Ярослав Осмомисл

Володимирко поволіТихо мирно вік доживІ на княжому престоліЯрослава залишив.

Це був князь палкий, відважнийНезрівнаний у бою,Наче рвався він покластиПершим голову свою.

І коли він з ІзяславомЗ князем київським зійшовсь,Першим кинувся з мечем він,Всіх попереду боровсь.

І бояре зупиняли:„Ярославе, князю, стій:Хто тебе, орла, заступитьУ державі жалісній?!

Краще стань від виру збокуІ дивися на полки —Як для тебе слави й честиЗдобувають вояки“.

Ярослав бояр не слухавІ вперед відважно бігІ відвагою своєюІзяслава переміг.

Не спочив він після бою:На державу Угри йшлиІ для нападу ПолякиНа кордоні вже були.

Але й тут хоробре військоРозбиває ворогівІ іде в степи на південьДо Дунайських берегів.

Ростиславича ІванаЯрослав ущент розбивІ до власної державиМалий Галич прилучив.

І Держава буйним моремРозлилася навкруги,Половецький степ вмиває,Бє в дунайські береги.

„Вісім змислів князь наш має“,Говорили воякиІ прозвали ЯрославаОсмомислом на віки.

І співець співав про його:„Гей, ти високо злетівІ на батьківськім престоліВкритий славою возсів.

Військом ти підпер Карпати,Шлях Мадярам заступивІ Дунаєві воротаКораблями зачинив.

Князю, київські воротаОдчиняєш ти ключем,Стріли кидаєш в султанівІ рубаєш їх мечем.

Так стріляй же їх поганих,Кидай стріли в їх степиІ за Ігореві раниСлізьми, кровю окропи“.

Після смерти ОсмомислаВолодимир князем ставІ все батьківське прогавивВсе ростратив, змарнував.

І взяли Мадяре Галич,(Хоч народ завзято бивсь)І угорський королевичКнязем галицьким зробивсь.