Плач Ярославни

Чорним круком чорну вісткуІз чужини хтось принісІ по цілій УкраїніРозлилося море сліз.

Наче темна ніч осінняЖінка Ігоря смутна,Плаче, туже ЯрославнаПрипадає до вікна…

Рано вдосвіта, до сонця,Йде за місто, на вали…Виглядає: степ та небо,Та під хмарами орли.

Плаче туже Ярославна,Сохне, вяне як той цвіт:Закотилось її сонце,Заступили хмари світ.

„Обернуся я в зузулю,По Дунаю полечуІ мягкий рукав бобровийУ Каялі обмочу.

На Його змарнілім тіліКров і рани обітру,Його сльози, як перлини,До останньої зберу.

Вітре, вітре на що вієш,На що ліс зелений гнеш,На що стріли половецькіВ військо Ігоря несеш?

Чом під хмарами не вієш,Не гойдаєш кораблі,Чом степами ти розвіявСкарби-радощі мої.

Дніпре, Дніпре! Розбивав тиМури — гори камяні,Віз Ти в землю половецькуСвятослава на човні.

Принеси-ж Його до менеЧерез гори, через ліс,Щоб до ранку я не слалаВ синє море своїх сліз.

Сонце ясне, тричі краснеВсіх ти грієш, сяєш всім,Чом же військо мого мужаПалиш ти огнем своїм?

На що ти в степу безводнімЙого стріли й луки гнеш,Нащо ти із уст спрагнілихКров його гарячу пєш?“

Як підбита чайка в небі,Як осіння ніч смутна,Плаче, туже ЯрославнаПрипадає до вікна.