Ти йдеш у вишукано-скромнім строю…

Ти йдеш у вишукано-скромнім строюІ згірдно так глядиш на сю пропащу,Що натяк сам — назвать її сестрою

Ти за зневагу приняла б найтяжчу.Ти чесна! Двацять вісім лїт прожившиТи весну молодости вже найкращу

Пустила мимо! Ти пройшла не пившиПоуз криницю втїхи житєвої,Уста свої призирством зацїпивши.

Чого ти ждеш? Чи ще весни нової?Вона минула вже безповоротно.Ти гордо йдеш, та вже цїпкії звої

Жаль простяга, та вже тобі турботно,Вже щось гірке під серце підступає,Сумне, як день, що йде понуро-слотно.

Чи то не зависть по душі щипає?Минаєш ту пропащу, мов не бачиш,А скоса зи́ркнеш — щось в устах злипає…

Мабуть в ночи до подушки заплачеш!