Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє…

Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє.Я змерз. І випало з холодних пальцївПеро. І мозок стомлений відмовивВже послуху. В душі глубока павза.Нї думка, нї чутє, нї біль — нїщоВ нїй не ворушить ся. Завмерло все,Немов гнилий ставок в гущавинї,Якого темну воду не ворушитьВітровий подих.Але цить! Се що?Чи втопленники з болотного днаВстають і з хвиль вонючих простягаютьОпухлії, зеленуваті руки?І голос чути, зойк, риданє, стогін —Не дїйсний голос, але щось далеке,Слабе, марне, тїнь голосу, зітханєЧутне лиш серцю, та якеж болюче,Яке болюче!…„Тату! Тату! Тату!Се ми, твої невродженії дїти!Се ми, твої невиспівані співи,Перед часом утоплені в багнюцї!О, глянь на нас! О, простягни нам руку!Поклич до сьвітла нас! Поклич до сонця!Там весело — нехай ми тут не чахнем!Там гарно так — хай тут не гниєм!“

Не вийдете на сьвітло, небожата!Не вивести вже вас менї до сонця!Я сам отсе лежу у темній ямі,Я сам гнию тут до землї прибитий,А з диким реготом по моїй грудиТупоче, бє моя лихая доля!

І ще раз чути: „Тату! Тату! Тату!Нам зимно тут! Огрій нас! Лиш дихниТеплом, що з серця йде, повій весною,А ми пурхнем, оживемо, заграєм!Весняним чаром, співом соловейківНаповнимо твою сумну хатину,Арабських пахощів на своїх крилахНанесемо, коверцем пишнобарвнимРозстелимось під твоїми ногами.Лише тепла нам! Серця! Серця! Серця!“

Деж я тепла візьму вам, небожата?Уста мої зацїпило морозом,А серце в мене вижерла гадюка.