В парку є одна стежина…

В парку є одна стежина,де колись ходила ти, —бачить ся, в піску сріблястімміг би ще твій слїд знайти.

Край стежини проста лавка, —тут сидїла ти нераз,тут прощались ми в останнє…Тут менї твій промінь згас

І коли на серцї туганаче камінь затяжить,закиплять в душі питаня:»По що жить? Для кого жить?«

Я спішу на сю стежинуі розшукую твій слїді відсьвіжую твій образ,що в душі моїй поблїд.

І гляджу на лавку з жахом,чи не мигне тїнь твоя?І сїдаю й тихо плачу.Се Кальварія моя.