер я діну ся,Куди попрошу ся в хату?Пять літ у коршмі жила я,Але села я не знала,Людей не знала, що в сірихОтих хатах проживають.Страшні були в'ни для мене,Усі здавали ся пяні,Усі здавались охочіПобить жидівку, полаять.І стало так міні страшно,Немов я в лісі густомуПоміж вовками.

Темніло.Розплакала ся дитина.І чую я, що ще в грудиЄ молоко. От я й сілаУ сніг під плотом в затишку,Щоби дитя покормити.Воно малюсіньке заразВзяло ся ссати так міцно —Морозу ще не почуло,Тілько що щічки червоні.І ссе, а очка ті чорніЗвернуло прямо на мене,І так глядить, мов розумне,Мов ось-ось хоче сказати:„Не бій ся, мамо, не бій ся!“І стало якось так ясноДовкола мене і любо,Неначе сніг весь розтаявІ вітер теплий повіявІ прутє зе́леню вкрилось…А я дивлюсь, не надивлюсь,На ангелятко маленьке —Про світ, про горе забула…В тім пси завили десь близькоІ вітер свиснув над ухомІ снігом кинув у очи —І я прокинулась разом.Аж чую: руки і ногиВже одубіли мов крига,Дитина змерзла і плаче,Мене сон клонить до долу —О Боже, я замерзаю!Була хвилина — і думкаУ голові мойій блисла:„Щож, замерзаю, то й добре!Не буду більше терпіти“.Та плач тихенький дитиниМов ніж пройшов моє серце,Прогнав ту думку погану.Ні, ні, сама я най гину,Та за щож гинуть біднятку?І всеі сили добувши

Я викопалась із снігу,Що вже до впів мя присипав,І загорнула дитину…Хотіла б бігти Бог зна де,Та сил не має. ХотілабОгріти бідну дитину,Та в мні тепла вже не стало.А тут дороги не видно,І ноги вязнуть в заме́ті,І вітер свище, бє в очи…Я йшла без думки, аж бачу:Стоіть хатина, мигочеСлабеньке світло з віконець.І я надумала, з разуПід те віконце в загатуСвою дитину покласти.Тут чень не всі ще поснули,Хтось плач дитини почує,Єі візьме, обігріє…Сама ж піду світ за очи,Поки де згину в заметі.Як нагадала — зробила.Поцілувала те личко,Що вже мороз був обхопивІ сніг присипував вперто,Пообвивала як мога,І у загату в затишкуТуж під віконцем поклала.Сама ж як сонная змораПішла снігами у поле.Тяжка була та дорога!Що крок, здавалось, на ногиТягар якийсь сотнаровийНаляже — дви́гнуть не сила.А вітер бє мене в очиІ свище — чую виразно,Словами свище: „Ти підла,Погана Сурко, що робиш!“То йду, то стану… У серціНемов іглами щось коле.І ловлю слухом всі звуки,І все, здаєсь міні, чую —

Пищить і кви́лить дитина.І почали міні мислиСтрашніі в голову лізти:„А нуж всі в хаті поснули,Плачу дитини не вчують,Моя дитина замерзне!А нуж почують собаки,Зйідять дитину живою!“І я мов вкопана стала.І обернувшись, що силиКричати стала: „Ратуйте!Моя дитина, дитина!“Та пусто, глухо довкола,Ковта́є вітер мій голос…І я, мов кінь із припонуРванулась, кинулась бігтиНазад в село. Спотикаюсь,Упаду, встану, знов впаду,Кричу і плачу — даремне!Біжу, біжу так і мучусь,Здаєсь, годину, і другу,Здаєсь — віки вже ціліі,А хати з світлом не видно.Якісь стоги все та верби,Собаки виють далеко,Якісь рови глибочезні,Плоти — а хати не видно!І стала люта розпукаПрокрадувати ся в душу:Я мечусь, мов божевільна,Кричу що сили і плачу.Аж ту хтось цап! мене з заду.„Ти що ту робиш?“ — питає.Я озирнулася — шандар!Блищить на плечах карабін,Ліхтарня блима при пасі.Хоч я у коршмі ще бувшиШандарів дуже боялась —Боявсь ще дужше йіх Юдка! —То тут міні ані крихтиСтрашним той шандар не здався,І я припала до него,

Мов до спасителя свого.„Ой пане — мовлю, — я Сурка,Що в Юдки в коршмі служила —Гляджу своєі дитини!“І все єму розказала.Узяв мя шандар за рукуІ по селу попровадив,Аж поки світло ми вздріли.„Чи та се хата?“ — питає.— „Не знаю, пане! Погляну!“Пішла я — Боже мій милий!Та са́ма хата й загата,Але дитини не має!І стала я мов мертвая.— „Нема дитини!“ — говорю.А в хаті світить ся, гомін…Застукав шандар… Війшли ми.Та вже при вході я чую:Кричить дитина. „О Боже!“Лиш тілько скрикнуть могла я,І впала в сінех зомліла.Що сталось дальше — не тямлю.Лиш мов крізь сон споминаєсь,Що в хлопській хаті лежу я,Тепло, і чисто, і ясно…Сидить бабуся край менеІ головою хитаєІ стиха, стиха говорить:„Дурна ти Сурко та глупа!І чом було не застукать?Ми ж не собаки, як ЮдкаЙ єго Юдчиха, ми люде!А тож чи чуване ділоВ снігу дитину лишати!Ще щастє, що я не спала,Молилась Богу, аж чую:Щось під вікном у загатіМов котеняточко мявка“…І знов нетяма… Аж тут яПрийшла до себе, в шпита́ліТюремнім. Кажуть, в горячці

Я три неділі лежала…Кажуть — судити мя будуть.Та що, най судять, Бог з ними!Байдуже суд міні йіхній,Байдуже йіхняя кара.Я суд найтяжший пройшла вже,Знесла найтяжшую каруОтоі ночи страшноі.Що буде далі — не дбаю!Я не боюся роботи,І не лякаюсь нічого,Як лиш дитина зо мною.Для неі все я готоваЗнести!… Говорять, хотілиМіні відняти дитину, —Ну, та спасибі горячці,Не допустила до того!Я, кажуть, так верещала,Металась, рвалась невпинноІ все дитини шукала,Що доктор врешті промовив:„Віддайте йій ту дитину,Бо за житє я не ручу!“Воно тепер вже більшеньке,Уже й сміятися вміє.Глядіть, як граєсь, як дрига,Ручками хапле за груди!Моя ти роскіш єдина!Ти мій пестунчик маленький!…7—8 вересня 1889.