Як голова болить!…

Як голова болить!Пожовклі картиРукопису старого помаленькуПеребігають стомленії очи,А в голові грижа немов павукСнує сїтки, немов штукарь у тьміПускає синї, білі, пурпуровіРакети, огняним млинком вертить ся,То вказує в бенґальськім сьвітлї дикіЯкісь появи, що з тих карт пожовклихЗривають ся, немов осїннє листєПід подихом хуртовини…„ПрийшовСьвятий Матвій у город людожерів.А люди ті такі звичаї мали:Не їли хлїба, не пили́ води,А тілько жерли тїло чоловічеІ кров пили. А хто чужий трапляв сяУ город їх, то тут його хапалиІ вивертївши очи напувалиОтруйним зїлєм і в тюрму сажалиІ клали їсти їм траву-отаву“.І вже щеза з перед очий рукопис,І ту страшну історію читаюУ власнім серцї: як я заблукав сяУ город — будь імя його прокляте! —І, поєно мене отруйним зїлєм,Як очи вибрано менї, щоб яНе бачив, хто мене і по що вяже,І як замісто хлїба довго-довгоЯ годувавсь іллюзій диким зїлєм.

І ось я темний у тюрмі ридаю,І не за тим ридаю, що пропало:Не за свободою, яка нїко́лиСвобідна не була; не за тим щастєм,Що лиш у снах являлось та дразнило.Лиш те болить мене, що зведенийДо стану травоїдної худобиЯ тямки чоловіцтва ще не стратив.

Та ось бряжчать ключі, скриплять завіси,Стукочуть кроки, — се сторожа входить.Хтось шарпнув шнур, що вяже мої руки,І роздивля табли́чку, що до нихПривязана. „Три дни ще і тодїЧас буде вивести його“.Пішли.Менї не страшно. Щож, три дни! МоглиІ зараз брать.

А може… може тамДалеко десь, по той бік ЧорноморяМаленька барка надува вітрила,І в нїй сидить спаситель твій, що чудомПерепливе безодню і війдеВ останню ніч у сю сумну темницю,І верне зір тобі і скаже: „Встань і вийди!“

Ге-ге, колись в лєґендах так бувало,Та не тепер! Не надїй ся нїчого́!Мовчи і жди!