Війни Ростиславичів

І довідались про злочинІ князі — і вояки…Але проти них злочинецьВже веде свої полки.

Святополк, Поляки, УгриТворять спілку з ним одну,Хочуть знову розірватиНа шматки Галичину.

Ростиславичі боролисьІ побили ворогів.Володар розбив ДавидаІ Василька увільнив.

І сліпий, слабий ВасилькоЇде верхи на коні,Вже не вгледить він ніколиСонця в рідній стороні.

І угледіли ВасилькаПеред боєм вояки…І з сліпих очей ВасилькаПолетіли блискавки.

І зворушені без краю,Затаївши в серці гнів,Вони кинулись з мечамиІ розбили ворогів.

Довелось також і УграмПід Перемишлем в бояхРостиславичам лишитиБезліч трупів на полях.

Довго, довго потім угриЗ жахом згадували бійДовго, довго дивувалисьНашій силі бойовій.

І не зважувались зновуПереходити КарпатНе топтали більше поляНе палили наших хат.

Тільки іноді ПолякиДолетять до наших межІ назад! Сторожа пильноОглядала землю з веж.

Рюрик вмер. ГаличиноюПравив тільки Володар,Правив мудро: не боявсяНі Поляків, ні Мадяр.

Жив при ньому і ВасилькоІ все скаржився йому:„Ах, навіщо це нещастя,Відкіля воно й чому.

Не напивсь моєї крови,Ще і Ляхам віддавав,Та хіба ж, Давиде лютий,Я з братами воював?

Ні, мені колись світилаИнша сояшна мета,Та закрила всі дорогиІ всі сонця сліпота.

А хотів я звати Торків,Печенігів і братів:Разом знищити на вікиХитру Польщу я хотів.

І, зміцнивши Україну,Знов на Половців іти…Не судилось довершити,Досягти мені мети.

Вік минув… труна чекаєІ тебе вже і мене, —Хто ж, скажи, мети ясноїІз нащадків досягне?“

Дві викопують могили,Два обтесують хрести:Два брати жили братамиІ умерли, як брати.