Виноградник

Побачив видиво я. День сірів і в німЗ тисячолітніх соків лози виноградніПрепишні кетяги зродили в цілім полю.

Почув я голос: То — вітчизни ґрона,То — найбагатші жни́ва, що зросли з любови,У дозріванню пишнім мислі, чину й літ.

Побачив видиво я. Всі на чорних ко́няхБезжалісні їздці один за о́дним гналиІ, наче в помсті, тратували стиглий сад.

І страх мене вгорнув. Вони ж топтали жни́ваСвойого краю й крови, і були свої цеЗ тавром скажености, і страху, і зневіри.

О, хай би не діждати ще раз того стиду,О, хай би не діждати ще раз тої ганьби,Як діло знищення не від чужинців бачить!

Чи ж довго нищить будуть, чи ж не стануть врештіНіколи в обороні свого, що найбільше йНайбільш беззахисне — душі? Чи ж тут не будеГосподаря ніколи, тільки — пиха слуг?..

І голос відповів: — Це тільки мить і проба.Господар є. То — Бог. І він лозу відновить.