Un coeur simple

Правило віри, скромности взірець,Жила собі Доместика святая,Своє сховавши світло під корець,Служила у безбожного глитая.

Хоч давній, славний був у неі рід,Вона ні троха ним не величалась;Щоб згорда й не поглянути на світ,Раз в раз чолом аж до землі схилялась.

Носила одіж грубу, шерстянуІ кістяні тіснії черевики!Не стелено йій подушок для сну,Не грали йій при збудженю музики.

З безмірноі покори спала всеВ тісній, вохкій, вонючій халабуді;З хозяйського стола що впало, сеБуло єі поживою по труді.

Хоч в бруді й вохкости жила як звір,Та чистоту над все вона любила;З таких річей обчищувала двір,Котрих ніхто не взяв би і на вила.

Щоб тіла грішного всмирити жар,Лягала і в кропиві і в баюрі;За те йій дав Господь преславний дарНаперед віщувати слоти й бурі.

Та ворог святости, злий дух, піддавЄі хозяінови думку грішну,І сей святоі тіла зажадав,І вкинуть дав йійі у тьму кромішну.

Три місяці страждала там вона,Не піддалась забаганкам чортячим.І розпалив хозяйна Сотона,І сей гукнув: „Сюди йійі! Побачим!“

І привели святую, що в ту митьПіднявши голос заспівала дзвінко.Та кат єі почав ножа остритьІ крикнув: „Пар но там окропи, жінко!“

І звязану на древі розтяглиІ острий ніж у білі груди вбили,На встид одежу з неі всю зняли,Стрімглав за ноги на хресті прибили.

Що далі діяло ся там, на теВ страсі лице своє закрий, о Музо!Як на соломянім огні святеСмалили тіло, як пороли пузо…

Як муж жорстокий, лютії жінкиСвоє погане довершили діло,Виймали серце, легке, печінки.Як на шкаматя шматували тіло…

Не піднимаєть ся рука списатьУсі оті нечувані знущаня;Та сльози щирії з очей біжатьІ рвуть ся з серця щирії зітханя.

Доместико! Тебе я все співатьГотов. Не май же жалю ні кришинки!В здоровлю дай і в смаку поживатьТвої кишки, ніжки, ковбаси й шинки!