В село ходив. Душа щемить і досі…

В село ходив. Душа щемить і досївід тих картин, що зустрічав я там..При працї старші, дїти голі й босі

без догляду на дворі; по хатаммаленькі плачуть, бо у полї мати.Там знов дїдусь недужий в хатї сам,

все кашля й стогне, та води податинема кому — палкий, жнивяний час!Скріпивши серце я війшов до хати.

У хатї душно, чути вохкість, квас…З усїх куточків бідність визирає.Сухий як скіпа, жовтий дїд Панас

зжахнув ся. »Хто там двері отвирає?«»Се я, Панасе!« — Довго поглядав…»Ти, Йвасю?« »Я.« Ках-ках. »Чи бач, вмирає

»старий Панас! Господь отсе згадав,що я ще тут і кличе вже в дорогуКоби лиш абшит як найшвидше дав!«

Я сїв при нїм. »Що, маєте підмогу?Лїчитись би, по лїкаря послать«Аж кинув ся, а на лицї трівогу,

правдивий страх перед житєм пізнать.»Менї? Підмогу? Се даремна праця!Я Бога прошу, щоб мерщій сконать«.

Я далї йшов. Там дві куми сварять ся:»Ти злодїйко, чужі снопи крадеш!«»Ти чарівнице, на фіґуру драть ся,

чужих коров доїть ночами йдеш!«Чого я так страшенно застидав сяпри тих словах? Чого півперек меж,

грядок, плотів на втеку я подав ся?Щось там в душі клубило ся гірке,мов гріх тяжкий, незмитий пригадав ся.

А он під хатою дитя сільськесамо, без мами, в чорній сороччинї,не ходить ще, малесеньке таке…

Пішла десь мати і дала дитинїу ручку бульбу, а дитина в рот —і подавилась. Бачу я, вже синї

зробились щічки, очи в стовп, от-отзадусить ся дитина! Підбігаю,підніс, струснув, і як то наш народ

в таких випадках робить, ударяюлегенько в карк, і випала як стійіз горла бульба. Лекше віддихаю…

Та переляканий хлопчина мійяк закричить! І вже прибігла матиі бачить: пан якийсь чужий… »Агій!«

Мабуть, хоч мав би за сто лїт вмирати,то не забуду того, як вонапрожогом хопила дитя й до хати

побігла, як ненависна, гнївназ очей її на мене іскра впала,як буркнула: »І що за сотона

»тут лазить і дитину налякала!А щоб ти, дїдьку, голову зломав!Цить, квітко! Мама пана геть прогнала.«

Схиливши ся я йшов і сумував:прокляте за добро — стара заплата!Мов з дегтьом мід її я смакував.

Край шляху коршма ось, брудна, патлата!Хоч день робучий, в коршмі гамір, шум,а перед нею сват термосить свата.

»Ти кат, не сват!« »А ти свиня, не кум!«»Став кварту ще!« »Став ти, застав капоту!Я свій кожух пропив уже на глум!«

Геть відси, геть! Тут ріки свого потуна труту перепалені огнемнарод пє »на здоровлє«, »на охоту«.

Геть відси! Тьми тут, зопсутя едем,добробуту руїна, гріб моралї,цівілізація обернена вверх пнем.

Мов під хреста вагою йшов я далїРадниця. Екзекутор. Три Жиди.Війт, присяжні і сплакані, зівялі

Баби. А там купками, то в рядинакидані мужицькі лахи вбогі,кожухи, ярма, шлиї. »Тут клади

податок — так слова лунають строгі, —то фант віддам! Чи то від ваших слїзцїсарський скарб наповнить ся, небоги?«

Гедь відси, геть! В пустиню, в поле, в лїс!Де б що хвилина оттакі картиниважкий в душі не дїяли розріз!

Ось поле дїланя! В отсї хатиния маю людськість, сьвітло, мир нести!…Ввижаєть ся в уяві стать дитини,

що море черпа ложкою. »Се ти! —кричить нутро моє, — сьмішний герою,сей океан кривд, горя, темноти

рад вичерпати ложкою дрібною!«