На столітній ювілей української літератури

У кождого люду, у кождій країнїЖиве такий спогад, що в його в давнинї Були золотії віки,Як пісня і слово були у шанобіВ міцних сього сьвіта; не тільки на гробі Складались поетам вінки.

За пишнії хрії, величнії одиКороль слав поетам-співцям нагороди, Він славу їх мав у руцї;За ввічливі станси, гучні мадриґалиВродливицї теж нагороду давали, Не знали погорди співцї.

І що-найпишнїйшії дами з придворнихВдавали на сценї субреток моторних, Щоб слави і втїхи зажить:Сама королева здіймала корону,Спускалась до долу з найвисшого трону Поетовій мрії служить.

Богам були рівні співцї лавреатиІ гордо носили коштовнії шати У панськім маґнатськім гуртї;Цьвіли в них і лаври, і квіти барвисті,І навіть терни їх були позлотисті, Кайдани — і ті золоті!

Так… в кождій країнї є спогади раю!Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю! Були й за гетьманів співцї;З них деякі вічнії співи зложили,А як їх наймення? і де їх могили, Щоб скласти хоч пізні вінцї!

Цурались вони кучерявої хріїІ вабили очі їм іншії мрії, Не вів до палацу їх шлях:Не оди складали, а думи народу,Не в стансах прославили милої вроду, А в тихих, журливих піснях…

Ті вічні піснї, ті єдинії спадкиВзяли собі другі поети нащадки І батьківським шляхом пішли;Нїхто їх не брав під свою оборону,Нїхто не спускав ся з найвисшого трону, Щоб їм удїляти хвали.

Чоло не вінчали лавровії віти,Тернів не скрашали нї злото нї квіти,

Страждали співцї в самотї;На них не сїяли жупани-лудани,Коли-ж на руках їх дзвенїли кайдани, То вже не були золоті…

1898 р.