Утеча Ігоря з неволі

Степовий майовий ранокНе здрігнеться море трав…Схід поволі розцвітає.Ось і сонце. Ігор встав.

Степ в росі… Пташки щебечуть…Прокидатися пора…Скочив пес і обтрусився.Вибіг хлопчик із шатра.

Мов хтось в гору кинув стрічку —Йде із огнища димок,Половчанка вийшла, вішаНа тринога казанок.

Хтось таємно, обережно,Оглядаючись іде…— „Князю, каже половчанин,Кінь і шабля тебе жде.

Князю, ввечері на луг яПасти виведу коня…Тільки смеркне будь на річці,Стань і слухай, — свисну я.

А тепер ти йди на лови,В полі яструба учи,Все роби, що завжди робиш,Але каменем мовчи…“

Уклонився половчанинІ до табору спішить…Серце Ігоря тріпоче,Думка Ігоря летить.

А кругом життя, робота,Крики, галас, метушня,Той майстрює, той щось точе,Той осідлує коня.

Звечеріло. В хмарах небо.Не блисне зоря ніде.Обережно, тихо-тихо,Ігор, крадучись, іде.

Ось і річка. Став, — ні звука!Не здрігне травинка, лист.Серце стукає, як дятел,І нарешті — тихий свист.

Тихий, довгий і журливий,Наче чайки тужний крик.Ігор кинувся, спинивсяІ в пітьмі козою зник…

… На коня, — і в річку! — „Князю!Багна… чуєш… не втопи…Але князь уже далеко,Перед ним уже степи.

Чорний кінь за ніч посивів,Білим вихорем летить…Часом Ігор стане — слуха, —Де це наче тупотить.

Тупотіло… довго гналисьПоловецькі вояки,Чорну куряву здіймали,Слали хмарами шляхи.

Ось і рідна Україна…Навкруги цвіте весна…Плаче туже Ярославна,Припадає до вікна.

Про неволю князя піснюНевідомий лицар склав.Він умер, але безсмертємСвою пісню уквітчав.