Україна в старовину

Ліс густий, дрімучий, темний,Споконвічний ліс росте,Не пробється навіть сонцеКрізь гілля його густе.

Велитенські граби, вільхи,Сосни, явори, дубиРаз в століття полягаютьПісля віку боротьби.

Де родились, там вмірають,Обертаються у тлінь,На могилах виростаєРяд наступних поколінь.

По лісах шумлять потокиСмарагдові від трави,Роспливаючись то в багна,То в озера, то в стави.

По річках, озерах, багнахВічний галас, вічний спів,Крик курей, качок і чапель,Зойк чайок і журавлів.

Лебедині білі зграїВ небі хмарами летять,Навкруги орлині крилаГучно, хижо лопотять.

Над струмком спинився олень,Прислухається тремтить,Десь почув непевний шелестІ зникає через мить.

То ведмідь ішов напитись,Остудитися в воді,То збірають під дубамиЧорні вепрі жолуді.

По лісах блукали кози,Тури, олені, вовки,Кабани, лосі, ведмеді,Рисі, зубри, борсуки.

Не стихав до ночі галас,Дикий рев і ніжний спів…Все кругом жило, змагалось,Ліс дивився і шумів.

По лісах дрімучих, темних,З луком пращур наш ішов,З рисем, лосем і ведмедемВін боровся і боров.

Здобував він теплі футра,Мясо, шкіру на свій дах,Часом сам роздертий падавЗ серцем звіря у руках…

А на півдні за лісамиКолихалось море трав:То над степом буйний вітерНа шовкових струнах грав.

Степ широкий, степ безмежнийДе початок, де твій край?!Коли сам Стрибог не знає, —У Дажбога поспитай.

В день ясний горіло сонце,Нерухомо вітер спав,Нерухомо в мертвій тишіСтеп незайманий стояв.

В бурю він шумів, як мореІ ховався в сизій млі,Полохливо буйні травиПрипадали до землі.

А зимою умирав він,Спав під килимом снігів…Тихо, пусто… Тільки чутиДесь сумне виття вовків.

Та часами прогуркочутьДиких коней табуни;Наче вихорі здіймаютьБілу куряву вони.

На лісах дрімучих, темних,На незайманих степахСпочивала УкраїнаВ золотих, дитячих снах.