Ростиславичі

Після князя РостиславаЗалишилось три сини.Поховавши батька, з КримуПовертаються вони.

Мирно батьківщину ділять,В згоді, приязні живуть,Разом бються з ворогами,Разом всі їдять і пють.

З українськими князямиТеж бажають спільно йти —До єдиної держави,До єдиної мети.

Але єсть на світі людеІ великі і малі:Ті літають духом в небі,Сі плазують по землі.

Князь Василько раз до ЛюбчаНа Вкраїну поспішив:Там нарада відбуваласьУкраїнських всіх князів.

Приїздить за стіл сідаєЙ чує мову чарівну:„Доки будемо губитиУкраїнську сторону?

Доки будем ворогамиНа єдину землю йти:Чи у нас не спільна мати,Чи не рідні ми брати?

Жиймо в згоді! Поцілуймо,На хресті присягнемо,Що за нашу спільну МатірДушу й тіло віддамо.“

— „Згода, згода!“ — Закричали.„Спільно знищимо того,Хто покривдити посмієБрата рідного свого.

Разом знищимо на віки!“Присягаються князі,Піднімають хрест у горуІ цілують по черзі.

Але князь Давид ВолинськийЗ Святополком за одно,Вже зломив свою присягуВже забув її давно.

Він запрошує ВасилькаУ палати на бенкет,На вино старе, пахуче,На старий солодкий мед.

Попереджували князя:„Любий князю, залишись,Не послухаєш, — поїдеш,Жалуватимеш колись.“

Не послухав князь ВасилькоІ поїхав на бенкет…На столі пахучі винаІ старий солодкий мед.

Та чогось чудний господар:Покрутивсь і нагло зник.І у князя СвятополкаНе повернеться язик.

Так сидять, мовчать, чекають…Нагло слуги десь взялисьІ заковують ВасилькаІ ведуть його кудись.

Повели, на коней сілиІ несуться у весь дух.Привезли. Сидить в кімнаті,Гострить ніж якийсь пастух.

Боронився князь Василько,Вирвався із лютих рукІ упав. Пастух жорстокийОчи видовбав, як крук.

Довго князь лежав без руху,Непритомний довго бувІ нарешті голос ніжнийНаче матері почув:

„Я з холодної криниціДам води твоїм устам,Я обмию твої раниІ сорочку білу дам“.

І сліпий Василько плаче, —Він до памяти прийшов:„Не знімай сорочки з мене,Щоб сам Бог угледів кров“.

І заснув Василько зновуСном глибоким і міцним,Наче рідна його матиНахилився хтось над ним.