Вовк і Лисиця

Лисиця десь мнясця дістала.Тихесенько прибігла під стіжок —

Умяла більшенький шматок,А менший у сінце сховалаНа другий раз, бо нужду знала;Сама-ж спочити прилягла…Воно годиться, попоївши;Не молода таки й була —Натомиться, всю ніч ходивши…Аж ось — у гості Вовк біжить.„От — дума — і лягла спочить!“— „Добри-день, кумо! Вовк гукає: Той спить, хто щастя має!От, кумо, лишенько меніУ сій поганій стороні:Никав всю ніч, аж утомився —Та й що́-ж! нігде́ не поживився!Чи до кошари підберусь — Боюсь!..Вівчар не спить, в сопілку грає…Таке то кум твій щастя має.А їсти, кумо, — аж-аж-аж!Цілісіньку-б ізїв корову!“ Кума-ж,На сюю жалібную мову,Так каже кумові свому:„Сердешний куме! ну й чомуТи не прибіг до мене в-ранці?..Оттут не козаки живуть — поганці!Мабуть їм ніколи й заснуть:Усе так пильно стережуть,Що треба гаспидського митця,Щоб одурить та поживиться!.. Поїж сінця“…

А Вовчик не про сіно дума;Коли-б йому шматок мнясця!— „Ні — каже він: — спасибі, кумо!“Та й з тим голодний лицар мійПішов до-дому сам не свій.

Отсе-ж то теє: на, небоже,Те, що́ мені не гоже.