Володимирко

Володар умер і синаВолодимирка лишив,Це був князь твердий, рішучий,Серце з креміню носив.

Перед ним мета єдина:Сила, міць Галичини.Рівні всі: народ, бояри,Всі у матері сини.

На Дністер, на гори, в ГаличВін столицю переніс,Замок він обвів валами,Ровом, мурами обніс.

І розцвів як Київ, Галич:На дорогах, на шляхахНаче ярмарок зібравсяІ роскинувся в степах.

Скрип возів і ржання коней,Крики, ляскіт батогів,Хмари куряви над степом,Рев непоєних биків.

На Дністрі ще більше руху,Люде пчолами гудуть,Серби, Половці, АрабиКрам купують, продають.

Продають пахучі трави,Зброю, овочі, вино,Найкраснійший посуд грецький,Оксамит, єдваб, сукно.

А купують шкіру, футра,Віск, дерева, збіжжя, сіль.Кораблі пливуть невпинноІ приходять звідусіль.

Місто теж блищить, шумує.Самоцвіти на жінках,В сріблі, в золоті бояреІ в бобрових кожухах.

Запишалися бояре,Хочуть влади, бунчука,Та страшна, міцна, залізнаВолодимирка рука.

„Не дозволю, щоб в ДержавіЖив щасливо тільки пан:Для усіх Держава-мати:Для панів і для селян.“

І корилися бояре,Але тільки не в думках:В серці камені носилиІ змовлялись по кутках.