У пустині

Сказав Господь: „Менї належить помста!Той, хто не вірить у дива господнї,Не вартий бачить їх. Поки не згинеОстаннїй з вас, отруєних зневірям,Не ввійде мій народ в обітованну землю!“Так говорив Господь через свого пророкаІ слово боже лунало сумноСеред пустинї. Потім наш пророкЗійшов на гору, щоб здалека глянутьНа ту недосяжну обітованну землю,І більше не вернув ся. Ми самиЗостали ся у сїй нїмій пустинї.Тепер куди? На схід? на захід сонця?На північ? на полудне? Все одно!Лягти б отут, на сей пісок гарячийІ ждати, поки вихор налетитьІ нам насипле золоту могилу.Але дїтей, маленьких немовлят,Їх тілько шкода. Чи на те вродились,Аби у сповитку пізнати голод, спрагуІ смертю марною загинути в пустинї?

Ми підемо пісками навманя,Приспавши в серцї гадину зневіря,Одважно дивлячись дочасній смертї в очі.Чого боятись нам? Палив нам душу роспач,Поливсь по людях, мов лиха зараза,І серце розтинав, мов гострий меч,Умер пророк — на нас мов грім ударив.Хто наш прово́дар? Та далека мрія,Недосяжна, як марево пустинї.Ми вже покарані. Страшнїйше покаратиСам грізний Бог Адонаї не може.Ходїм! ачей се гіркеє стражданняНащадкам нашим скоротить дорогуДо ясної і певної мети!

 9/IX. 1898 р.