Царівна

Передне слово

Нїмецка культура, яка здавна панує на Буковинї, і полїтичне верховодство Волохів від кільканайцяти лїт, на довго здержали розвій рускої інтелїґенциї на Буковинї. Рускі родини інтелїґентні понїмчили ся або зволощили ся, а через те й духове, питоме руске житє не проявляло ся довго таким рухом, якого треба би сподївати ся по частинї руского народу, чисельно найбільшого на Буковинї. Ледви в остатнім десятку лїт поміж буковиньскими Русинами зазначив ся живійший рух, котрий певно чим раз далї буде рости. Таланти на ріжних полях, отже й на лїтературнім, починають звертати ся в бік Русинів і працюють для Русинів, через що у тих вступає надїя на нове житє.

Серед таких буковиньских обставин Ольга Кобиляньска, котрій — на мою думку — поміж теперішними нашими писательками належить ся безперечно одно з перших місць, була би рішучо стала писателькою нїмецкою, а не рускою, як би не щасливий припадок знакомства з двома сьвідомими Русинками, Софією Окуневскою і Наталею Кобриньскою.

Свої молодечі працї, повні фантазиї, писала Кобиляньска лише по нїмецки, а почала она писати ще молодою дївчиною лїт 13 до 14; — по руски писати не приходило їй тодї анї на думку. Хоч батько єї виступав завсїгди яко Русин (доказом того н. пр. церков в Кімполюнзї, поставлена єго жертвами і заходами), але в домі єго в Кімполюнзї, як в иньших домах руских, панувала сильна нїмеччина, а поза домом ще більша. Не маючи руских книжок до читаня, молода талановита дївчина розвивала свій ум майже виключно на нїмецких книжках, нїчо не зобовязувало єї почувати ся Русинкою і по руски тодї навіть не потрафила би була писати, бо рускої мови учила ся лише кілька місяцїв, а й взагалї всї школи єї, які покінчила, то чотири нормальні кляси. Она самоучка; всю иньшу, широку осьвіту набула з часом сама.

В роцї 1881. пізнала Софію Окуневску (тепер жінку д-ра Вяч. Морачевского). Єї батько прийшов до Кімполюнґа яко повітовий лїкар. Приязнь з сею осьвіченою дївчиною, (котра відтак складала іспит зрілости в рускій ґімназиї у Львові), і знакомство з писателькою Наталею Кобриньскою, своячкою С. Окуневскої, мало рішучий вплив на думки Кобиляньскої. Они обі звертали єї увагу на добрих писателїв і на „справу жіночу“; они обі намавляли єї писати по руски. В ті часи Кобиляньска пізнала твори Софокля, Шекспіра, Дрепера, Бокля, Спенсера, Біхнера, Дарвіна, Гердера, Гайне (котрий дуже припав їй до вподоби), пізнїйше Нїцше і и. Твори Данця Якобзена зробили на ню найбільше вражінє; з руских — твори Мирного, Вовчка і Федьковича. Нїцше, котрого читала остатними роками (слїди сеї лєктури находимо і в Царівнї і в гуморесцї Він і она), навчив Кобиляньску брати сьвіт фільозофічно, звернув єї увагу на стиль і взагалї, можна сказати, мимо своїх чудацтв та брутальности супротив женщин, настроював єї сильно та відважно.

Від часу знакомости з С. Окуневскою і Н. Кобриньскою писати по руски — стало для Кобиляньскої якимсь прекрасним і, здавалось їй, недостижимим ідеалом. Була майже на скрізь Нїмкиня, а тепер з цїлою силою своєї молодої душі взяла вчити ся рускої мови і писати по руски, не признаючи ся притім нїкому, що хоче бути писателькою, бо того наміру був би тодї нїхто їй не похвалив, — притім без поради і помочи, котрої від нїкого не могла сподївати ся, тим більше, що сама свому талантови не довіряла. Взагалї обставини житя мало сприяли спокійному розвоєви таланту у Кобиляньскої і тому то mutatis mutandis она з таким жалем пише про них в Царівнї.

Кобиляньска вихована в горах, — звідси і такі пречудні описи гір в єї творах, н. пр. в нарисї Битва. Родила ся в Ґурагуморі 27. листопада 1865 р., кілька лїт жила в Сучаві, відтак в Кімполюнґу, куди прийшла 8-лїтною дитиною, а пробула там около 15 лїт. Батько єї був там секретарем при старостві. Маломіскі обставини, маленька міска біблїотека з нерускими творами, ґерманїзация і клопоти житя творили зачароване коло, з котрого молода, вражлива, високолетна душа даремно силувала ся видобути, щоб не змарнїти перед часом разом із своїми таєними думками і мріями. Хиба прекрасна гірска околиця мала спасенний вплив на розбуджену уяву молодої писательки. Знакомство з Софією Окуневскою тягнуло ся лише до 1887 року, коли та виїхала на науку до Швайцариї. Пізнїйше видали ся хиба підчас ферий.

В р. 1889. батько О. Кобиляньскої пішов в пенсию і перенїс ся на власний хутір в селї Димка в серетскім повітї. Село — правдива пустка без товариства осьвічених людий, без гір і гірских лїсів — ще гірше не сприяло писаню, а своєю одностайностию доводило до роспуки.

Аж з кінцем року 1891. перенесла ся родина Кобиляньских в Чернівцї, між „люди“ — що так дуже було потрібне для нашої писательки, особливо з тої причини, що в Чернівцях осередок руского житя на Буковинї, коли Кімполюнґ, місто, волоско-нїмецке, нїчим не могло підтримувати в нїй руского чутя і житя.

Перша проба, ще з Кімполюнґа, представити ся Русинам яко писателька, не повела ся їй, а навіть принесла їй гірке розчарованє. Написала она 1886 року Людину. Була се спершу зовсїм коротенька новелька і мала иньший заголовок. Н. Кобриньска приняла єї до альманаха Перший вінок, але Ів. Франко, котрий порядкував сей альманах, не найшов у нїм місця на твір молодої, незнаної писательки, — і тим, певно не хотячи, незвичайно гірко розчарував єї. Ту саму новельку, Кобиляньска відтак продовжила і післала „на пробу“ до нїмецкої часописи An der schönen blauen Donau. Там єї не принято, але відповідь, яку Кобиляньскій прислав редактор Мамрот, додала їй довіря в свій талант і відваги на довгі часи. Мамрот найшов в єї оповіданю „незвичайно цїкаву тему, знамениті епізоди, справедливий погляд на справи і ориґінальні думки“, лише вважав, що оповіданє за довге. Давав авторцї ради, що має читати, і заохочував, не покидати пера, одним словом був першим чоловіком, що єї поучав, як брати ся до писаня і робив уважною на добрі і злі прикмети лїтературного твору. Лист сего Нїмця нагородив авторцї перше розчарованє у Русинів. Ведена вже власним чутєм, Кобиляньска поправила сама оповіданє, скоротила, і переклавши на руске, післала єго з Кімполюнґа в редакцию Правди в р. 1888. Тїшила ся, що за порадою Нїмця вже може Русинам подати твір „порядний“. Але склало ся знов лихо; редакция Правди відослала Кобиляньскій повість з заміткою, що она не вміє рускої мови, та з порадою, щоби вчила ся єї… Рада була добра, але гірка і не в пору… Огірчена до крайности, кинула Кобиляньска Людину у столик і стала писати Царівну. Аж в осени року 1892. післала Людину в редакцию Зорі, котра й видрукувала сю повість, — правда, не зараз, бо аж в р. 1894. Та повість звернула загальну увагу на молоду писательку і хоч не доводило ся менї читати де критику сего твору (у нас о критику так трудно!), але чути признаня для авторки можна було нераз. Перший виступ Кобиляньскої у Русинів по ріжних перепонах повів ся.

Оповіданє Царівна має також свою історию. Оно почате ще в Кімполюнґу в р. 1888 і писане з причини некористних обставин з довгими перервами, в Кімполюнґу і в Димцї, а викінчене остаточно 1895 р. в Чернівцях. Єсть се друга більша праця Кобиляньскої, заслугуюча після своїх прикмет на назву психольоґічної студиї. Звала ся давнїйше Льореляй і призначена була до альманаха, який Олена Пчілка думала видавати 1891 року, але не видала. В сїй книжцї подане се оповіданє в остатній редакциї.

Менші, друковані вже твори О. Кобиляньскої, суть такі:

Natur, новеля, написана в Кімполюнґу 1888 року, друкована по нїмецки в Neue Zeit в Штутґардї р. 1895.

Жебрачка, нарис, писаний в Кімполюнґу 1887 чи 1888 року, друкований в „Буковинї“ 1895 р. ч. 39.

Банк рустикальний, нарис, писаний в Димцї, друкований в „Недїлї“ 1895 р. ч. 13.

Мужик, нарис, писаний в Димцї, друкований в „Буковинї“ 1895 р. в ч. 84.

Час, нарис, писаний в Чернівцях, друкований в „Буковинї“ 1895 р. ч. 33.

Він і она, гумореска, писана в Чернівцях 1892 р., друкована в „Недїлї“ 1895 р. в чч. 21 і 22.

Phantasie impromptu, писана в Чернівцях 1894, друкована перше по руски в „Зорі“ 1895 року, а по нїмецки в Wiener Mode також 1895 р.

Матер Божа, нарис, друкований в „Зорі“ 1895 р. в ч. 23.

Битва, нарис з природи, писаний в грудни 1895 р., друкований в „Буковинї“ 1896 р. в чч. 77–80.

Дещо про ідею жіночого руху, відчит на зборах Товариства руских жінок в Чернівцях 14 жовтня 1894 (відбитка з „Народа“ в Коломиї).

Кромі того є ще у Кобиляньскої кілька готових праць, нїгде не друкованих.

В Кобиляньскої, яко писательки, вдача наскрізь поетична, незвичайно вражлива, повна мрій і туги, поважна, глубоко відчуваюча як красу житя, так ще більше грубости єго, іменно ті, що дотикають ся безпомічної, самітної женщини серед наших прикрих обставин житєвих і товариских; притім бистроумна і горда в добрім значіню сего слова. Препишні лїричні, романтикою закрашені сцени ідуть в єї творах в суміш із сценами, писаними реалїстично, зовсїм так, як дїє ся і в житю. Велике очитанє і богатство незвичайно глубоко передуманих рефлєксий при великій масї нїжного чутя надає єї творам, як н. пр. Людина і Царівна, характер студий психольоґічних. Незамужна і незаможна женщина, поневіряна обставинами, „грубостями“ житя, сама безпомічна аж до роспуки, сей улюблений авторкою а так часто подибуваний в нашім житю тип, находить в Кобиляньскій оборонницю, цїлим серцем відчуваючу недолю житя такої женщини. Єї Людина і Царівна то найкрасші докази за допущенєм женщин до тих занять, в котрих они могли би найти цїль житя і способи удержаня на випадок незамужности. Жінка „свого мужа“ все ще тїшить ся у нашім товарискім житю більшою повагою, як незамужна женщина, хоч би й яка талановита, осьвічена і заслужена. В оборонї тих поневіряних невинно істот Кобиляньска добуває із арсеналу серця саму найвлучнїйшу збрую і побиває нею насьмішливого противника.

Єї менші новелї і нариси — то правдиві поезиї в прозї. Така Битва — то незрівнаний опис гірскої природи, повен такого щирого поетичного чутя і величі, що заставляє нас неложно тужити за погибшими пишними смереками, немов за хоробрими вояками, що лягли на полї битви. Все там жиє, стогне, плаче і кровю підпливає, — вся природа, почавши від столїтної смереки аж до здоптаної трави та роздавленої ягоди.

Ту ненаглядну, гірску природу, змальовану з правдивим артизмом, находимо і в нїмецкій новелї Natur, котрої натуралїстичний сюжет, прибраний у таку масу гірскої краси, овіяний таким поетичним воздухом і теплом, що забуває ся деякі прикмети дуже сьміло вибраної теми. Все там „природа“, не лиш та, що ми єї звемо мертвою, але й та, що має подобу і страсти людскі.

Ту саму поетичну душу авторки і вже сильно розвитий дар писаня, сьвідомий того, чим може робити вражінє, находимо і в прочих згаданих дрібних творах, н. пр. в прекрасно обдуманій і оріґінально обробленій гуморесцї Він і она. Ті дрібні твори, видані разом, дали би збірник нещоденних поезий.

В Ользї Кобиляньскій, буковиньска Русь, зовсїм не богата на письменників, зискала силу першорядну, осьвічену всесторонно і вправну, котра певно здобуде собі загальне признанє і значінє, яке їй по справедливости належить ся.

Осип Маковей.

I

Я родила ся 29-го падолиста…

Старі люди і сонники кажуть, що сей день — день недолї. Може. Однак менї не хоче ся в то вірити. Я рада би приглянути ся кождій річи до дна, я бажала би про все ясно думати, на все ясно дивити ся; — адже кожда проява має свої причини і наслїдки, все підлягає строгим законам, лише ми не дуже на се зважаємо. Ми не дуже доходимо причин деяких прояв, що дали би ся нераз змінити на добре… Нї! ми кажемо, що все має своє призначенє і так мусить бути!…

Але чого я властиво ту доторкнула ся! Мої погляди менї звістні, а хто иньший не буде дуже цїкавий знати фільозофічні висновки молодої дївочої душі. Довкола мене глухота́ і нудьга, а самій власні думки безнастанно пережувати, — то і томить і не доводить до нїчого.

Не маю нїкого, кого би мої думки і чутя в який небудь спосіб могли заняти хоч крихітку, на одну хвилинку. — Чи оно злишне? Чи жіноче духове житє меньше цїкаве, як єї орґанїзм?… Справдї нїчим не цїкаве? — та ба! чого захотїлось!

Хто би мав мною занимати ся? Батька і матїр утратила я в такім молодім віцї, що і згадати важко, а коли дорога бабуня вмирала, мала я дванайцять років. Вуйко Іванович, ґімназияльний професор, і тїтка (она спольщена Нїмкиня), при котрих тепер жию, то… та нї! Лучше не згадувати. Очи мимохіть зайдуть слїзми, коло серця заболить, стисне і годї буде дальше писати…

Всї они менї не раді. Відчула і пізнала я се з тої хвилини, в котрій лише зачала думати. Моє довге рудаве волосє давало кузинам та кузинкам причину до прикрих глумливих жартів та сьміху. Лице моє їм за „крейдяне“, а очи? Боже! наче я тому винна, що они для них за великі?

„Чого се ти глядиш так перед себе, наче би перший раз сьвіт побачила?“ — загомонить бувало на мене тїтка гостро, сердито. — А я прокину ся, мов та сполохана пташка. Кров у лице бухне, серце забє ся скорійше… Я бояла ся на тїтку або на кого небудь з домашних глянути сьміло, ба, навіть порядно очима повести. З часом привикла я не дивитись на нїкого з людий, хиба лише на сьвіт ясний, широкий…

„Наталка ходить так, як би в неї було не чисте сумлїнє!“ — глумив ся часто найстарший кузин Муньо. „Нечисте сумлїнє не глядить нїколи правим людям в очи!“

Чи не має се мене болїти?

Я плакала по тихих ночах, що Бог дав менї такі великі очи… а одного разу, коли з дому порозходили ся всї і я лише сама одна лишила ся, забіглам нишком до сальону, де висїло велике зеркало і глипнула в него… Двоє великих синяво-сїрих… нї, зелених очий впялило ся сполохано в мене… і аж тепер я пересьвідчила ся, що они всї, всї що до одного говорили правду. І я від тої пори не дивила ся майже нїколи більше в зеркало; а коли й кинула часом в него оком, то чинила се лише тодї, як було конче потрібно. Але чому моя дорога бабуня любила ті очи і цїлувала! Ой, як часто цїлувала! — „Солодка моя малесенька русалонька“ — шептала притім, і великі тяжкі слези затемнювали єї вид. „Бог тебе не опустить — говорила потїшаючим голосом. — Він милосерний, добрий, а ти прецїнь сирота!… Нї, ти про те все будеш ще щасливою, не будеш вічно їсти хлїба ласкавого! Так, Наталочко, рибонько моя, так…“ А опісля дивила ся нерухомо перед себе, думаючи Бог зна́ над чим, і втирала слези з очий.

„Бабуню!“ — питала я раз — „чому ви якось то казали, що вам на мій вид накидує ся на силу думка, буцїм то я до терпіня вродила ся; і що коли я родила ся, жебраки та якісь убогі у дім наче кликані заходили і просили то молока то хлїба то гроший; се, казали ви, злий знак на будуче, не буду щастя мати… Бабуню? „Терпіти“ значить то, як когось щось дуже болить? Так на пр., коли тебе руки і ноги болять в мокре і холодне веремя? Так, бабуню?… Бабусенько моя золота!“

Але бабуня замісць відповіди цїлувала мене в очи та в чоло.

„Не зважай на мої слова, дитинко“ — відповіла, усьміхаючись якось сумно. „Я стара, тай… бачиш, у мене нема вже нї памяти доброї, нї думок ясних; говорю, от так, щоби не мовчати, не думаючи нїчого!

„Я буду дуже, дуже, дуже щаслива, бабусенько!“ — запевняла я єї, притискаючи єї руку то до уст то до себе… А она почала молити ся…

Так, бабуня шептала молитву, а я, приклякнувши і спираючись ліктями на єї колїнах, числила морщинки, що поукладали ся над єї очима, і дивила ся нерухомо на єї долїшну губу, як она підчас шептаня судорожно тремтїла…

Десь недалеко ударив грім і луна гудїла, котила ся горами глухо, грізно, довго. Аж лячно ставало.

А опісля підняв ся вихор. Гей! який дикий, несамовитий! Величезні біляві маси мрак димлять ся з глубоких ярів в гору і мчать ся в скаженім поспіху в ту сторону, куди їх вітер гонить, а все понад шпилї тих величезних, лїсами вкритих гір, щоби вкінци підняти ся високо під небо і заслонити єго або відлетїти кудись в безвісти… Коли слїджу за їх летом, здає ся менї, що мушу отворити рамена широко, щоб і мене понесли з собою в якусь незнану щасливу далечину…

На горі вітер колише стрункі сосни; а они так гнуть ся і клонять ся! Аж до мене в сьвітлицю долїтає їх стогін і шум. Але то дзвенить для мене — як пісня, завсїгди мила пісня. Я єї любила ще малою. Нераз пролежувала годинами під старезними смереками і їх лагідне шемранє впливало успокоюючо на так часто зворушену дитячу душу. Тепер, коли я без дорогої бабунї така осамочена і не маю нїкого, хто би мене розумів, ба, лиш розуміти хотїв, стали лїси і гори якимсь одиноким моїм сьвітом і притулком…

Від нас до лїса недалеко і я забігаю туди часто і тайком. Тїтка сердить ся, коли я на лїс лише вікном споглядаю; зве мене „лїнюхуючою химерницею“.

Що то значить: „химерувати“?

Коли я он-там на вершку гори або в глубинї лїса спиню ся нерухомо, то менї здає ся, що не маю по що до дому вертати. Там розходить ся грудь широко, легко, ясне, в серцю немов щось сильне прокине ся і оживає. — Там я і сьпіваю, нераз навіть з полохливими пташками на-вперейми, любуючись власним голосом, як він далеко лїсом лунає — і нїби дзвенить. — Се так прегарно і весело, се так свобідно!

Зійшовши в низ, я не розказую нїчого.

Нї одно словечко не перехоплює ся через уста мої, що я там бачила, що пережила, яку міць принесла звідти в серцю. Як, трібуючи свої сили, потрясала молодими смереками, як ухопившись галузя старих дерев висїла немов мотильок, як гойдала ся; як спинаючось без відпочинку на гору, спочивала опісля в мягкім моху, глядїла в небеса; а там, хмари, прозоро білі, ледво замітні, улїтали попід нїжну синяву далеко… далеко…

„Ти знов принесла з собою якогось земляного воздуха в хату, мов би у гробі лежала!“ — крикне, бувало, тїтка терпко і змірить мене проникливо своїми зимними очима. А я через те вже й розбита. Слова ті немов мене бють. Мовчу. Що-ж їй і відповідати? Оно й так не здало би ся на нїчо. Яка-ж я чудна, злишна істота, на котру цїлий сьвіт сердить ся, особливо відколи моя дорога бабуня розпрощала ся зо мною на віки!

Домашні роботи сповняю спільно з „сестрами“, однак менї нїколи не можна вивести тїтку з критичного настрою супроти мене, вдоволити єї хоть чим-тим. І се зле і того не вдала, і сего не зрозуміла… Менї лише страх жаль стане, і я знов мовчу. — Нї, менї вже годї боронити ся!

„Чи в тобі кров замерзла, а уста занїміли, що ти нїколи анї не усьміхнеш ся і ходиш, мов та ледова краля?“ — загомонить тїтка насьмішливо на мене. А гуляю я, розвеселю ся з молодшими, рознесе ся подекуди і сьміх мій городом, так і почую зараз: „Не знати, до чого ті сьміхи, до чого ті безвстидні авантури, чи може тому, що на сьвітї так тяжко жити?“

„То, мамочко, лиш тим можна дуріти, в котрих нема нї совісти нї чутя“ — поясняє Лєна, моя ровесниця. А тїтка усьміхне ся і потакне головою.

„Справдї — чула я раз, як говорила тїтка до вуйка (а того я й до смерти не забуду) — доля з нами поступила дуже несправедливо. Окрім турботи о будучність власних дїтий, маємо ще клопіт з Наталкою. Чудний се обовязок, Мілєчку! І звідки, питаю ся, приходимо ми до него? Як ти до того приходиш? Про себе я вже й не споминаю, я не журю ся нею, Мілєчку, не журю ся анї цятеньки. Для мене остане ся се дївча раз на завсїгди лише накиненою чуженицею, хоч у моїй груди бє тепле серце. Але ти? З того, що она дитина твоєї сестри, не виходить ще, щоби ти кривдив свої дїти, бо то, що я видаю на ню, могла би лучше видати на свої дїти. Впрочім нехай би вже там до лиха і виростала собі, коби мала який гріш, а то — нїчо! Що-ж бо значать ті чотири сотки і тих кілька срібних ложечок та тих прочих лахів, що остали ся їй по твоїй матери і єї родичах? Окрім того, Мілєчку, она не симпатична. О! я передвиджую, передвиджую доленьку моїх синів! Я знаю вже від тепер, що она накине ся одному з них на карк, а як нї, то вчіпить ся одної з дївчат; а они, звістно, добрі, то й будуть єї терпіти. Ти гадаєш, що нї?“

„Я гадаю, Павлинко, що нї. Я не журюсь нею. Она віддасть ся. Ти не вважаєш, Павлинко, она гарна“…

„Гарна?! ха-ха-ха! Приглянь ся лише, будь ласкав, близше тій красї, тим довгим рудавим косам, котрих нїяк по модному не укладеш на голові, — тому чисто крейдяному лицю з тими зеленими нелюдскими очима, і скажи тодї, чи она гарна! Ти не дивись, що в неї уста такі червоні — се хороблива червоність; за те в неї в лицю нема нї цятеньки крови. Пригадай лиш собі, яка я була в єї віцї. Ти забув уже, Мілєчку, що мене молодїж не звала инакше, як „Мария Тереса“? Я була гарна, я визначала ся межи всїма, але она?!… Окрім того она страшно зарозуміла. Ти не бачиш? Она й головою не поверне в ту сторону, де находять ся молоді люди, очий не підведе. Одним словом, незносне сотворінє! Іритує і дражнить мене на кождім кроцї. Придивись напр., кілько она по вечерках гуляє, і чи який молодий хлопець сяде біля неї балакати? Все лиш якісь старші вештають ся коло неї!“

„Се правда, — відповів вуйко сумовито. — Она подобає ся більше старшим. Менї вже кілька разів прийшло ся від старших почути: „У вас дуже інтересна сестрінниця!“

„Видиш? В нїй єсть щось, що відпихає молодїж. Дивись, як наша Лєночка розмовляє з молодїжю, як єї хлопцї роєм обступають; а дивись на ню. Ах, мене нераз аж роспука огортає, що она зве ся моєю своячкою. Оногди я говорила їй, щоби була супроти мужчин приязнїйшою, привітнїйшою, не поводилась, як та статуа мовчаливо та із спущеними віями. „Відстрашуєш, (кажу їй) і найглупійшого дансера від себе!“ — А она, Мілєчку, — Матїнко Божа! — витріщила тоті свої очиска на мене, кров бухнула їй в лице… з лютости, розуміє ся… устами лише так по свому згірдливо рушила і не відповіла анї одним словечком! У вікно на улицю то вміє й годинами дивити ся, або романи і иньші безбожні дурницї читати. Недавно знов найшла я книжку під єї подушкою в постели. Ну! почула она вже своє! Тобі, Мілєчку, я все прощу, але що ти позволив їй книжки читати, того не прощу тобі нїколи. Ти мабуть бабою останеш ся во вік віки!“

„Годї, душко, годї; чого іритувати ся?“ — втихомирював вуйко спокійно, як се було в него в звичаю. — „Я їй в день ангела не хотїв нїчого відмовити, так як і своїм дїтям: а она й не просила більше, як лише того, щоби в вільних хвилях і по домашній працї могла „читати“.

„Коли має вільну хвилю, то най гафтує або шиє. Але она хоть яка велика і здорова, то і до того не здатна. Правда, до читаня то лиш сядь собі вигідно, диви ся в перед себе, і вважай, щоби замісць одної картки не обернути нараз двох. Боже мій, Боже, з тої дївчини не вийде нїколи щось порядне, хоч би я й не знати кілько неустанної працї і науки завдавала собі з нею!“

„Ну, ну, нехай уже… не велике дїло! Она сирота і, бачиш, одна з тих істот, над котрими добрі люди мусять і без любови мати милосердє. Я… видиш… я єї… люблю, Павлинко. Менї здає ся, що она добра дитина. Впрочім… все-ж таки она донька моєї однїської сестри. Лише — що правда — коби то хлопець, а то дївча“…

„Аяк-же, дївча, — гомонїла тїтка — а то камінь дома. Коби, хоть що-то, кажу, були їй родичі лишили, а то нїчого, хоть буком гони. Я не знаю, мабуть кождий крейцар, що заробили, проїдали!“

„Та де проїдали, Павлинко! Парафія була худа. А потому він… обертав кождий феник на книжки, на то дрантє, що осталось їй опісля. Бог єго знає, що задумував він з ними межи мужиками на селї! Щось то він був менї раз споминав, що мусить дещо для своєї Наталки скласти. Та не умів бідака нїчого скласти. Смерть так і захопила обоїх і на тім скінчило ся“.

Замовкли.

„Павлинко?“

„Що, Мілєчку?“

„Не буде там уже далї кава готова? Я щось наче голод чую. Лєґуміни не ситять мене нїколи!“…

Я досить чула.

На лицю менї наче мороз уклав ся, і я єго в долонї втиснула. В горлї корч хапав; я затиснула зуби сильно, бо менї виривав ся зойк з уст…

І мимоволї поплентала ся я опісля в онтой лїс.

По що писати, що в моїм серцю дїяло ся?

„Бабуню, бабусенько моя золота, чом ти мене покинула! — кликала я там в роспуцї раз по раз… — Бабуню, бабуню… я камінь! Бабусенько моя дорога, я одна з тих, над котрими добрі люди мусять і без любови мати милосердє!“… І ридаючи диким плачем товкла я головою об дерева, обнимаючи їх нїби бабуню…

Округ мене шелестїли, шемрали смереки… тихо, тихо, одностайно; а я все плакала. — „З мене не вийде нїколи щось порядне! О бабусенько моя золота, чом ти мене покинула!“…

Опісля глядїла я на мале місточко. Ох, як глубоко зненавидїла я ту брудну долину, ту долину, в котру мусїла проте все назад вертати! — „Я непотрібна, я камінь, з мене нїколи щось порядне не вийде!“ — виривалось з роспукою з моїх уст раз по раз і горячі, тяжкі слези котились по лицю… Бабусенько моя золота…!

Але те все минуло ся і я стала „спокійна“.

Не плачу більше при таких нагодах. Не лютую і не змагаю ся з нїким, лише тїсно менї тут. Тїсно і глухо, і якийсь тайний, пожираючий жар палить менї душу. Щоби єго задавити, щоб не завмерти, читаю в кождій вільній хвилинї, читаю ночами… Між ними а мною росте пропасть. Они всї завдають менї болю, сьвідомо і несьвідомо, замучують мене безоглядно. Кожде слівце, що тїтка промовить до мене, звучить болючо в моїй душі. А вуйко… о він, добрий, але чому він криє ся із своєю „любовю до мене“. Чи мене не вільно любити?

Завтра кінчу двайцятий рік.

Як скоро минули лїта, не лишаючи по собі нїякого слїду! Справдї, безслїдно, одностайно, як і всї днї та години, прожиті в пильнім бездїлю. В мене лише виробила ся сильна сьвідомість, що я тягар, над котрим добрі люди мусять і без любови мати милосердє! — Без любови! се те грізне слово, що лишило майже кроваві слїди в моїм серцю. Нї, нї, окрім моєї дорогої бабунї не любив мене нїхто на сьвітї!

Понура, ненаситна туга володїє мною, і дух мій утомлений, хоть не сотворив нїчого. Він лише мучив ся і побивав ся об якийсь мур, котрим мій сьвіт обведений. Я хотїла би чогось… не знаю ясно, чого… що мене вдоволяло би, або що мене зробило би сильною, могучою!… Я понурилась би в щось цїлою душею, так як тепер потопаю в кождій дрібній роботї цїлою душею… Ах я хотїла би чогось!

Та ба!

Чотири стїни, проймаючий гамір дитячий, глумливі безсердечні слова моєї ріднї, бездушна одностайність, що пригнїтає душу, вузкоглядність, самолюбство — отсе сьвіт, в котрім я засуджена жити!

Але смерти я про те все не бажаю. Я страшно хочу жити! Я пила би се житє! Що се таке?

Боже мій! Чому не змилосердить ся щось або хтось надо мною? В чім лежить моя провина, що моїм думкам і чутю поставлено щось немов межу? що я немов віддана комусь на наругу і не належу собі! Я чую в собі проблиск якоїсь сили, та що з того? Єї зацитькає та груба сила, що панує довкола мене всевладно…

Колись то вечером відбувала ся в нас нарада. Оба кузини радили ся з родичами, який завід вибрати собі на цїле житє.

„Я буду професором, як батько! — казав молодший. — „Возьму навіть ті самі предмети: ґеоґрафію і історию. Чоловік має собі добрий дохід, незалежний від нїкого; недїля, сьвято вільні, до того вакациї, а „перша“ — сьміяв ся хитро — має також свої добрі сторони, коли який богатий татуньо хоче єї бачити в сьвідоцтві свого синка“.

„Ти можеш собі про мене бути й професором. Учи ся хоть би і по хиньски! — обізвав ся Муньо, старший, — а я рішив ся пійти на медицину, і на тім конець!“

„На медицину? Нї, Мунечку! — запротестував вуйко флєґматично — медицина за дорога наука. Ти маєш ще сестри, Лєна вже доросла, а Катуня потребує ще довго батьківского стараня. Я тебе не можу на медицину посилати“.

„А Наталка, татку? І Наталка ще є!“ — вмішала ся нараз мала семилїтна Катя, що сидїла десь в кутику і прислухувалась з поважною міною розмові.

Менї уступила вся кров з лиця. Отсї дитячі уста завдали несьвідомо несказані муки мому серцю, котрим годї було уйти. Я склонила голову глубше над шитвом і шила пильно.

„Наталка? — обізвав ся Муньо. — Для неї не потребує нїхто капіталів складати. Она має своїх двайцять років і нехай оглядає ся за яким мужем. Не правда, Наталко? Оно, правду сказавши, вже таки би й час. Ми „молоді“ розуміємо се не аби-як!“

Він розсьміяв ся голосно, і засунувши зухвалим рухом руки в кишенї, поглянув визиваючо на мене.

Я видержала той погляд спокійно. „А вже-ж, Муню, для сиріт не складає нїхто капіталів. Я належу до тих, над котрими добрі люди мусять мати милосердє і без любови“ — відповіла я.

„Добре відповіла, Наталко!“ — замітив він злосливо. „Я знав, що мої слова дадуть добрий відгомін. Впрочім обходить мене в сїй хвилї моя доля найбільше. Ти отже віддаш ся, Лєну возьму до себе, коли буду доктором, а з Катею дасьте собі, отче, і самі раду; з неї вийде колись не аби-яка красуня!“

„Який ти мудрий для себе!“ обізвала ся Лєна люто. „Я вийшла би вже найлїпше, спустившись на твою ласку. Нї! дякую дуже за ню! Нехай батько забезпечить нас сам, а ти вибери собі иньший фах. З тебе був би такий доктор, як з мене... ну, лучше най не кажу! Я знаю твою любов до ближнїх!“

„Лєна правду каже, ти не можеш іти на медицину — обізвав ся знов вуйко. — Я би тобі радо помагав, ти в мене найперший син, але і дївчата мої дїти. Не правда, Павлинко?“

„Чому не правда, Мілєчку? — відповіла жінка своїм звичайним коротким, енерґічним тоном. — Розуміє ся, що дївчата також наші дїти. Але в мене є одна думка... Мілєчку, я думаю вже давно над тим, щоби він пішов на медицину, хоть, розуміє ся, не нашим коштом“.

„Ну, так і що-ж за думка в тебе, Павлинко?“

„В мене така думка, Мілєчку“...

„Го-го! я знаю, мамочко, що ви хочете казати!“ — перебив їй сьміючись Муньо. — „В вас є та думка, щоби я з якою богачкою заручив ся. Не так?“

„Так, мій сину!“ — відповіла тїтка. „Я справдї о тім думаю. Лиш тим чином міг би ти пійти на медицину. Чи се може зле?“

„Зле на стілько, мамочко, що я хочу бути свобідним. А заручивши ся, обтяжив би себе зараз якимись романтичними обовязками. Я в романтику і ідеали не бавлю ся. Я хочу діпняти лише одну цїль, а цїль та — богацтво. Все проче для мене річ побічна“.

„Навіть і ми, твої сестри, Муню?“ — вмішала ся знов Лєна, промовивши голосом, що аж тремтїв з якоїсь внутрішної лютости.

„Не впадай в траґедію!“ — відповів він згірдливо. — „Я мушу піти на медицину. А коли батько не зможе мене сам удержувати, то я заручу ся з якоюсь богачкою. Межи нами сказавши, мав би я вже одну, гм… гм“… Він усьміхнув ся многозначучо і глипнув скоса на матїр. І она усьміхнула ся. Він був єї любимцем, і згоджував ся з нею під кождим взглядом знаменито.

„Згадайте, мамочко!“

„Не маю часу на здогади, мій сину“.

„Ну, то я сам скажу! Що ви сказали би на пр. про Ольгу С.?“ — Він закинув одну ногу на другу і глипнув на матїр. Єї лице остало ся при тих словах все однакове, камяне, зимне.

„Ольга С.? Ну, — казала мов би роздумуючи — вибір не злий. Вправдї она делїкатної будови і дуже розпещена, звичайно як всї одиначки, при тім трохи і зарозуміла, але коли она тобі, сину, до вподоби, то й менї також“.

„Она за тебе не піде, Муню! на те спустись!“ — кликнула насьмішливо Лєна.

„За мене не піде?“

„За тебе не піде! Ти з усїх хлопцїв найменьше єї обходиш; она романтична натура, не забувай сего. Окрім того она буде вибирати, она й може вибирати, бо дїйсно маєтна дївчина“.

„Не думай лише так — обізвав ся він так само глумливо. — Я дїйсно не знаю, кого би могла бажати собі за мужа, як не лїкаря. Ти, бачу, не береш таких справ досить реально. Чи думала ти коли небудь над тим, що властиво мужчина, а що жінка? Мужчина то „всьо“, а жінка то „нїчо“. Ви дївчата від нас залежні, як ті рослини від сонця, від воздуха. Чуєш? ти!! Ми надаєм вам змислу, поваги, значіня, одним словом, все. А коли она хоче вибирати, то нехай собі з Богом вибирає. Менї не тяжко і деінде обглянути ся. Богатих партий в сьвітї ще найде ся. Дївчата підростають раз в раз, як ті гриби; і всї они хотять замуж вийти, всї що до одної! Може ти хочеш остатись старою панною?“

Вуйко і тїтка розсьміяли ся, а й Лєна скривила уста до усьміху. Менї ударило в лице немов поломінь.

Нїчим є жінка?

І такий бездушний, ограничений хлопець осьмілив ся говорити в такий спосіб о жінках? Що давало єму до того право? Природа? Однак він говорив правду. Ми дїйсно від мужчин залежні, мов ті рослини від сонця, від воздуха. Але-ж з якої причини? Чи та причина — то незглубима, вічна загадка, до котрої і приступити годї?

Я зложила шитє і вийшла нечутно до побічної комнати. Тут було темно і тихо. Втомлена сїла я в незамітний кут, заслонивши лице руками.

Поодинокі слова долїтали до мене, я чула терпкий сьміх тїтки, однак не прислухуючись дальшій розмові, я й не розуміла нїчого.

Одно лише я знала і відчувала.

Я була лише людиною з якоюсь силою, з якимось духом, а проте… та що й казати? Правда? Справедливість? Іх нема! Нема для того, що приневолений принимати їх з другої руки…

Щось важке, мов олово, тяжить менї на душі, а кругом мене глухо і пусто, якась порожнеча аж до одуріня.

Чи нема нїякого виходу? Нїякого спасеня? Коли се иньші зносять, так нехай! Я не можу! Я пробувала клонити голову терпеливо, бути такою як ті „другі“, і не змогла. Благала співчутя, любови, і не виблагала. Часто пориває мене гіркий жаль, дика вражда супроти моїх померших родичів, що мене в житє трутили і я тепер безцїльно блукаю! Пориває ненависть і біль супроти цїлого сьвіта…

В тихих, безголосних ночах, коли сон утїкає від моїх утомлених очий, я плачу. Та що оно поможе? Одна слїзонька більше або меньше в житю важить так мало! Впрочім хто їх числить?

Оногди говорив вуйко про якогось податкового урядника, котрий ріжнив ся від своїх товаришів величезною статию, вдоволеним усьміхом і грубим срібним перстенем з синїм камінцем на пальци. Сей урядник хвалив ся — так оповідав вуйко — що єго жінка, за якою саме тепер „обглядає ся“, мусить бути не лиш гарна, богата і осьвічена, але й музикальна, бо він не „пожертвує ся“ кому-небудь!

Уявляючи собі єго, як він із своїми неповоротними рухами, із своїм по найбільшій части розігрітим лицем, троха зизоватими очима, шукає „музикальної“ жінки, я розсьміяла ся мимоволї в голос.

Вуйко і тїтка скинули на мене оком.

„І чому ти властиво сьмієш ся, моя кохана?“ спитав вуйко в заостренім тонї (дивна річ!), а тимчасом тїтка звузила уста так сильно, що вони стали ниткою.

„Я так, вуйку; бо він такий сьмішний в своїй претенсіональности! Самі знаєте, що він всїх розумів не поїв, а проте такий вимагаючий! Але я властиво не повинна сьміяти ся, оно більше сумно як сьмішно!“ І з тими словами промайнув мій погляд по тїтцї.

„Що се знову за поетична заява?“ спитала она з зимним, інквізиторским поглядом. „Тепер дївчинї годї вибирати, ждати на самих докторів і професорів. Нехай Богу дякує, коли навине ся і хто небудь та подасть кусник хлїба“.

Се тикалось мене. Специяльно мене. Мов поборена опустила я через хвилю покірно голову, а несказано гірке чувство проникло мою душу.

„Се тобі мабуть не до смаку, що я тепер кажу, неправда?“ говорила тїтка з притиском дальше. „Ти за него не пішла би. Ну, на щастє в такім випадку мали би ми рішуче слово сказати, а не ти. Ти ждала би може на якого зачарованого князя, — шкода тілько що їх уже нема. Впрочім я справдї не знаю, що тобі дає причину грати ролю якоїсь „гордої“. Ти мабуть щоденної борби о кусник хлїба не бачиш, не розумієш, думаєш, що все, що є, так само собою приходить?“

„Я, тїтко? я?!“ вирвало ся менї майже окликом з уст.

„Ти, ти! Ми не будемо вічно жити, і ти не будеш мати все охорону і родинну стріху. Наступить ще й така хвилина, коли ти з вдячностию будеш сягати за рукою такого „дурака“!

„Нїколи, нїколи!“ відповіла я з зворушенєм.

„Ха-ха-ха! нїколи! І длячого нїколи, коли вільно спитати? Мабуть тобі єго становиско за підле?“

„Становиско нї, але він сам як чоловік не має для мене нїчого симпатичного. Він не має анї крихітки н. пр. „тонкости“ в собі. Чи ви нїколи не гадали, як страшно мусить жити ся при чоловіцї, котрому не можна віддати нї серця нї поважаня? Тїточко! я не могла би так жити! Моя натура, цїла моя вдача такі жадні якоїсь — як би то сказати? — тонкої корректности, якогось нїжного чувства… любови“… Тут і урвала я.

Се зізнанє, котре я мов тайну берегла в серцю, вихопило ся менї проти волї з уст, і я того дуже жалувала. Я відвернула ся від тїтки, щоби не стрінути ся з єї холодними насьмішливими поглядами, і щоби не помітила, що я спаленїла…

„І ти не соромиш ся такі слова говорити? Менї в лице і при вуйку? Двайцятилїтна дївчина! А се що знов нового?! Та правда: хто годує ся таким трійлом, як романи, тому годї инакше говорити. Я не розумію, що то таке „любов“. Я вийшла замуж, не хоруючи анї трохи на ту поетичну недугу. Я вела порядно своє господарство, виховувала як слїд при Божій помочи дїти, доглядала мужа, але о любови щось маячити, зітхати за любовю?… Менї видить ся, що я мусїла би тепер того й соромити ся. Се чиста фантазия. Коли би я не була вийшла за твого вуйка, то була би вийшла за другого. Він був порядний, спокійний, соромливий молодець, а я така сама панна. Тому нас Бог і злучив. В твоїм віку я виховувала вже Мунечка, провадила вже сама господарство, а ти… говориш про любов! Та що, як собі хто постелить, так ся і виспить. Ти вже доволї доросла, аби порозуміти, що добре, а що зле“.

„Оно так, тїточко“… відповіла я, усьміхаючи ся сумно. А більше і не сказала я нїчого.

Як би я і цїлу ніч говорила, то все було би дурно. Не зрозуміли би. Лише до Лєни полетїв мій погляд, що сидїла недалеко тїтки. В сїй хвилї були в неї очи спущені, а щоки горіли сильним румянцем. Я знала. Перший раз в житю она не згоджувала ся з своєю матерю.

По домашних роботах було нам дївчатам вільно заниматись, чим котра хотїла. Лєна плела якусь величезну скатерть „для себе“, а я читала. Она і тїтка мали дивний спосіб дивити ся на мене, коли я брала ся за книжку. Тїтка прибирала тодї на-пів милосерну, на-пів насьмішливу міну, щоби опісля з притиском вимовити слівце „знов?“ і мій — сказати-б — сумлїнний супокій замутити. Лєна скривляла не до наслїдованя верхню губу, розсьміявшись коротко в голос, і плела з такою ревностию, з таким запалом дальше, мов би спасенє єї душі залежало від того.

Найбільше занимало мене питанє жіноче. Нїхто не відчував так глубоко зависимого нужденного положеня жінки, як я. Нїхто, здавало ся менї, не думав стілько над рішенєм єго, як я. Менї снували ся преріжні думки по голові. Я бачила „питанє жіноче“ майже при кождій нагодї, коли приходило ся жінцї терпіти. Тямлю, що перечитавши І. Стуарта Мілля я плакала. З тої пори я читала з подвійною пильностию. Сьвідомість моєї низької осьвіти давила і корила мене сильно. Я постановила собі будь що будь осягнути висшу осьвіту. Я була завзята, горда, честилюбива і не хотїла нї за що в сьвітї бути тим „нїчим“, о котрім говорив Муньо з такою погордою. Я не хотїла, щоби менї аж мужчина надав змисл і значінє. Рівночасно рішила ся я в будучности віддати ту здобуту осьвіту в користь загалу. В найглубшій глубинї мого серця говорив якийсь голос „віддати жінкам“.

Сьвіте широкий! Який ти для мене молодої недоступний, який муром обведений!…

Та що се я знов? В голові думки стрілою мчать ся. Що менї з ними самій дїяти? Сама загадала, сама забула, сама, сама, сама…

Щось з того, що вичитала або роздумала, оповісти і кому другому? Адже-ж я химерниця, і висьміяли би мене. А хоче ся оповісти, пояснити, як все в думцї складає ся, до чого дійшла, чого би рада; як в душі нераз мов сонце зійде… нї, як в нїй мов мельодия укладає ся… В серцю так і заворушить ся щось сильне, сьміле. І я забуду все довкола себе. Гадки летять вперед, проваджені буйною уявою, аж слово якесь нераз вимкне ся в півголос з уст. Тодї я з переляком пригадую собі, хто я і між ким я…

Був тихий вечер у вересню.

З дому вийшли всї на прогульку і я лиш сама остала ся. Хутко настала в хатї тишина. Користаючи із супокою, як звичайно я взяла ся писати. Вже давно почала я писати статейку про положенє жінок найнизшої і середної верстви, а сего вечера хотїло ся більше нїж иньшим разом списати придуманого. Скоро укладали ся реченя, здоганяла думка думку. Пишучи завзято, я почула себе немов иньшою. Чула ся і щасливою. „Боже великий! подумала. Може я до чого й здібна, може Ти дарував хоть крихітку якого таланту, може моя маленька, малесенька праця порушить хоть в одній душі одну струну! Чей не буде так, як казала тїтка, що з мене не вийде нїколи щось порядне! О, я не дам ся, я буду пильно працювати над собою, щоби злетїти високо-високо! Так високо, щоби їх голоси не доходили до моєї висоти, а руки їх щоб не дотикали мене“…

По двох годинах вернули ся з прогульки. Лєна, розстроєна чогось, лягла раньше спочивати. Уклавши руки під голову, лежала недвижно в постелї. Я виняла знов зошит і пробувала перший раз в житю писати при нїй, хоч єї притомність впливала на мене завсїгди лише пригноблюючо. Менї хотїлось нинї конче докінчити першу частину. Почавши писати, я забула небавом зовсїм, що крім мене находить ся ще хтось другий в комнатї. Хвилина за хвилиною минали.

„Що ти пишеш?“ спитала она мене нараз різко.

Я підвела з переляком голову і глянула на ню.

„Ну? що-ж?“

„Ет! щось там“ — відповіла я потрохи змішана. Менї стало так, як би мене хто на якім лихім учинку зловив.

„Ти не переписуєш ся прецїнь з нїким“.

„Нї.“

„Ну, так що-ж ти пишеш? Може ти поетизуєш?“…

Павза…

„Чуєш? ти!“

„Чи я маю перед тобою оправдувати ся?“

„Що за дурна відповідь! Ти не бачиш, що вже пізно і що я хочу спати? Я втомила ся“.

„Обернись до стїни тай спи!“

Она скоро підняла ся і усїла прямо в ліжку.

„Ти! Я скажу мамі, що через тебе не можу спати. Неспанє шкодить красї, а я не маю охоти ходити з таким крейдяним лицем, як твоє. Але я тепер вже знаю. Ти певно мажеш якийсь стих. Любовний?… Ха-ха-ха! Тебе на цїлім божім сьвітї нїхто не бажає; ти не гарна!“…

Я не відзивала ся.

„Бідолах з шістьома срібними старосьвітскими ложочками!“

Я задрожала від обиди.

Як глубоко ненавидїла я єї! Однак, невідзиваючись, я силкувалась остати ся спокійною. На хвилинку сховала я лице в долонї, і стала пригадувати, що думала перше. Думки від єї голосу, мов налякані, розпорошили ся.

Она сьміяла ся роздражнюючим сьміхом, а я чула, як менї підступала кров до лиця.

„Від бабунї лишила ся ще і цукорничка. Вправдї не срібна, але за те дротована. Правдива старо-француска порцеляна!“…

Я все ще не відзивала ся…

„Чуєш? Я хочу, щоби ти згасила сьвітло і лягла спати. Ти!“

Мене покинула нараз вся терпеливість, а пірвала шалена пристрасть. З окриком дикої злости вхопила я за зошит і шпурнула ним до землї. Серце товкло ся в менї до розпуку, і згорнувши руки на грудях глянула я на ню.

„Чого тобі ще треба?“ спитала голосом, що змінив ся від зворушеня.

„Нїчого від тебе не хочу. Але скажи лучше, до чого та театральна поза?“ Она говорила в зухвалім тонї, опісля мов пригадала собі щось і додала: „Чому у тебе розплетене волосє?“

Я відвернула ся від неї, не відповідаючи їй нїчого.

„Я хотїла би знати, длячого в тебе розплетене волосє“ — домагала ся она знов.

„Для чого? Бо розплетене не важить так тяжко, так менї здає ся… Може і се не дає тобі спати і шкодить твоїй красї?“.

Єї очи заіскрили ся.

„Так ти гадаєш, що ти красна? Пожди, я знаю добре твої думки. Ти огидна, причаєна кокетка! Ти хочеш удавати якусь „русалку“, вправляєш ся в якусь видуману безсоромну ролю, може Гайного „Льореляй“? Ти єго раз у раз читаєш, хоть мама вже кілька разів казала, що Гайне не є для молодих дївчат.“ — Нараз розьміяла ся. „Справдї, се рудаво-золотисте волосє, зеленяві „морскі“ очи… Знаєш, що? Спродай цукорничку, купи собі гарфу і гребінь і йди між Нїмцї.“

Не знаю, як я в тій хвилї виглядала, і яким поглядом подивила ся на ню. Уст отворити не була я годна, і на одно слово — нї! але коли я підняла руку, щоби притиснути єї до розпаленої голови, Лєна з переляком сховала ся під колдру…

По хвилї згасила я сьвітло і кинула ся сама в постїль…

Глухий біль, неописане огірченє обняли мене, і тихі стони виривали ся з моєї груди. По що кинула мене доля в житє, поміж ті підлі, тупі душі — нї! поміж гиєни, що не мають нї чувства, нї розуміня для шляхотнїйших зворушень серця!…

Однозвучне цоканє годинника переривало тишину малої комнати, а сьвітло місяця ляло ся вікном, устелюючись срібними, матовими пасмами на помостї і стїнї.

Трохи згодом бачила я, як Лєна вилїзла нишком з постелї і забрала роздертий зошит до себе.

Очи мої стулили ся. Я аж над ранком заснула.

Менї приснила ся надреньска русалка „Льореляй“.

Она нїби сидїла десь на скалї над водою, перебираючи золоті струни своєї гарфи. Спадаюче на груди і плечі волосє здавало ся в сонцю червоним плавним золотом. Єї погляд на-пів сумовитий, на-пів байдужний, був звернений в безнадїйнім очікуваню в синяву далечину. Я стояла в лодцї, що колисала ся на филях, і разом з шумом моря висьпівувала далеко лунаючим голосом Гайного пісню про Льореляй:

„Ich weiss nicht, was soll das bedeuten, Dass ich so traurig bin, Ein Märchen aus uralten Zeiten Das kommt mir nicht ans dem Sinn.“

Она схилила ся.

Через хвилину дивила ся на мене довгим смутним поглядом, а опісля впустила вільним рухом гарфу в воду.

Легко мов стріла понеслась тая вперед, колисала ся, полискувала ся в водї мов та золота рибка.

Я поплила за нею.

Бистро несли филї мою лодку. Они тиснули ся жадібно округ неї, росли, змагали ся, сягали за мною, я аж лякала ся. За мною филї. Цїлий безконечний простір — одно і те саме, куди не гляну, самі филї. Они шумять, борикають ся, гомонять, сьміють ся. Сьміють ся потайним, роздражнюючим, майже знакомим сьміхом.

В мене тисяч думок. Цїлий рій дум. Що гонить за мною? Де спинюсь я, куди жену я?

Десь далеко передо мною полудневий край. Я ще дитиною чула щось раз про єго красу. Він ясний, золотавий мов те сонце; манить зеленими пальмами, блакитним склепінєм…

Я би злетїла туди!…

„Почерез море“ гомонять филї і колишуть, заливають ся попередним чудним сьміхом.

„Почерез море“ долетїв через воздух, немов сонний бренькіт, голос гарфи… „почерез море“…

З тої пори я не можу писати.

Житє моє затроює ся з кождим днем систематичнїйше. Лиш читати ще можу, того вже не можуть менї заборонити, бо вуйко обстає за мною. І так я читаю, буду читати. Я не дам ся добровільно кинути в пітьму. Не дам ся, пізнавши раз сьвітло правди, задоптати грубій, тупій, бездушній силї.

Сих кілька словець пишу крадькома. Я би того не чинила, однак менї видить ся, що удавила би ся своїм горем і своїми власними чувствами, не висказавши, чи властиво не виллявши їх хоч у мертвий зошит. Спрятавши обережно зошит в скриню (колись бабунину), менї неначе полекшає на серцю. Смуток щезає на якийсь час. Я повеселїю. Не бою ся нї морозячих, проникаючих поглядів тїтки, нї злосливих докорів прочої ріднї. Переконанє, що я не роблю нїчо злого, що стороню від всякого бруду, що через мої уста не переходить нїколи, нїколи лож, — додає менї сили дивити ся на своїх гнобителїв не поглядом ненависти, але поглядом повним, довгим, і майже спокійним…

Я часом мрію об тім, як би я була раз на великім прегарнім балю, де всьо блестїло би, красувалось ріжними барвами, якоюсь чародїйною красою. Де товариство було би саме пишне, вибране, якісь прегарні женщини і мужчини, в ріжних строях.

Поміж ними всїма — я.

Лише на кілька хвилин.

Прекрасно убрана, в строю властивім лише моїй істотї, красна мов сонце. Я не бажала би слїпити своєю красою — о нї! — я хотїла би лише бути красою; прояснитись нею. Краса жінки не повинна бути лише на те, щоби викликувати любов… а коли була би вже лише на те, так нехай би в менї залюбив ся якийсь такий, що не любив ще перед тим нїякої женщини. Я не хотїла би, щоби за мною сягнуло зараз сто рук, зрозумілись на менї всї. Нї, лише один нехай би відгадав мене мов ту загадку…

Се сьмішна мрія!

В моїй душі повно мрій, богато образів, барв… Коли би я вміла музику, котрою упоюю ся, то укладала би все те в мельодиї. Декотрі з них було би дуже, дуже трудно відограти…

На заходї, на гранчастім верху зеленої гори стоїть столїтний, одинокий дуб-великан. Височенний, сильний собі, гордий такий! Коли сонце зайде за гори, а небо ще мов огнем палає, вирізує ся він виразно на нїм.

Дивлячись туди, здає ся менї, що він рушає ся, що прикликує мене незамітно до себе, і мене тягне до него дивна, дивна туга. Він там стоїть сам, а я тут.

Як страшно самотно жити! Нї лучше сказати, як страшно жити в слїд за другими!

Лєна з родичами від'їхала. Забрали ся всї до Л. до якоїсь своячки на весїлє. Я лише з маленькою Катею остала ся дома.

Воздух весняний провіває, а мене обгортає туга за людьми, за житєм! Мене опускає вся терпеливість. Я чогось не можу нї читати, нї писати. Я би хиба грала ся звуками, але мене музики не вчили. Все мене болить, все дражнить. Хвилями опановує мене глуха лютість. Я чую ся скованою, коли я жити бажаю. Жити якимось иньшим, повним, яснїйшим житєм! Ісусе Христе, чи ся убійча одностайність безконечна?! Так лучше вже як небудь, аби лиш инакше жити, нїж так гнило, без цїли старіти ся, без душі, без змислу. Се просто рослинне веґетованє, хвилями перерване тихим зойком борби о істнованє!…

II

Недавно Лєна вернула з родичами до дому, а вчера принесла вже й новину, котрою заінтересував ся цїлий дім. Від трьох років мешкає біля нас богатий надлїсничий з донькою. Познакомивши ся з нами, живе з вуйком в великій приязни, а донька єго Зоня, гарна, енерґічна, бистроумна дївчина єсть найлїпшою товаришкою Лєни. Спершу видїла лише мене. Зі мною говорила, менї звірювала ся, мене до себе запрошувала, що хвилї прибігала, Лєни наче й не замічала. Разів зо три лучило ся Лєнї відвідувати єї без мене. З того часу Зоня наче не та сама супроти мене. Похолоднїла, стала горнути ся більше до Лєни, усьміхала ся іронїчно, коли я виявляла деякі з своїх поглядів, а остаточно дійшло до того, що ми одна другій остали ся лише якимись „добрими знакомими“.

Знать, не умію собі зискувати людий, як тїтка каже. Не так, як Лєна. Она вміє і приговорити, присїсти, попросити, і засьміє ся в потребі, і заплаче, а яка вже ввічлива! нераз мало під ноги не підстелить ся.

Я нї.

При чужих стаю чогось неспокійна, наче бою ся їх доторкнути і словом, щоб не завдала якого болю, або щоб они мене не діткнули чим. Зворушу ся нї з сего нї з того, особливо коли почну щось оповідати… Така вже якась неспосібна…

„Коли говориш, — критикують мене — то замісць другому в очи дивити ся, дивиш ся Бог знає куди єму понад голову, або голову відвернеш, а очи твої лише так по сьвіту блукають!“ Нї! я неспосібна.

Більше уже з панною Мариєю згоджую ся, з старою ґувернанткою Зониною. (В Зонї мати умерла). Она така лагідна, нїжна. Голос у неї наче аксамітний, а сама дрібна, філїґранова. Лише нервова до крайности і вражлива. Подивляю нераз єї терпеливість, бо Зоня деколи така жорстока, або єї батько такий скупий!…

І принесла Лєна новину від Маєвских, що повернув їх молодий свояк з Морави, де пробував два роки у якогось фабриканта за домашного учителя.

„Цїлий дім в воєннім настрою“ оповідала. „Надлїсничий захмарений, Зоня остра мов бритва, а пан „братанчик“ хоч і привітні, але такі вже неприступні, що крий Боже! Не знати, що се в них стрілило; однак видко, що молодий тому причина. Та з часом я таки довідаю ся, о що їм пішло. Коби лише скорше той вечерок. Ми підемо, мамочко, правда?“

„Підемо. А ти подивилась би завчасу на свою рожеву сукню, Лєночко; може треба дещо відсьвіжити, або і докупити чого“…

„Подивлю ся, мамочко. А Наталка що вбере?“

„Наталка? Їй би убрати ту темно-понсову сукню, що переробила з моєї. Она лежить на нїй складно і єсть їй до лиця. Тепер нема за що купувати другої. Она се сама знає.“

„Знаю, тїточко, і уберу, котру скажете.“

Менї байдуже, яка она собі там, чи ясна, чи темна. Менї на думцї панна Мария. Чи й она в воєннім настрою? Раз якось — давно сказала менї, що любить того „братанчика“ (він зве ся Василь Орядин) наче рідного сина.

Нинї бачила я Зониного свояка перший раз, хоч він, як чую, переходить дуже часто попри наш дім. Він високий, стрункий і, як менї видить ся, смаглявий. Єго рухи повільні, Лєна каже: „симпатичні“.

(По вечерку).

Була справдї в темно-понсовій сукнї. Нещасні рудаві довгі коси, котрих нїяк не можна по модному на голові укласти, спадали свобідно на плечі. Не знаю, чи моє „крейдяне“ лице, що тогож вечера, як тїтка казала, відбивало ся мов „безкрове“ від темного тла аксамітного Medicis-ковнїра — довело Лєну до роспуки і злого гумору, чи може моя довга сукня, що без шелесту волїкла ся за мною? Она усьміхала ся з нервовою злобою, коли наші погляди стрічали ся.

„Ти навіть і сукнї не вмієш в руцї держати так, як треба“ казала она. „Волїче ся за тобою, мов яка гадина, і денервує“.

„Нехай волїче ся! Менї невигідно держати єї раз-враз в руцї“.

„Так? Але ти певно над тим не думала, що сукня через те руйнує ся!“

„Руйнує ся так само, як і твоя“.

„З моєї не будуть вже більше нїчого робити, а з твоєї має ще бути колдра. Впрочім можеш єї нївечити; з неї має бути колдра для тебе, а не для мене!

„Менї не треба з неї нїчого“ відповіла я. „Менї бабуня оставила дві широчезні шовкові сукнї, з виразним наказом, щоби я собі з них дала колись зробити колдри“.

„Гадаєш?“ кликнула она насьмішливо, підносячи високо брови в гору. „З тих шовкових суконь дасть мама менї поробити колдри! Мама каже, що тобі лишили ся по бабунї срібні ложочки, і що я мушу також мати якусь памятку по бабунї, як ти, бо я так само єї внучка!“

Я усьміхнула ся.

Скілько разів приходило ся менї чути, що та „проста баба з міщаньскими манерами“ не була „жадною бабунею“ і що єї лише соромили ся! А нараз така зміна в поглядах!

„Ти справдї накривалась би колдрами з суконь бабуниних?“ спитала я іронїчно. „А що важнїйше, ти забирала би їх від мене? І ти і тїтка, ба навіть і наша стара кухарка знає, що бабуня оставила їх менї!“

„Справдї, тобі?“ накинула ся она на мене. „А похорон за що справило ся бабунї! Ти гадаєш: даром? Спитай лише в мами; она тобі зробить докладний рахунок. Впрочім я би тобі радила навіть о тих сукнях мамі і не згадувати. Поперше, що се й так на нїчо не здалось би, бо їх уже нема дома — бачиш, серце, ще від часу, як ти ночувала через тиждень у панни Мариї, коли она пробувала сама дома — а по друге: ти знаєш, що мама не зносить опозициї, а вже найменьше від тебе!“

В менї кипіло.

Вже як я і знала грубости і самолюбство тїтки та єї дїтий, однак сего не надїяла ся нїколи. Не надїяла ся, що она порахує видатки за похорон своєї тещі, моєї дорогої бабунї, котра була без ріжницї для всїх добра і щира, котра подарувала тїтцї ще за житя стілько річий, знаючи єї захланність, щоби вже тим успособити єї добре для мене! Та ба! бабуня помилилась і сим разом що-до неї. Она відтягала видатки, котрі поносив сам один вуйко, з мого мізерного майна, котрим я дорожила лише тому, що оно походило від осіб, менї таких дорогих.

Я була обурена до крайности, однак відвернула ся від неї з погордою і не сказала нїчого. „О бабусенько! — подумала лише гірко, — коли-б ти знала, що тут дїє ся, ти би в гробі обернула ся!“

Бабуня лишила дїтям окремо „памятки.“ Хлопцям ріжні річи по дїдови, котрий був капітаном, а Лєнї і Катї по перстеню. Они висьміяли все те, зрозумівши раз, що їх мати погорджає тими річами, котрі, що правда, не були самі собою надто вартістні, але цїнні тим, що їх дарувало щире серце доброї старушки.

Чому-ж їм тепер захотїло ся „памятки“? І то як раз суконь погорджуваної „простої баби з міщаньскими манєрами“? Та я се зрозуміла. Тїтка не була дурно Нїмкинею; а Нїмкинї не без причини вважають ся славними ґаздинями, такими, що числять ся в потребі і „з атомами“! Сукнї, полишені менї бабунею, були з тяжкого, коштовного атласу, який тепер дістав би лише за грубі гроші. Колдри з такого атласу, се чистий „капітал“. Так і чому не придбати єго своїй донцї? Яким же правом і яким способом? се вже річ маловажна. Як практична жінка і як Нїмкиня любувала ся она лише у фактах.

„Ти нинї очивидно в дуже сьвяточнім настрою“, почала Лєна знов по короткій хвилинї, підчас котрої я перемагала в собі гнїв і обуренє, а перейшовши попри неї, не глянула навіть в ту сторону, де стояла. „Ти ступаєш так гордо, мов би ти справдї була яка Медічі або Стуарт. Ха-ха-ха! Але они мали певно більше крови в лицю і не мали рудого волося… Оно тобі все не поможе!“ просичала врештї явно. „Один кадриль дасть ся тобі в знаки, а може не будеш єго й зовсїм гуляти. Ми-ж прецїнь знаємо, що за тобою молоді хлопцї не дуже рвуть ся. А ти так зараз впадаєш в очи, коли не гуляєш… Ти така велика — і ми мусимо за тебе встидати ся!“

Менї ударила кров в лице.

„На чиє бажанє йду я?“ спитала я.

„Розуміє ся, що на бажанє тїтки і вуйка! Они мають з тобою добрі заміри: та лише ти, бач, якась така нещасна!“

Я усьміхнула ся гірким сьміхом.

Угадала!…

Вступаючи в салю, спостерегла я мимоволї відразу Зониного свояка, чи як єго там звуть, Орядина. Він стояв при дверях сальону з кількома панами і розмавляв. Переходячи попри него, я почула єго погляд на собі. Опісля ми глядїли посполу на себе. Єго погляд вражав мене а, як менї здає ся, мій єго. Ми мов би бояли ся себе. Він гуляв дуже мало і майже лише з Зонею та Лєною. Они обі були нерозлучимі. Єго лице смагляве, пригадує тип полудневий. Раз, здавало ся менї, що мушу ся доконче обернути; обернувшись, стрітила ся з єго поглядом. Перелякана тим, відвернула я очи в противну сторону салї, зворушена чудним чутєм…

Помимо музики і танцїв, помимо бесїди з ріжними знакомими, давила мене якась нудьга, якийсь сум. В глубинї серця немов болїло мене, що він не зблизив ся до мене анї одним кроком.

„Які ви нинї гарні!“ — сказала менї раз тихесенько панна Мария — „наче та надреньска золотоволоса русалка Льореляй, лише чому ви такі втомлені і сумні? Коли-б я не знала обставин, серед яких жиєте, то подумала би, що тужите за кимсь.“

Она усьміхнула ся любо, а я здвигнула байдуже плечима.

„Менї всї байдужі, а що-до утоми, то я вийшла вже з дому прибита.“

„А з ним гуляли ви?“ спитала нараз живо мов пригадувала собі щось.

„З ким?“

„З Орядином.“

„Нї.“

„Ах! так пождїть, я познакомлю вас з ним зараз.“ Она й встала, щоби підійти до него. Він саме в сїй хвилї стояв нахилений до Зонї і слухав уважно, що она єму говорила.

„Панно Мариє, нї!“ кликнула я стиха.

Она подивила ся зчудована на мене.

„Оставте прошу!“ просила я єї з притиском.

Она дивила ся через хвилину мовчки на мене.

„Які ви горді!“ відповіла опісля. „Ви хотїли би, щоби він сам прийшов?“

„Сам.“

„Але-ж бо ви не знаєте, який він нераз несьміливий.“

„Я не знаю, але дайте спокій!“

І она дала спокій, він не прийшов, а мене обгорнуло якесь сумне вдоволенє…

Я дивлю ся кождим разом за ним, коли переходить попри наш дім. А йде він звичайно між пятою а шестою вечером. Недавно казала тїтка відчинити одно фронтове вікно; я відчиняю, а він наче з землї виріс — надійшов! Як же я сполохала ся! Я не тямлю добре, як оно склало ся, але він поздоровив мене. Менї здало ся, що здоровлячи спаленїв. Впрочім, справдї не знаю. Менї самій зробило ся горячо, мов полумям обдало лице, і я сама змішалась. Тепер відступаю вже від вікна, коли бачу, що він іде. Він не сьміє мене видїти. Не сьміє!

Оногди, вже по тім поздоровленю, замітила я, як він, переходячи попри наш дім, повернув ледви-ледви замітно голову легесенько саме до того вікна, де я тодї стояла.

По що він мене здоровив? Адже ми собі не знакомі, а то й зовсїм не знакомі…

Одна наша знакома, вдовиця по якімсь судию, оповідала тїтцї, що Орядин дитя „любови“ якоїсь своячки надлїсничого, доньки руского православного сьвященика, і якогось музиканта.

„Але не думайте, дорога панї професорова, — оповідала она — що він був з тих славних угорских циганів музикантів, межи котрими стрічає ся нераз справжнїх князїв що-до богатства! О нї! Він був руский циган, і походив з Глиницї. Се сїльце на Буковинї вам звістне, там більше циганів, як мужиків. Руских циганів, панї професорова, на те кладїть увагу! Граючи видобув ся він на капельмайстра глиницкої банди, а що був добрим Русином, то єї батько, сьвященик, приймав єго з патріотизму частїйше у себе і з часом, дорога панї, з часом“… Тут она урвала, закінчивши оповіданє злобним, придавленим сьміхом…

Не знаю, з якої причини прокинуло ся в моїм серцю чувство ненависти супроти оповідаючої вдовицї. Єї вважали всї знакомі „доброю“ жінкою. Она може й була справдї доброю, та я почула нараз ненависть до неї. Єї спосіб оповіданя викликав в менї жаль до неї, чого я їй нїколи не забуду.

„В циганї! Поміркуйте лише собі, дорога панї професорова, в простім якімсь музикантї! Таже я би… Матїнко Божа!… І то, бачите,“ говорила она дальше, „донька честних людий, донька сьвященика! О ню мав старати ся якийсь заможний купець, але она про него й чути не хотїла. Вкінци був він ще на стілько зухвалий, що ставив ся перед панотця і просив о руку доньки. Тодї мала відбути ся страшна сцена. Одні оповідали, що проступника вигнали таки зараз кудись, другі, що мати вступала ся дуже за донькою і що він з нею одружив ся, лише що она скоро померла, давши дитинї житє. Иньші кажуть, що она єго сама просила покинути єї, а потім і отруїла ся сїрниками. Ат! хто їх там знає, де правда? Она була ще дуже молода. Мала ледви девятьнайцять років. Боже, Боже!“ додала згодом згірдливо „таке молоде, а вже таке зіпсоване! Хто знає, що з неї було би ще зробило ся, як би була жила; а так смерть зробила одним замахом всему конець.“

„А чиє-ж він імя має?“ спитала тїтка цїкаво.

„Таже бачите: імя батечка свого гідного.“

„Отже мусїли таки побрати ся?“

„А Бог їх там знає! Що-до мене, то я гадаю, що справдї побрали ся і що она єго опісля просила покинути єї, а сама взяла тай отруїла ся сїрниками. Се, бачите, я тому так думаю, що він зараз по єї смерти кудись забрав ся. Без причини був би не забирав ся.“

„Та куди забрав ся?“ спитала тїтка.

„Таже бачите: до Молдави. Хтось то говорив, що він зібрав собі нову банду тай чкурнув туди з людьми, що йшли в Молдаву на роботу.“

„І не вернув ся вже?“

„Не вернув ся до нинїшної днини.“

„А дитина?“

„Дитина росла коло дїда та баби; коли-ж панотець помер, а дитину треба було вже до конче посилати до школи, скликала стара раду. Якийсь первий брат музиканта, бездїтний мужик-ґазда, напер ся взяти дитину за свою. А надлїсничий, свояк небіжки, і собі наміг ся взяти хлопця. „Оно, казав, менї близше, як тобі. Впрочім ти кажеш, що не зробиш з него пана, лише ґазду; ну, а менї може Бог допоможе вивести єго на щось лїпше, як на простого ґазду“. Той собі, а сей собі! Брат музиканта, розказують, був тодї дуже лютий. „Тобі“, каже, „сиротиньского гроша забагає ся, що єму панотець оставив, а не дитини. Тебе цїлий повіт знає, який ти захланний! Ти виховаєш єго так, що він буде своєї родини соромити ся, що буде так само кров з мужиків ссати, як ти і тобі подібні. А я не так хотїв єго повести. Та нехай дїє ся Божа воля! Час покаже, хто мав лїпші наміри, чи я, простий селянин, чи ти.“ Розлютив ся тай від'їхав. А надлїсничий взяв справдї хлопця до себе, виховував, посилав до школи…“

„А той що?“

„Мужик той? Бог єго знає, що. І не приїздив більше, і не питав. От дурний мужик, хотїв щось перед сьвітом показати. Стара попадя теж не хотїла єму дитини дати, тому що відразу сказав, що не випровадить хлопця в „пани“. Казала, що не дасть дитини своєї доньки на „пастуха“. От таке то, люба панї професорова. Цїла комедия!“

„Ну, се вже правда“, обізвала ся тїтка, „що се дуже поетична лєґенда“.

„Але видите?“ почала знов по хвилї вдовиця. „Менї все здає ся, що они, нїби надлїсничий і Орядин, не дуже то люблять ся. Через цїлий час, як Орядин пробував на Мораві, не приїздив анї раз єго відвідати. Впрочім се знаєте і самі, бо жиєте з ними в сусїдстві і як одна родина“.

„Та нї, не приїзджав! Се вже може бути, що не люблять ся. Надлїсничий і Зоня майже нїколи про него й не згадували. Лише стара ґувернантка розпадає ся над ним, — розповідала якось ще давнїйше Зоня. Я цїлу тоту панну Марию, правду сказавши, не дуже то зношу, ласкава панї. З тими єї „нервами“, — єй Богу! нераз мене чорт бере! Бувши на місци Маєвского, я була би їй вже давно за всю тоту єї науку подякувала!“

„А ви нїби як думаєте, люба панї професорова, що надлїсничий як, буде єї вічно в себе держати?“ відповіла вдовиця. „Він мав навіть десь казати, що скоро лише доньку замуж віддасть, то зараз женить ся у-друге. По що-ж єму тодї старого толуба дома держати, та пусто й дурно годувати? Нинї на сьвітї гірко жити, а она й так не занимає ся дома нїякою роботою. От заложить той цвікер на ніс, прижмурить очи, тай зігне ся то над одним столом то над другим, а там часом нїби й до пекарнї загляне. Справжнїм господарством занимає ся Зоня сама“.

„Ну, так до чого-ж єму ґувернантки?“ спитала тїтка.

„Та се лиш так, бачите, от для форми, що би нїби якась старша женщина дома була. Уже чого він для Зонї не зробить, не стерпить, — так єї любить, що Боже! Але бо й є за що! Она жвава і розумна дївчина; мабуть скоро навине ся їй жених.“

„А вже-ж!“ Тут тїтка зітхнула.

„Тодї нехай панна Мария йде до свого любимця“ докинула вдовиця.

„Та так! Бо й куди-ж їй подїти ся? Хто возьме на службу стару ґувернантку? А він, як чую, і так хоче вийти на великого пана. Чую: хоче бути адвокатом. Чи ви не замітили, панї, як він гордо голову носить?“

„О гордо, гордо! Він знає, що є гладкий хлопець.“

„Гладкий? Ха-ха-ха! Ви щось мов не довиджуєте добре, панї!“

„Ну, що-до того, то може й справдї старі очи не довиджують добре. Але я чую, що надлїсничий хоче, аби він покинув студиї юридичні, тай вступив на теольоґію. Оно й не було би зле“, фільозофувала стара. „Нехай вступить в стан божий і молить ся за гріхи своїх родичів. Єму, правду сказавши, і нема иньшої будучности; по нїм видно на перший погляд, що він мішаної раси. Боженьку, Боженьку!“ зітхнула „які-ж то нераз люди на сьвітї бувають! І при порядних родичах виросте, і вивчить ся, а навине ся яке-таке, а оно й розум утратить!“ Тут і урвала вдовиця, зітхнувши протяжно, глубоко. Опісля поправила окуляри на носї, уста знизились в кутиках, і она почала так скоро плести паньчоху, що дроти лише миготїли.

Тїтка підвела голову і погляд єї спинив ся чомусь проникливо на менї.

І до сегоднїшної днини не можу я догадати ся, що той погляд мав менї сказати.

Памятаю лише, що мої уста мимовільно затремтїли згірдливо і що я вийшла з комнати. Переступаючи через поріг, повернула я ще раз голову за „доброю“ вдовицею. Єї погляд стрітив ся з моїм. Глубокий, чигаючий погляд. В тій же таки самій хвилї опустила она руки з паньчохою на колїна, присунула ся близше до тїтки — і я чула інстинктовно, що тепер начне ся обмова моєї особи…

Я єго вже два днї не бачила. А нинї так хотїла єго побачити!

На дворі прегарна ясна, зориста ніч, що своїм чарівним спокоєм викликує дивну тугу з усїх закутків серця; і саме перед моїм вікном завис місяць над горами, тими темними, мовчазними великанами, низько-низенько, що видить ся: рукою би єго досягнув.

Орядина не дуже люблять дома.

Менї здає ся, що я мала би єму богато що оповідати.

Мене обняла нетерпеливість, туга; я сьмію ся слезами, а плачу радостию… перенятим плачем!

Чому се так? Боже мій, чому!

Але я не чую ся нещасливою, як перше; о нї! я щаслива!

Я знаю, як він зве ся. Він зве ся — Василь.

Василь! — се гарне імя.

Ми ходили вчера з Лєною за орудками для тїтки в місто, і нам лучило ся бачити єго. Чим близше він до нас надходив, тим меньше могла я говорити. Думки розлїтали ся менї в голові, мішали ся чомусь; а коли надійшов уже зовсїм близько, то я замовкла цїлком. Певна, що поздоровить нас, я підвела очи, і він справдї нас поздоровив. Єго погляд спинив ся на менї так… сама не знаю, як! Я відчула єго так, як не відчула ще нїякого погляду доси.

Він минав по моїй сторонї, а менї навинулась думка, що він змінив ся в тій самій хвилї. Який же він гарний!

Ми познакомили ся. Оно склало ся так: Від кількох днїв пробуває у нас один товариш вуйків, професор з Р., на імя Льорден. Бажаючи єго з своїми тутешними товаришами познакомити, велїв вуйко нам всїм над вечір зібрати ся і піти в міский город. Туди сходились всї знакомі. Вечер був прегарний, воздух сьвіжий; в городї грала добра музика і, увійшовши туди, застали ми вже велику громаду гостий.

Я була нинї — як Лєна казала (она була в незвичайно ласкавім настрою) — „неприступна“. Якась томляча туга загнїздила ся менї в серцю.

З входом в город опанувало мене легке, на лихорадку подобаюче зворушенє. Цїкаво обвів мій погляд ґрупи людий: перші, другі; стрітив знакомих; звичайні лиця, а нинї наче-б нуднїйші як звичайно.

Пішли далї, — я все роздивлюю ся. Нараз стиснула мене Лєна за руку.

„Ходїм туди!“ кликнула утїшно. „Он-туди, близько альтани!“ І звернувшись живо до тїтки шепнула їй кілька слів до уха. Менї причуло ся імя Зонї, і я глянула на вказане місце. Під величезною, менї добре знакомою липою сидїв надлїсничий з своїми „жінками“, а біля них один молодий судовий практикант, Лєнина і Зонина „тайна“. Тїтка звернула ся туди, а ми обі за нею.

Дуже живо і дуже галасливо відбули ся привитаня. Не побалакавши ще як слїд, найшли десь уже й причину до найсердечнїйшого сьміху. Роздїлились около двох столів і посїдали. Лєна немов знов зросла ся з Зонею, а молодий урядник і собі сїв біля них, веселий і ласкавий до Зонї, хоть Лєна горне ся більше до него.

Побачивши мене, що стою ще нерішена, до кого прилучити ся, Зоня обзирнула ся довкола себе.

„Де Василь дїв ся?“ спитала бистро: „Василю!“ кликнула нетерпеливо, а трохи згодом віддалила ся від нас, розглядаючи ся на всї сторони живо.

Відчувши, о що річ іде, менї стало нїяково, і я була готова підійти до панни Мариї, але тут схопила мене Лєна за руку.

„Пожди — мовила — не бачиш? Зоня хоче тебе познакомити з Орядином. З ним лучше забавиш ся, як з панною Мариєю, він і так казав менї колись то, що рад би тебе пізнати. Панна Мария розбесїдувала ся так живо з професором Льорденом, що було би нечемно переривати їм бесїду!“

„А я таки піду до неї“ відповіла я холодно. Я вже зрозуміла, чому й она бажала мене позбути ся, бажала знакомства мого з Орядином. Она не любила мене коло себе, коли який мужчина зближав ся до неї. Зонї она не бояла ся, бо була гарнїйша від неї. Тепер она держала так сильно мою руку мов клїщами.

„Яка ти!“ сьміяла ся на-силу. „Мабуть нинїшний комплємент Льордена, що подобаєш з твоїм волосєм на „Льореляй“, сподобав ся тобі так, що ти хотїла би єго ще раз почути? А от дивись там вже іде Зоня.“ І справдї почув ся десь Зонин голос біля нас.

„Я би лише рада знати“, гомонїла она „чому ти нас покинув!“

„Не вже ти за моїм товариством скучала?“ чути було відповідь троха іронїчну.

„Ег! що ти плетеш! я хочу тебе познакомити з панною Наталїєю Верковичівною. От що! З нами ти і так нудиш ся.“

І в тій таки хвилї станула з ним передо мною і познакомила нас. За хвильку і заким ми ще вспіли промовити до себе хоч слово, зникли всї троє так скоро, як би у землю запали ся.

Ми остали ся самі.

Я була змішана і не знала що промовити. До того здавало ся менї, що тїтка, котра недалеко сидїла, підслухує кожде моє слівце, слїдить за кождим моїм рухом, і загомонить кождої хвилї по свому на мене. Та сим разом я мабуть помилила ся. Саме в сїй хвилї розляг ся вимушений сьміх єї, а з ним злило ся і вуйкове добродушне, широке „ге-ге-ге!“ Забава лила ся там очивидно веселою струєю, і менї не було чого бояти ся.

„Не погуляти-б і нам троха по саду?“ спитав він, запинаючи свої рукавички надто скоро.

„Добре! ходїм!“

І ми пішли вільною ходою вперед, більше розглядаючись, як бесїдуючи. Переходячи по-при „наших“, задержав ся він на хвильку, бо панна Мария хотїла єму щось сказати.

„Відшукайте, Василечку, Зоню, бо я єї нїгде не бачу. Як забрали ся всї троє, так і пропали. Я бою ся, щоби не перестудила ся в своїй легкій одїжи.“

„Лишіть їх, панно Мариє!“ перебила тїтка скоро, „лишіть їх! Не знаєте? Молодїж чує ся свобіднїйшою, коли не бачить надзорцїв над собою. Нехай бавлять ся! Лишіть їх, пане Орядин!“

Орядин склонив ся мовчки, а я закусила уста, на котрі закрав ся на силу усьміх. Менї говорила тїтка неустанно, що оставати ся дївчатам без старших в товаристві молодих мужчин — то найгрубше переступство супроти доброго смаку, а тут…

„Еге! пане studiosus!“ почув ся десь за моїми плечима немилий голос професора Льордена. „Се справдї ви, Орядин?“

„А я, я!“ відповів сей, обзираючись з немалим зчудованєм і мов немило вражений.

„Гм, з Морави? Гм, та чому не подасьте їй, (він кивнув головою на мене) тій Льореляй, рамя?“

„Які вже в вас дивні вигади, пане професор!“ вмішалась тїтка. „Вже цїлком перехрестили нашу Наталочку — ха-ха-ха!“

„Еге, гм, еге!“ воркотїв він під носом, підкручуючи свої сивіючі вуси, і не зводячи з мене анї на хвилину своїх блискучих малих очий.

Відопхана тїтчиним сьміхом і тим єго поглядом, відвернулась я від цїлого товариства і пішла звільна вперед. За кілька хвилин опинив ся й Орядин біля мене.

„Єй Богу!“ говорив, ступаючи скоро поруч мене, „і не надїяв ся нїколи побачити тут отсеї мумії з Р. Що він тут робить?“

„Він у нас. Приїхав на кілька днїв до вуйка. А ви знали єго теж давнїйше?“

„Чи я знав! Він був моїм професором. Ми ненавидїли ся — страх! Я єго за те, що „пік“ за греку, а він мене, як говорив, за мою „зухвалість.“ Як же він вам подобає ся?“ І при сих своїх послїдних словах розсьміяв ся сам.

„Несимпатичний. Робить вражінє причаєного; впрочім не люблю оставати ся з ним сама.“

Він усьміхнув ся, поглянувши десь далеко вперед себе.

„Причаєного“ кажете. „Се було би ще о нїм лагідно сказано. Він чоловік без серця, без душі, мстивий, а до того консерватист до сьмішности. Не знаєте, чи жиє ще єго жінка?“

„Жиє. Але він жалїв ся, що дуже хора і що пробуває вже довший час з дитиною у своїх родичів.“

„Бідна! Она була така гарна а така лагідна! Він коли тілько прийшов зі школи в злім настрою, то все починав з нею сварку. Ми хлопцї всї о тім знали. Вже замучив єї мабуть зовсїм; їй і так не було богато потрібно, она була нїжна мов та паутинка“…

„Она має бути далеко молодша від него — споминав вуйко.“

„Молодша. Він оженив ся трохи пізно. Чи ви розмавляли з ним довше?“

„Нї, а потім… менї не хоче ся того слухати, що він менї говорить!“

„Він зве вас Льореляй“ закинув Орядин.

„І не мав що лїпшого придумати!“ відповіла я, мимоволї сердито, „от — Нїмець!“

Він усьміхнув ся.

„Не говорити-б нам лїпше о чім иньшім?“ спитала я.

„І я так думаю. Не люблю про него згадувати. Може би ми де небудь усїли? Город малий, приходить ся лиш другим з дороги уступати ся, а тим лише втомите ся.“

Саме против нас, під кущами турецкого бозу, стояла лавка, з сьвітлом поруч. Там ми усїли, — замовкли.

Довкола нас гамір, музика, розмови, сьміхи, а ми наче понїміли. Він зняв мовчки капелюх з голови і відгортав волосє з чола. Трохи згодом почула я єго погляд на собі.

„От-що тепер сказав би я до хвилини?“ обізвав ся він.

„Що?“ Я глянула на него спокійно, вижидаючо.

„Сказав би: Трівай іще, ти така гарна!“

„Чим гарна?“

„Тим, що переживаю єї з вами.“

Я не відзивала ся, а він, потроха зворушений, говорив далї:

„Другий просив би вас в тій хвилї о прощенє, а я користаючи з кождої хвилини…“

„Чому о прощенє?“ перебила я єму здивована.

„Ну, за моє здоровленє колись-то, коли я вас не пізнав перше по законах етикетальних, а так лише.“

„З чутки?“ Се слово вимовила я мимоволї гірко. Завдяки любови моєї тїтки, я не тїшила ся найлїпшою славою між знакомими.

Мов переляканий підвів він голову і видивив ся на мене.

„Ви мене не зрозуміли“ сказав опісля лагідно. „Менї, правда, лучило ся чути дещо про вас, але що я всяким поголоскам недовіряю, то не повірив і тим про вас і не виробляв собі нїякого суду про вас, т. є. аж до сеї хвилини, коли я міг отсе прочитати. За се також вибачте менї.“

З тими словами виняв хутко з грудної кишенї свого пальта малий зошит, котрий я на перший погляд пізнала, і менї з лиця зникла потім вся кров. В него находив ся той Лєною захований зошит, котрий я роздерла…

„Се вам Зоня передала?“ були мої одинокі слова.

„Зоня. Але вам се прикро!“

„Прикро!“

„Не гнївайте ся!“ просив він. „Праця ваша не находить ся в негідних руках.“

„Але ішла через негідні руки!“

„Забудьте се!“

„Хиба можна?“

„Можна.“ І він усьміхнув ся. „Я аж опісля, значить по прочитаню розвідки, довідав ся, яким способом она дістала ся в Зонині руки. Менї впала она припадково в руки, але не жалуйте того. Побачивши вас того вечера, як ваші очи говорили о чімось, чого посеред бездушної товпи не було, я знав, що кожде мною почуте слівце було неправдою, і я зрозумів вас. Я знав, що ваша праця була писана „кровю вашого серця,“ і я відчув, що мушу вас пізнати; але тодї я не міг до вас підійти, мусїв відложити се на другий раз. Лише одного (додав по хвилї, коли я мовчала) не розумію: чому се ви, мабуть замісць motto, поклали стишок над працею:

„Es klingt mir oft im Herzen, wie ein verlorener Klang, der sich vergebens sehnet zu tönen im Gesang. Ich kann das Lied nicht finden, zu dem er taugen mag, er wird wohl still verklingen im letzten Herzemsschlag“…

„Він, правда, перечеркнений цїлком, однак ви хотїли єго покласти?“

„Я хотїла“, відповіла я, „я мусїла хотїти, хоч він і немає нїчого спільного з темою розвідки. У мене бувають нераз дивні, дивні чутя; не „чутя“ — поправилась я мимовільно — лише поодинокі почутя, справдї, немов які згублені, заблукані в людскім серцю тони, котрі не знають, до котрої мельодиї приналежні, де їм пристати. Они настроюють мене так розпучливо! Чи ви бували з себе завсїгди задоволені?“ звернулась я живо до него. „Завсїгди? Чи вас не мучить часами туга, статись ще иньшим? Мене мучить! Тоті звуки томлять мене. А відтак здає ся менї, що я одна з тих натур, се-б то одна з тих неудачників, котрі нїби до всего мають хист, а проте не доводять до нїчого! Се пересьвідченє обнимає мою душу якоюсь лиховістною наміткою. Хто менї докаже, що я не одна з тих безталанних?“

„Ваша праця!“ відповів він, вдивившись в мене якимось довгим, допитливим поглядом.

„Яка праця?“ спитала я іронїчно.

Він зчудував ся.

„Ну, я думаю: писанє“.

„Справдї? Не що иньше?“

„Нї.“

„Так я мусїла би цїлком потонути в тій працї, щоби здобути собі такий доказ; цїлою душею, не розриваючись!“

„То потонїть!“

„Я би хотїла.“

„Зробіть се якимось обовязком для себе.“

„О, сего не треба, в мене є досить волї і я люблю писанє так само як н. пр. і музику, лише що“…

„Що?“

„О нїчо, нїчо!“ і тут я урвала.

„Що?“ домагав ся він цїкаво.

„Я зроблю се якимось обовязком", відповіла я з притиском, але я думала щось иньше. Іменно думала я, що менї годї тонути в уподобанях, що дома слїдять за мною мов за злочинницею. Що тїтка майже брутальним способом заборонила менї „культ примх і романтики“. А коли ще Лєна розповіла їй раз, що якийсь там „пан“ кепкував собі з моїх ідей, розкричала ся, що я відстрашую женихів від єї дому. Що люди готові подумати, буцїм то она впоїла в мене ті „лєґенди“, і що єї донька теж така…

„Щоб ти не посьміла поводитись після свого розуму, коли тобі добре!“ казала. Того не могла я єму говорити. Я встидала ся за темноту і брусоватість своєї ріднї і за те, що я жила в таких зависимих, майже негідних обставинах. Негідних тим, що я переживала ріжні степенї упокореня“.

„Я буду про те все добивати ся свого", сказала я „доки не дібю ся.“

„Не піддавайте ся нїяким впливам", обізвав ся він, мов відчитав, що в моїй душі дїяло ся, „і кріпіть вашу душу, значить, не будьте надто вражливі на щоденьщину!“

„Чи так можна?“ спитала я єго вдруге з нетаєним зчудованєм.

„Можна.“

„А тепер… тепер прошу вас, звернїть менї мій зошит!“ просила я. „Він дістав ся без мого відома в Зонині руки“…

„Оставте менї єго, він не має тепер для вас вартости!“

„Для вас може він єї ще меньше мати“.

„Противно. Менї дає він знов доказ, що істнує рід інтелїґенциї, котра вирабляє ся дїйсно сама з себе і котра сама викликує поступ.“

Живо і скоро полила ся вже наша дальша розмова. Менї здавало ся, що я вже з ним давно знакома і лиш говорити з ним не мала нагоди.

З єго бесїди дізнала ся я, що він був социял-демократом і загорілим поклонником Маркса. Що ожидав спасеня від социялїстів; що признавав лише одну справу, а то справу социялїстів. „Все проче — говорив — тоне в тій одній великій могучій ідеї, є злучене з нею тисячними невидимими і нерозривними звязями“. Вкінци спитав мене, що я про те думаю.

Я не думала нїчого певного, не мала доси жадного ясного виробленого суду; але я бояла ся якогось хаосу в будучности, котрий немов відчувала, бояла ся царюваня ще грубшої безогляднїйшої сили, як доси.

„З вас говорить лише ваше тонке вражливе сумлїнє“, відповів він нетерпеливо на мої слова „але перше всего питаю вас: Чи ви вірите в силу людскої інтелїґенциї?“

„Вірю; але вірю так само і в силу пристрасти, що потягає інтелїґенцию в свій вир, вірю в силу самолюбства, вірю в нетривкість людскої натури.“

„Щоби бути досконалим,“ відповів він „треба бути фільозофом. Але о тім ви не думали, що чоловік не винуватий тому, яким став? Не думали, що він завдячує свою істоту тому ґрунтови і тій землї, на котрій виростає, тому сонцю і теплу, що єго вигріває; тим обставинам, що єго окружають, опановують. О тім мабуть не думали? Не думали також, що нужда і роспука зроджує в людскій душі скорше злі як добрі прикмети, що борба о істнованє деморалїзує? Я вірю в то, і длятого вірю, що з царством социялїстичних доґм зросте правдивий поступ, що сьвітло знаня і краси поллє ся широкою струєю скрізь, і що аж тодї вибє для всїх доси гнетених, невислуханих і слабих година дїйсно людяного щастя, розвине ся цьвіт правдивої любови! Дорога до такого житя проста. О скілько буде меньшати визискуванє одиницї одиницею, о скілько буде меньшати визискуванє народа народом, о стілько будуть марнїти і ослабати зароди зла, буде змінювати ся, перетворювати ся людска натура, а головно наші теперішні „ідеали“, се-б то: богатство, високі становиска і т. д. Ви може вірите так само, як ще і богато иньших, мильно в якийсь подїл власности, тому боїте ся хаосу в будучности?“ спитав Орядин. „Або вірите може в цїлковите знесенє приватної власности? Тодї помиляєте ся. Характеристичним у социялїстів є не змаганє до знесеня власности взагалї, а змаганє до знесеня форм власности буржуазийної. Се-б то спосіб присвоюваня, котрий позваляє бідному лише тому жити, щоби працювати на других, і то лише до того часу, доки се владолюбній верстві потрібне. Годї менї розводитись тут о сїй квестиї Бог зна' як, але хто вірить в ідею поступу, той мусить пізнати і переконати ся, що она становить основу всякого руху і працї, і що всїх причин суспільного перевороту або змін не шукати нам в людских головах, в їх зростаючім пізнаню „вічної“ правди або неправди і справедливости, але по просту в змінах продукованя і заміни; не в релїґії і фільозофії, лише в економії дотичної епохи, — і що социялїзм не є нїякою хоробою, і нїяким з'явищем, поодинокими умами штучно виробленим, а рухом природним.“

Він замовк і дивив ся на своє циґаро, що тлїло між пальцями, а чоло єго уклало ся в морщинки. Зворушив ся бесїдою.

Задумана і вражена палкостию єго переконаня, дивила ся я ще безмовно на него. Він мабуть відчув мій погляд. Звернув ся живо до мене і усьміхаючись якось іронїчно сказав: „Я може не повинен був о тім говорити?“

„Чому?“ спитала я спокійно.

„А тому, що… але нї“, поправив ся зараз, „з вами можу я о тім говорити, ви звертаєтесь самі на сей шлях, що я про него говорив. Се посьвідчила менї провідна думка вашої розвідки і лише ви ще того не сьвідомі. З часом переконає вас власне положенє о всїм.“ Трохи згодом сказав: „Родичів у вас нема, се знаю; але не маєте кого, хто би вам по душі був близький?“

„Не маю.“

„І не мали нїколи?“

„Дитиною мала я бабуню…“

Він засьміяв ся тихо, однак так, що менї стало жалко, так жалко! Опісля глянув менї в очи, що мимовільно зайшли слїзми, і я бачила, що єго ще перед хвилиною спокійне лице змінило ся.

„Ми ступаємо одною дорогою“ сказав зміненим голосом і встав, мовби хотїв над якимсь наглим зворушенєм запанувати. До нас підійшла панна Мария з тїткою, і він, стиснувши кріпко мою руку, віддалив ся…

Високо на небі миготїли, блистїли зорі, сьвітив місяць. Звуки гарної угорскої музики розливались — далеко…

Я сидїла вже біля моєї тїтки, що голосно бесїдувала, сидїла в чуднім настрою. Чим дужший гамір зростав довкола мене, тим більша тишина змагала ся в менї…

Пів години пізнїйше виходили ми з городу. Саме тодї навинув ся і він, немов виріс з землї коло мене.

„Хотїв ще з вами попращати ся“ сказав і подав у друге руку.

„Ти говорила що з Орядином?“ питала мене тїтка підчас повороту до дому.

„Говорила.“

„І що він за чоловік?“

Менї не конче хотїло ся розповісти, що я про него думала, і я сказала лише, що він „поступовець“.

„Гай, гай!“ загомонїла тїтка „поступовець! Біда лише, що здражує своїми зубами своє поетичне походженє“.

„І я мав честь говорити з ним“ обізвав ся вуйко з колючою іронїєю; „але зробив на мене страшно лихе вражінє. Чванив ся своїм розумом, чи властиво тим, що бачив і читав много, а з того виходило, що ми тут нїби і не чуємо і не знаємо, що дїє ся справдї деинде! Се не злий інтерес! Се зовсїм так, мовби такий молодик поступив від нас, в котрих тілько практики на спинї, в культурі дальше! Не так, товаришу?“

„Ха-ха!“ сьміяв ся стиха професор Льорден. „Я знаю сего пташка. Ще з ґімназиї знаю єго. Замісць при толкованю держати перед очима Гомера або Верґіля, читав собі росийскі або францускі новельки. Ну, та за те й діставав він від мене свої добре заслужені ноти. Як крейда білий ставав в таких хвилях, дурів, лютив ся, як скажений! Ха-ха! я переконаний, що остану ся для него якимось irritamentum на цїле житє. Не бракувало богато, а був би перепав при матурі, але що був сильним математиком, то професор того предмету, саме той, що придбав єму місце в Мораві, вступив ся за ним, а всї прочі панове мов показили ся і перепустили.“

„Чую, що він социялїст!“ замітив вуйко голосним шепотом, а тїтка в тій же хвилї обглянула ся.

„Мене се зовсїм не дивує,“ відказав професор. „Пролєтарі такі, як він, множать ся в страшенний спосіб, а він н. пр. то саме відповідне medium до социялїстичних експеріментів. І ви, Льореляй, мовите, що він „поступовець?“ звернув ся до мене, вдивляючись в мене своїми немилими очима.

„Кажу, пане професор.“

Він засьміяв ся знов, а тїтка закашляла.

„Знаєш, Наталочко“ обізвав ся вуйко „що я о таких поступовцях-социялїстах думаю?“

„Що, вуйку?“

„Я думаю, що то авантурники. В них нема віри, нема характеру. Они неспосібні віддати ся якому небудь сталому заводови, видержати в тім, як сего вимагає закон. Они — духовні потвори, зроджені нездоровою лєктурою. Занехавши всяку чесну працю перебирають на себе ролю реформаторів і спускають ся на чуже добро. Смерти они не боять ся, бо в них нема Бога. Так я о них думаю!“

„А що найприкрійше в цїлій справі“ докинув професор „се те, що їх поступованє заразливе мов джума!“

„Справдї заразливе!“ кликнула тїтка гірким тоном і поступила такими швидкими кроками вперед, що малий професор, ступаючий доси поруч неї, остав ся цїлком позаду.

Опріч мене, мабуть і він відчув, що тїтчин оклик „справдї заразливе“ тичив ся мене, бо догонивши єї сказав голосно:

„Що-до мене, то я радив би молодим людям, особливо панночкам, читати замісць социялїстичних книжок Чокого „Stunden der Andacht.“ Отсе пристоїть жінкам лїпше, підносить духа, я сказав би навіть, чистить душу.“

„Амінь!“ шепнула менї Лєна в ухо, сьміючись стиха.

„Коли собі бажаєте“, звернув ся до мене, „то я можу вам сими творами служити. Маю їх в своїй біблїотецї. Моя жінка мусїла їх також читати.“

„Дякую“, відповіла я „але я тепер читаю Шекспіра.“

„То я буду вас просити о ті книжки, пане професор!“ кликнула тїтка. Она була з незвістних ще менї причин розсерджена на мене до крайности.

„Нехай би менї виїхав котрий з моїх синів з новомодними ідеями, я би їм дав! Побачили-б! Я їм забороню і найменьших зносин з тим паничем. Не дурно і єго дядько не задоволений з него, але він чесний собі чоловік, отже мовчить, а може й боїть ся!“ замітив вуйко.

„Певна річ, що лише боїть ся“ потвердила тїтка. „Адже нїгілїстичні замахи звістні всїм. Менї саме в тій хвилї приходить на думку, що Зоня оповідала: Коли, каже, Орядин виходить з дому, то все забирає з собою ключ від своєї комнати, так що они не можуть туди нїяким чином дістати ся, а єго куфер подорожний запертий завсїгди обережно!“

„Ну, вже він впадає кождому в очи“ додав вуйко. „Для мене вже доволї сего, що кепкує собі з нашої балаканки і полїтики. Се мене дуже вразило. Я не люблю надто молодих критиків, а особливо таких, що не мають ще жадного становища і жиють з ласки других. Побачимо, де він опинить ся за двайцять років! чи не буде і для него річ важна, дбати передовсїм про себе, а опісля про „нарід“. Я рад би то побачити. Він каже, що в нас інтелїґенция за мало працює для народа, що деинде бачив він иньшу силу; що яка праця, така і будучність, що все лиш від нас залежить! Ну-ну! побачимо, по-ба-чи-мо!“

„Але-ж, тату!“ запротестувала нараз Лєна, що доси заховувала ся цїлком пасивно. „Чому вже цїлком зле про него думати? Чи се не може бути, щоб він мав в дечім слушність? Зоня з ним не дуже любить ся, сварять ся обоє аж надто часто, але она сама признає, що він здібний і не такий вузкоглядний, як наші тутешні люди! Впрочім, що се має нас обходити або гнївати, як хто думає, або як мильно поступає? Ми сего не робимо — і на тім справа скінчена! А що річ певна і чого не можна заперечити, се те, що він елєґантский хлопець і за ним можна пропадати. Він подобає ся менї, тату!“

„Лєно!“ скрикнула тїтка.

Але Лєна вже й так мовчала.

Я також замовкла.

В моїм умі товпились чудні думки, змагали ся ріжні голоси, а проміж них виринав він раз-пораз, говорячи, що обставини творять з чоловіка то, чим він є.

Я би вірила єму; ах, я би вірила єму!…

На заходї, саме над „чорним яром“ і над великаньскою горою, подобаючою на піраміду, а зарослою лїсом, палало небо червонявим золотом. А там далї, де „зубчаста Лиса“ злучала ся з білявою скалою, там стелили ся по небі прозорі, зеленяво-синї пасма хмарок…

Воздух напоєний пахучою сьвіжостию, а земля ще дише вогкостию, викликаною коротким наглим дощем…

В моїм серцю немов весна прокинула ся; сама дивую ся своїй веселости, любую ся сама веселим сьміхом своїм…

Я знов єго бачила. Чула голос єго знов. Обміняла ся знов думками з ним… Ах, я тому така весела!

Але чому він при Зонї так здержує ся, а Лєну чому майже іґнорує? Зо мною він знов иньший. Весело-зворушений, слїдить за кождим рухом і словом моїм. Часом мішає ся. Тодї й менї стає нїяково і я паленїю…

Інтелїґенция нашого місточка давала на добродїйну цїль концерт (в користь убогих дїтий) і на бажанє вуйка ми мусїли всї на нїм явити ся.

„Концерти снують ся людям по голові“, нарікала тїтка сердито, „і то не скорше або пізнїйше, лише саме в той вечір, коли я мала собі ладити білє до праня! Що менї до того? Якого лиха менї там іти?“

Се тикало ся вуйка, що стояв перед зеркалом, силуючись завязати сьвяточну краватку „по людски.“ Я сидїла неспостережена в тій самій комнатї і пришивала щось до сукнї.

„Скажи сам, Мілєчку, що має мій дім при тій афері шукати? Чи я маю ту в школах дїти, чи що? Впрочім концертовий комітет забув, що і Лєна грає на фортепянї та сьпіває. Ти, правда, не завважав того; тобі взагалї було і є байдуже, що сьвіт гадає про талант і прикмети твоїх дїтий. Коли подумаю, що такий зарозумілець, як он-той, (она повела згірдливо головою в сторону, де мешкав надлїсничий) нинї виступає, а про моїх дїтий, зовсїм не таких, як він, з цїлком иньшою ґенеальоґією, забули, — коли подумаю се, то мене зараз корчі беруть!“

І мовби ті корчі справдї брали єї, притисла руку під серце, а уста викривила болїсно.

„Годї-ж бо, годї, Павлинко!“ успокоював вуйко, котрого серце було вже зворушене. „Чого іритувати ся без потреби? Нехай він виступає собі і сто разів по концертах, все-ж таки він остане ся тим, ким є, сином простого музиканта, все-ж таки він не рівня нашим дїтям. Мене лише гнїває, що на него звернули зараз увагу, і що тим чином скріпили єго зарозумілість. Я був би єго не запросив до участи в концертї. Нехай би грав і так, як сам Паґанїнї! Я би єго тим покарав за зарозумілість. Але наші людиска добрі, вважали вже на старого Маєвского тай певно тому запросили.“

„І мене лише тото одно помиряє з ними“ відповіла тїтка вже спокійнїйше і, приступивши до вуйка, завязала „сьвяточну краватку“ сама, як звичайно.

„По концертї будуть і танцї, мамочко!“ кликнула Лєна з побічної комнати. „Правду сказавши, мене то обійшло зовсїм мало, що я не буду брати в концертї участи. Могла би ще дістати трему, помилити ся в грі — на що менї сорому?“

„Чуєш, Мілєчку, що за скромна дитина?“

„Добра і уцтива дитина!“ відповів вуйко голосним шепотом.

Тїтка зітхнула, піднявши журливо чоло в гору.

„Она мусить десь конче виїхати, Мілєчку.“

„А то чого?“ спитав вуйко з нетаєним зчудованєм.

Тїтка усьміхнула ся гірко.

„Чого? Хиба ти і сам не здогадуєш ся, чому? Хто єї тут побачить?“

Вуйко зрозумів єї в мить.

„Як гадаєш, Павлинко, зовсїм так, як ти гадаєш!“ відповів скоро. „Обі мусять виїхати, показати ся сьвітови!“

„Обі? І чого ти так кричиш, Мілєчку? Ти мабуть забув зовсїм, що в мене суть нерви!“ З тими словами глянула на вуйка довгим, зимним, многозначучим поглядом, — она замітила, що я чула їх розмову.

„Наталко! щоб ти менї не посьміла з Орядином розмовляти!“ гукнула до мене острим тоном і поглядом.

В менї забило ся серце з наглого переляку і я видивила ся на ню великими очима.

„Чого видивила ся на мене? Я говорила прецїнь виразно. Впрочім можу свої слова і повторити. Щоб ти менї не посьміла з ним говорити! Лєна менї оповідала, що він єї іґнорує, і тому я не дозволю, щоб з мого дому заприязнював ся хто з ним!“

„Тїточко! я не знаю… я не можу вам сего напевно приречи“ відповіла я мішаючись.

„Що?…“

„Не можу приречи напевно. Він для мене завсїгди такий привітний і ласкавий, що се було би нечемностию, відповідати єму грубостию. Він… він нїколи мене не образив анї словом, анї поведенєм“…

„Ха-ха-ха!“ розсьміяла ся она своїм звичайним сьміхом; а того сьміху було доволї, щоби мене вивести з рівноваги.

„І ти справдї така наівна, може гадаєш, що він любить ся в тобі, тому що з тобою балакає, і що він може тому з тобою й оженить ся?“

„Тїтко!“ вирвали ся з жахом слова з моїх уст і горяча поломінь обілляла мене, „тїточко, я сего нїколи, нїколи не гадала!“

„Ага? Не гадала? Хто би тобі повірив! Чому-ж ти почервонїла як бурак, коли не гадала? скажи: чому?“

Я чула, як спаленїла ще більше і як слова оборони застрягли менї в горлї.

„Видиш?“ глумилась она, „я знала, що говорила!“

„Тїточко, ви не маєте нїколи наді мною милосердя!“

„Що?“ скричала. „Ти говориш менї такі слова? Менї, що власне я змилосердила ся над тобою і стала тобі другою матерю? Що було би нинї з тебе, як би не я? Невдячна ти! В тебе нема серця, ти навіть не знаєш, що ти говориш!“

„Чому би не знала, тїточко? Знаю!“

Она засьміяла ся так, як перше, а вуйко обізвав ся журливо:

„Ти все лїпше знаєш від тїточки, Наталко, все, що до крихітки. Тому завдаєш їй неустанно жалю твоїм премудрим поведенєм. Не знаю, звідки набрало ся в тебе тілько того розуму. Іди! іди і поглянь в зеркало, щоби ти знала, як злість і впертість окрашають дївоче лице. Ти гадаєш, що то добре, що ти слухаєш тілько свого власного розуму, що робиш тїтцї все на перекір? Ти повинна іти на слїпо за єї приказами, не повинна і писнути! Все, що она робить, робить з пляном; а тепер іди і принеси менї з кишенї моєї будденної камізельки оленеву шкірку до окуляр. Але нї; погоди!… Чи ти знаєш, хто Орядин є? Знаєш н. пр., що то таке социялїзм? Доки він нїчого певного в руках не має, доти він нуля, і доти не повинен анї женити ся, анї дївчинї про любов говорити. Се теж якісь передвчасні зворушеня, котрі я зовсїм не похваляю. Як буде вже мати свій кусень хлїба, тодї най приходить; а тепер — іди!“

Я пішла.

„Ти бачив єї очи, Мілєчку?“ чула я ще. „Бачив, як побілїла? Імпертинентне, завзяте сотворінє!“

Орядин брав дїйстно участь в концертї. Грав на скрипках якусь чудову угорску фантазию в супроводї фортепяну.

На мене має музика ще з дитиньства сильний вплив, і я була би найщасливійшою людиною в сьвітї, коли би мене були музики вчили. Та ба!

Але я любую ся і грою других. Пю-упоююсь нею, мов любощами живої істоти. Плачу з незглубимого смутку і кріпшаю. Справдї я кріпшаю, почувши голос музики. Відчуваю, як з нею враз піднимають ся якісь голоси в моїй душі і злившись з нею в одно, дзвенять одною піснею. Тодї здає ся менї, що се пісня моєї істоти…

Я не могла підчас єго гри відорвати від него погляду.

Як же прегарно грав він, а і сам який був гарний!

Моє серце рвало ся до него, обнимало єго! Чи єго? Чи ним викликану прекрасну гармонїю? Сего я вже не знала виразно. Знала лише те, що серце моє було переповнене чимсь сильним і що тому він був винен! А він мабуть відчув мій погляд, відгадав. Раз мусїв через хвилину в грі станути. Підчас того звернув голову саме в ту сторону, де я сидїла, і єго погляд спинив ся на менї — так гарно! Менї станула вся душа, всї думки в очах, а він усьміхнув ся очима. Поздоровляв мене так. Опісля здавало ся менї, що вираз єго лиця зміняє ся, так мовби відкрив що в моїм лицю.

З моєї памяти виринули нараз тїтчині і вуйкові болїсні слова і мій вид затемнив ся слезами. Я опустила повіки, а він потягнув різко смиком по струнах…

Коли скінчив грати, посипали ся грімкі оплески. Він склонив ся потрохи змішаний і відгорнувши волосє з чола, зійшов утомлений в салю.

По концертї почали ся танцї. Сим разом обходили они мене мало. Я шукала єго. Моя цїла істота розуміла тепер лиш єго одного, линула до него в дивній суміши горя і втїхи. Він стояв з другими молодими людьми посеред салї і дивив ся на тих, що танцювали.

І я танцювала, ведена зручною рукою, легко, ледви дотикаючись помосту. Панок мій шептав менї раз-по-раз до уха, що гуляю знаменито і що я „прегарний мотиль!“

Я сьміяла ся. Я сьмію ся завсїгди, коли менї приходить ся таке слухати. Лєна каже, що се негарно сьміяти ся панам в лице, але-ж я не можу їх за те подивляти! Насьмію ся з них добре, насьмію ся і поверну спокійна до дому.

Минаючи в танцю Орядина я уникала єго погляду. Бояла ся з ним стрінути, хоть хотїла того. Ах! я не розуміла вже себе добре. Я мов потонула всею душею в якусь весну! мов перебрала ся в якийсь цїлком новий препишний стрій!

Підчас малої павзи в танцях, надійшов він до мене.

„До вас годї добити ся“ говорив усьміхаючись. „Я жду вже пів години і дивлю ся, коли лишуть вас в супокою, та ледви діждав ся.“

З тим подав менї рамя і ми пішли, як богато иньших пар, проходжувати ся по салї. Він говорив менї щось про танцї і що не танцює, а я завважала з зачудованєм, що на нас звернули ся всї погляди і слїдили цїкаво. І чому-ж дивили ся так всї на нас? Чим ріжнили ся ми від других пар? Може я справдї така „велика“, як Лєна нераз мовила, і впадала при нїм в очи? Але нї! Я лише трошки висша і тонша від Лєни — так се не могла бути та причина; а він був гарний і елєґантний, ростом трохи висший від мене — і я не могла так „страшно“ при нїм виглядати!

Чи він не спостеріг, як за нами звертали ся голови поважних матрон і мужчин? Я не сказала би, що звертали ся з злим виразом! нї! але все-ж таки звертали ся!

Він не бачив нїчого.

Ступав собі так свобідно, майже гордо, мов провадив Бог зна кого! А я певна, що він біля мене, була і собі не меньше гарно настроєна. Раз стрінули ми і Лєну з якимсь панком і она усьміхнула ся до мене значучим усьміхом.

В тій самій хвилї глянув менї Орядин допитливо в очи.

„Я й забув спитати ся в вас“, казав він, „як вам подобала ся концертова музика?“

„Добре“ відповіла я, але я відчула, що він хотїв щось иньше почути, н. пр. чому на моїх очах були хоть і як слабі ознаки плачу?

„Я люблю музику“ говорила я далї, не звертаючи увати на єго допитливий погляд, „і жалую доси лише того одного, що не вчила ся єї.“

„А в иньшім ви щасливі?“ спитав нїби жартом.

„На такі питаня треба богато відповідати. Передовсїм треба мати і дар бути щасливим.“

„А в вас того дару нема?“

„О, противно!“ відповіла я живо „я би навіть важила ся сказати, що в мене є дуже великий дар до того. В деяких хвилях відчуваю так виразно, що я властиво натура страшно жадібна житя! Берусь за все надто горячково, так мов би менї не мало стати досить часу, щоби всего зазнати. Добра і зла житєвого! Що се таке?“

„Се вже вдача така“ відповів він і єго очи промайнули палко по менї. „Я не можу сего о собі сказати. Менї чогось зовсїм не спішно знати, що дарує менї доля, хиба дещо рад би я знати.“ Нараз спитав живо, впяливши в мене свої великі чорні очи — (ми вже сидїли): „Ви знаєте, хто був мій батько?“

„Знаю!“

Мовчанка.

„Моя мати вмерла цїлком молодою, я навіть і не памятаю єї…“

„І я свою ледви памятаю“, замітила я півголосом.

„Так? Бо мою забрали боги етикети; отже від тих нема менї чого доброго надїятись. Скілько то зароду зла в менї“, іронїзував „а скілько легкодушности! Ви би не повірили!“

„Ви самі в то не вірите, ви певно лиш огірчені!“

„О, в сїй хвилї зовсїм нї!“ відповів майже весело. „Ті, що пересьвідчували мене о тім, то люди практичні, розважні — і може й не помиляють ся. Впрочім я й сам вірю, що можна унаслїдити н. пр. характер і т. п. Чому би се не мало бути правдою? Одно виявило ся вже. Я палкий, непостійний, навіть пристрастний, а деколи то нї з сего нї з того не додержу віри мов та собака!“ і засьміяв ся тихо.

„О! чому ви так говорите?“

„То не говорити вам того?“

„Нї!“

„Коли менї хоче ся вам се сказати!“

„То ви справдї такі?“

„Справдї.“

„Я не вірю. Не вірю, що ви віроломні супроти себе!“

Він поглянув на мене зчудованим поглядом. „Супроти себе? Нї, над тим я не думав. Я думав о віроломности супроти других, а се знов щось иньше.“

„Ну, се щось майже звичайне“, сказала я. „Чому лише одну картину любити в своїм житю, коли їх так богато?“

„Тепер ви іронїзуєте…“

„О, зовсїм нї. В мене суть свої погляди про вірність.“

„Але деякі картини остають ся нам прецїнь майже на цїле житє в памяти“, промовив потім зниженим голосом. „Приміром: котрі роблять на нас своєю красою або своїм сюжетом сильне вражінє. Ви не вірите?“

„Чому нї? Я любила свою бабуню з цїлої душі, любила наді все, а проте люблю майже так само і свою матїр, хоть єї майже не знаю. Дивую ся сама, з якої хвилї остав ся образ єї в моїй памяти і чому саме з тої хвилї!

„Я мала ледви три чи чотири роки і, захорувавши раз, переплакала тодї цїлу ніч, а она не спала зо мною також цїлу ніч. Другого дня винесла мене в город. День мусїв бути прегарний, бо я на дворі переспала ся. Проснувши ся, менї хотїло ся бавити. Она встала — ах, єї мусїла болїти голова, бо она була така втомлена! Довге, довге волосє єї було цїлком розплетене, і вкривало єї стать золотим плащем майже до землї. Она підняла ся на пальцї, щоб уломити менї галузочку цвитучої акациї — і так бачу я єї до нинї, так, як спинає ся на пальцї, з піднятими в гору руками в якійсь ясній легенькій одїжи… Тоту картину, чи лїпше сказати: тоту хвильку зберегла я до нинї в своїй памяти, і задля того образу, виритого в моїй душі, я люблю єї. Чому вбило ся те все в тій хвилї в мою память? Чому не в иньшій, н. пр. в такій, коли давала менї щось, на що я була дуже ласа? Чи се не цїкаве?… І до сего образу з тої хвилини навязує моя уява ріжнородні иньші картини, ріжнородні подїї і я так люблю єї! Той образ міг на мене лише своєю красою зробити вражінє на цїле житє — не правда-ж?“

„Правда, правда!“ відповів він з сияючим поглядом „і ви мусите бути цїлком до неї подібні“…

„Бабуня казала!“

„Льорден зве вас Льореляй. Я би вас також так звав, як би не він перший ужив того прізвиска.“

Я усьміхнула ся.

„Але він менї надто ненавистний“ говорив Орядин, „щоби я повтаряв те, в чім він любує ся, і тому я надам вам иньше імя.“

„На приклад: яке?“

Він подивив ся на мене якось так чудно-чудно, що я спаленївши опустила очи.

„Не знаю, чи ви згодили би ся з тою назвою“… спитав зворушений.

Я не питала більше. А він мов бояв ся, щоби слово то не вирвало ся єму самовільно з уст, і також замовк.

Через хвилину обізвав ся:

„Він змалював мене не дуже гарно перед вашою ріднею, як я довідав ся, а до мого дядька донесло ся вже, що я споганюю свою будучність, „бавлячись в Ляссаля.“

„Се й я чула.“

„А що ви думаєте?“

„Я би хотїла, щоб ви менї самі сказали, що я маю думати!“

„Ви — добрі!“ сказав він з поглядом щирої подяки „і я недармо повірив в вас зараз з першого разу. Повірив в якусь щирість у вас, як вірить ся в поворот весни! А що-до „Ляссальства“ то річ маєсь так: Якимось наслїдником Ляссаля я не є; лише та справа, для котрої працював він і для котрої боров ся, занимає і мене, так як і богато-богато других. Але мій плян житя иньший. Перше хочу осягнути независиме становище і здобути собі способи до борби, а опісля стану бороти ся з тим, що менї буде здавати ся найтяжшим лихом нашого народа. Нинї не можу означити ясно, на що кину ся вперше. Кождий час має свої рани — і я би кинув ся на все лихо, задавив би все відразу, як би до того було в однім чоловіцї досить сили. Але поки зможу свою цеглу доложити до великого будинку, хочу здобути те, що менї до того потрібне!“

Тут промовчав хвилину, стягнувши грізно брови, і по нїм було видно, що боре ся з думками.

„Боже мій!“ промовив опісля з якогось наглого зворушеня задавленим голосом. „Коли подумаю, кілько в нас працї потрібно, кілько сили і науки, який той час короткий, в котрім можна щось зробити, а яке житє приготовлюють менї мої кормилцї, то приходить ся хиба збожеволїти!“

З єго груди вирвав ся мов стогін, а по менї холодом пробігло. Він затиснув уста, силкуючи ся успокоїти ся, а мій погляд опинив ся на єго лици. Він був сильно зворушений, але і я не мусїла в тій хвилї спокійно виглядати, бо коли кинув на мене оком, показав ся на єго устах гіркий усьміх.

„Бачите?“ промовив впівголос. „Я дїйсно пристрастний; але я невинуватий тому, що в моїх жилах не пливе зовсїм „біла“ кров і що від часу до часу пробиває ся в менї — як дядько каже — квінтесенция мого люду!“

Саме в сїй хвилї надійшов до мене якийсь молодик і попросив до танцю.

Я відказала, дякуючи. Він видивив ся зчудовано на нас і віддалив ся, звиняючись. Може уразив ся? Нехай і так! Менї байдуже!

„Ви наразили ся за-для мене!“ промовив Орядин, „а я чи заслужив на се?“

„З пустих поговірок не роблю собі нїчого!“ відповіла я зневажливо.

„Але коли-б они не були пусті“, (він дивив ся на мене дожидаючо, горячо) „тодї що?“

„То-дї би терпіла!“ відповіла я мимоволї покірно, покраснївши від єго погляду. „Але се не важне“, додала я гордо „лучше скажіть менї, яке житє приготовлюють вам.“

„Моя родина приневолює мене іти на теольоґію.“

„Отже се правда?“

„Правда, правда! Наука, котру я вибрав, вимагає більше гроший, а я… знаєте самі! Я розумію, чому они бажають одного, а не хотять другого! Я для них чужий, а тепер, коли ще домагаю ся свого, т. є. того, що мій дїд оставив менї на студиї, став я аж „недолюдком!“ Се огірчує мене до крайности. Лучше були би зробили, як би були мене віддали мому батькови зараз першої доби по смерти матери, як він сего добивав ся. Я би може ходив нинї з скрипкою під пахою, проживаючи житєм простого селянина, не сумуючи по „образованому“ нї холодом нї голодом. Або нехай би були віддали братови батька, як оба того хотїли! Але тепер посилати мене до них, коли один не хоче про мене нїчого знати, бо з мене зробив ся „панич“, а другий хто знає чи й живий?… Тепер, коли сьвітло знаня і иньшого житя розкрило ся передо мною, коли стою так близько до свого „полудня“, оставити мене на ласку й неласку недолї, се не в пору жарт! Впрочім я не домагаю ся їх добра, лише свого. Прикро се лише на стілько, що я на те спустив ся. Як би не се, то я робив би собі мало що з того; жив би так, як доси. З своєї школярскої працї, а не їх хлїбом.“

„А на стрийка зовсїм не надїєтесь?“ спитала я.

„Нї. Се темний чоловік. Він каже або йти на мужика, або як вже в пани, так іти на попа. Иньший стан в него підлий. Каже: висисає мужиків!“

Він замовк, роздражнений, а я не могла здобути ся на якісь єго настроєви відповідні слова. Менї було єго жаль і я була цїлком перенята єго долею. Она була подібна до моєї, мов одна крапелька води до другої, і лучша лише тим, що він яко мужчина мав вартість, а я яко женщина нї!

Перед нами уставляли ся пари до кадриля і декотрі з них, обглянувшись поза себе і побачивши нас побіч себе, споглядали на нас цїкаво. Він замітив се і звернув ся заклопотаний до мене.

„Я поганий самолюб!“ сказав. „Оповідаю вам Бог зна що за себе і не бачу, що ось ту творить ся. Ви би може й гуляли, як би“… Він не вспів докінчити реченє. Перед нами з'явила ся, наче вкопана, наче з землї виросла — тїтка.

Один однїсенький погляд на єї ледяні очи, на єї лице з устами, згірдливо стисненими, — і я спізнала, що она в воєннім настрою. На вершку єї високої, модної фризури, дрожали кінцї стяжок фіолєтового чепочка, що сторчали до гори, а струсеве перо, що по довгім відпочинку на днї єї найдорожшої скринї опинило ся сего вечера на такім „високім становиску“, дрожало і хитало ся сумно з причини надто енерґічних рухів голови.

„Ти тут сидиш?“ спитала холодно.

„Тут, тїточко.“

„Анґажована?“

„Нї“…

„Прошу уважати мене за свого дансера!“ вмішав ся чемно Орядин, склонивши ся передо мною; „я саме в сїй хвилї хотїв просити вас о сего кадриля.“

Тїтка мов не добачувала єго.

„На! тобі Лєнину мантильку, і віднеси єї до побічного сальону, або до ґардероби!“ розказувала, випрямившись мов сьвічка.

І я єї надто добре зрозуміла.

Мене не гуляючої не сьмів нїхто бачити, а в товаристві Орядина не хотїла она мене бачити. Те мусїла я зрозуміти, а зрозумівши, мусїла виконати єї розказ, коли не хотїла викликати своєю впертостию гіркої бучі дома.

Краснїючи з упокореня аж під волосє, я підняла ся, щоби сповнити єї приказ; але Орядин заступив менї дорогу.

„Не вже-ж би ви дїйсно трудили ся сама задля сеї дрібної справи?“ обізвав ся, усьміхіючись якось дивно. „Дайте менї! Я передам єї якомусь слузї, щоби мав нагоду сего вечера сповнити свій льокайский обовязок! Ми маємо прецїнь танцювати!“

У тїтки заіскрили ся очи, і она підняла гордо голову.

„Ти чула, Наталко, що я говорила?“

„Чула, тїточко; я йду.“

„Підете самі?“ звернув ся Орядин до мене і я налякала ся єго погляду. Єго очи запалали наглим гнївом, а єго смагляве лице поблїдло.

„Я верну ся зараз, пане Орядин“ замітила я, відповідаючи єму благаючим поглядом. Нехай би вже мовчав!

„Ну, коли хочете самі віднести, так я вас проведу.“ І не зважаючи на тїтчину сьмішну, розказуючо-зарозумілу поставу, подав менї рамя, і забравши від мене нещасне corpus delicti пішов зі мною.

Она остала ся, мов скаменїла, на своїм місци.

Я не обглядала ся за нею. Але менї здавало ся, що і всї прочі гостї почули, так як я, слівце, що она просичала: „Skan-da-lös!“

В великій притикаючій комнатї находило ся богато гостий. Деякі грали в карти, деякі в шахи, а иньші знов балакали свобідно при скляночцї.

В одній части комнати, коло великого, квітами заставленого вікна, відкрив Орядин ще вільне місце, і майже незамічені пішли ми обоє туди. Менї підсунув він фотель, а сам притягнув для себе крісло.

Я не сїдала. Відвернувшись до вікна, старала ся опанувати зворушенє, котре заволодїло мною так сильно, що я трохи не плакала. Нїколи не відчувала я так глубоко упокореня і зневаги, як сего вечера, і нїколи не болїло оно мене так сильно, як в сїй хвилї!

„Чи ви боронитесь завсїгди так?“ спитав він, приступаючи близше до мене і стараючись ухопити мій погляд.

Я не могла відповісти. Затявши зуби і силуючись здержати слези, що тиснули ся насильно в очи, я поступила ся від него за ґрупу густих олєандрів, що стояли тут, немов жива стїна та відлучали нас від прочих гостий, і втерла крадькома слези.

Але він се вже замітив і зараз спинив ся біля мене.

„Ви плачете“, сказав зворушеним голосом. „Бачу, що се я виновником цїлої пригоди, менї се страшно прикро!“

Я заперечила мовчки головою.

„Нї? О так, я-ж се відчув! Вже з початку сего вечера відчув я. Менї се тим прикрійше, що стрінувши вас“… Він не докінчив реченя. З невимовного жалю, що обгорнув мене нагло на ново, немов могутна довго здержувана филя, закрила я скоро лице руками так, як чинила се вже дитиною, коли мене сильний біль або смуток обгортав — і тихий, ледви чутний стогін вирвав ся крізь затиснені уста.

„І ви кажете, що нї?“ промовив голосом тремтячим від зворушеня. „Але я знаю… успокійте ся! прошу вас, успокійте ся!… сей раз, сей однїсенький раз зробіть се для мене!“. І він стягнув лагідно мої руки з лиця і притис їх щиро до уст. „Я вас прошу! прошу вас так, як просить ся того, кого любить ся! Чуєте, кого любить ся, любить!“

Сего було за богато на одну хвилину. Він притягнув мене горячим рухом до себе, і я мимовільно склонила лице на єго груди.

Чи я плакала?

Я вже не знаю. Жалем, зворушенєм і якимсь несказано гарним, перемагаючим чутєм приголомшена, я майже не памятала ся. Я знаю лише, що він гладив моє довге ненавистне волосє лагідно, лагідно, мов мати нїжною, любячою рукою, і що говорив тихим здавленим голосом якісь успокоюючі, добрі, а заразом — Боже! — і чудно роздражнюючі слова. Слова, якими говорить ся до малих пристрастно люблених дїтий……

Опісля я почула край чола єго уста, почула їх на руках, на волосю; почула, як било ся сильно єго серце, відчула єго зворушену душу — і я схаменула ся. Обгорнена горячою струєю сорому і переляку, я подала ся в зад, відвертаючи паленїюче лице в тїнь, щоби не бачив!

Але він був мов опянїлий.

Обвівши мій стан рукою, впив ся своїми горячими очима в мій вид.

„Пожди ще, русалко!“ шептав пристрастно, „ще хвилину, одну однїську! Хвилину ще! Я люблю тепер! Доси не любив ще нїколи. Ти також нї? Скажи, пташко, ти також нї?“

„І я нї, доси нї!“

„Так любім ся!“ шептав він…

Він цїлував нечутно кінцї пальцїв моїх, (лице я ховала), голубив до себе. „Нехай, казав, насичу ся сею хвилиною за цїлий час, в котрім мене нїхто не любив… і — на довгий, довгий час! Завтра я від'їзджаю!“

„О Боже! се не може бути!“

„І я би не хотїв.“

„Так остань ся!“

„Остав би ся, рибко, і обороняв би тебе, але я мушу!“

„Тепер, Орядин?“

„Тепер! тепер, коли я тебе найшов, русалко прегарна! Коли я тебе не випускав би нїколи з рук, коли тебе любив би і упивав ся твоєю любовю!“

Я сидїла в фотелю, байдужна на голосне сусїдство, і слухала з широко отвореними горячими очима уважно єго слів. Він також окрім мене не бачив нїкого. Сидїв близько мене і говорив впівголос, що не бачив нїколи такої людини, як я. Що полюбив мене з першої хвилї, коли побачив мене, і що не забуде мене нїколи. Він не знав, що моє положенє таке безвідрадне, що моє окруженє таке невідповідне. Він ненавидить ту, що зве ся моєю тїткою; він задавив би єї, ту меґеру, ту препогану жінку! Нї, нема на цїлім сьвітї гидшого з'явиска, як жінка без чутя, без тонкости, з сухими, чисто практичними поглядами… А я, прегарна русалка єго, царівна єго, з сумлїнєм, „нїжним мов павутина;“ я виростала під єї безпосередною опікою і доглядом і мала годувати ся єї любовю! Нехай я здопчу ту „любов“ і нехай анї не корю ся, не піддаю ся нїчиїй власти, нїчиїй! Чи я се чую? Лиш (він усьміхнув ся гарно), лиш єго!… А я подала єму руку.

„Будучність наша,“ мовив з сияючими очима, „і коли вже дібю ся до цїли, тодї я прийду! А до неї дібю ся! Вже який я „непостійний і віроломний,“ але в дечім я і вірний! Ти будеш бачити, пташко!“

Справдї, я хотїла бачити і я знала, що побачу, я се відчувала цїлою душею, всїми нервами. О Боже, як все гарно складало ся! Коби лише скорше, скорше, коби лише борше забрати ся звідси, діждати ся „полудня“… Ах, я була така щаслива, була така упоєна, перенята ним, єго істотою, кождим єго словом, і духом, що — як то море з берегів, так я виступила з себе.

„Коби лише скорше, Орядин!“ заговорила я, впяливши очи в єго гарне інтелїґентне лице, (щоби „наситити ся“ також, говорячи вже єго словами). „Я хочу жити, Василечку, прегарним, чудовим житєм. О, ти не знаєш, ти не можеш знати! Чому се так,“ шептала я в поспіху, „що ти не можеш в тій хвилї мою душу чути? Ти почув би таку пісню, якої не чув доси нїколи в житю. О, Орядин!“ і я розсьміяла ся з якогось щастя, „я тебе дуже люблю!“ Єго рука звисала з поруча крісла, нїжна, біла, в пальцях тонка, майже жіноча; я єї вхопила так, як чинила се в превеликій, роскішній радости з рукою бабуниною, і притисла єї бурливо до себе. „Як ти будеш вже у цїли, тодї ти прибудеш! О яка я горда!… але я твоя царівна… неправда-ж? Твоя, Орядин!“ І знов сьміяла ся, мов та пустотлива дитина.

„Моя! І як то дивно, дивно, що ми доси не знали ся!“

„А тепер нараз так добре пізнали ся! О Орядин, я аж тепер відчуваю, яке житє прегарне!“

„А — я, що любов така могуча сила!“

„Ми як раз шість разів бачили ся, а нинї… подумай лише!“ І веселий, майже свавільний усьміх завмер на моїх устах, слова урвали ся… На порозї нашої комнати появили ся дві статї: Лєна з ще одною дамою. Обі підходили до нас. Стара дама прижмурила очи, нїби не розпізнавала мене добре, а опісля звернули ся єї очи на него. Лєна несла голову на тїтчиний лад.

„Де моя мантилька?“ кликнула грубо. „Дай єї тут і ходи до дому! Мама кличе, але зараз, бо на нас чекає повіз пана М.!“

Зо мною враз підняв ся й Орядин, і я глянула на него. На єго устах грала лиха усьмішка, а очи єго спинили ся ворожо на розігрітім лицю моєї кузинки.

„Таки зараз мусить іти панна Веркович?“ спитав з нетаєним насьміхом.

„Повіз чекає!“

„Ага, повіз!“

Мов підтята одним замахом, мов зівяла, звернулась я до него. Завтра т. є. за кілька годин від'їде він! Моє щастє скінчило ся! Мовчки подала я єму руку, а він стиснув єї так само мовчки. В него горіли очи, а я чула як зо мною заходила зміна. Справдї, моє щастє скінчило ся! Опісля розстали ся ми. Як в снї обглянулась я ще раз за ним. Він стояв на тім самім місци, не звертаючи з мене очий… О, того погляду я нїколи не забуду! Шалена роспука пірвала мене, а з грудий вирвав ся зойк. Чому я не мала при нїм остати ся? Чому! Я-ж єго любила, любила, любила! я єго царівна!....

III

Від'їхав. Для мене все завмерло. Ходжу, блуджу, нагадую собі… єго нема! Нї в чім нема! Нїгде нема! Хвилями шалїю, і товкла би головою о стїну. До послїдної слези ридала би за ним! Нї, крівавими слїзми ридала би за ним!

Понурі маси мрак тягнуть ся над горами, вітер гуде лиховістно. Смереки на горах хилять ся, потрясувані ним, мов у шаленім болю. Я, тут в долинї, сиджу сама і прислухую ся вихрови своєї душі…

Дика, невгомонна туга розриває моє серце. Моє щастє скінчило ся…

„Ти виглядаєш, Наталко“, каже тїтка, „так, як би їла саму крейду, а твої очи дивлять ся так, як би перед ними ставали що хвилї иньші мари!“

Лєна усьміхнула ся двозначно.

„Може й стають мари, мамочко; адже послїдний концерт викликав їх!“ І єї уста викривили ся насьмішливо.

Тїтка підняла очи в гору і зітхнувши сказала гірко: „Пошануй мене, моя дитино! Пошануй, не згадуй тих славних людий, бо менї й без них гірко!“

„Знаєш, мамочко, що він таки не вступив на теольоґію?“

Я сидїла мовчки над шитвом.

„Так куди забрав ся?“

„До В., мамочко! Хоче таки права кінчити, чи якісь іспити здавати. Бог єго знає! Хоче таки в адвокати іти. Так оповідала Зоня, мамочко, бо мене тото нїчо не обходить, так як і він не обходить мене нїчого. Заким то він чого дібє ся! а ще тим більше, що має лише з лєкций удержувати ся. Перед своїм від'їздом сварив ся страшно з Маєвским. Казав єму, що він лихвяр і що не соромить ся сирітскими грішми здобувати знов чуже добро! Але що він, Орядин, буде паном, єму на злість, всїм своїм ворогам на злість! Таке там було, мамочко. Він від'їхав тому так несподївано скоро, бо єму прислав якийсь товариш єго, якийсь син богатого шляхтича, гроші, і він до него поїхав. Бог знає, мамочко, як він буде крутити або вже й крутить; мене то нїчого не обходить. Зоня така рада, що він від'їхав! Каже: через него дома лише сцени. І все через гроші! Впрочім якось би жили, казала, але через гроші!… Тепер їм всїм мов камінь з серця спав.“

При єї послїдних словах я тихо засьміяла ся.

„Чого ти сьмієш ся?“ спитала тїтка.

„Що їм камінь з серця спав. Він упоминав ся о спадщину по своїм дїду, о гроші, випозичені Маєвским, і через те став ся каменем…“

„Се він тобі певно оповідав, коли ви сидїли в поетично украшенім кутї, а я мало що з сорому в землю не запала ся, що кревнячка мого мужа вдає ся в розмову з социялїстом!“ І єї зимні очи спинили ся проникливо на менї.

„Оповідав менї!“ відповіла я, зворушена вже.

„Ха-ха-ха! Славно! Не говорив тобі також, що тебе любить?“ Тут Лєна засьміяла ся в голос.

„Ви не годні менї вже болю завдати, тїточко, нї!“ Се промовила я цїлком спокійно, але заразом перелякана своїм зміненим голосом.

„Чому ти так побілїла, коли невинна?“

„Чому? Мабуть тому, що я слаба, що безнастанна борба з вами нищить мої сили. Ви певно не гадали нїколи над тим, що струна, натягнена над міру, вриває ся.“

Она усьміхнула ся холодно.

„Отже слаба! Дивно лише, що виросла в тій „безнастанній борбі“ мов тополя. Але ти певно о нервах думала?“

„О нервах!“

„Ну, видиш, я зрозуміла тебе зараз. Біда лише, що як раз я в нїякі нерви не вірю. Тому не вірю, що діждала ся вже майже пятьдесятьох років, а не мала нагоди пізнати їх вплив. В тебе суть нерви, а я бувши в твоїм віку, мала замісць нервів соромливість. Розумієш мене? Соромливість! З социялїстами я не вдавала ся, а писати також не брала ся. Я брала ся за голку, за варенє, за прятанє, за молитвенники — за тото бралась я, але за нїякі питаня та ідеї!… Ха-ха-ха! нехай би мене питали, я би вже знала, що відповісти. Ну, в тебе оно инакше. Погляди вже иньші — тому мабуть твоя кров винна. Ти вдала ся в твою матїр, а она походила з війскових. Які війскові люди, ми то знаємо. Чи се було н. пр. в порядку, що она була з твоїм батьком пять років заручена? Що заручила ся вже з ґімназиястом? Я те все знаю і для того тримаю тебе в руках; длятого стараю ся неустанно зломити і направити твою натуру, бо я знаю, що то значить легка кров. Звідки бралась би у тебе зухвалість говорити з мужчиною, коли я се вважала невідповідним? Звідки бере ся в тебе кокетерия? Я єї тебе не вчила! Я тебе не вчила саме тодї спускати очи, коли мужчина при тобі, щоби він подивляв „довгі“ вії!… Се вроджена кокетерия. Яблоко не відкотить ся нїколи далеко від яблінки. Ти донька твоєї прегарної матїнки, котра бавила ся в аристократку і завела велику бучу, що єї брат женить ся з донькою чесного купця, а котра опісля сама вийшла за попа!“

Тямлю, що по тих єї словах я спинила ся біля неї.

„Обиджайте мене, зневажайте, як хочете“ промовила я дрожачими устами „коли се дає вам якесь вдоволенє і має бути пімстою за мою матїр, але єї саму оставте в спокою! Не вам годить ся згадувати менї о нїй, не вам, що ви мабуть так само ненавидїли єї, як і мене. Я знаю се з уст моєї бабунї!“

Єї очи заіскрили ся і она змірила мене зневажливим поглядом.

„Але не тобі годить ся давати науки менї, що з моєї ласки живеш, те собі запамятай! А що-до бабунї, то єї словами не зібєш мене з толку. Я лїпше знала обоїх, як ти. Одної ти не знала зовсїм, а друга розвезла тебе і впоювала вже з дитиньства паньскі забаги. Тим то і не могли ми нїколи погодити ся. А що я властиво хотїла сказати, то було се, що нехай би менї офіцир станув перед очи, нехай би менї на мою дитину відважив ся поглянути, тож то би почув своє! А коли тобі хоче ся вийти за шабельку або за социялїста, то — про мене! Я свої руки обмию і не буду нїякому скандалови винна! Моє сумлїнє чисте, я досить навчала і говорила!“

Я хотїла щось відповісти, але саме в сїй хвилї отворила мала Катя двері і, звертаючи головку в тїтчин спосіб до мене, закликала: „Ходи, Наталко, покажи менї, як задачу робити! Не знаю, як єї писати, ту дурну задачу!“

„Зажди хвилину, прийду пізнїйше!“

„Ждати? Я не хочу ждати! Я мушу тепер написати задачу, пізнїйше хочу бавити ся тай вже! Ходи!“ Она тупнула нетерпеливо-розвезено ногою.

„Катя! Коли кого о що небудь просить ся, то чинить ся се в спосіб чемний!“ упімнула я.

Дївча дивило ся менї через хвилину серіозно в очи. Опісля глипнуло скоро на матїр і, закопиливши спідну губку, сказало:

„Ти не сьмієш менї росказувати, розумієш?“…

Менї остали ся лише книжки по єго від'їздї. Читаю дуже богато. Хочу станути духово на рівнім степени з ним; хочу, щоб не хилив ся до мене. З ним враз хочу здіймати ся почерез усї перепони, усї труди, почерез весь бруд житя, хочу летїти, дібрати ся до щастя, до „полудня“…

Передумую цїлу єго істоту, почавши від поодиноких поглядів єго, аж до єго характеру, до єго натури. Раз сказав він:

„Менї закидують, що я не постійний; се може бути, але в двох річах я консеквентний, а то — в ненависти до ворогів мого народа, і в ненависти до тих, котрі мене вразять сьвідомо. Гай, гай, який я тодї консеквентний! ви не повірили-б.“ А в любови чи буде вірний? О, він буде вірний, адже він упоює ся сам любовю! — Нї, я остану ся вже на цїле житє царівна єго, прегарна русалка єго! Я се відчуваю. Він же дібє ся до мети, любов до мене буде єму додавати сили. О так! адже она та сила, що творить. Чи не так? Любов все переможе. Я лише журю ся, як він буде жити, з чого жити?… Він ненавидить тїтку, але він не знає, як я ненавиджу того, що зве ся єго дядьком. Се правда, що він лихвяр, поганий, скупий чоловік; про те натякнула менї панна Мария сама в одній гіркій хвилинї. На жаданє Орядина, щоби видав єму хоч дещо з єго маленького капіталу, відповів він, що капітал той лежить „в домі“, в котрім і він, Орядин, пересиджує. Нехай позичає на дім, у кого хоче, він не має нїчого против того. Так, а дім записаний на Зоню, за котру одну дав би собі і голову стяти. Такий він!

Але я вірю в Орядина, в єго здатність, в єго волю, і тому успокоюю ся. Молилась я рідко доси, але за него буду молити ся. На горі, в тихій глубинї лїса буду молити ся. „Над сиротою Бог з калитою“ так бабуня казала!

(Девять місяцїв пізнїйше).

Гу! як мене переняло холодом! Грію ся і не можу розігріти ся… Ха-ха-ха! І чи я все добре зачула, добре зрозуміла? Все? Боже мій, Боже — і аж нинї дізналась я о тім всїм!…

Перед пятьома місяцями писав Орядин до Маєвского, щоб єму прислав єго гроші. Благав, на чім сьвіт стоїть. Писав, що млїє з голоду, що лєкций, на котрі числив з певностию, не може дістати, а товариші, що спомагали єго до тепер, бідні і він не може принимати від них нїчого, давить ся їх данинами. І много, много такого! А Маєвский відписав єму на те, що коли медведеви дїє ся добре, то нехай не йде на лїд гуляти. Що він єму нїколи хлїба не жалував, дверий перед ним не зачинював. Що був єму завсїгди щирим дорадником і заступав радо місце батька; що остане ся таким і на будуче. Однак вибраний Орядином завід не для него. Не для бідного сироти, котрому батько оставив лише скрипку а мати золоту обручку. Що дїдом оставлений гріш має бути на випадок хороби, або иньшого нещастя. Дїд єго бажав собі також, щоб він вступив на теольоґію, в їх родинї були з рода в род самі сьвященики. Він, такий сирота, повинен придержувати ся традициї і звичаїв родинних і яко син селянина звертати ся до народа і жити з ним. Нехай тому не фантазує про Бог зна що, а вертає хутко до дому, тай вступає на теольоґію, бо час уходить і не вертає ся. Се він пише єму з щирого батьківского серця і яко старий досьвідчений чоловік, котрий вміє з житєм числитись, хоч був також колись сам молодим, горячим молодцем…

Пять місяцїв пізнїйше, значить, тепер писав знов.

Сивіє, каже, з гризоти, та в-послїдне просить о свої гроші. Єму веде ся просто, як „собацї“. Не пішлете менї моїх власних гроший, пише, то удам ся до суду! Схаменїть ся, коли не хочете мати людскої душі на сумлїню. Не пхайте мене в погань, і не забувайте, що викликує нужда в людскім серцю!

А він, Маєвский?

„Отже судови хоче віддати мене мій „син“ — казав. „І діждав ся я з бідної, на сьміх полишеної сиротини на старі лїта підпори!“ І розсьміяв ся гірко. „Га! нехай віддає; се вже наслїдки нинїшної модної фільозофії; і я покорюсь їй. Я лише спитаю ся: чи має він сьвідків на се, як менї дїд єго передавав гроші? Які гроші? Кілько їх було? І що він, дїд єго, справдї передавав менї їх? І під якою умовою? Впрочім, кілько разів казав я єму, що та дрібниця, яка осталась єму по дїдови, лежить ось тут в домі, що не пропаде! Доси він і не питав ся про те докладно, що властиво осталось єму від єго родини, аж тепер нараз! Я бачу за тим щось иньше“ казав дальше. „То пахне чимось иньшим; пахне вже юридичними штучками, яких не видумала єго голова. Але нехай! Вже який я собі і є незначний і простий чоловік, але остатного кусника хлїба не зречу ся через него! В мене є і своя дитина! Нинї-завтра я замкну очи і хто тодї стане за ню дбати? Менї би вже й не ходило о тих бідолашних кілька риньских, але менї ходить о то, щоб єго чортівску зухвалість зломити. З своєю загорілостию він зажене ся в нещастє. Він слухає модних принципів, а знаєте, пане професор, душу тих принципів? Она ось в тих немногих словах: „Що твоє, то й моє, але що моє, то не твоє!“ Зрозуміли, куди стежка в горох? Але най-но (шепотїв злобно), я заграю єму иньшої пісоньки! Заграю єї, лише най ще трошка зажде! Я лагідний, доки лагідний, але як раз страчу терпеливість, тодї не ручу за себе!…“

І пішов. Ще звенить менї єго масний, фарисейский голос в ушах, ще хата мов тремтить доси, як тріснув сїнними дверми за собою. Як я єго ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу!… Ісусе Христе!

Таким самим, солодким, жалісним, рівним голосом обманює він і мужиків, видирає в них гроші за найменшу провину, за дрібку сухого ломача, або за те, як здибле кого в лїсї…

Я перешукала судорожно тремтячими пальцями всї висувки своєї комоди, всї пуделка в нїй. Думала найти хоч щось на гріш подобаюче. Але я найшла лише кілька старих, продїравлених монет, які дістала раз від бабунї…

Глуха, несказана роспука обгорнула мене.

Що дїяти?

Передумую раз в раз то, що почула.

„Посилайте гроші на дорогу і пишіть, най вертає!“ радив вуйко щиро.

„І побачили-б ви єго, як би я післав гроші на дорогу!“ сьміяв ся надлїсничий. „Поверне він сам! Лише най пожиє там ще трошка, най пожиє! Не знаєте? До часу збанок воду носить!…“

Я закрила очи руками, а він з'явив ся перед моєю душею.

З'явив ся блїдий, з тлїючими очима, в старій одїжи, голодний!

Я зойкнула. Орядин! чи ти бачиш? Я не в силї тобі помочи! Я, царівна твоя!

І я наче зівяла від двох годин.

Минають днї, минають ночи, Минає лїто, шелестить Пожовкле листя… гаснуть очи; Заснули думи, серце спить. І все заснуло — і не знаю Чи я живу, чи доживаю, Чи так по сьвітї волочусь, Бо вже й не плачу й не сьміюсь…

Т. Шевченко.

Чи моя душа з утоми завмерла? чи убійча, безнадїйна одностайність зробила мене байдужною? Я вже не розумію себе. Живу від рана до вечера, бо вечера діждати ся треба, а ніч пересиплюю, бо за нею наступає ранок. Менї однаково, що завтра буде, а позавтра? теж байдуже!

Деколи обзиває ся в менї голос, що житє винно менї ще богато. Тодї згадую єго і розум трачу. Плачу, аж доки не успокою ся. А супокій сей, то ледоватий, тупий сум.

Нераз знов, в горячих днях, коли воздух аж жаркий, опадаю зовсїм з сил. Тодї кидаюсь денебудь в траву і придивлюю ся малесеньким, ледви видним мушкам, як кружляють у воздусї. Часом засипляю, а він — немов лише того ждав — приснить ся. Завсїгди палкий, веселий… сьміє ся з мене, що в мене сумлїнє „нїжне мов павутинка“…

Сегодне по обідї сидїли ми обі з тїткою в городї і пороли якусь стару сукню. Вуйко, повернувши із школи, запалив собі люльку і сїв коло нас.

„Ну і щож, Мілєчку, щож там нового?“ питала тїтка, котра не любила довших хвиль мовчанки.

„А що-ж би там нового, Павлинко? от — все однаково: дїтвора пустує, не вчить ся. Школа для них то кримінал. Лучше би по горах, по дворі гуляла! Га, молодїж! В молодїжи, звістно, думки Бог зна де“…

„А дальше, Мілєчку?“

„Ну, відтак, Павлинко, я зголоднїв. Отсе найновійше!“ Він засьміяв ся добродушно і глядїв за густими клубами диму в воздусї.

„А мене сердить, Мілєчку, що Лєна нїчого з Л. не пише“ казала тїтка. „Як поїхала, то як би в воду пірнула. Я не розумію, чому тепер дїти так скоро забувають на родичів. А она також!“

„Ну, що-ж? Добре ведесь їй там у тїтки і тому мовчить!“

„Се правда, що їй у моєї сестри буде добре вести ся, але все таки я би рада знати, як і що.“

„Що-ж би ти хотїла знати, Павлинко?“

„Ей, Мілєчку, тобі треба зараз все як на лопату класти“ відповіла тїтка нетерпеливо. „Ти нїколи не здогадаєш ся сам того, що треба!“

„Мабуть, чи доволї гуляє, Павлинко?“ спитав вуйко, потрохи заклопотаний, що знов раз не здогадав ся.

Тїтка усьміхнула ся гірко.

„Ти гадаєш, Мілєчку, що двайцятьтрилїтну дївчину висилає ся задля гуляня в сьвіт? Ну вже що, але на полїтицї не розумів ся ти нїколи.“

„Ти вгадала, Павлинко!“ сказав вуйко, підносячи високо брови, „вгадала! Я держав ся завсїгди супроти полїтичних змагань байдуже або здалека. Се не добре, як всї полїтикують. Для мене мій завід — полїтика. Ти гадаєш, Павлинко, що з підростаючими хлопчисками не треба також деколи полїтикувати? Ой, ще й як! Але я завсїгди за спокоєм. Найкрасша хвиля в житю то хвиля прожита в спокою. Мене мої ученики розуміють і люблять через те. Я і вчу їх любити спокій, і тому, Павлинко, я не бавлю ся в полїтику, котра веде до нарушуваня спокою. Нї, борба о царску бороду не обходила мене нїколи.“

„О царску бороду! але коли тут іде о будучність твоєї дитини?“

Вуйко стрівожив ся.

„Так що-ж з нею, Павлинко? Може їй гроший треба, а ти не хочеш менї прямо сказати?“

Тїтка зітхнула. „О, Мілєчку, коли-б она гроші мала, то мала би і все, що їй треба. Тодї я би й не посилала єї в сьвіт між люди“…

„То кажи їй до дому вертати, Павлинко! Всюди добре, але що правда, дома все таки найлїпше.“

„Що она дома пічне? Хто єї побачить? З ким зійде ся? Пропаде тай годї; а лїта не вернуть ся назад.“

Вуйкови наче сьвітло зійшло в голові. Здогадав ся.

„Твоя правда, Павлинко. Вже най там побуде якийсь час, там мабуть більше молодїжи, як тут!“

І вуйко знов наложив люльку; всї замовкли.

Я скінчила свою роботу. Поклавши єї коло себе, я сперла ся вигідно о спинку лавки. Погляд звернув ся мимоволї на захід. Сонце спускало ся за темно-синяві гори, лишаючи жаристу поломінь на небі. Зубчаста скала, що різко від червоно-золотистого неба відрисовувала ся, прикувала мій взір. Там царював дуб великан.

Ще стояв.

Нї вихор, нї блискавицї не зломали єго. Навіть не зігнули. Сильний тай годї! Вдивляючись в ту гарну як в казцї картину, я забула на хвильку цїле окруженє. Так само жаріло раз і в моїм серцю, так само відбивав ся і він на золотистім тлї моєї молодої, любови жадібної душі. Прегарні фантастичні мрії окружали єго так само, як он-ту на небозводї окружають дуба нїжно-рожеві хмари.

Тепер вже все здавлене. Понура тьма від реченя облягла бажаня і они завмерли. Більше як рік минуло з того часу і нїяка згадка, нїяке слово від него не відсьвіжило їх.

„Але чому і хлопцї нїчого не пишуть?“ обізвала ся знов тїтка. „Передвчера сьвяткувала свої іменини, а з них жаден анї не писнув. Се вже негарно. Я заслужила собі за свою любов і тяжку працю на иньшу подяку і на иньшу увагу. Але они пишуть лиш тодї, як їм гроший треба; а як дістануть їх, то і знов мовби позникали з землї. Ти би написав коли до них острійше, Мілєчку. Ти занадто добрий. Тим ти їх псуєш, Мілєчку; остре слово не пошкодить їм нїчого, і не пошкодило ще нїколи.“

„Ег! що ти хочеш, Павлинко, від твоїх дїтий? Они добрі, послушні, рахують ся з грішми, розсудливі — так і чого-ж ще від них жадати? Глянь на других родичів, що ті мають з своїми дїтьми клопоту! А ми — що?“

„Що мене другі обходять, Мілєчку?“

„Мусять обходити, адже ми жиємо з людьми! От глянь хоть би і на надлїсничого, а Орядин і не єго дитина.“

„Наші дїти, Мілєчку, не пара Орядину. Впрочім пішов собі з дому і на тім скінчило ся!“

„Ха-ха-ха! На тім скінчило ся? Нї, Павлинко, на тім не скінчило ся!“

„Маєвский не посилав єму жадних гроший,“ відповіла тїтка. „Правду сказавши, він не обійшов ся з ним гарно. Вже як було так було, але нехай би був єму капав по кілька риньских; але він — нї — тай годї! Я не кажу, він чесний і добрий чоловік, але коли йде о то, щоби видобути з него який гріш, то вже не дай Господи! перекине ся в мить у змию! Так чим же терпить від хлопця?“

„То ти не чула нїчого?“

„Що-ж мала я чути? Сам знаєш, то не в моїй натурі плентати ся по хатах і вивідувати ся про новости.“

„Так я тобі скажу, чого не чула. Орядин розіграв ся шалено в карти. Тим пробував мабуть (міркуй лиш) здобувати гроші на науку. Вигравати було добре, але чим програне віддати? Отже заскаржив Маєвского через якогось лихвяра, котрому записав ся правдоподібно з цїлою душею, о своє майно (він мав від дїда якісь льоси), і Маєвский мусить тепер давати гроші, хоч не знати відки бери!“

„І що-ж, Мілєчку?“

„Одну половину заплатив сими днями, а за другу випросив ся на якийсь час“.

„Дурак, Мілєчку!“

„Чому дурак? На що єму клопотів? А може ще й фантованя? Льоси Орядина він з'ужив, се правда, але їх вартість була би для него не пропала, т. є. він би був єму гроші віддав. Він все казав: як віддасть Зоню. А хотьби і не віддав, так Боже мій! за що годував єго, виховував? Божим духом він же не жив; Маєвский також гірко працює, не сидить з заложеними руками“.

„Що я завсїгди говорила, Мілєчку? Що я завсїгди говорила, що скупий два рази тратить! Як би був єму часом післав який гріш, був би лїпше на тім вийшов. Тепер буде приневолений все віддати. Добре єму так! Дурних і скупих я не жалую. Але, Орядин, Мілєчку, Орядин, кажеш, розіграв ся?“

„Грає, оповідають, так що страх!“

„Хто, кажеш, оповідає?“

„Молодий М. Він бачив ся чи раз з ним в В.“

„Він бреше, Мілєчку. Я би єму не повірила у всїм.“

„Так вірмо лише в половину того, що говорить, то все остане ся якась правда. М. говорив, що „колишнїй реформатор, социял-демократ зійшов на пси“. Голови, каже, не носить вже тепер як олень, але як той вовк, що на здобич виходить.“ Так казав. Кілько на тім правди, менї байдуже! Славити Бога, що мої дїти не „реформатори“; були би може також з часом показили ся.“

„Ха-ха-ха! я знала, що Орядин авантурник. Я завсїгди казала і кажу, що яблоко не відкотить ся нїколи далеко від яблінки. Він унаслїдив ті нещасні примхи певно від свого батька, а тоті гонять чоловіка неустанно від щастя до нещастя; зміняють часто настрій душі. Се я знала!“

Мене обняло холодом і я сидїла недвижно. Зовсїм недвижно! Очи дивили ся кудись в далечину, руки лежали на колїнах обезсилені, а уста немов засохли… Нараз засьміяв ся вуйко якось чудно.

„Чому ти сьмієш ся, Мілєчку?“ спитала тїтка. „Що я кажу, то правда.“

„Я й не сумнїваю ся о тім, Павлинко. Я лиш собі щось пригадав“. — І звернувшись до мене, вимовив з притиском слово: „Поступовець“!

Я здвигнула мовчки плечима. Все було менї байдуже, і лиш одного на сьвітї хотїла я дізнати ся, а то, як єму взагалї веде ся. Хотїла більше „сьвітла“ в тій справі мати.

„І чому ти так тихо сидиш, Наталочко? А брови, бач, як болїсно стягнула. Жалуєш?“

„Чого?“

„Жалуєш?“

„Чого мала би жалувати?“

„Чого? Ну, тепер наче й не знаєш! Адже торічної оборони, котра, правду сказавши, відбувала ся без слів, але длятого чутєм не меньше горячо. Ти незгоджувала ся нїколи з нашим судом про него; але пригадай собі, що я віщував поступовцям і социял-демократам.“

„Пригадую собі, вуйку!“

„Так видиш, я мав слушність, коли остерігав перед єго ідеями.“

„Чи ви не знаєте чогось більше про него?“ спитала я, майже не зважаючи на єго послїдні слова.

„Та що там! Я такими річами не дуже цїкавлю ся. Упав морально і на тім конець; бо віддати ся покусї якоїсь страсти, і не могти опанувати ся супроти неї, значить, вложити на себе моральний дефект. Боже, Боже! розбурхана страсть в людскій груди — се щось страшного! Се те саме, що взяти пістоль і покалїчитись на віки — так на мою думку. Другі задивлюють ся на такі річи меньше строго, але для мене се найстрашнїйше в сьвітї! Нехай Господь кождого боронить від таких духових недуг! Лїпша смерть.“

„Лїпша смерть, вуйку.“

Він поглянув на мене, зчудований, може моїм безтонним голосом, а я чула, що в мене горіли очи дивним огнем.

„Як ти казала, Наталко?“

„Я казала: лїпша смерть, як житє опутане немічю і брудом.“

„Що за дивна зміна в поглядах!“ обізвала ся тїтка глумливо і, заходячи в хату, змірила мене насьмішливо очима.

„Вуйку“ обізвалась я, оставшись з ним сама, „се не може бути, щоб він зараз спершу піддав ся тій убійчій пристрасти.“ І ожидаючи поясненя, здавало ся менї, що єго відповідь не остане ся без впливу на моє дальше житє.

„Ну так, зараз спершу нї. Мене вразило в тій істориї те, що він хотїв тим способом прийти до гроший. Наталко, се після мене дуже не чесно. Те, що він не може в пристрасти погамувати ся, меньше огидне. Те я злучив би з єго палкою натурою.“

„То все певна правда, вуйку, тото, що він хотїв таким способом до гроший прийти?“

„Правда. Він не таїв того. Хвалив ся зневажливо, що на нїм мстять ся обставини „убогих“, і що те, що они вибрали собі і єго за орудє, не важне. Що в него сильне невражливе сумлїнє і він обграє маючих спокійно.“

„Вуєчку, тепер я вірю!“ зойкнула я тихо і мої уста викривились до якогось усьміху. Тому, що в него „сильне невражливе сумлїнє!“

„Ти могла і так повірити, а що найважнїйше, не потребувала взагалї одушевляти ся ним. Коли би в него була гордість, то повинен був без надумуваня вступити на теольоґію і навіть не просити Маєвского о гроші, коли сей вже такий скупар. А так що? З ким він провадить борбу? З своїм дядьком чи з обставинами? Бою ся, щоб він не спіткнув ся на завсїгди в тій борбі. На мою думку се цїлком байдуже, котрий завід подає чоловікови кусник хлїба, нехай лиш буде чесний і для других користний. Стан духовний не аби який; осьвічених людий треба і між народом. Хто хоче дїйсно працювати, найде всюди нагоду. Лиш волї треба, Наталочко, а не слів!“

„Він не любить стану духовного: каже, що не годить ся з єго природничо-науковими поглядами, і що духовеньство не має будуччини.“

„Так? Він се вже знає? Га, може оно й справдї так. Може й не має будуччини. Що правда, епоха безбожности настала. Але я тебе запевняю, Наталко, що погляди природничо-наукові можна з наукою Христовою погодити. Бери на увагу, Наталко: з наукою Христовою! Він міг отже цїлком добре вступити на теольоґію. Був би мав нагоду працювати для „народу“ в найширшім значіню слова. А хоть би і був толкував мужикам по свому, що Бог — природа, а учив їх при тім любови ближнього, чесноти, правдолюбности, учив правди, був би все більше зробив як так!“

„Мабуть не міг, вуєчку!“ сказала я тихо…

„Бо фантаст! Бо напоїв ся иньшими ідеями!“

„Вуйку, єго погляди проте все не суть, о скілько я їх пізнала, як ви нераз казали: хоробливі.“

„Не хоробливі! То не доказує ще нїчого. Але замісць того я спитаю тебе, що поможе думанє і старанє одиниць, коли загал не приймає того? Нехай чоловік буде умний і розсудливий, кілько хоче, але коли він сеї своєї фільозофії не вміє приноровити до житя, то ся фільозофія не праведна. Она навіть шкідлива, мутить талановиті уми і викликує хоробливий настрій. Ти також так як і він перенята тим духом „будуччини“: бажаєте чогось, а самі не знаєте чого. Горе тому, хто більше жадає, нїж сам в силї дати; хто будить голод, а не заспокоює єго. Що задумує такий Орядин або єму подібні? Яка в них провідна думка? Хотять долю народа полїпшити, усунути хиби суспільности? Горстка одна? ха-ха-ха! Бачиш, на чім зачіпив ся він один, заким зайшов він до мети? Яка сила єго характеру і яка в него мораль? Такі они всї, тоті модні фільозофи і реформатори, що не хотять узнавати долї і недолї — і то, що всї однаково не можуть жити і не будуть жити! Така моя думка, а менї здає ся, що й думка більшости.“

„Я думаю инакше, вуйку! Менї здає ся, що обовязок кождого чоловіка є, противити ся тому, що показало ся неправим і погубним, а за те принимати то, що подає здібний ум. Допровадити тоту упряму „більшість“ до пізнаня правди і обовязків. Лиш таким чином можливий всякий поступ. Але, на жаль, вуйку, покуса вашого принципу за могуча і за принадна, щоб їй мало що не всї не корили ся, хотяй душа єго — то самолюбство. Хотївши єму вічно коритись, ми не вийшли би нїколи з темряви і з ложі!“

„Так Орядин каже?“

„Може і він каже.“

„І ти віриш в то?“

„Вірю. Так само, як в істнованє „ідеальних вимог“ житя.“

Він помовчав хвилину.

„У кождого свої думки“ сказав опісля з притиском. „Я тобі бажаю жастя, щиро бажаю тобі єго, бо ти одинока дитина моєї дорогої сестри, однак ти лїтаєш за високо думками, а лїпше було би держати ся землї і йти давним убитим шляхом. Держись, щобись не поховзла ся в житю, як Орядин. Щоб не поплуталась в ідеях і не взяла замісць моралї добра моралї зла в серце.“

Замовк і підняв ся з місця.

І я замовкла та поволїклась за ним в хату.

Побачившись на остатку сама в своїй комнатї, я кинулась безмовно на постїль. О нї, я не плакала! Здавивши долонями виски, я лежала нерухомо. „Зломив ся, зломив ся!“ була одинока думка, що томила неустанно мою душу. Боже, Боже, Боже! чи не лучше вмерти, як пірнути в бруд і погань?

Лучше вмерти…

Неустанно звенить менї в ушах початок так званої Mondscheinsonate Бетовена, неустанно звенить. У тої сонати цїлком така сама пристрастна краса, она так само нездужає на тугу, як і місячна ніч, перенята чимсь демонїчним, от, як хоть би і моя душа тепер!

Справдї, в менї прокинулось щось неумолимо-строге. На приклад: я не вагала ся сказати в голос: „лїпша смерть, нїж житє опутане немічю і брудом.“ І я вірю в се. Хто знає, може-б я була в силї подати єму і пістоль, коли-б зажадав того від мене?

Але може він иньшим стане? Лїпшим може? Чи може впаде ще низше? Чи може стане буденним чоловіком? Іменно буденним чоловіком. Так оно й буде. Час все затре і все буде добре.

Ух! що се за добро, на котрім лише час затре бруд!

Нї, моє серце відвернуло ся від него. Брудом своїм завдав менї такого болю, як би вмер; однак смерть має в собі щось помиряючого, коли се дразнить і розриває душу. І чому не вмер уже радше!

Чим більше думаю над ним, тим більше нездужаю. Я цїлком утомлена. Всї мої думки впились в єго поступованє супроти себе і других і висновки їх нищуть мене. Чому знеславив ся! ах! і чому упадає тепер передо мною!

Та що! він бив мене тими своїми вчинками!

Се-ж конець нашої істориї. Тихий, беззвучний, відчутий конець.

І чому піддав ся тій брудній силї; споганив себе безсильностию, чому забув, що я — єго царівна!

Якась ненависть прокидає ся хвилями в менї против него. Чи справдї проти него, чи проти немочи? Сего я не знаю напевно. Часом маю таке почутє, як би він перейшов через мене важкими грубими кроками мов звір…

IV

(Геть-геть пізнїйше).

У нас знов перебуває професор Льорден. Він повдовів. І то вже давно повдовів. Я ненавиджу єго, особливо коли зачне критикувати Орядина. Орядин слабодух, але ще низші від него нехай не критикують єго. Найлїпше про Орядина говорить ще Зоня. Она каже, що в нїм перемогла єго горяча натура.

Завтра Льорден від'їзджає.

Чого він слїдить неустанно за мною своїми хитрими, блискучими очима? І все „Льореляй і Льореляй!“ прозиває мене, а на самотї мов на глум каже менї, що я гарна!

(Знов пізнїйше).

Сего вечера прикликала мене тїтка до себе. Мала щось сказати.

Я пішла.

Она сидїла коло стола і держала якийсь лист в руцї. Видала ся менї чомусь прибитою.

„Що вам, тїточко?“ спитала я занепокоєна. „Може стало ся з вами що немиле? Чи може одержали яку лиху вістку від Лєни або від братів?“

Она усьміхнула ся на силу. „Нї,“ відповіла. „Нїчого такого нема. Сим разом… то єсть нинї іде о… тебе.“

„О мене?“

„Так! Подумай собі лише! Професор Льорден хоче з тобою женити ся!“

„Зо мною!…“ І усьміхнувши ся якимсь безвиразним усьміхом, дивилась я на ню широко отвертими очима. „Льорден, тїточко?“

„Льорден! Але ти, бачу, здивована. Думала мабуть про кого иньшого?“ (Послїдне слово вимовила з притиском і єї очи впялили ся ще острійше в мене).

Я глянула на неї.

„Про нїкого я не думала; а про се вже нїколи.“

„Ну, бачиш, не одно дїє ся несподївано. І я сего не надїяла ся. Нїколи в сьвітї не надїяла ся сего. Лист прибув ще нинї з-ранка, але я… я… не мала часу з тобою говорити о тім. Він просить о скору відповідь. Впрочім тут нема що богато думати. Ти чей приймеш єго, то розуміє ся само собою!“

При єї послїдних словах обгорнуло мене несказано гірке чутє, але заразом з тим підняла ся вся гордість моєї істоти. Я чула, як в мене очи заіскрили ся.

„А коли я сего не вчиню?“

У тїтки очи замиготїли: „Як?“

„Тїточко, я не хочу за него йти!“

„Ти не підеш за него?“

„Я, тїтко, я… я не піду за него!“

„І вільно спитати, чому?“

„Я не хочу єго! Тїточко — я за него? Я не можу!“

„Ага! ти хочеш тим певно сказати, що єго не любиш?“ Она сказала се з холодним усьміхом і зовсїм спокійно. „Ну, що-до того, то він твоєї любови і не жадний…“

„Так?“

„Так, моя кохана! Він вправдї пише, що бажає для своєї хатини „голубки-господинї“, але се, розуміє ся, лиш гарна фраза. Певна річ, він, чоловік старший і статочний, не буде мріти вже про любов. Се й не лицювало би єму. Він подає замісць любови щось лїпше і щось таке, що може дївоче серце наповнити дїйсною вдячностию. Він подає бідній сиротї хлїба, гарне становиско, поважанє і значінє. А ти? Застанови ся лише, що таке ти? Що внесеш ти єму в дім? Коли ти на се сама не прийдеш, чого я при твоїй зарозумілости і надїю ся, то я тобі сама скажу.“

„Лишіть, тїточко, не кажіть! Я сама знаю. Я — то величезна нуля, котра кромі кількох срібних ложочок не внесе єму нїчого більше в дім. Але я вам щось иньшого скажу, тїтко. Я не калїка, щоби без любови приймати дарунки ласки. Тому нехай він обгляне ся завчасу за иньшою голубкою. Він менї не пара, а я єму. Про любов я вже й не говорю; я єго й не поважаю!“

„Так? Навіть і не поважаєш?“ почув ся нараз голос вуйка десь за моїми плечима — і він з'явив ся в сїй хвилї в комнатї. „Ти думаєш, що коли чоловік не цїлком молодий, не плете небилиць, не скаче коло дївчини, як комедиянт, так єго через те годї вже й поважати, і через те він нездатний на мужа? А на мою думку, то саме він, Льорден, відповідний для тебе муж. Він чоловік не молодий… з дозрілими пересьвідченями, з досьвідом, розважний… може єму вдало-б ся твій звихнений ум повести на рівну дорогу, зробити з тебе праведну, нормальну людину, жінку, як Бог приказав. Нам се, на жаль, не вдало ся!“

„Впрочім“ перебила тїтка скоро „впрочім на кого ти думаєш ждати?“

Я не відповіла зараз.

„На кого иньшого або і на нїкого!“ відповіла я опісля.

„Знаменито!“ кликнув вуйко і почав зворушений ходити по сьвітлицї.

„Я рада би знати, хто той иньший?“ обізвала ся знов тїтка. „Коли-б лише хутко з'явив ся! Твій час дорогий, Наталко, і може, на мою думку, лиш тепер хосен принести. Послїдний рік лишив на тобі якісь слїди; ти — даруй вже за мою отвертість — схудїла і споганїла!“

Я усьміхнула ся і відвернула ся до вікна, що було відчинене.

На дворі стояла тепла осїнь.

На небі блистїли незлїчимі зорі, а з-за темно-синявих гір виринав місяць мов огняний кружок. Я вихилила ся далеко в низ. Менї здавало ся, що спокій, який розляг ся в природї, перейде і на мене, вплине на мою в тій хвилї сильно зворушену душу.

„Хочеш може з зірок вичитати, коли з'явить ся той иньший?“ почала тїтка наново, коли я на єї питаня не давала нїякої відповіди. В ту саму хвилю станув і вуйко коло мене, і єго рука поклала ся важко на моє плече. Обзирнувшись, глянула я в єго лице. В тій хвилї видалось оно менї подібним до тїтчиного, холодним і камяним.

„Ожиданий иньший“ говорив з притиском і глумом „не з'явить ся. В послїднім часї писали за ним з дому кілька разів, але не одержали нїякої відповіди. Нїхто не знає, де він обертає ся. Вибий собі проте з голови ті мрії, котрі, як я переконую ся, викохала ти надармо!“

„Чому ви менї отсе кажете, вуйку? Ви або помиляєтесь зовсїм, або я вас не розумію.“

„А я гадаю, що ти мене розумієш!“ відповів він і, згорнувши руки на грудях, станув передо мною, вдивившись в мене грізно.

„Що такого, Мілєчку? Що се знов за нові афронти?“ загомонїла тїтка, водячи допитливо очима від него до мене. Вуйко не відповідав нїчого, а замісць того почав ходити по сьвітлицї, що у него бувало все ознакою зворушеня або гнїву.

„Відай не дочекаю ся відповіди від нїкого“ говорила тїтка, „хотяй маю право домагати ся єї. „Наталко!“ накинулась на мене „зараз менї оправдай ся!“

„Що-ж менї казати?“ відповіла я усьміхаючись, „хиба може то, що вуйко помиляє ся у своїх здогадах, котрі я впрочім зачинаю розуміти. „Я не жду, вуйку, на Орядина!“ додала сухо.

Вуйко видивив ся на мене.

„Помиляю ся?“ кликнув „помиляю ся?“ Так тобі сей пройдисьвіт не завернув голови? Чому-ж ти осьвідчин чесного, поважного чоловіка не хочеш приняти? Надїєш ся певно, що він ще поверне і поведе тебе до слюбу? То я помиляю ся, коли кажу, що поміж двома нездоровими умами істнує якась однаковість і — симпатия? Другим (говорив вуйко сильно зворушений дальше) була би певно така сьмішна думка і в голову не прийшла, бо нї він не має нїчого, нї ти не маєш; однак менї накинулась она в послїднім часї сама на силу, хоч я за нею не дуже й глядав. Ти сама зрадила ся, хотяй нераз не промовила і слова. О!“ кликнув огірчений „коли-б твій батечко-фільозоф міг тепер твоє поведенє бачити, тїшив би ся!“

„Тїшив би ся, вуйку, справдї, як би заглянув у глубінь моїх думок“ — відповіла я гордо, „Ми з Орядином — не крию ся з тим — розуміли глубоко одно другого; ми мали однакові погляди майже під кождим взглядом. Однак що до любови, вуйку, то (тут усьміхнула ся я мимоволї гірко) ми закінчили вже, заким ще зачали! Коли кажу, що не можу за Льордена вийти, то не длятого, щоб я ждала на Орядина, нї, нї! Лише тому, що в моїм серцю живе для него, для Льордена, сама ворожа споминка. Я завзята“ говорила я дальше вже тремтячим голосом „зломлю ся або стану ся для него і для себе важким горем, але я не зігну ся нїколи, вуйку, нїколи!“

„Ну-ну! се гарні слова, чисто паняньскі, дївочі!“ — обізвала ся тїтка. — „Нема що казати. Впрочім нїчо тобі не поможе. Твої приватні чутя і думки не повинні в тій справі відгравати великої ролї, бо они псують твою будучність; Богу дякувати, що ще і ми маємо якесь право докинути деяке слівце до твоїх рішень. Ми, твої добродїї, заступники безталанних родичів твоїх, ми кормилцї твої. Чи ти чула? Ти гадаєш, що такі партиї, як Льорден, валяють ся по дорозї? Ой нї, нї! Ти мусиш за него вийти! Для тебе нема лучшої забезпеки на будучність, як та, а навіть і надїї на иньшу нема. Наш дім не порожний, Лєна і Катя також жиють, а хлопцїв треба ще довгий час спомагати, доки вийдуть на людий і будуть мати свій кусник хлїба. Схаменись, кажу послїдний раз по доброму! Хиба ти задумуєш і дальше наш гірко зароблений хлїб їсти, кров нашу ссати?“

„Ой тїтко!“ зойкнула я „бійте ся Бога!“

„Чого-б я мала Бога бояти ся? Се, що я кажу, правда, і з тим стану хотьби і до сповіди. Лучше ти бій ся Бога! Се в тебе нема сумлїня і уваги. Але я вже сама поведу тебе, так як я хочу! Абись знала, що з хвилини, в котрій відмовиш Льорденови, стане мій дім для тебе зачинений! Шукай собі тодї иньшої стріхи і иньшої ріднї. Шукай тодї собі свого реформатора!“

Я відвернула ся мовчки, притиснувши долонями виски, а она гукала дальше:

„Треба мати щастє! Друга радувала-б ся на цїлий сьвіт, що єї спасає чоловік з таким становиском від голоду і холоду, а ту она…“ і урвала. „Впрочім добре єму так!“ додала з якоюсь злобною утїхою „коли вже не знав иньшого вибору. Правду сказавши, я мала єго за розумнїйшого чоловіка, а тепер переконую ся, що в него курячий розум. Найже радує ся тепер гарною Льореляй!“

З сильно стуленими устами і болїсно стягненими бровами стояла я як перше коло вікна, дивила ся в ніч. Серце било ся глухо, а за чолом мчали ся божевільні, попутані, сполохані думки, шукаючи виходу з сего положеня. Однак дармо! Они не приводили нїякої полекші, нїякого ратунку, нїякої помочи! Всюди спотикала я перепони, була всюди непотрібна.

„Гляди лише туди, гляди! (слова єї падали мов удари на мене). Може він вирине з чарівної темряви і визволить тебе від земских мук!“

„Коби виринув!“ вмішав ся вуйко. „Але тої хвилї не діжде ся мабуть нїхто. Бог знає, в якім закутку сьвіта волочить ся він і чи поверне ще назад сюди!“

„І чого-б мав ще назад повертати, якого біса, і кому би захотїло ся єго?“ питала тїтка сердито.

„Захотїло ся! Кому би єго захотїло ся, Павлинко? Маєвскому? Той не тужив за ним нїколи. За ним питають з суду. Якийсь брат єго батька, про котрого говорили, що хотїв єго взяти за свого, помер і лишив єму цїлий свій маєток. Подумай собі, Павлинко, такому гуляцї маєток!“

„Йой, Боженьку! та що ти кажеш, Мілєчку? чи то правда?“

„Сьвята правда, Павлинко!“

„І я-ж не кажу завсїгди, що треба мати щастє!“ застогнала она. „Але-ж і вибрав собі наслїдника, нема що казати! за одну ніч прогайнує довголїтну працю. І кажеш, Мілєчку, цїлий маєток?“

„Цїлий, Павлинко. Він не мав нї жінки, нї дїтий!“

„І богато-ж єго там?“

„Не знаю. Мабуть звичайний собі маєточок селянина-ґазди. Небіжчик, чую, жив лише в тім господарстві, пхав у него весь свій гріш.“

„Щоб опісля розійшов ся за одну ніч!“ докінчила тїтка злобно.

„А що-ж! Оно завсїгди так буває. Одні суть пчолами, а другі трутнями.“

„Нема правди на сьвітї, Мілєчку!“

„Нема! і я так скажу! Я працюю цїле житє, гарую як чорний віл, анї не граю анї не пю, а все я жебрак! А другий і не робить і не дбає, а єму дістане ся нї сяк, нї так — ет! „правда“!“…

„А що Маєвский на то, Мілєчку?“

„Е, що Маєвский! Він говорить тепер так, як би любив Орядина Бог знає як. Зве єго добрим хлопцем і каже, що хотїв би, аби він повернув до дому на якийсь час „відпічнути.“ Се він певно тому так каже, бо Орядин, по одержаню одної половини гроший від Маєвского, зрік ся другої. Впрочім може хоче і видурити від него спадщину; бо він, як я думаю, великий рахмайстер!“

„Ну! а я-ж не казала, Мілєчку? Гой! гой! старий лис, хто єго не знає! І я певна, що то єму вдасть ся!“

„Га! з капіталом в руках можна нинї всего добити ся. Впрочім лїпше най бере Маєвский, нїж має взяти якийсь жид, бо сяк чи так, а та праця селянина опинить ся в руках жидівских! Орядин розвіє єї скоро!“

„Страх, Мілєчку! В мене аж нерви задрожали!“

„Прогайнує, програє! Вже коли не бояв ся він свого вуйка — все-ж він вуйко! — віддати в руки лихваря, то він і свою душу годен за гроші продати, а не то кусник землї, не здобутий власною працею!“

„Не прогайнує! не програє!“ відповідав в моїй душі якийсь голос, і він рвав ся менї на уста, щоби станути в оборонї того, що був в тій хвилї далеко і не міг сам боронити ся; однак сей голос застряг менї в горлї і я усьміхнула ся злобно. Ба! що я видумала! Звідки я знаю, що не прогайнує? Де запорука? Звідки я знаю, який він тепер і чи я дїйсно знала єго добре? Тепер лежать між нами два роки і то, що єго побідило, а менї болю завдало. Я-ж сама вже не та, що була. Тепер немов дозрільша стала. Отже що нас вяже? Тота одна тодїшна хвилина, „любов“ тота? Нї! Він вільний, свобідний тепер, пан своєї долї — а я… ха-ха-ха! царівна для себе!“

Менї остало ся з собою закінчити.

І я знов пірнула думками Бог зна куди.

Тїтка як би угадала мої думки. Звернувшись по короткій глубокій задумі до мене, промовила сухо:

„Ми віддалились трохи від властивого предмету, однак я думаю, що справу треба закінчити, і що не будеш нас тут до півночи держати. Нинї мусить зробити ся всему конець, а який конець, знаєш!“

Мене обгорнула шалена роспука і я приступила до неї.

„Даруйте менї лише сю одну ніч!“ вирвалось мов зойк з моєї груди.

„До чого? аби комедию продовжати? Ти чула, що я говорила, і так мусить бути!“

„Даруйте!“

Єї очи спинили ся лячно на менї і она відступила ся від мене.

„Про мене!“ сказала опісля. „Іди, однак будь хоть сей однїсенький раз, хоть на одну хвилину для себе самої розумна; а потім (т. є. по вінчаню) як собі хочеш!“

Ясна ніч настала вже давно, а я все ще не спала.

Я мучила ся.

По великій віконній шибі била ся кутиками якась велика муха, бренїла безустанно. Раз тонесенько, жалібно, однозвучно, а раз нетерпеливо низше і низше, опісля знов болючо.

Я лежала мов тяжко хора. Побиваючись божевільними думками, замітила я, що заслухувалась мимовільно все наново в той тонесенький, жалібний бренькіт. Що їй такого? Чого побивала ся? Чи єї мучила туга за полетом в зористу холодну ніч, і она товкла ся, шукала даремно виходу? Чи може попала ся нехотячи в павутину, а та, уклавшись на нїжні крильця, гамувала єї? Коли-б так, то я знала вже наперед, що з нею стане ся. Звільна або й нагло спустить ся звідкись з гори на ню павук, ухопить ся єї тонесенькими, довгими ніжками, обпутає, обмотає… Они хвилину поборють ся… она в борбі зойкне дивним, тонесеньким голосом; опісля він переможе єї і таки виссе кров…

Се знала я вже наперед.

І знов стала я про себе думати. Чому звернули ся мої думи до минувшини, коли передо мною спинила ся вже будуччина? Передо мною виринали картини з моїх наймолодших лїт. Я думала про померших родичів, про бабуню, і про те, що она менї завсїгди о них оповідала. Прим. як нераз радили ся над моєю долею. Я була в них лише одна однїсенька і тому мало все добро сьвіта менї припасти. Батько пестив мене, майже не випускав з рук, а мати розпадала ся…

Та ба! настав такий час, що все розпало ся…

Обернувшись бистрим рухом до стїни, склонила я голову глубше ку грудям і притиснула розпалене чоло до холодної стїни. Скоро спливали великі горячі слези по лицю…

І дальше гнали ся думки вперед, пориваючи з собою погані брутальні картини. Помчались також попри мертві одностайні хвилї, в котрих молодий ум побивав ся голодний, вислїджуючи власною слабою силою безпідставні упередженя, нївечив їх і рвав ся до правди. А далї, далї доля усьміхнула ся до мене…

„Будучність наша“ казав він тодї певним гордим голосом, і „ти побачиш.“ А я упоєна любовю, котрої не зазнавала від нїкого, повірила. Однак в чім наша будучність? В мене нема єї в нїчім, хиба може в него є она. А тепер я і „бачу.“ Бачу, що любов не завсїгди буває тою могучою силою, о котрій говорять, що она творить. Єму она не змогла стати навіть талїсманом проти брудних страстий і покус. Чому не обізвав ся анї одним словом, чому не признав ся хоть і до сумної правди, може би… а то ворожі уста донесли, що весло сили загубив, що човен розбив ся, а сам потонув…

Я і він. Обоє ми станули вже при цїли; добились уже будучности. Єму остає ся лише „прийти“, як обіцяв… І плачучи розсьміяла ся я з такої будучности. Він спіткнув ся нїкчемно при першім вихрі; бо і в чім же лежала єго сила? Она не могла вже тодї в нїм бути. А я що таке? Що мучить мене в день і в ночи, чого ще менї забагає ся?

І я поринула у свою власну, розлючену, зневолену душу, мов у яку непогідну бурливу ніч, — Бог знає за чим…

Муха все ще бренїла. Срібне сьвітло місяця лляло ся вікном в комнату, а старий годинник цокав тихесенько, мов той дїдик в пантофельках, щоб нїкого не збудити своїм ходом.

Гадки кружали за чолом мов пчоли в улию, і я піддала ся цїлком їх потузї.

Що менї нинї вечер говорила тїтка, і що я їй відповідала? „Коли Льорденови відмовиш, говорила, тодї шукай собі иньшої стріхи, шукай реформатора!“

Перед моєю душею виринула легко зігнута стать старого тирана, єго чигаючий взір, кінчаста борода. Я закусила зуби. В горлї давила як і перше мішанина шаленого сьміху і плачу. Лучше вмерти!

А відтак станув і він передо мною. „Пожди ще, русалко!“ шептав пристрастно „ще одну хвилину, я люблю тепер!“

Коби хоть перед душею не ставав, було би лекше, а так і ті спогади завзяли ся на мене.

Вмерти менї? Вмерти? шептали скоро уста, і судорожно зарили ся палцї в волосє. „Я не хочу вмирати!“ сказала сама аж в голос.

І знов минали хвилина за хвилиною.

„На иньшого або на жадного буду ждати!“ відповіла я тїтцї. Що за плитке самодурство, котрим обманювала саму себе! Адже тим „иньшим“ не був хто иньший, лише Орядин, а Орядин — ну, що-ж з ним? От як попутала ся в самодурстві, котрим хотїла спасти ся; яка дурниця вийшла! Менї нї на кого ждати. Люди в моїх обставинах не ждуть. Не їм можна кермувати своєю долею. А коли серце противить ся, збожеволїєш… нехай собі! На те хлїб є. Хлїб не один раз показав ся найпевнїйшим лїком на упрямість і любовні химери. Хиба би може ще завтра… о „завтра“ ха-ха-ха! завтра!

Я втиснула лице в долонї і — думала, чи не думала? Тихо, тихо, тихо…

Она все бренить жалісно, тонесенько… здає ся, безконечно. Боре ся ще? Чи вже конає?…

І чому я се без потреби обминаю? Адже і відчуваю я і знаю, що в однім закутку мого серця сидить якесь „щось“ і сьміє ся нишком злобною веселостию. Се „щось“ знає, що я завтра стану перед тїткою і мої уста, не затремтївши анї раз, вимовлять „піду“. І я піду!

Чому я плачу? Що на таке житє родила ся? Адже і в менї повинна бути якась відпорна сила, а чому я піддаю ся? Якій силї улягаю я?

Менї нераз здавало ся, що я сильна, що я горда; я була навіть о тім твердо переконана. Думала навіть, щом лїпша від других, що стою висше (о сьмійте ся!) від других, заслужила на прегарну долю; що не поступила би нїколи супроти „власних переконань“, що вмерла би скорше… а тепер, коли настала хвиля показати ся такою… тепер… нї! я не знаю, що тепер!

Друга пішла би може де в „сьвіт“. Я нї! Чого менї в сьвіт іти? Чи там лїпше? Всюди однаково, а я була би й деінде також однакова, значить: безсильна.

Нї, я вже „піду“ Таки піду! Знаю вже напевно, що так зроблю. І ще раз у послїдне кажу собі, нїкчемній, підлій, що… піду!…

Як думала так і стало ся.

Вранцї поволїкла ся до тїтки і заявила, що піду. Обоє, т. є. тїтка і вуйко, аж засияли з радости.

„І не надїяв ся від тебе чого иньшого, Наталочко“, мовив вуйко, потираючи з задоволеня руки. „Знав я таки добре, що ти собі розумниця, що любиш лише бороти ся. Упряма трохи. Ге-ге-ге!“

Я не відповідала нїчого, хотїла як найборше знов віддалити ся. Мене болїли очи і я була обезсилена до крайности. Тїтка придержала мене ласкаво, а навіть вперше в житю поцїлувала. Ненавистне „рудаве“ волосє діждало ся, що рука єї не цурала ся єго погладити.

„Ти, звістно, не можеш ще оцїнити свого щастя“ поясняла она менї, коли єї погляд відкрив щось то на моїм лицю. „Застановись лише над тим, що ти увійдеш в зовсїм уряджений дім, в котрім не буде певно бракувати анї одного цьвяшка анї найдрібнїйшої річи, і що тото все значить! Я переконана, що він справить ще не одну гарну річ, щоби свою молоду жіночку, свою — як то він з нїмецка каже „Льореляй“ — задоволити. Я знаю мужчин, що любили свої другі жінки сто разів більше як перших. Льорден виглядає також на такого чоловіка. З першою жінкою женив ся може задля маєтку, однак за тобою, о скілько я се замітила, він формально побиває ся. У старшого чоловіка се не маловажна річ. Тобі буде добре у него.“

Мене обгорнуло погане, гидке чувство і я відвернула ся від неї. Она сего не замітила. Махаючи в-одно маленькою срібною ложечкою, говорила спокійно дальше.

„Він має гарну платню, Наталочко, а дитина, малий, слабий хробачок, має осібний маєток по матери. Коли би вмерло — чую, що дуже мізерне — то маєток припав би на батька, бо у матери окрім старих родичів не було нїяких нї братів нї сестер. Ну, а він, звістно, не взяв би маєтку з собою до гробу!“

„Ох, тїточко, не говоріть таке!“ просила я єї, а она розсьміяла ся весело.

„Годї-ж бо, годї!“ успокоювала підсолодженим, аж немилим голосом. „Того нема ще чого лякати ся! Тому він ще не потребує вмирати, що говорить ся о можливім випадку. Видиш? Поетична мана спала тобі вже з очий, коли подумала о тім, а з тим і о всїм! Побоюєш ся вже о своє щастє? О дитинко! В кождій хвилї житя треба числити ся, треба дивити ся на все розумом а не серцем. Так на пр. ти над тим певно анї хвилинки не думала, що вийшовши за Льордена станеш і для нас не аби-якою підпорою. Лєна і Катя будуть могли не раз і не два у тебе побувати, тобі-ж они сестри, а Льорден також обоїх сердечно любить. До Лєни горне ся мов до рідної сестри. Ти, правду сказавши, нам таки чимало вдячности винна. Ми тобі нїколи кусника хлїба не жалували. Вчили, не щадили труду, щоби вивести тебе в люди. Не гріши, Наталко, уважаючи себе нещасливою. Бог надїлив тебе ще доброю долею. Подумай, як другі жиють, і чи трафить ся другій так скоро, нї з сего нї з того, муж з таким становиском, чи трафить ся увійти в зовсїм уряджений дім?“

Она ще довго говорила і переконувала мене. А я, встромивши очи в срібну ложечку, слухала і не слухала. Опісля вчіпили ся мене слова: „зовсїм уряджений дім, зовсїм уряджений дім“, і дзвенїли менї довго-довго в ушах…

Отже я вже у цїли. Що-ж би ще мало бути? Одним словом сьвященика має ся все втихомирити, все забути і поховати. Замісць того присягну мому мужови вічну любов, вірність і послух. Що небудь з минувшого житя забирати в нове — зовсїм не потрібно. Минувшість поховаю. Сї слова пишу без гнїву і не в роспуцї. Я спокійна. Неначе-б на віки позбула ся всего несупокою…

(Пізнїйше).

Я не знаю, але я або підла або трус! Я бою ся голоду або смерти, а моральної смерти я не бою ся! Чи се так має бути? — Щом „спокійна“, писала я колись тут. Ха-ха-ха! така спокійна, як прикована голодна вовчиця. Щоб наситити тїло, запродую душу. За те я гідна назви скотини! Се сама найлїпша назва для таких, що так поступають, як я.

При таких нїкчемних, обезславляючих обставинах годї бути „чоловіком“. А я вважаю чоловіка чимсь божеским. Чому не удавлю ся тим кусником хлїба, що, затроєний їдовитими словами, подає ся менї за страву? Що се за трусливість і нїкчемність, що приковує мене про те все до житя? Так, як ланцух тоту собаку до буди…

Хвилями і не вірю в велич чоловіка. Він за дрібний зі своєю натурою. О хто би мене переконав, що зароди в єго душі не суть брехнею, що они не на те, щоби стати ся колись убійчою силою для других?

Нїкчемна, нужденна, малодушна істота — отсе я! Не маю навіть відваги вмерти. Чи не так само, як — Орядин?

Вмерти значить не бути. Чому я не хочу вмерти? Я думаю, що се тепер не любов приковує мене до житя. Се якась грубша сила, а я ще такий слабодух, що не можу їй навіть оперти ся!

Дома кажуть, що я стала, як змия.

„Чому нїчого не говориш? Що знов в тобі коїть ся?“ питає тїтка. „Ходиш, як би тобі душу трійлом замулило, очи горять лиховістно. Ой не гріши, небого, не гріши, не гріши!“

„Як змия!“

Угадали. Я вю ся, як змия. В мене стрілили, та не застрілили. Через те в мене тепер всї сили напружені. Я відчуваю, що й я не була доси міцна, що сила будить ся в менї аж тепер…

Коли я стану сильна? Чи як воля перемінить ся в дїло, перестане бути пустим понятєм? Як переможу сама себе і стану, в висшім змислї слова, паном над собою? Я роздумую над тим, чого і кого менї бояти ся?

Гу! як се погано приймати від долї милостиню, як обезславляючо!

Хто перший придумав понятє „щастя“? Хто видумав се блудне сьвітло, що викликує стілько слїз, що творить мрії, котрі здїйснити людска натура ще зовсїм не здібна. Чи не завчасу видумали єго? Єго пора могла би хиба бути в „полудню“ людскости. Однак їй ще далеко до полудня, тепер же — чи она йде правою дорогою до него?…

V

Тиха, ясна ніч зимова.

Снїг уклав ся білїсїньким покривалом на землю. Смереки на горах, обвислі інеєм, обвиті мракою, дрімають. Тихо, ледви чутно житє. Зійшовший місяць упиває ся величавим спокоєм.

Всї сплять.

В моїй сьвітлицї горить сьвітло. Пишу.

Орядин повернув до дому. Одержавши звістку про спадщину прибув, щоби перебрати єї, і щоби спічнути по брудній, деморалїзуючій борбі, що підтяла єго моральні і фізичні сили. „Я пробував всього“ оповідав він „до minimum, щоби добити ся до мети. Ще не добив ся до неї, ще далеко, а сили майже вичерпані. Се маю вам завдячити.“ Так говорив до надлїсничих. Нїхто не чинив єму закиду, нїхто не докоряв анї одним словом. „Не сьміли“ казала насьмішливо Зоня. В єго цїлій істотї було стілько відпорности, стілько мовчаня наказуючого, що нїяк було у него жадати оправданя.

Що єму маєток дістав ся, не врадувало єго надто. Казав, що навіть не зробило на него глубшого вражіня, що так уже збайдужнїв. Так само остав ся байдужним, коли єму надлїсничий заявив, що віддасть єму і другу половину гроший, котрих він, Орядин, зрік ся. Що єму їх не потрібно, а єму молодому, що має ще тілько бороти ся, здадуть ся. Він пронизав старого очима, і усьміхнувшись згірдливо, сказав, що добре, що прийме їх.

В перших днях по своїм приїздї не виходив майже з дому. Годинами пролежував нерухомо на отоманї, підложивши під голову руки та вдивившись у супротилежне вікно або в що небудь.

Чи роздумував над дальшим житєм, над своєю будуччиною, чи над спадщиною, що дісталась єму так легким способом і могла не одно змінити на добре, чи над чим иньшим, нїхто не знав. Нїхто й не допитував ся. „Також не сьміли“, мовила Зоня…

У дві недїлї по єго поворотї відбула ся між ним і Зонею „буча.“ Лєна, котра, як і всї прочі, тепер для мене настроєна ласкаво, дїлить ся зо мною кождою своєю думкою. Она була сьвідком тої сцени. Балакалось між иньшим о деяких знакомих і мимовільно перейшла бесїда на мене, при чім він довідав ся о моїх заручинах з Льорденом.

„Хто, хто виходить за Льордена?“ спитав.

„Наталка!“

„Наталка?“ А по малій задумі додав: „Ага, она! Верковичівна!“

„Она. Адже ти єї знаєш?“ закинула Зоня.

„Знаю, знаю!“ відповів змішавши ся. А по хвилї додав з глумом: „Отже она виходить за него! ну-ну!“…

„І що-ж на тім дивного, Василю?“

„О, дивного властиво нїчого; хиба лиш те, що она не здавала ся менї одною з тих, що ви ходять за перших лїпших, які їм навинуть ся. Впрочім всїляко буває на сьвітї“…

„Она не конче хотїла за него йти.“

„Але таки виходить!“

„Так за кого-ж було їй іти?“

Він не відповідав зараз. „Вже за кого небудь иньшого, лише не за него.“

„Так! то могла була ждати без кінця. О скілько я знаю, то єї не сватав нїхто.“

Він спаленїв. „І звідки-ж ти то так добре знаєш?“ питав насьмішливо. „Чи она перед тобою сповідала ся?“

„Передо мною не треба сповідати ся. Я знаю тут всїх, що могли би женити ся, а ті не взяли-б єї. Прочі-ж то голодники, Василю!“

„Се ти на мене!“ звернув ся до неї бистро і очи в него загоріли.

„Бог з тобою, Василю!“ боронилась дївчина, чимало зчудована єго гнївом. „Ти прецїнь не сватав єї нїколи!“

Він знов почервонїв, немов єго хто окропом посипав і відвернув ся від неї до вікна, в тїнь. Трохи згодом спитав: „Яка она?“

„Хто такий?“

„Ну, адже она, она!“

„Ага, Наталка! Та як то, Василю, „яка она?“

„Чи щаслива? І чи любить єго також „страшно“? І розсьміяв ся чогось…

„Не знаю, чи любить. Сумнїваю ся навіть, чи щаслива. Правда, Лєночко? Від заручин стала якась дика, навіть змарнїла.“

„А яка була перше?“ І єго очи спинили ся вижидаючо на Зониних устах.

„А яка-ж би? Она поводила ся завсїгди так, мов би була чимсь лїпшим від нас. Чи не так, Лєночко? Тепер стала ще дражлива, уста в неї як би забули усьміхати ся, стала от н. пр. — pardon — як ти.“

„А проте все рішила ся за него вийти!“ повторив знов. „Шкода єї!“

Зоня усьміхнула ся жартовливо. „Так бери ти єї, коли тобі єї так жаль!“ промовила. „Тепер маєш уже господарство, і лише жінки тобі бракує!“

Ух! як він на ню видивив ся, а очи як заіскрили ся в него. „Не глузуй собі з мене!“ казав. „Знай, я тепер не до жартів настроєний!“

„Так я настрою тебе до них!“

„Пильнуй себе! Вже ви мене так настроїли, що я змарнував свої сили!“

Зоня спалахнула. „То ми тому винні?“ накинула ся. „Ох! се славно! Ми може також винні, що ти в карти грав і пропускав гроші!“

„Не ваші гроші пропускав я!“

„Нї, але чужі!“

Він став білий мов снїг і зближив ся до неї. „Ти відки се знаєш?“ спитав, а очи в него так і горіли.

„Знаю!“

„Хто тобі казав?“

„Той, хто знав.“

Він мов збожеволїв з лютости чи з чого. На столику коло него стояла цїнна ваза. Єї вхопив він і кинув об землю так, що розтріскала ся на дрібні куснї. „Так!“ сказав опісля несвоїм голосом.

„Ти!“ зверещала Зоня і запінилась собі.

„Сего я тобі нїколи не забуду!“ сказав він.

„О, я знаю, я знаю дуже добре, що ти казиш ся, почувши, правду. За ню ти готов і мстити ся!“

„Ти не маєш наглядати моїх учинків!“

„Наглядати нї, але свої думки про тебе вільно менї мати, і я скажу їх навіть тобі прямо в лице. Ти слабодух помимо свого таланту і енерґічного поведеня; а по друге ти забрукав ся морально і тому не поважаю тебе так, як давнїйше!“

Він розсьміяв ся вимушеним сьміхом, а опісля сказав: „Де моя провина, і в чім проступок супроти себе самого, тямлю аж надто добре, і я сам для себе справедливий судя. Але ви, що не бували нїколи людьми, ви попхали мене на ту собачу дорогу, на котрій я на вашу думку „забрукав ся“. Та пождїть, колись поклонитесь ще менї, але тодї я і в вас найду хиби. Ви лицеміри!“

Зоня тремтїла від зворушеня.

„Се подяка, Василю, за ту поживу, що тобі мій батько подавав?“

„Трійла подавав!“

„Ти негіднику невдячний! Я мала тебе за чеснїйшого чоловіка, хоч сперечала ся з тобою так часто! Тепер я тобі сеї обиди не забуду!“

„То не дражни мене!“ говорив погаслим голосом. „Як би ти знала, кілько я всего пережив, то ти була би лїпшою для мене!“

„То гамуй ся; на те дав Бог розум.“

„В мене нема бабского сумлїня“… І зміривши єї зневажливо очима, вийшов з комнати, гримнувши за собою дверми.

„Видиш, який став?“ говорила Зоня. „Ми аж на лицемірів виавансували. За те він став культурнїйшим. Давно вірив ще хоть в ідеали, а тепер“… І не докінчила, скрививши уста згірдно…

Отже на єго думку я не мушу замуж виходити за Льордена, а коли виходжу, то видко з того, що я буденна легкодушна особа.

Нехай і так! Може правда і по єго сторонї. Але чим стоїть він висше від мене, якою силою? „Безвзглядностию?“ як сказала ще Зоня, чи своїм „сильним сумлїнєм?“… Впрочім менї тепер все байдуже, що хто, а навіть що і він про мене думає, чи добре чи зле. Для мене головна річ та, що я сама з себе незадоволена, не можу себе поважати, як повинна. Я немов пережила ся. Ох, як пусто, нудно, як глупо! І ми обоє любили ся!

На силу випхали мене до Маєвских з якимось шитвом, хоть як я випрошувала ся. З ним не хотїла я подибати ся. Вкінци пішла, з гордим — сама не знаю, від чого — усьміхом на устах. Тілько вступила в хатні сїни, як серце в мене нараз затовкло ся сильнїйше і я на цїлім тїлї задрожала як би перемерзла. Так, се тому, що бояла ся чомусь побачити ся з ним, хоть говорила собі неустанно, що він не обходить мене нїчого, що не люблю єго вже. І дїйсно, вже як я в послїднім часї думала і відчувала, то чувство любови не находило в моїм серцю місця; я не любила анї єго анї нїкого другого.

Вечером попросили до чаю. Напротив мене остала ся одна склянка і одно крісло порожне.

„Де Василь, Зоню?“ спитала панна Мария.

„А бо-ж я знаю? Мабуть пише в своїй комнатї.“

„Що се він пише та пише?“

„Не знаєте, що? Він переводить щось, як казав, із скуки.“

„Так іди, Зонечко, і приклич єго, а то чай вихолоне зовсїм.“

Зоня пішла, а ми обі наче понїміли. Она обняла рукою єго склянку, чи горяча, а менї не було до розмови. Впрочім се було дивно. Тепер, коли я знала, що певно побачу ся з ним за кілька хвиль, стала я нараз цїлком спокійна, і сей спокій був аж ледоватий. Так сидїли ми, доки не явив ся він. Перша увійшла Зоня, а за нею він. Змінив ся, але, як здавало ся на перший позір, не дуже. Не знаю, чи Зоня нарочно не сказала єму, що я була в гостях, чи може вид мій був такий відражаючий, що углядївши мене мов налякав ся; — але привитав ся ласкаво, навіть усьміхнув ся якимсь сумним вимушеним усьміхом. Опісля заняв місце против мене і схиливши голову мішав махінально чай.

При сьвітлї, що падало ясно з висячої лямпи, побачила я єго лїпше. Він був марний і блїдий, а в сїй хвилї, о скілько я єго розуміла, зворушений. Єго високе чоло з імпертінентною (як Зоня казала) морщиною „пихи“ між бровами, видало ся менї в сїй хвилї наче мармурове, уста упрямо стулені. Повік не підводив анї разу; так само, видко, не бажав і уст отвирати.

Мене обгорнув якийсь сором. Цїла єго істота сьвідчила менї чомусь наглядно о тім, що за цїлий час розлуки не занимали ся єго думки анї разу мною. Що між ним а мною виросла якась межа, що тоє, що між нами зайшло, затерло ся безслїдно, і що було би сьмішно натякати на якісь звязи між ним а мною. По нїм було се видко. Я соромилась своєї вірности і відчула, що она не була потрібна.

Чи може я помиляла ся? Може.

Здавав ся по трохи пережитим, але в єго істотї було щось независиме, щось сьміле, безоглядне. Ах, се були наслїдки єго „сильного невражливого“ сумлїня! говорила я до свого серця, котре поборювало всї сумнїви одним замахом. Оно визирало з цїлої єго істоти, і надавало єму цїху сили і рішучости. Я чула ся просто „гнучкою“ перед ним.

Вражінє, котре зробив на мене тепер, коли я на силах так підупала, було надто сильне, щоб я могла єго в одній хвилї перемогти; тому сидїла я так само мовчки, як він. Лише Зоня, прудка і говірлива, щебетала по свому і втягала зручно всїх по черзї до розмови.

„Не хорі ви потрохи, Наталочко?“ спитала панна Мария, „ви такі блїді.“

„Нї, я здорова.“

„Дивуєте ся, панно Мариє?“ зажартувала собі Зоня; „залюблені виглядають завсїгди мізерно!“ Она глипнула, на-пів усьміхаючись на-пів допитливо, на мене. Я не могла на той невдалий дотеп найти відповіди, тому змовчала.

„Чому ти свого перстеня не носиш?“ говорила далї. „Пожди но, я скажу се професорови.“

„За великий, могла би загубити.“

„Ну, коли вже так, то лїпше не носи! Професор, хоть і який собі там учений, а все таки не зміг би в то не повірити, що згуба перстеня віщує розлуку. Она не була би єму дуже на руку, не так?“

Я мимовільно глянула на неї благаючим поглядом, чому порушувала она сю менї так немилу тему, і то саме тепер! Орядин відгадав мій душевний настрій, чи підхопив мій взір, звернув голову до Зонї і не споглядаючи на неї, сказав прямо: „Ти нинї дуже жартовливо настроєна, не розумію тебе!“

„А я тебе також нї, Василю. Чи богатирі роману, що ти єго переводиш, не побрали ся, і слово „розлука“ дражнить тебе?“

„Се не роман, що я переводжу.“

„Менї здавалось, що роман. Впрочім що ти читав так завзято, коли я увійшла в комнату? Ти й не замітив мене?“

„Читав новелї Ґаршіна. Кінчив як раз Attalea princeps.“

„Ах, Attalea!“ обізвалась я мимоволї, мило зворушена.

„Читали?“ Він підвів у перше голову сьміло за мною і єго очи впялили ся в мене з якоюсь неспокійною цїкавостию. „І що-ж?“ питав з лихо затаюваним поспіхом.

„Гарна!“ відповіла я.

„Гарна, се певно, але чим гарна на вашу думку?“

„Тим, що остала ся своїм намірам вірна!“

„Дїйсно, не бояла ся нїчого…“

„Нї, і смерти не бояла ся!“

Він покраснїв ледво замітно. „Чи се послїдне зискало вас так для неї?“ спитав з легким відтїнком глуму.

„Саме то. Се прецїнь щось дуже гарне.“

„Що?“ спитав. „То, що она умерла, не побачивши свого властивого неба? Ну, се справдї дуже поетично.“

„Нї, тота єї постанова: добити ся помимо всего до цїли,“ відповіла я.

„Але-ж она не добилась до неї; не побачила прецїнь того небозводу, о котрім мріла.“

„Так. Та чи се таке важне?“

„На мою думку важне.“

„Она вірила, що побачить своє прегарне небо, а та віра вчинила єї такою сильною. Ах, така сила мусить двигнути! Хиба нї?“

Я вдивила ся в него широко отвореними очима і чула, що они в мене розгоріли ся. Наші погляди стрітили ся. Єго очи засияли, а біля уст появила ся ледво замітна злобна усьмішка, що пригадувала менї якусь дивно прикру хвилю.

„Так, так, она не була буденна сила,“ сказав він „і їй треба поклонити ся. Згинула, але хоч оставила віру в силу. Се скріпляє сумнїваючих ся і слабосильних, і піддержує саме тодї, коли они хитають ся!“

Я відчула, що ті слова єго і усьміх той були на мене цїлені. Усьміхнувшись болючо хотїла я щось відповісти, але надумавшись зараз замовкла. Чого вже боронитись! — Ми замовкли.

Зонині очи спочивали жадно на нас, особливо на менї. Та на єї жаль звернула ся я до панни Мариї і почала говорити о чім иньшім.

„Вам би десь конче виїхати в лїтї, Наталочко“, мовила старенька панна. „Ви так засидїли ся; то впливає зле на дївчат; се я з досьвіду знаю. Ви би зараз поздоровіли, повеселїйшали; от попросити-б вам гарно в тїточки.“

„Та де вже менї їхати, панно Мариє! Не їздила доси нїколи, привикла вже так. Впрочім менї нїчого не треба!“

„В лїтї відай ваше весїлє, Наталко, правда?“ спитала Зоня.

„Не знаю, Зоню,“ відповіла я тихо.

„Тїтка мала казати Лєнї, що відбуде ся в лїтї, підчас вакаций.“

„Може…“

„З певностию; пізнїйше не може професор на довший час з дому вибирати ся, а він же хотїв би як найскорше оженити ся.“

Я не відповідала, чула лише, як поблїдла.

„Я би не була думала, що він годен до якої небудь особи так привязати ся,“ говорила Зоня далї. „Менї видить ся, що єго ідеали — книжки; не так, Василю?“

„Панна Верковичівна подобалась єму, о скілько я собі пригадую, зараз з першої хвилини“, відповів Орядин і в тій же хвилї підняв ся із свого місця. „Не закурите собі, панно Мариє?“ (она любила часом закурити) — питав зворушеним голосом і єго очи промайнули блискавкою по менї.

„Як постараєтесь о циґаретку…“

Він наче лише того ждав і вийшов. Менї стало нїяково і я підняла ся з крісла.

„А то куди?“ обізвали ся обі жінки.

„До дому вже!“

„І чого так скоро?“ загомонїла Зоня. „Остань ся ще, а то прибіжиш лише, щоби привитати ся і попращати ся. Пожди, я заграю тобі Шумана Aufschwung. Вивчила ся вже добре, а ти прецїнь вроджений знавець тонів.“

Ми встали від стола і Зоня засьвітила сьвітло.

„Нема Василя з циґаретами“, обізвала ся старенька панна, „у него ще певно й сьвітла нема, а він клопоче ся.“ І сказавши се, вийшла.

„Коли би так панна Мария була молода“, сьміяла ся Зоня, „то певно була би з них добра пара; они страшно люблять ся.“

„Она така добра.“

„А він?…“ Она держала запалену лямпу в руцї і мов ждала на мою відповідь. Очи в неї сьвітили ся так, як сьвітять ся они у кіточки, що спинила ся на самотї біля клїтки з пташкою.

„Він тобі брат, то ти певно лучше єго знаєш“, відповіла я спокійно.

„Ну, вже-ж!“ І ступила наперед. „І так на пр. можу сказати, що став таким прикрим, яким не бував перше нїколи; хвилями буває по просту нечемним. За ті два роки, що перебув серед високої культури, перемінив ся чимало. Доси висьмівав материялїстів, а тепер сам готов стати ся ним. Впрочім се, як я думаю, не гріх… і я лише кажу, що перемінив ся; але в чім иньшім не згоджую ся з ним. Я не радила би нїкому спротивляти ся єго змаганям, бо без „пімсти“ не обійшлось би вже певно. Панна Мария зводить у него все на нерви і каже, що він подобріє і повеселїйшає знов. Може бути, але поки-що стоїмо ми обоє на воєнній стопі.“

Она увійшла до сальону, а панна Мария повернула з Орядином. Спрятавши незамітно посудину з стола, віддалила ся з комнати і ми остались самі.

Я стояла коло стола і переглядала якісь сьвіжі часописи, що панна Мария склала для мене, а він стояв також тут і лагодив циґарета для старенької дами. В сусїднім сальонї грала Зоня. Нинї не могла я музики слухати як звичайно. В менї самій филювало так чудно, чудно… чи сумно, я вже не знаю. „От, яка стріча наша!“ думала я раз по раз, а часопись так і дрожала в руках від зворушеня моєї душі.

„А я й не ґратулював вам ще доси до… ваших заручин!“ обізвав ся врештї поважно „але вам і так певно не богато на тім залежить…“

„Менї й на думку не приходить, надїяти ся чогось подібного, т. є. ґратуляций. Не думаю взагалї над подібними річами.“

„І від мене?“

„І від вас і від прочих. Через те не змінить ся нїчо для мене.“

„Так ви хочете зміни? В чім же, на пр.?“ І він звернув свої великі блискучі очи цїкаво на мене, мов хотїв мене до дна душі розслїдити.

Я відповіла єму спокійним повним поглядом. Що він хотїв в менї збагнути, коли вже знав так докладно, що я буденна людина? Опісля сказала я:

„Зміни в тім, щоб могла розпоряджати своєю особою, чи там своїм я так, як сама хочу.“

„Хиба-ж так не є?“

„Бачите, що нї.“

„Виходить, що ви не чуєте ся вповнї щасливою, чи властиво вдоволеною?“

„Нї, але прошу (і я усьміхнула ся), не жалуйте мене длятого!“

„Ага, ви боїте ся того співчутя!“

„Вашого не меньше, як і других. Ненавиджу то чувство.“

Він усьміхнув ся весело: „Не знаю, чи всї згодили-б ся з такою вашою думкою.“

„Нехай кождий думає і відчуває, як собі хоче. Я одна не зношу співчутя. Я переконала ся, що через те дух дрібнїє. Подумайте лише, чути вічний плач і жалї над собою, гу! Немов калїка без рук і ніг або без очий!… І се має бути якимсь доказом „любови до ближнього?“

Він засьміяв ся, а я з ним, однак на силу.

„Так ви волите борбу і само терпінє?“

„В дечім волю. Впрочім я люблю борбу, (і я дивила ся на него повним спокійним поглядом), але таку, з котрої чоловік виходить сильнїйшим і чистїйшим. Таку борбу люблю!“

„Так боріть ся!“

„Задумую.“

„Тепер сама найлїпша пора.“

„Ви іронїзуєте.“

„Я? О, зовсїм нї; і я боров ся!“

„Як бороли ся?“

„А так, щоб добити ся до цїли.“

„І що-ж?“

„Втомив ся!“

„Втомили ся, і чи на завсїгди?“

Він здвигнув плечима.

„Ви можете про те все діпняти свого, значить: у вас не може нїхто відбити позитивної цїли“ сказала я, „тому що добитись до неї залежить від вас самих, але я? Подумайте собі, яке житє передо мною! Яка цїль у мене!“

„Так придумайте собі яку небудь!“

„Чи се можна?“

„Можна.“

„Що-ж ви придумали би на моїм місци?“

„Я придумав би перше… і то найперше розручити ся.“

„О, се не можливо, се зовсїм не можливо, пане Орядин!“ відповіла я скоро, сполохана немало наглим чутєм, немов би він нарушував тими словами тайну моєї душі, що тлїла на днї єї і істнувала більше яко чутє, нїж як сформуловані зариси яких небудь думок.

„Видите? Ви вже аж налякали ся!“ сказав він з легким відтїнком глуму в голосї „а однакож се на мою думку повинна би в вас бути перша цїль, коли пересьвідчили ся, що ви не… незадоволені…“

„З того… розумієте мене?… з того нема в мене виходу!“ відповіла я тихо. „Але скажіть щось иньше, щось, що не було би злучене з тим!“

Він знов здвигнув плечима. — „Далї я не знаю. Хиба казав би ще „бути щасливим“, але це також злучене з тим, що ви боїте ся нарушити!“

„Що я бою ся нарушити!“ прошептала я ледви чутно за ним, немов завмираючий відгомін єго голосу… „А кромі того нема вже нїчого, пане Орядин?“

„Та що-ж би? Чогось неприродного не можемо здобувати нашими людскими мізерними силами і нашим чутєм; ми-ж люди!“

„Так, ми люди!“ — сказала я і хотїла додати: „А менї все здавало ся давно, що я буду дуже, дуже щасливою!“ але не сказала сих слів, задавила їх.

Він стояв он-там недалеко від мене, мовби не той сам, що звав мене колись своєю царівною, русалкою прегарною, мовби не упивав ся нїколи моїм видом, не цїлував нїколи анї одного пальця моєї руки, і що все те викохала лише моя уява, а єму щось подібне анї на думку не приходило; здавав ся якимсь таким перенятим самим сухим чистим розумом, настроєним більше до глуму, чим до зрозуміня якої небудь душі, що я бояла ся послїдні слова вимовити. Впрочім — по що? Щоби пожалїв? Нї! І я відвернула ся гордо від него…

В сусїднім сальонї кінчила Зоня гарний твір Шумана різкими, короткими акордами. Я звернула ся до неї туди, щоби подякувати їй за гру, котрої нинї майже не слухала, і щоби вже попращати ся. Вже перейшла „огневу пробу“, котрої так бояла ся, перед котрою, йдучи сюди, аж дзвонила зубами. Тепер успокоїла ся аж до холоду і хотїла геть іти.

Він і собі вийшов з комнати.

Попращавши ся з всїми вийшла я, а на подвірю стрінула єго знову; чекав на мене.

„Хочу провести вас до дому,“ сказав, запинаючи старанно своє пальто аж під шию, „щоб не замерзли. Сего би вам Льорден нїколи не простив. A propos того“ додав опісля побіжно, „чи ви дїйсно хочете за него йти?“

„Не „хочу“, тілько мушу?“

„І що-ж се значить: „мушу“?

Я відповіла єму щось про „обставини, зависимість, сирітство“ і т. п.

„Е, що там!“ відповів „коли вже мусите йти з дому, то віддайтесь хоть за такого чоловіка, котрого могли би шанувати і котрий подав би вам иньший бит, значить, щоб хоть стояли собі материяльно пишно, а так… що він за один? От незначний, здивачілий старий перґамент, де вже він вам пара!“ І засьміяв ся до власних слів.

В менї прокинуло ся щось. Не почутє обиди, о нї! і не охота обороняти непритомного Льордена, котрого я справдї дуже не любила і була би рада не бачити єго вже нїколи в житю. Се була радше якась тонка, тонесенька душевна струна, що обізвала ся тепер на поклик сьміху єго, але обізвала ся чудно-болючим, негармонїйним зойком. В тім сьміху єго було щось, що мене відопхнуло від него.

„Якже менї жити при вуйку дальше, коли тїтка доказує майже що години, що я для них тягарем? Що вийшовши за Льордена, стала би й їм нераз в пригодї, бо я їм винна чимало подяки? Під такими услівями ждати на щось „добре“ в жаден спосіб не можу. Я вже таки піду за него!“

Він знов розсьміяв ся.

„Так“ говорив „піду за Льордена або піду, тай втоплю ся, але дома сидїти не буду! Як раз сї слова пригадують менї знов ваше вражливе, мов павутина нїжне сумлїнє, котре звернуло мою увагу на себе, скоро ми лише спізнали ся. Ви остали ся ті самі.“

Я усьміхнула ся іронїчно. „Думаєте, що справдї так, пане Орядин?“

„Вірю в свої слова, панно Верковичівна!“

„А що ви зробили би на моїм місци?“

„Я? Сидїв би попросту дома і ждав лїпшої долї. От, що зробив би я! Не гриз би ся буйною жорстокою фантазиєю якоїсь там тїтки. Сидїв би з переконанєм, що їм хлїб запрацьований. Ви чейже не сидите дома без дїла?“

„Нї! і мови о тім нема!“

„Отже бачите! У вас надзвичайно богато чутя, богато того, що люди вважають „консеквенциєю, богато „характеру“, а замало…“

„Розуму?“ докінчила я.

„Нї, Наталочко (!), математики за мало у вас! От що! — А без неї ви пропаща людина в теперішних, на скрізь материялїзмом перенятих часах!“

„Так що-ж менї робити?“

„Не слухати завсїгди лише нїжного чутя; слухати більше розуму!“

„А коли годї?“

„То пропадете. Значить: груба брутальна буденщина, та сильна могутна власть роздавить вас. Ви не зможете їй оперти ся. Впрочім се вже повинні ви знати, що буденних істот є більше і що они суть „панами“ в звичайнім змислї слова. Такі, як ви, упадають в своїй одинокости“.

Я усьміхнула ся. „Се гарна перспектива!“

„Ну, що-ж робити? Се все в обставинах має свої причини. Хто їх там поборе!“

„Ви не опирались би їм?“

„Я опирав ся їм. Значить, хотїв жити після свого ума. Ставив н. пр. мораль стоїцизму також висше від моралї милосердя. Не хотїв просити помочи у дядька, не хотїв і від товаришів нїчого, що діставав би від них аж по викликанім у них співчутю. Так що-ж? Змінив свої думки. А з пімсти за те, що я опиравсь їм, значить: обставинам, вергли мене в рамена поганої страсти, що я трохи не потонув в нїй sammt Haut und Haar. Бачите, я грав страшно в карти. Впрочім, ви мусїли се чути, хоть я не знаю, як називано сей обяв у мене. Чи карою Божою, чи палцем Божим, чи квінтесенциєю люду мого батька, чи може ще якимсь висшим знаком, задля котрого я мав іти „в божий дім“? На кождий випадок „визирало“ щось з тої пригоди. В дїйсности привела мене до того якась шалена роспука. Але я грав шалено; страшно грав я! Кажу вам, купав ся цїлою душею в тій страсти. Ух! аж менї самому тепер гидко. За якийсь час, і майже так само скоро, як подобало ся, обридло менї те все, і я ходив мов затроєний, з затисненими зубами з лютости на себе самого. Якого біса підчиняв ся я тому лиху? Дав заволодїти собою аж до гидкости? Нїхто в сьвітї не приневолив би мене тепер і доторкнути ся хоть одної карти! Розпрощав ся з ними вже на завсїгди!“

„Се дуже гарно, Орядин!“

„Даруйте, Наталко, але я не покинув того тому, що оно „не гарне“, а тому, що обридло менї“.

„Так ви можете панувати над собою!“

„Чому нї?“

„А гидким обставинам ви опирались би?“

„Ах, що там „обставини“! я, сам один? Се-ж крапля в мори!“

„А коли-б таких більше як ви?“

Він повернув живо головою за мною, опісля усьміхнув ся не то жартовляво, не то іронїчно.

„Чи ви носите ся з думкою „будувати щось“? спитав.

Менї стало і стидно і жалко моїх слів.

„Нї“ відповіла я сухо.

„Ну, я би вам се й не радив. Ви не найшли би надто богато помічників; стратили би надто скоро і тоту одробину довіря до людий, яка може ще живе в вашім серцю.“

„Моє довірє до людий захитало ся і без того сильно“, відповіла я „і я не ожидаю від будучности нїчого. Передо мною лежить праця, значить, обовязок, котрий сповняти, нехай і механїчно, уважаю за найсьвятїйшу задачу чоловіка!“

„Отже зрікаєте ся щастя?“

„Якого, пане Орядин? Того, щоби була надальше тягарем родини?“

„Ах, ви не хочете мене розуміти!“

„Що називаємо щастєм? Поодинокі чутя в поодиноких хвилях? Тих не можна і так продовжити. Впрочім… не говорім об тім! Скажіть менї радше, чому ви менї н. пр. нїколи не писали? Я… я була би деколи заговорила до вас.“

„Чи я вам се обіцяв?“ спитав бистро, майже з переляком.

„О нї, зовсїм нї! Я вас о те й не просила. Я лиш собі так думала.“

„Ну, а я вже налякав ся, що не додержав може слова.“ Опісля додав: „Не писав, бо був завсїгди дуже занятий, мав стілько грубих клопотів, і жив до того мов собака. Вже мало-мало не пішов до „социялїстів“ на службу.“ Тут і розсьміяв ся. „Бідний мій вуйко вмер в саму пору, значить: маєток єго дістав ся менї в сам відповідний час. Бачите, цїлком так, як в повістях. Коли біда найбільша, зараз поміч найде ся. Але що я хотїв вам сказати, щоби повернути знов до першої теми? Розручіть ся з професором. Се чиста дурниця, виходити за такого. Загинете!“

„Не велика шкода!“

„Ну, шкода, шкода!“ повтаряв нетерпеливо. „Нас всїх загалом не шкода! Але коли вже чоловік раз лише жиє, так нехай же жиє так, як чоловікови годить ся. Така моя думка!“

Я не відповідала. Ми зупинили ся коло нашого дому і я подала єму мовчки руку на прощанє. Він діткнув ся єї і ми розстали ся…

Так то все було.

Все буває инакше, нїж як собі чоловік уявить. „Ідеалїзуючий простір“ творить то, що любить ся так часто якийсь „фантом“, не подібний навіть до живої тої істоти, що збунтувала нашу душу до глубини.

Саме так веде ся менї з Орядином. Дивлю ся тепер на него цїлком иньшими очима і не знаю, чи моя уява віддаляла ся від него і любила щось цїлком иньше, чи він змінив ся справдї так сильно? Одно лиш певне: таким не є, як жив в моїй памяти.

Я втомлена і знеохочена.

Він каже розлучити ся з Льорденом. Думки, стати жінкою Льордена, я зовсїм не маю і саме над тим не думаю. Не знаю ще нїчого ясного, нїчого, що носило-б характер рішучости в собі, але відчуваю, що зміна якась зайде в моїх обставинах, чи зла чи добра — не знаю. Поринаю думками Бог зна куди, і не маю супокою.

Саме тепер рада би я знати (се сьмішно з моєї сторони), чи я Орядину ще трохи мила? Дещо з єго істоти говорить, що так, а дещо супротивляє ся тому. Деколи бажаю того, а часом менї се таке байдуже!

Оногди спімнула я Зонї, що він змінив ся, а она заперечила се. Казала, що він лиш „виробив ся“, значить „дозрів“, з усїми своїми прикметами, вродженими і набутими. Я думаю, що єму щось хибує, або лучше сказати: то „щось“ виступає в нїм слабше, як давнїйше, щось, що я у всїх людий люблю і що мене так сильно привязало до него. Якась тонкість, чи чистота…

(Пізнїйше).

Супроти мене він нераз аж покірний і менї здає ся, що та покора обгортає єго мимовільно; каже, що таки поважає мене дуже глубоко, хоч споминав про мене майже легковажно (тодї, як відбула ся „буча“). А мене болить, коли він корить ся хоть би і мимовільно. Ненавиджу се чувство, а тодї, коли корить ся, ненавиджу й єго.

(Знов пізнїйше).

Думаю, думаю, думаю і не видумую нїчого. Він не вдоволяє, анї не успокоює, анї не ситить мене. Я в чуднім, чуднім настрою. Менї так тїсно, так сумно і нї в чім не можу найти опори. Від Льордена утїкаю душею і менї й на думку не приходить застановлятись над своїм будучим житєм. Я лиш сказала, що „піду“, але я ще й тепер не погодила ся з тою думкою. В менї прокидає ся стілько помислів, стілько думок, аби змінити своє житє, зірвати зі всїм поганим дотеперішним, що я майже давлю ся тим.

Читаю в кождій вільній хвилинї, і пробую навіть знов писати, хоч то менї не йде легко; в мене думки за неспокійні.

Роблю порівнанє між людьми а людьми, між ними а обставинами, а відтак спиняю ся над Орядином. Він не говорить тепер про свої любимі ідеї, а „нарід“ не приходить єму й через уста. Ох, що то час може! два роки станули між нас і змінили нас так сильно!

Єго притомність мучить мене. Що се таке? Жалїю над ним. Але не то відпихає мене від него, що він „купав ся в страсти“, лише що иньше…

Одні книжки оживляють ще мене, инакше в тім заколотї я погибла би…

(Знов пізнїйше).

Нераз я духом така сильна, що ішла би у найстрашнїйший бій, а нераз прикликую бабуню на поміч! Бабусенько моя злота, чом ти мене покинула, чом не з'явиш ся, не додаш менї сили, не прийдеш з порадою, не полюбиш твоєю вірною любовю! Бо в кого-ж менї шукати пристановища? Чим утихомирити душу свою? Хто покаже менї, куди іти, я-ж така сама, така сама! кругла сирота! Недоля батожить мене, що аж гну ся, вгинаю ся; она потрясає мною, а як ще вихор настане? О вихор, тодї змете мене, мов те сухе опавше листє безслїдно.

Сила? Хто учить мене бути сильною? Чи менї шукати підпори в других? Де-ж суть ті другі, хто они? Ох, оно так гарно, як жінка находить підпору в мужчинї, а й противно, мужчина в жінцї! Але-ж чи може дїйсно душа з душею злити ся, чи се припадком не є фраза, в котру лиш вірить ся підчас любови?

З ним бачу ся досить часто. Деколи бачу, що я єго умом перегнала, а деколи корюсь я перед ним. В нїм є щось, що панує надо мною, що притягає і відпихає мене. Часом бачу, як підлягає впливови моєї істоти майже цїлком, як підлягає взагалї сильним вражіням, а часом переконую ся в друге, нї, в десяте вже, що через цїлі ті два роки був ріжними, преріжними справами так занятий, що ледви коли й подумав про мене!

(Знов пізнїйше.)

Ми вже досить давно не бачили ся.

Зоня прибігала до нас, а між иньшим на тїтчине питанє про него, замітила, що став в послїднім часї знов „нестравним“ і що в єго ґенїяльній голові коїть ся правдоподібно знов якесь лихо.

Що-ж би то з ним могло бути? Думаю стілько над тим, майже гризу ся ним… Чи він менї не байдужий?

А з Льорденом що? Боже мій, Боже мій, що з ним робити?

Я затискаю зуби, чоло морщить ся і в далеку далечину лину поглядом…

Вчера вечером були ми з Лєною у Зонї оглядати якусь балеву сукню. За кілька днїв відїзджає она з батьком і панною Мариєю на баль до С.

Він був також увійшов в комнату. Коли глядить на мене довше, то я зараз мішаю ся.

Говорив мало і виглядав зажурено, але чого? І чи на довго?

„Ви дуже зле виглядаєте“, замітив менї, коли ми на хвильку остали ся самі. „Чи ви думаєте дальше так жити? Я вас не розумію. Подумайте, який конець вас жде, ви загинете!“

Я придивляла ся одному великому олїйному образови з намальованим нічним краєвидом, котрий викликував уже часто мій подив, і чинилась, що не дочувала єго слів.

„Скажіть що!“ вирвалось нараз нетерпеливо з єго уст.

Я скинула на него оком.

„Знов мене жалуєте?“ спитала я. „Мене тепер всяке співчутє лише болить.“

„Скажіть лїпше: обиджає!“ спалахнув він. „Льордена чутя не обиджають вас!“

Я здвигнула байдуже плечима.

„Єго чутя менї цїлком байдужі; впрочім я не можу за се на него гнївати ся, що він вибрав собі мене за жінку“, відповіла я. „Єго цїла провина може лиш та, що не любить мене такою любовю, якою любив би мене може хто другий, однак чи люблю я може єго? Чи може обиджає мене тим, що дає менї нагоду, подякувати за ласкавий хлїб, а мати свій? Ми лиш за товар міняємо ся. Моя праця, хоть і без ясного характеру, про те все не меньше цїнна, як єго хлїб. Я і в єго хатї буду від ранка до вечера працювати; знаю все, що мене жде!“

„Але-ж ви танете!“ закинув він.

„То, то лиш так…“ відповіла я. „У мене стілько думок, то они нищуть мене і гноблять поки-що.“

„Як?“

„О нїчо, нїчо…“

„Коли-б я мав то пересьвідченє, що ви станете хоть материяльно пишно, то ще помирив би ся з тим.“

„Справдї?“

„Справдї. Чому дивитесь так на мене чудно?“ спитав. „Се великий фактор в людскім житю, вірте менї! Все проче маловажне: значить, тому маловажне, що без того можна обійти ся, можна єго побороти…“

„Орядин, що на вашу думку маловажне?“

„Ну, так звані симпатиї і антипатиї!“.

„Ви поборювали би в собі щось подібне, н. пр. симпатию?“ спитала я, не звертаючи очий від него.

Він усьміхнув ся зневажливо: „Чи ви не вірите в мої сили вже зовсїм?“ спитав.

„О, я вірю!“ сказала я, тепер навіть з пересьвідченєм. „Я лиш хотїла би знати, чи ви поборювали-б також се „маловажне“ задля хісна?“

„Ви просто дитинні, коли таке питаєте ся“, відповів він. „Впрочім нинї я не можу сего знати, але менї здає ся, що коли-б я лиш хотїв, то міг би побороти…“

„Я лиш то хотїла знати!“ відповіла я сухо і відвернула ся знов до образу. А він не говорив більше нїчого. Крутив неустанно вуса і глядїв кудись безмовно вікном.

В годину пізнїйше зайшов за мною до сальону, де я прислухувала ся сьпіву Зонї з молодим єї поклонником і сидїла, потонувши в чудних думках. Усївши мовчки коло мене поруч софи, справляв свій годинник.

„Над чим ви думаєте?“ спитав по якімсь часї.

„От думаю!“

„Н. пр. над чим?“ домагав ся він. „Може над своєю будуччиною?“ (Менї причула ся іронїя в єго голосї).

„Нї, в сїй хвилї нї!“ відповіла я усьміхаючись слабо. „Тепер застановлялась я знов над тим, що є люди такі, як нациї. Властиво, що характери поодиноких людий суть анальоґічні характерам поодиноких наций. Не правда-ж? Так на пр. суть характери, по котрих можна з певностию надїятись, що сповнять сей або той учинок, сповнять щось неожидано великого, сильного. Суть переняті якоюсь красою, що остає ся завсїгди і в ріжних випадках сьвіжою і є свобідна від всїх буденних додатків. Такі суть і нациї. А противно суть знов натури, обдарені богато, але напоєні наскрізь смутком. Змагають до всего, але не здобувають нїчого. Їх істота перенята наклоном до терпіня і туги, мов ростина до соняшного тепла. Я власне думала“, говорила я далї, підчас коли він уважно слухав, „що ненавиджу сей тон вічної туги, так як ненавиджу н. пр. одностайний тужливо-хорий усьміх на блїдім лицю нашого народу. З самого жалю за минувшиною ми вже ослабли, а жалібна мельодия, що дзвенить в нашій душі а котру ми так добре розуміємо, заколисала всї наші сили до немочі. Чи не так? Ах!“ докінчила я гірко, „се правда, я також донька україньско-руского народу!“

„Ви-ж казали, що любите борбу!“ обізвав ся він.

„Люблю, але скажіть, чи ви вірите в відродженє таких характерів або народів?“

„Чому нї? Але они потребували би, щоб хтось посторонний їх рушив?“

„Посторонний?“ повторила я сумно. „В тім і лихо, що они не мають в собі того імпульсу; що мусять тих „порушень“ дізнавати аж від друтих. Я думаю, що так успособлені єства не мають жадної будучности. Они подобають на арфи еольскі, що грають лиш тодї, коли вітер порушить їх струни, а й тодї грають сумно. Над тим я не думаю саме тепер перший раз. Над тим думаю я частїйше і звичайно настроюють мене такі гадки сумно!“

„То не гадайте об тім!“

„А ви не думаєте нїколи над чимсь подібним?“

„Я держу мої думки кріпко в границях“, відповів він. „Значить, не хочу розуміти душі загалу. Що з того за хосен? Хиба сумовитий настрій!“

„А я віддаю ся таким думкам цїлою душею…“

На те він не сказав нїчого.

Мене обняла гірка нетерпеливість, подібна до лютости. Чи був се також наклін до терпіня, до туги, що жив у менї, тяжив так дуже в душі? Нагинав нераз до долу, давив! Коли-б істнувало щось певне, щось, у що можна би вірити, як у поворот весни, щось величне, свобідне!… Коли-б щось таке істнувало в чоловіцї!

Я сказала єму, що думала.

„Чогось такого нема в чоловіцї!“ відповів він на-пів сумно, на-пів насьмішливо, підперши голову мов в задумі рукою. „Думанє, відчуванє а і все проче подібне — се чисто материяльна процедура і відорвати ся душею від умов свого внїшного бутя чоловікови годї; ми не повинні забувати, що в великій части ми раби своїх вроджених склонностий.“

„Я не хочу в то вірити.“

Він здвигнув плечима.

„Прецїнь людска воля не є нїколи цїлком свобідна!“

„Чей так зле не є!“ замітила я, усьміхаючись глумливо.

„Чому нї? Унаслїдженє само назначує характер.“ І з тим замовк. Я також замовкла, але трохи згодом сказала: „Те, що ви кажете, я властиво знаю, але я не дуже хотїла би тому піддавати ся; оно поправдї сумно…“

„Що?“ спитав він. „Що і найгордїйші дерева мають своє корінє в земли — се сумно?“

„О, нї, але що ми так часто в своїй немочи вимавляємо ся саме тим. Впрочім я думаю, що про те все суть люди з визначними характерами, котрі мають вплив і мимо окружаючих їх сил; але для таких істот не можуть істнувати права.“

„Отже видите, чого вам журити ся?“

„Я не журю ся!“ відповіла я, усьміхаючись… „Я лиш думаю. Що иньше остає ся менї? Сего не може менї нїхто відобрати!“

Він знов здвигнув плечима і дивив ся в безнадїйнім ожиданю вперед себе.

Я мовчала довший час, а відтак почала пів-голосом майже несьміло: „Орядин? Чи все треба приписувати обставинам? Скажіть!“

„Які-ж ви чудні!“

„Я хотїла би мати якесь вдоволенє. Як би ви знали, як то тяжко, коли н. пр. думки блукають і не находять нїчого; блукають в чімсь неяснім, великім, ведені більше чутєм; ах, я того не можу сформулувати! Аж ненавиджу себе нераз за то; себе і старинний звичай той, що зве ся житєм. Чому оно не подасть менї нїчого такого, в чім би моя душа могла роскошувати?“

Він поглянув на мене. Погляд той був спокійно допитливий, поважний.

„Крізь ваші думки і почутя віє також той так званий „подих будуччини“, се поринанє в себе, що відвертає від внїшного сьвіта. Оно має щось в собі, я того не перечу, але думаю, оно не має будуччини. Чоловік належить до сьвіта внїшного, він звязаний з ним тисячними нитками і тому нехай поринає в него! У вас справдїшний дар до аналїзи. Я виджу, що ви дуже змінили ся. Коли-б я меньше-більше не знав, як ви жили, то спитав би в вас: Як жили ви з тої пори до тепер?“

„Чи можна оставатись однаковим?“ спитала я, мов засоромлена єго доганою, хоч не просто на мене виміреною.

„В головних зарисах — можна.“

„В мене не було житя з подїями“, сказала я.

„Ах, в то я не вірю“, відповів він з якоюсь нетерпеливостию.

„В буденнім змислї слова, пане Орядин!“

„Але-ж ви мусїли щось переживати, якісь подїї, або щось подібне. Бачите, я не вірю в так зване житє „без подїй“, особливо коли наслїдки доказують що иньше!“

„Отже і ви не вірите?“ відповіла я з мимовільним відтїнком гіркости. „Знаєте, менї саме тепер приходить один цитат з Лєссінґа на думку: „Они не находять в жадній траґедиї подїй, хиба там, де поклонник дївчини паде їй в ноги і т. п. Ім то нїколи не хоче подобати ся, що всяка душевна борба, всякі наслїдки ріжних думок, котрі себе посполу усувають — се також акция; мабуть тому, що они думають і відчувають за механїчно і притім не можуть замітити нїякої акциї. З такими людьми поважно сперечати ся, просто нема потреби і шкода заходу…“ Вірите тепер?“

„Ах, в то вірив я завсїгди!“ відповів він живо. „Я лиш специяльно у вас думав найти щось иньше. Впрочім я вам перебив; менї здає ся, що ви хотїли щось сказати.“

„Хотїла!“ говорила я дальше „в мене не було житя з „подїями“. Я лиш читала, думала, а опісля заручила ся. Однак тепер, тепер, коли я то вчинила, будить ся Бог знає що в менї, перемагає мене. Я відчуваю то так, як відчуває ся приплив филь, що мають в слїдуючій хвилї збити ся над головою. Я давлю ся тим припливом!“

„Ви потребуєте богато соняшного блеску і барв!“

„Ах і простору, Орядин, чи так званої свободи. Инакше обтовчу ся о всї ті буденні чесноти!“

„В тім я вас розумію“, відповів він, „однак в тім нї, що ви заручили ся!“

Я усьміхнула ся роздражняючим усьміхом.

„Чому й менї не бути судженою? Се прецїнь також щось, що годить ся „з житєм внїшним“, щось людске. Се удосконалює жінку.“

„Але без любови?!“

„Не впадайте в романтизм, пане Орядин! Любити а віддавати ся се щось зовсїм відмінне; сьмішно, що зводять завсїгди одно з другим до купи. Н. пр. і ви, що звете антипатию і симпатию дурницями!“

„Зводять до купи! кажете Наталко. Мов би вперед не любили ся і аж потім побирали ся.“

„Мов би не любили ся нїколи, пане Орядин, а проте женили ся! або любили ся, а не женили ся. Впрочім“ додала я по короткій задумі, „не знаю, чи любов конечна до супружества, значить то чувство, що н. пр. я уважаю любовю. Оно щось иньше від привязаня.“

„Так на вашу думку що таке любов?“

Ну, на мою думку — се прегарне нїжне миготїнє, котре істнує в цїлій своїй повнотї доти, доки єго не заявить ся словом. Опісля оно блїднїє і никне. Властивий характер того чувства, се якась „мотильковатість“ або той блеск сонця, що не є всюди, а й годї єго здержати, що миготить крізь всї нерви в деяких хвилях, в пишних прегарних хвилях, Орядин, а опісля зникне і чоловік пригадує єї собі мов запах якого цьвіту. Чи можна то ставити на рівнї з тим неповоротним, пересиченим чувством, що зве ся в першім лїпшім супружестві також любовю? Скажіть самі! Але нї; лучше я скажу вам сама один доказ: Моя тїтка запевняла мене дуже часто, що не знала нїколи, що се таке „любов“; і я вірю їй, що она не любила нїколи; по просту в неї нерви за грубі до такої тонкої гри — а проте она жиє з вуйком дуже добре! Що се таке?… Чи се любов така, як я кажу, чи привязанє? Чи не виходить тут на моє?“

„Ви починили в остатнїх двох роках дуже глубокі психольоґічні студиї“ відповів він з легкою іронїєю. „Се мабуть і вигладило нерівности між вами а професором Льорденом!“

„Се не вигладило нерівностий між мною а Льорденом. Тут стоїть сьвіт мовчки.“

„Щоби сьвіт не стояв мовчки, залежить від вас!“ відповів він.

„Від мене?… Так, се правда, оно залежить дїйсно і від мене; се є власне те, чим я хвилями мучу ся і „давлю ся“, але через те я може також переконую ся о своїй силї!…“

„Я вас не розумію!“

„Зрозумієте колись! Впрочім, прошу вас дуже, не згадуйте менї єго. Тогди нї, коли думаю собі щось цїлком, цїлком иньшого. Не гнївайтесь, але не робіть сего нїколи!“

Я просила єго живими, майже переляканими очима, а він, усьміхнувшись іронїчно, глянув на мене. „Се не згоджує ся з тим, що ви казали колись ту; а іменно, що любите борбу!“ сказав.

„Я люблю борбу; люблю, люблю! Ви мене не знаєте!“

„Може й дїйсно не знаю.“ І він схилив знов голову в долонї і задумав ся також над Бог знає чим…

Я була зворушена, роздражнена. Була би плакала, але не з жалю. З нетерпеливости. І він мене гнївав. З кождого єго слова визирав завсїгди якийсь „хосен“, щось „розумне“, якась „користь“… Се мене болить.

„Над чим ви думаєте, Орядин?…“ звернулась я вкінци до него, щоб не сидїти мовчки.

„О, мої думки не інтересні!“ відповів він. „Я звичайна натура, а ті справляють ся скоро з собою. Я йду завсїгди найкоротшою дорогою, то й гадки мої буденні.“

Се мало мене вколоти, (оно й вкололо) а єму справити якусь приємність.

„Дайте менї щось оживляюче до думаня, Орядин, щось, що пригадувало би лїсний воздух, щось ясне, соняшне!“ просила я єго з-тиха.

„Від мене жадаєте ви сего?“ питав він роздражнено. „До того я не здатний!“ І він замовк нагло, а тимчасом якийсь нервовий вигляд опанував єго лице.

„До чого ви здатні?“ спитала я.

Він розсьміяв ся так, що я, не надїючи ся сьміху, прокинула ся.

„Ви сьмієте ся з мене, Орядин?“ спитала я, впяливши в него уважно очи.

„Знаєте, що?“ сказав, не зважаючи на моє питанє. „Я веду також з собою борбу, яку? скажу колись пізнїйще, а поки-що дайте лїпше менї щось оживляюче до думаня!“

„Ну, коли так, то я скажу вам отсе: Ідїть своєю дорогою, і не дбайте о загал, коли маєте на оцї гарну цїль!“

„Я йшов уже раз своєю дорогою; се знаєте вже.“

„І то було зле?“

„О стілько зле, що не добив ся нею до цїли.“

„Се не може бути! Ідїть лиш витревало далї: сильна воля поборе все.“

„Я хотїв би той дар мати, що ви, а то дар: одушевляти ся, Наталко!“

„І у вас він є!“

„Ну, я сего не знаю.“

„Я знаю, Орядин. О, я вірю в вас! не знаю, яка ваша борба, але не спроневіряйтесь нїколи тому, що давало вам доси відвагу і право бути гордим. Не дбайте о загал і йдїть своєю дорогою, доки не опинитесь високо-високо!“

Я вхопила єго за руку і стиснула єї кріпко, а очи в мене заяснїли.

Він видивив ся на мене здивований, а опісля усьміхнув ся.

„Чи у вас бувають частїйше такі пориви?“ спитав.

Єго питанє заболїло мене і я опустила очи в низ.

„Чи се пориви?“

„О, се може бути і настрій!“

Він не згадує нїколи анї одним словом, що я була колись єго „царівною“, мов би се не він, а хто иньший любив мене. А я мовчу і собі горда, горда мов той олень. Нехай мовчить, думаю, коли вже так, коли вже не може любити більше, але нехай не дорікає менї Льорденом!

Правда, він не знає, що в моїм серцю дїє ся і що в нїм не так супокійно, як я виглядаю, що в нїм дозріває думка розірвати ненавистні звязи і відвернути ся від всїх на завсїгди. Справдї, отсе дозріває в моїм серцю, але поки-що се лиш моя тайна і я не виявляю єї і перед ним, хоть би і як питав мене. Ох, лиш сили додай менї Боже, сили, щоб я не спроневірила ся собі і правдї; а я поборю всю погань, яку тілько стріну по дорозї свого житя!…

VI

(Знов пізнїйше).

Я вже знаю, що я єму не цїлком байдужа, хоть маю також то переконанє, що забув би мене знов скоро. Але я? Чим він менї? Сама не знаю відповіди. І люблю і не люблю, і притягає і відпихає мене, і жаль менї єго і засуджую єго, а одного таки не можу забути, іменно того, що він син того самого народа, котрого вірною донькою єсьм я…

Нераз говорить з огнем, пориваючо про яку небудь справу, зараз „отвирає“ кождому очи, а коли спитаєш єго пів години пізнїйше про те саме, видивить ся на тебе, усьміхне ся зневажливо, і скаже: „Не маєте над чим иньшим думати?“ або: „Хто би собі над тим голову ломив! З того не будете жити!…“ Се мене відпихає від него, оно показує в нїм отупінє для тонших ідей. Чи він давнїйше не був таким, чи може я того не розуміла, чи таким зробила єго борба о бит? О, хто би менї обяснив се! Тепер і не замічаю в него давної тонкости в чутю; она є у чистих натур без ріжницї, у мужчин і женщин, особливо у поетичних натур. Але проте все є в нїм щось, що мене приковує, і я знаю: се тота сила, що не дала єму потонути в вирі бруду.

Се дїяло ся нинї з ранку.

Я ходила в город годувати кріликів. В своїх білих кожушках они ледви замітні на снїгу, і лиш їх червоні лагідні оченята сьвідчать, що се они! Мене знають добре. Дрібні, малесенькі, прискакують безшелестно до мене, утирають свої мохнаті борідки о мої руки — я їх люблю…

Сеї ночи упав знов сьвіжий снїг. Уклав ся на гіллю дерев, на всїм немов надиханий. Величезні, дорогі мої гори Карпати, зі своїми біло поприбираними лїсами блестїли сріблисто проти сонця, а над всїм тим миготїло ясне, майже прозоро-синє небо…

Навкруги тихо, урочисто, саме так, як би все на час здержало віддих і ждало на щось сьвяте. В таких хвилях молю ся. Не словами, але серцем, душею молю ся. Бажаю, щоби сьвітлом переняла ся й моя душа, щоби істнуюча краса наповнила і моє серце, щоби стало чисте, прозоре, мов та імла, що десь-не-десь звисає ще над деревами!

Так молилась я, а в пять мінут пізнїйше перервав несамовитий звук дзвінків санок то урочисте ожиданє і я опинила ся перед Льорденом…

„Оставте мене, оставте мене!“ просила я стрівожена, коли ми остали ся по раз другий самі, і він мене хотїв цїлувати.

„Чи таке поведенє пристоїть судженій?“ спитав він, усьміхаючись на-силу.

Я мовчала. Не знала, що сказати. Чула тілько в очах сльози і велике пригнобленє так, що ледви волїкла за собою ноги.

Він підійшов наново.

„Таж я вам уже раз казала, тепер казала!“ говорила я, не зводячи неспокійного погляду з него, щоби не скористав з тої хвилї.

„Я люблю соромливість“, сказав він, „она украшає женщину мов вінок з білого цьвіту, однак все має свої границї. Я знаю, що роблю, в мене суть на те права!“

„Нї!“ відповіла я филюючим упрямим голосом.

„Нї! Ха-ха!“

„Нї! Ті права не годять ся з моїм серцем!“

„Так? Гай, гай! бач, як розфільозовувала ся! Впрочім нехай буде тепер твоя воля. Я знаю людску натуру; ти дикун, моя красуне… на часок, ха-ха, на часок!“

О, Боже мій!…

І я єго просила, щоби не чинив більше того, не цїлував мене нїколи. Нїколи, коли я того не схочу. Я того не можу знести, нїяким чином, нї за що в сьвітї! Чи він того не розуміє?

Нї, він того не розумів!

Я цїлком прибита. Така стрівожена, що трохи не скричу в голос, коли почую єго за собою. А він собі з того жарти строїть, стаючи коло мене нечайно, або сїдаючи близько коло мене. Тїтка і Лєна сьміють ся на цїле горло з мого страху, особливо тїтка, аж за боки бере ся. А я не знаю, що в тім є сьмішного… Також накинув ся на мене, для чого не ношу єго перстеня. Сказала я єму, що за великий. Тодї він наміг ся сам о правдї переконати ся і засунув менї перстень сам на палець! Гу, як я бояла ся єго дотику! Як не люблю єго рук! Довгі такі, нїжно виплекані, потроха дрожачі — цїлком такі як він, як кігтї які!… Коли увійду до хати, то слїдить все мовчки поглядом за мною; підкручуючи вуса, водить очима то сюди то туди. Ох!

Тїтка каже: говорив їй, що дуже мене любить і що дуже гордий на свій вибір, що єго товариші будуть цїлком „зафраповані“, побачивши в него таку красу, і що він мов помолоднїв…

Се неправда, що я єго суджена! Не може бути правдою; я освободжу ся від него! Ах! що нема нїкого, хто би за мною вступив ся! Як би бабуня жила!… Бабусенько ти моя золота, щира, вірна, поглянь, що зо мною дїє ся! Глянь, чия маю бути, і на що ти мене викохала! Ти називала мене своїм ангелом. Пригадуєш собі? Вечерами, коли ми клали ся на спочинок, ти оповідала, що дївчата мають бути чисті, як цьвіт лелїї, встидливі мов голуби. Тодї ти називала мене своїм ангелом і лелїєю!…

Видиш ти тепер свою лелїю? Видиш, хто має єї зірвати? Або чи хто перед нею стане і заслонить єї білу одїж перед брудними замахами!… Дивись, бабусенько… дивись!

Я не хочу довше над своїм житєм поетизувати.

Льорден від'їхав. Він прибув, щоби умовити ся, коли ладити весїлє. Оно має відбути ся підчас вакаций, отже за чотири-пять місяцїв, цїлком тихо; — і зараз другого дня маємо „ми“ (ха-ха!) від'їхати. Я стояла підчас тої наради сперта о стїну і слїдила за розмовою. З їх думками я не годила ся; я відчувала, що не стану єго жінкою. І я не стану нею! Нехай дїє ся, що хоче, але житя свого не запропащу. Я хочу жити, але не так, щоби лише по сьвіту волочити ся! Ось що я рішила ся вчинити. До часу вінчаня винайду собі яке місце, значить: піду десь за товаришку, а відтак відмовлю Льорденови. А коли не найду місця… нї, про се не хочу й думати, се не можливо! Ах, але тут дома також годї оставати ся! Впрочім я не дам ся дальше гнобити!

Я сидїла при вікнї і читала Флямаріона „Бог в природї.“ Нинї читала я лїниво. Проміж гарні, щирі думки автора вмішували ся мої приватні думки. Я думала над своїм рішенєм, наймити ся за товаришку, над характером такого „становиска“ в порівнаню до моєї аж до хоробливости гордої, чутливої натури, над занятєм такої „товаришки“, далї над моєю „ріднею“, над Льорденом, над Орядином…

На дворі непогода.

Великий пластовець лїтає в острім вітрі, бє горстками об віконні шиби, мчить ся то в один то в другий бік, а вкінци укладає ся білїсеньким покривалом всюди. Цїлі громади кавок злїтають ся звідкись, кружать то над одним то другим деревом; сїдаючи, чорнїють на оснїженім гіллю мов малі демони і колишуть ся недбало. Маленькі їх острі очи аж іскрять ся з близька. Одна усїла близько мого вікна, звернула свою чорно-синю головку до него і мов уражена моїм цїкавим визиранєм, вдарила люто крилами і відлетїла. На дорозї було пусто і лиш тілько один віз котив ся по нїй. В менї забило ся лячно серце; на возї сидїв Орядин. На козлї коло візника лежав куферок подорожний. Отже він від'їзджав. Куди? по що? з якої причини? Все те міняло ся блискавкою в моїй голові і менї стало жаль. Тимчасом він переїзджав по-при дім і, побачивши мене, поздоровив. Трохи згодом стало на дорозї знов глухо і пусто.

Куди він поїхав, за чим? думала я неустанно занепокоєна. Я мов почула гризоту совісти, що судила нераз єго острійше. Бог знає, що в него на умі! Чому я не любила єго тепер так, як перший раз, чому не упоювала ся ним так, як перше? В нїм є щось, він інтелїґентний, бистроумний і гарний! Ох, яка примховата я вдала ся! Не дурно і тїтка казала. Понуро впялив ся мій погляд в хатину, що стояла напротив нашого дому. Вітер змітав неустанно сьвіжий снїг з єї даху, підносив свавільно якийсь старий червоний обрус на плотї розвішений, і якусь дитячу сорочку… Під шопкою лежала ялинка, призначена на різдвяне деревце. За кілька день Різдво. Радістні днї для цїлого сьвіта…

Менї сумно, понуро. Я неспокійна. Передо мною лежить стілько борби! Менї не ладитись до радістних сьвят, але до бою, до гіркого бурливого бою. Та нехай! Я не піддам ся, я хочу бути щасливою!

Але що з ним? Може поїхав на село? Панна Мария споминала недавно, що він носить ся з думкою їхати туди. Згадував також, що покинув би студиї і пішов ґаздувати…

Знов весна. Знов той оживляючий весняний запах, ті самі лагідні подуви вітру, що зворушують воздух, будять до житя, що спочивало в глубокім снї. Знов міняють ся ясні тихі ночи, несказано, упоюючо красні, як колись. Все, все як колись! Фіялки дрібнесенькі, любимцї мої, цвитуть, лїси соснові, березові розвивають ся, зеленїють пишною зеленю! Зазулї гомонять лїсами, кують, проча пташня розщибає ся; а серце в грудях розходить ся з самої роскоши. Я сама вештаю ся день в день по лїсах, мов та справдїшна русалка, з розпаленими щоками, з сьміхом на устах, з щастєм в очах! Здорова, міцна я, поринаю в гущавину, шукаю дороги, сьмію ся!…

Сонце всюди.

Повно єго всюди. Гарно, прегарно жити!

Я довго не вписувала нїчого. Не було що й записувати. Житє однакове в великім і в малім розмірі. Маю богато надїї, що одержу яке місце. Про мою тайну знає лише панна Мария; она годить ся з моїм поступованєм і додає менї відваги. Орядин пробуває на селї; поїхав дїйсно тодї на село, коли я єго бачила. Панна Мария журить ся ним, бо не знає, що він задумує почати. Часом говорить, що покине науку і піде жити в народ; нераз каже, що втомлений і хоче спічнути; иньшим разом знов, що буде ще бачити, що становиско не робить „чоловіка“, що тепер стілько глупоти у всїм і всюди…

„Що він вважає глупотою?“ питала я.

„Я не знаю“.

„Так не говорив він давнїйше, панно Мариє!“

„Нї! То борба о бит настроїла єго так ворожо, навела на него такий сум, затерла стілько. Се буває завсїгди так — і оно дуже сумно — чи неправда?“

„О, певно!“

Однак она все вірить в него; передчуває, що єго будучність буде ще сьвітла.

Певно, коли би покінчив свої студиї.

Она гадає, що покінчить. Він честилюбивий. Впрочім належить до натур, що жиють скоро, і коли би опинив ся раз знов посеред працї, а спосібність одушевляти ся збудила би ся в нїм знов, позабув би всї гіркі „інтермецца“ свого молодого житя!

О се й розходить ся головно, о се, щоби знов одушевляв ся.

„Се певно тяжко“, говорила дама „і те мусїв би в нїм хтось збудити, інтелїґентні одушевлені люди, або яка жінка. Якась гарна, осьвічена жінка. Се було би добре!“

Особливо знайомости такої женщини бажала би она єму. „Між нами сказавши“ говорила „занедбав ся він дуже і то у всїм. Не замітили ви сего? А то нїчо не впливає так хосенно, ублагороднюючо на ум мужчини, як приязнь з осьвіченою женщиною“…

Мати таку свободу, щоби бути собі цїлею!

Передовсїм бути собі цїлею, для власного духа працювати як пчола; збогачувати єго, збільшати, довести до того, щоб став сияючим, прегарним, хвилюючим, зоріючим в тисячних красках!

Передовсїм бути собі цїлею і обрабляти самого себе, з дня на день, з року до року. Різьбити себе, вирівнувати, щоби все було складне, тонке, миле. Щоб не остало ся дісгармонїї анї для ока, анї для серця, для жадного з змислів. Щоби жадоба за красою утихомирила ся.

Бути передовсїм собі цїлею, а опісля стати або для одного чимсь величним на всї часи, або віддати ся працї для всїх. Боротись за щось найвисше, сягаюче далеко поза буденне щастє…

Такий мій ідеал.

Свобідний чоловік з розумом — се мій ідеал.

Пощастило ся!

Я одержу місце ще перед „вінчанєм“. Стану за товаришку в одної маючої Угорки, вдовицї по лїкари. Яка я рада! Яка я свобідна, легка, певна себе! Сьмію ся знов щасливим сьміхом. Менї здає ся, що в моїх жилах кружить кров швидше, а думки стали гнучкійші. Усьміхаю ся сама до себе, а тїтка, запримітивши той соняшний настрій, думає, що се я так на весїлє тїшу ся. Лише перед послїдною сценою маю відразу. Значить: перед сценою відмови і переслуханя. Сцени такі менї взагалї ненавистні.

Що Льорден скаже? Ух, поганий той, з довгими дрожачими пальцями, пугач той!… Ха-ха-ха! се інтересно, що він скаже! Але я не буду нїкого щадити і вискажу все що-до крихітки. Єму скажу: „Ви, мій пане, не обходите мене анї троха! Будьте ласкаві, поїдьте собі де між свої люди і привезїть собі яку „золотоволосу“ Нїмочку, а мене оставте! Що вам з такої особи, що волочить ся по лїсах, кохає ся в птахах, в шемраню дерев, упоює ся їх житєм, а не вашим.“ А Лєна, — ах! тота „дитиняча“ істота з вічно-жіночими прикметами, з фарисейством на устах, она буде шалїти з радости, що я таки не виходжу замуж. Під тїткою розпаде ся земля, а вуйко загнїває ся! „Ти однїська дитино моєї однїської сестри, що ти наробила!“ А однїська дитина однїської сестри дуріє з утїхи, що перестане бути каменем дома. Чуєш се, бабусенько?… Твоя лелїя, твій ангел відважує ся уживати своїх крил! Нї, тепер я вже прямо до неба полетїла би, до тебе, бабусенько моя щира, щоб побачила ти мене, щасливу тепер, наскрізь переняту жадобою житя.

Як оно й не буде, а одно певне: всї будуть гадати, що я зірвала тому з Льорденом, бо Орядин тут. Та се мене не дуже журить, нехай кождий думає собі, що хоче.

Орядин був слабий. Повертаючи з села простудив ся і лежав хорий. Тепер вже подужав. Лєна єго бачила, каже, що єго очи „відновились“ і що дістав иньший голос! Чи й иньші думки? Се хотїла би я знати! Я думаю дуже часто о нїм. Я хотїла би єго бачити значним. Великим — з характеру, великим, або значним — з працї для народу свого!

Мій ум такий спокійний, що я майже неустанно (т. є. в свобідних хвилях) учу ся і читаю. Мрію об тім, статись колись писателькою. Чи буду здатна до того, научать люди, або і час, а може прийду і сама на те. В моїх найтяжших хвилях була така праця одинокою моєю розрадою, ставала менї якоюсь вимогою житя. В тій працї купає ся моя душа, поринає в нїй, а хоть би я й не зазнала жадного иньшого щастя, так праця така є ще завсїгди більше чим буденним щастєм.

Я хотїла би з ним поговорити. В думцї говорю з ним майже неустанно. Уявляю собі єго великим і характерним; всї єго вважають таким, а він працює; працює не лише тому, щоби єму було добре, бо не маловажить як доси вільнодумних ідей, називаючи їх „дурницями“. Одушевляє ся їх правдою як давнїйше; і тому, що він такий, я люблю єго. Люблю єго любовю такою, що миготить крізь всї мої нерви, є широка як море, і завсїгди гарна і нова. Красою своєї душі мусїв би залити мою душу; купати ся мусїла би она в богатстві єго душі. Така сила покорює мене вже тепер, а міцна і вироблена прикувала би мене на завсїгди. Тодї він видає ся менї чистим і нїякий наліг і нїяка брудна споминка не вгинають єго і він має право носити голову гордо.

Я єго люблю таким, яким би мав що-йно стати; таким, як є тепер, не могла би я єго вірно любити; побоювала би ся неустанно, що тій любови настав би конець і тодї не остало би ся менї нїчо крім пересьвідченя, що ми колись належали до себе. Такого щастя я не хочу. Я не хотїла би, щоби саме по серединї житя „зайшов“, як сонце, але щоби був менї до кінця житя сьвіточем, і саме від тої хвилї, в котрій ми подали би собі руки на завсїгди. Не хотїла би, щоби любов завмирала тодї, коли противно повинна би міцнїти. Так я собі нераз думаю.

Се було в пополудневій порі. Всї в хатї полягали дрімати, поспускавши на вікна ролєти, а я пішла в сад і лягла в траву, але не спати. Воздух був жаркий, тихий, пересичений запахом цьвітів і живицї; соняшні промінї пересякали все довкола. Я находила ся в найтихійшім і найгустїйшім кутї саду, лежала й приглядала ся нїжним барвним мотилькам, що лїтали раз живим, раз утомленим нечутним летом над цьвітами, або недбало у воздусї, та прислухувала ся тонесенькому бренькотови ледво замітних комашок, що упоювали ся на сонци своєю власною пісенькою, або приглядала ся цвитучим рожам.

Недалеко від мене, коло білих штахет росли они на знак, що там находив ся отвір, ведучий до саду Маєвских, від котрого дїлив ся наш город білими штахетами. Саме тепер цвили тоті рожі. Іх широкі, гарні листки тиснули ся до холодного желїза і аж лиснїли на сонцю, а рожі мов потомили ся від спеки, особливо ті матові жовті; декотрі з них поспускали головки немов поумлївали з превеликої роскоші… У воздусї миготить — і він немов отяжів з запаху і спеки…

Так! Тоті жовті матові рожі потомили ся. Мабуть з любовних мрій; коли тимчасом чорно-понсові, жаристі, пересичені рожі нїби дрімали. Менї пригадала ся новелька Данця Якобзена „Тут повинні би рожі стояти“. Нїколи не читала я щось поетичнїйшого. Розмову обох чурів знала я майже на память, а занимав мене особливо той жовтий чура, той „без істориї“.

Опісля думала я і про Орядина. Він був гарний мужчина, се правда, але-ж нехай би був трохи иньший, иньший, н. пр. „все такий, щоб єго можна кохати, боготворити“, говорила моя розмарена душа; однак я не формувала нїчого, не думала нїчого ясного, певного… Кругом мене хилило ся все до якогось мов розкоханого півсну і манило до себе…

Одного разу говорили ми з Орядином про час полудневий. Він називав єго найкрасшим з денної пори, і я бачу, що він дїйсно гарний — чи може більше упоюючий? Здає ся, в нїм осягає все найвисший верх, стає на хвильку тихо, мов до віддиху по тяжкій ранній працї. — Саме такою здавала ся менї отся хвиля тепер…

Я лягла лицем в траву. Сонний бренькіт комашок розлягав ся лїниво, однозвучно по цїлім саду, настроював чим раз більше до сну, однак я опирала ся єму. Впрочім я вслухувала ся і вдумувала ся у все те, що мене окружало, і тихе безшелестне ріжнородне житє довкола мене причувало ся менї якоюсь нїжною, несказано гармонїйною мельодиєю, не завсїгди чутною, а й невловимою слухом, і не зрозумілою кождому! — Я вслухувала ся в неї цїлою душею і менї здавало ся, що моя душа то лиш один тон з сеї цїлої гармонїйної мельодиї, і зливає ся тому так радо з тою широкою барвною струєю, що зве ся природою, упоює ся нею мов земля сонцем і теплом.

Легкий подих вітру заворушив листєм і заколисав стеблами. З городу Маєвского донесли ся до мене слабо голоси якісь, і між ними причув ся менї і голос Орядина. Я підвела голову, наслухуючи напруженим слухом, однак голоси затихли і настала попередна тишина. Я знов опустила голову на руки.

Що Орядин тепер робить? Я єго давно не бачила; він подужав зовсїм і хоче назад на село вертати, чи на завсїгди? Хотїла-б я єго де небудь побачити, а й поговорити з ним.

Пізнїйше встала я і підійшла до фірточки, задержуючись коло рож. Були прегарні! Над жовтими схилила ся і спростувала одну похилену. „Ти, моя любко, нездужаєш на тугу“ подумала я, „а ти щаслива“ приповіла понсовій… Відтак сперла ся о штахети і дивила ся в сусїдний сад. Всюди було так тихо, розмарено, всюди панувала якась така таємна але й повна роскіш, що я переняла ся нею наскрізь. — Пересиченє і роскіш в природї подражнило мене, і менї забажало ся, щоб мене хто небудь побачив. Але мене нїхто не бачив. В садї не було живої душі. Дерева росли так густо, що заслонювали всякий вид в глубінь саду, а навіть зїльник, що ріс десь недалеко а в нїм пересиджувала звичайно родина, ледви виднїв ся зпоміж дерев. Я відвернула ся відти і хотїла вже відходити, однак менї причули ся знов мов голоси… Жду хвилину: нї! се менї лиш причуло ся. І там певно сплять. Боже, як можна в таку прегарну хвилю спати і я потонула знов поглядом в препишну зелень довкола мене. — Нараз налякала ся я несподївано, спаленїла і цофнула ся. Чи я була слїпа чи що?… Тут по лївій сторонї фіртки між густо засадженими берізками, де стояла вигідна лавка з поручем, — не було тут нїкого?

Тут був хтось, а я й не бачила…

Орядин лежав тут. Руки підсунув під голову, а лице мав заслонене капелюхом; здавало ся, дрімав. Я усьміхнула ся — отже тут сховав ся він від соняшних промінїв і від Зониних дотепів! А тут навинула ся непрошена „русалка“, відкрила сховок і сьміяла ся. Чи будити єго чи нї? Чи випадало? Я дивила ся хвилю на него… Нї, се не було гарно, що я дивилась тут на него, мов той злодїй, лучше вже збуджу єго. Хто знає, коли побачимо ся знов так на самотї, як би бачились тепер в сїй гарній хвилинї; я від'їду вже незадовго і може побачимось нинї в-послїдне! в-послїдне! Се не гарно. На всякий случай змінить ся пізнїйше неодно! Кожде стане иньше, я ступлю на нову дорогу, зовсїм менї доси незнану, а він, хто знає, що з ним стане ся ще!

Мене обгорнув хвилевий сум, і я поглянула знов на него. Отже се закінченє тодїшного початку, подумала я собі. Що на нїм, на тім закінченю? А що було би, як би було стало ся инакше? Нї, не хочу про все те й думати, не люблю тих закінчень з їх млавими побожними прикметами; оно добре, що стало ся так, як є, що можу ще бороти ся і переживати щось нового. Я рішила ся закликати єго, щоби поспорити трохи, тим більше, що ми не бачили ся майже три недїлї.

Він не спав. На мій несьмілий поклик схопив ся мов зелєктризований, а узрівши мене біля штахет, спинив ся гнеть коло мене урадований.

„Се ви! як ся маєте?“ сказав, усьміхаючись і подав руку. „Я не спав, лежав лиш так, в хатї тепер пересиджувати просто гріх! Се гарно, що ви мене покликали! Ходїть в наш город, сядемо на лавку!“

„Нї! ходїть до нас!“ казала я, а в тій хвилї поправилась: „Нї! не приходїть, бо“…

„Як побачить тїтка, то буде крик!“ докінчив він, розсьміявшись весело.

Я сьміяла ся з ним і була дуже вдоволена, що так стало ся, що ми стрінули ся. Єго погляд промайнув по менї блискавкою і задержав ся на моїм лици.

„Ви нинї такі гарні, виглядаєте мов саме щастє! Що з вами?“

Я спаленїла і глянула не на него, а кудись в иньшу сторону. „Що-ж би мало бути зі мною?“ відповіла я. „Хочу бути щасливою.“

„Дуже мудрий намір!“ відповів він все ще весело „і я маю такий намір, але менї чогось маркотно.“

„Чому?“

„З ріжних причин. Між иньшим, борю ся сам собою о так звану „будучність“, хоть знаю, що она не принесе менї нїчого особлившого і є потрохи правдивим блудним огником!“

„Чи она вела вас блудом доси?“

„Не вела, але могла би й повести, як би вірив в ню занадто!“

„Так в що-ж вірите?“

„В що? Чи є яка абсолютна правда?“

„Давно говорили ви инакше.“

„Давно говорив я инакше, бо давно вірив в якісь ідеальні вимоги житя, вірив в те, що чоловік мусить їх сповняти, а тепер не вірю і в се і в те, що зве ся „будучність“!

„Ви знов говорите таке, Орядин, що мене гнїває; встидайте ся!“

Він викривив з легкою погордою уста.

„Чого менї встидати ся?“ спитав їдко. „Того, що я пізнав житє і людий, і тих так званих „осьвічених людий“, пересякнених наскрізь „натуралїзмом“ аж до гидкости, і що, переконавшись о їх справжнїм змаганю і їх „послїдній фільософії“, перестав перед ними кланяти ся і їх подивляти як давнїйше? Ви знаєте“, додав „я хочу покинути свої студиї і йти жити між народ?“

„Так се правда, Орядин?“ спитала я, немило зворушена, видивившись на него великими очима.

„Правда, а здержує мене від того лише то, що я не люблю народу, значить ту грубу неотесану, хоть і добродушну, незіпсовану ще масу, котрої не зрозуміє цїлковито тонше думаючий ум; що серед тої темної товпи чоловік осьвічений із своїми думками стоїть сам мов палець. Я говорю правду, отже се здержує мене від того, і я не можу ще рішити ся цїлком“.

„Так не йдїть між люди, що не притягають вас своїм житєм, для котрого не маєте змислу… Ви самі змарнувались би, а їм не придали ся також на нїчо! Кінчіть свої студиї, ви майже вже у цїли, було би навіть гріхом покинути все. У нас числить ся один осьвічений чоловік за двох-трьох, — не забувайте і сего! В вас суть обовязки і супроти вашої народности!“

„Я знеохочений, Наталко. Послїдні роки відобрали в мене запал до всякого висшого змаганя і я жадний спокою!“

„Ви віджиєте знов, Орядин!“ намовляла я живо. „Тепер вже піде все лїпше, тепер маєте якийсь маєток, ідїть лише знов вибраним шляхом! Бачите, житє дїйсно дуже, дуже гарне! Робіть то, до чого ви спосібні, що небудь, Орядин, лише щоби все було поправне, властиве вам, і щось таке, що можна би поважати!“

Він усьміхнув ся так, як би перед ним стояла дитина і оповідала з розгоряченими очима прегарну казочку. Я усьміхнула ся також мимоволї. „Я вам добре раджу“ — додала я, „послухайте мене!“

„Ви вважаєте мене спосібнїйшим, Наталко, нїж я справдї є!“

„То завдайте собі працї, щоби стали таким, яким я вас вважаю: розумним чоловіком з вірою в ідеальні вимоги житя, пориваючим приміром для загалу. Нашому народови треба проводирів всюди а всюди!“

„А відтак що, Наталко?“

„Відтак наступить нагорода, се-б то поважанє, вдоволенє, краса… Ох, Орядин, коли-б я була мужчиною, так як ви, я не вагалась би анї хвильки, якою дорогою йти, не зважаючи нї-на-що летїла би в гору, мов орел і кликала ще й других за собою!“

„І ви переконані, що за вами злетїли-б і другі в гору?“

„Переконана!“

„А я нї! Орли лїтають без товариства.“

„Ну“, відповіла я гордо, „але за те они сильні і не жалують своєї самотности, їм і не личить приставати з плебейскими духами!“

„Так орли чинять, Наталко, а люди не орли!“

„Нї, они щось більше і благороднїйше, чим зарозуміла дика птиця! Они в моїх очах щось дуже красне, а бодай щось таке, що може бути красним. Що они ще не такі, то иньша річ; об тім я й не говорю.“

Він розсьміяв ся і дивив ся на мене з очивидним вдоволенєм, а очи єго сияли дивним сьвітлом.

„Не сьмійте ся, Орядин, я не люблю, коли ви сьмієте ся з моєї бесїди від серця.“

Він не зводив з мене очий, мов би я була якимсь образом або чим.

„Так, так, мій пане!“

„Я чую, що так!“ відповів знов усьміхаючись, „і я подивляю ваш дар одушевляти ся. Я того не маю. Моя душа втомлена, тужить за супокоєм, а се знак, що старію ся!“

„Саме в тій хвилї сказали ви неправду, Орядин!“

Він розсьміяв ся.

„Встидайте ся! Тому що ви стали лїниві і вибагливі, то вам здає ся, що старієтесь!“

„То ви хотїли би, щоб я став яким небудь орлом?“

Я усьміхнула ся мимоволї. „Я хотїла би щоби всї Русини були орлами!“

„Щоб орлом бути, треба все таки стати на якійсь висотї, на відстороню: а се не згоджує ся з людскою натурою і не творить щастя. Чоловік не любить носити ся з якою небудь думкою без людий, що так само думали-б, як він, — чи не так? Що він без загалу, Наталко? Відорваний член, що гине на самотї“.

„Коли він індивідуально сильний, то буде й на самотї чути ся щасливим, розуміє ся не буденним щастєм; сьвідомість сили вдоволить єго.“

Він дивив ся вперед себе весело, а по якійсь хвилинї сказав:

„Суть люди, що жиють на скрізь у-одно з сьвітом, одного й бажають, що, так сказати-б, розходять ся, розпливають ся в масах; а є знов люди, що дивлять ся в бік; є врештї люди, що горнуть все в себе, всю красу, всї твори людского житя. Чим більше набирають в себе всякого „сьвітла“, тим незрозумілїйшими стають для свого окруженя. Чи не роблять они самі себе незрозумілими?“

„Для буденних умів без сумнїву, Орядин!“

Він дивив ся через хвилину на мене, а опісля сказав: „Дивна річ, ви шукаєте в-одно борби.“

„Чоловік зрікає ся великого житя, коли зрікає ся борби! каже десь новочасний фільозоф Нїцше“ відповіла я єму.

„То ви тужите за таким великим житєм?“

„Я не знаю… я тужу… але ви знов будете сьміяти ся, Орядин, коли я то скажу.“

„Нї.“

„Я тужу за барвами, за сьвітлом, за гармонїєю.“

„Ви тужите за красою і досконалостю!“ докінчив він поважно. „Але який конець того всего?“

Я здвигнула плечима і усьміхнула ся сумовито. „Я не знаю, Орядин, однак я марю нераз о якімсь великім щастю або прегарнім душевнім спокою!“

„Ну, марити можна, піснї свого духа можна прислухувати ся і не без цїкавости, однак з часом настає і тому конець. Не скажу, що все те, що вас тепер обходить так глубоко, стане ся вам байдуже; те не наступить у вас може нїколи, тому що ви вмієте, як я вже перше замітив, одушевляти ся, так як другі вміють малювати або грати; — ви лише зміните спосіб погляду на річи, іменно возьме у вас обєктивний критицизм перевагу. Вам буде вести ся як менї. Коли я пересьвідчив ся, що в змаганях кождого криє ся потайний плян, що сьвідчить про особисті інтереси, відвернув ся я з відразою від всеї тої нїмої комедиї, яку грає на жаль так само молодїж як і старші, — і затужив за самотою. Я дійшов до переконаня, котре заявлю вам словами згаданого вами перше „пророка“ Нїцшого: „Wir sind ein Pöbelmischmasch, das Heute, und das will Herr sein!“

„То сумне переконанє, але на те ще є відрада, Орядин! — Ви кажете словами Нїцшого: „Wir sind ein Pöbelmischmasch, das Heute, und das will Herr sein“ — а я відповім вам на те, словами того-ж самого пророка: „Das überwindet mir, Ihr „höheren“ Menschen!“

„Так, Наталко, „Ihr „höheren“ Menschen“! — однак звідки возьмете тих висших людий?“

„Ми самі станьмо ними, учім других ставати ними.“

„Ба!“ сказав він насьмішливо, „хто перемагає себе лиш тому, щоби стати „висшим чоловіком“? Хто журить ся о ідеальні вимоги? Хто зрікає ся охотно користий? Покажіть менї нинї таких? Та нї, я спитаю лиш просто вас, чому н. пр. виходите ви за чоловіка, для котрого не маєте нї крихітки любови або хоч поважаня? До чого тут отся досмертна лож? Коли би ви йшли дорогою „висшого чоловіка“, то повинні радше вмерти, як таке чинити?“

„Я вже не є єго суджена!“

Він видивив ся на мене і спаленїв. „Нї? Чи справдї, Наталко? не жартуєте?“

„Не жартую. Я ще не сказала того Льорденови, однак за кілька днїв довідає ся о тім, а небавом потім покину я й свою рідню.“

„Яке-ж щастє!“ сказав він, віддихаючи глубоко і єго очи засияли.

„Се щастє завдячую собі сама. Я і вдячна отсїй хвилинї, що она звела нас ще раз на прощанє на самотї. Я від'їду до Ч., Орядин. Там дістала я місце товаришки в одної дами.“

Він ледви дослухав, що я говорила, вхопив обі мої руки і потягнув їх до грудий.

„Ідїть зі мною на село, Наталко!“ просив зворушеним голосом. „Ви-ж знаєте, що я вас люблю, станьте моєю!“

„Се не може бути!“ — відповіла я так само зворушена, уникаючи єго горячого погляду.

„Чому нї?“

„Тепер я не можу.“

„Так у вас завмерла вже всяка прихильність для мене?“ спитав.

„Я не знаю… я тепер дїйсно не можу.“

„А однак ми були собі колись такі близькі!“

„Справдї, однак між нами лежать наслїдки часу… Ах, Орядин, оставте мене ще! Менї ще треба самій бороти ся, а й вам так само!“

„Я не хочу більше бороти ся; ви чули, що я говорив. Ідїть зі мною на село і жиймо лиш для себе!“

„Перед хвилиною казали ви, що не любите простого народу!“

„Я єго не люблю, але я вас люблю! Ви вистарчили-б менї за все проче! Ходїть зі мною, хоть би і завтра, хоть би і зараз!“ Єго очи окинули мене жадно, горячо, і він приступив близше до мене. Я мимоволї відступила ся о крок від него і бояла ся глянути єму в лице, щоби не переняла ся також тим, що заволодїло ним в тій хвилї так сильно. Я бояла ся впливу єго гарної милої істоти, що, облита соняшним сьвітлом, пишала ся передо мною в своїй повній красї.

„Що би вам остало ся, коли-б ви перестали мене любити?“

„Я не переставав би вас любити! Ідїть зі мною, жиймо для себе!“

„Я не можу. Не можу й на те згодити ся, щоб ви закопали ся задля мене і змарнували свої сили. Орядин, я так вірю в ваші спосібности! Впрочім подумайте над нашим народом, над тим бідним народом!… Мене неустанно гризло би сумлїнє, що я відорвала єму перед часом одну силу для себе і она змарнувала ся, не жиючи в спосіб, відповідний єї характерови. Подумайте, Орядин!“

Він зітхнув глубоко і потер нетерпеливо чоло і очи. Я бачила, що мої слова не оставали ся без впливу на него, що однак боре ся чогось з собою.

„Подумайте, Орядин!“ просила я єго лагідно.

Він усьміхнув ся слабо і поглянув десь далеко вперед себе. „То одно не давало менї нїколи супокою!“ сказав врештї, „той нарід! Се правда, він страшно нещасливий, однак…“

„І в єго житю нема ще полудня!“

„Нема полудня!…“ повторив звільна, протяжно. „Се дуже пригнетаюча гадка, однак…“

„Що-ж однак?“ спитала я живійше, приступаючи знов близше до него.

„Ми не здібні осягнути се полудне. Ми не осягнемо єго нїколи, бо в нас за слаба сила супроти ворожої потуги!…“

Мене обгорнули розпука і жаль. „Ви знеохочені до крайности, Орядин! Ви не є свобідний і гордий чоловік, коли так о нашій будучности думаєте!“

„Не відмовляйте менї почутя гордости, бо я єго маю!“

„Так берітесь до чогось, робіть щось, якусь працю, що сталась би сьвіточем для других, а потїхою у вашім житю, що чинила би вас твердим, могучим і гідним поваги. О, ви би се могли, як би лише хотїли! Я знаю, знаю, що могли би!“

Він усьміхнув ся і притиснув мою руку до уст. „Се все гарно, що ви говорите і ви кажете правду, однак скажіть, чи підете за мене, коли так вірите в мене?“

„Тепер нї, Орядин, я не можу! Впрочім що вам з такого буденного щастя? Оно мірить ся лиш годинами, ми й не оглянемось, як єго конець настане, а тодї що? Скажіть, що тодї? Нї, ми обоє не здібні до того, нам треба широкого, барвного житя!“

„Попри мене минає тепер щастє і я хочу єго тепер спіймати!“ сказав він зворушений і єго очи засияли.

„Се не є щастє!“ відповіла я.

„Я відчуваю, що щастє.“

„Ви відчуваєте лише тепер так. Коли-б ми побрали ся, то се, що здає ся вам тепер щастєм, щезло би; ми здоптали би єго несьвідомо і нам не осталось би нїчого… менї не осталось би нїчого!“ Сї послїдні слова договорила я майже нечутно. Він мінив ся менї перед очима. Я бачила, як єго горяча натура брала над ним верх, як в нїм варило ся і як якісь горячі, нетерпеливі роздражнюючі думки рвали ся єму на уста.

„Що ви говорите!“ розсердив ся. „Скажіть радше, що ви мене не поважаєте, що я в ваших очах упав, що я вам за малий герой, що не вистарчаю вам більше, як вистарчав може колись!… Ах, ви мене нїколи не любили!“

„Я лиш вас любила!“

„Так чому-ж не хочете вийти за мене?“

„Я не можу, Орядин, тепер нї, тепер нї!“

Він поблїд. „Отсе мене й лютить, що тепер нї!“ сказав.

„Може колись пізнїйше!“ благала я, шукаючи єго зворушеного погляду, що блукав десь неспокійно надо мною. Я терпіла разом з ним в тій хвилї, однак чула виразно, що не сьмію піддати ся єго благаню задля себе і задля него самого, задля єго будучности, що запропастилась би в простім, єго вдачі цїлком невідповіднім занятю, котре не ситило би єго духа, не давало би відповідного корму нї єго нї моїй душі.

„Що значить: колись?“ спитав він бурливо. „Я не вірю в нїякі „колись“, се чули ви прецїнь від мене! Я вас тепер хочу, як стоїте ось тут передо мною, з вашим теперішним чутєм, з теперішним знанєм, і з теперішною красою. Я вас тепер люблю.“

„Коли-б ви мене зрозуміли, Орядин!“ промовила я, піднимаючи як в розпуцї руки к ньому. „Я не так думала! О Боже мій, як се вам сказати? Ми змінили ся обоє тодї, коли не належали до себе, і мусїли би знов змінити ся, щоби могли собі на ново і на віки належати!“

„Я се бачу. На вашу думку я себе „сплямив“, відбив ся з дороги чесної, з дороги „висшого чоловіка“, а тимчасом ви… скажіть менї отверто!“ перебив себе дрожачим голосом. „Я вам не вистарчаю, не правда-ж?“

Се була важка хвиля. Я чула, як менї зникла вся кров з лиця, як єго жаркі очи впились в мене і, дожидаючи нервово відповіди, вичитували із спущених очий і з зворушеня цїлої моєї істоти те, що уста не могли нїяк вимовити.

„Наталко, погляньте на мене!“

Я не могла.

„Лише раз, однїсїнький раз, щоб вичитав свою долю!“ Єго голос краяв моє серце і я затисла зуби. Несьмілим, розгорілим, переляканим поглядом окинула я єго гарне, тепер аж побілїле обличє і, стрінувшись з єго жаркими, великими в тій хвилї, аж страшними очима, спустила зараз очи в землю.

„Ну, як же?“ спитав зміненим від зворушеня толосом і, склонившись до мене, взяв мої руки, що розривали нервово якісь листки, між свої долонї. Менї здавало ся, що мене доторкнуло ся розпалене желїзо, а не єго руки, котрі я так любила, котрим приглядала ся з подивом, як мелькали по струнах нїжно-зручно підчас гри на скрипках, і я відтягнула мов зелєктризована руки від него. Сего одного руху було єму мабуть доволї, щоб єго роздражнити ще більше, бо не ожидаючи довше моєї відповіди, обізвав ся на ново: „Не правда-ж те все, що я кажу? Не вгадав я може ваших думок? Ви хотїли би мене мати инакше „спрепарованого“, а то більше на ваш лад, після вашої жадоби краси. Таким, яким я тепер є, не могли би ви мене довго любити, не могли би накормити своєї ненаситної уяви; я вам за дрібно-духий, за мало гордий, за буденний, за слабосильний до „борби проти буденьщини“, з котрою ви не годите ся, — не правда-ж?… Тому ви тепер не хочете мене!“

„Тепер нї, тепер нї!“ шептала я за ним в несказанім зворушеню, не підводячи ще завсїгди до него очий.

Він відгорнув бистрим рухом волосє з чола і розсьміяв ся добре менї знаним лиховістним сьміхом. „Знаєте, що?“ сказав. „Зробіть менї ту ласку і скажіть, кого ви тепер любите, коли вже не любите мене!“

Я підняла голову і глянула на него довгим щирим поглядом. „Я нїкого не любила, Орядин, крім вас, нїкого иньшого в сьвітї. Коли то, що жиє тепер в моїм серцю, можна назвати любовю до мужчини, то на ту любов маєте ви одні право, однак мої чувства належать ще і до якогось иньшого сьвіта, сьвіта, котрого я ще не знаю, лише істнованє єго відчуваю, про него мрію. Описати вам єго докладно я не в силї, але бажаю єго пізнати і в нїм жити. Коли-б се навіть мав бути сьвіт терпіня, то я й на него згоджу ся!“

„Се цїкаво!“ сказав він. „Я переконую ся, що у вас нема змислу для дїйсности. Когось любити і не послухати голосу серця, не ущасливити самої себе і иньших, сего я не розумію. Куди горнуть ся ваші думки, до чого клонитесь ви, чого виглядаєте ще в житю? Отсе ненаситне щось у вас — отсе ненавиджу я у вас, задавив би то одним рухом, щоб не виступало більше проти вашого власного щастя, щоб не росло, щоби замовкло на віки і піддало ся звичайним житєвим законам! Всї прочі ваші закиди проти сего — то дитиньство!“

Я дивила ся на него широко отвореними очима.

„Як ви казали, Орядин, що в мене нема „змислу для дїйстности?“

„Нема, анї одної іскорки нема!“

„То я була би вам в житю лише тягарем і ми не годились би анї в наших бажанях, анї в наших змаганях! Коли так, то лучше нам розійти ся!“

„Тїште ся!“

„Я не тїшу ся. Менї жаль, що ви мене не розумієте; я хочу ще жити иньшим житєм, як доси. Нї, ви не розумієте того, хто хоче бути цїлковито чоловіком. Коли раз освободжу ся від всего того, що пригнїтало і путало мене ту, тодї стане для мене кождий день — днем празничним. Я вже тепер відчуваю роскіш такого житя!“

„Ага! житя товаришки старої дами!“, закинув злобно і викривив згірдливо уста. Ледви споглядав на мене, лише колись не колись кидав на мене поглядом лютим і насьмішливим, мов би хотїв мене бити.

„Вам се може сьмішно“, відповіла я, зранена глубоко остротою єго глуму, „однак в моїй душі намулило ся стілько, наболїло так, що чую, що виздоровію і подужаю зовсїм, коли вирву ся раз з сеї невольничої загороди на свободу. Чи я буду щаслива, чи нї, не знаю, але нехай пожию хоть короткий час після своєї вдачі! Нехай не корчу ся, не таю ся з своїми думками, не чую день в день, що я тягар, — а вже то само вигладить мій ум, спростує мою похилену гордість, осьмілить мою силу і збудить довірє до себе самої!“

„Коли так, то я буденного щастя не зазнаю!“ закинув знов.

„Не кажіть так, я лиш не хочу взагалї так скоро якого небудь „закінченя“ в своїм молодім житю. В мене ще так далеко до „полудня“; нехай натїшу ся красою житя!“

Він розсьміяв ся. „Висший чоловік ще не найшов ся,“ — сказав і глянув на мене згірдливо.

„Я не ожидаю єго і не йду єго шукати, хоть я переконана, що він з'явить ся і між нами. Не всї перестали вірити в будучність і не у всїх завмерла віра в великість людскої вдачі, — він надійде!“

„Тодї і вибє година вашого щастя!“

„Тодї вибє година „полудня“ для нашого народу.“

„А я з'явлю ся тодї і побажаю вам щастя!“ говорив з лютостию. „Нї, я побажаю вам вже єго тепер!“ Він ухопив з роздражненєм мою руку і стиснув єї так сильно, що я з болю аж зойкнула; опісля верг єї від себе.

„Я би міг вас задавити!“ говорив далї. „Ви мабуть і не сьвідомі того, якого болю завдали ви менї тепер!“

„Успокійте ся! Чому не хочете мене розуміти?“ просила я, а слези так і тиснули ся до очий. „То ви раните моє серце, перше тим, що рвете ся на шлях, котрий не повів би вас до щастя, а друге тим, що не хочете мене розуміти! Нї, ви мене не розумієте, не бачите, як роздираєте моє серце!“

„Того я хочу. Ми вже не маємо з собою нїчо спільного!“

„О, маємо! Успокійте мене!“

„Нї!“

Він відвернув ся.

„Орядин!“

Він станув.

„Чому не хочете запанувати над собою? Я-ж хочу і вашого і свого добра!“

„У вас є ще будучність!“ відповів глумливо.

„Не відходїть з таким серцем!“ просила я, простягаючи до него руки.

„Моє полудне тепер!“

„Се не може бути!“

„Коли нї, то оно для мене не настане вже нїколи!“ І обернувшись, пішов.

„Орядин, подумайте!“

Чи чув він мої слова? О Боже, чи зачув ще? Відходячи, сьміяв ся лихим, морозячим сьміхом…

Немов не та сама, кинулась я знов в траву.

Жарке сьвітло сонця ллялось на мою голову. Пчоли і комахи бренїли і миготїли у воздусї, раювали в золотім сяєві; десь не десь зашелестїло в траві, засичав зелений коник польний, підскочив, і потонув знов між листєм, зник з очий. Зелено-золотиста ящірочка виховзнула ся безшелестно зпід каменя, вигріваючись на сонцю, розглядаючись і прислухуючись осторожно найменьшому шелестови, готова в кождій хвилї блискавкою зникнути кудись. Впрочім тишина. Тихий, лагідний спокій.

Спокій? Чи отсе не крутив ся зо мою цїлий сьвіт? Не филювало все, мов розбурхані филї, не кипіло якоюсь лютостю, роздражненєм? Прогнївав ся на віки, прогнївав ся, а любив! І в чім моя провина? В тім, що я бажала єму красшої долї, а собі хоч не богато свобідних днїв, заким подала би єму руку? Я плакала, і плачучи пристрастним плачем, думала неустанно про него. Се не були слези жалю, що котили ся з моїх очий, се були радше слези якогось несподїваного переполоху, що обгорнув мене, як те дитя, що перепудить ся бігом розсваволеного коня або чимсь подібним тай розплаче ся!

„Моє полудне тепер!“ мовив з гордою впертостию. „Тепер!“ Що се менї за полудне, коли він нї свобідний нї сильний! Яке то полудне! Бо в моїм житю ще поранок, на-пів мракою сповитий, і я жду ще на сонце, що має зійти і розяснити прочі днї мого житя.

Отже любив! однак чому поводив ся нераз так, мов би між нами не було й споминки сеї одної прегарної хвилини, що остала ся менї ще й доси окрасою смутних днїв? А нинї розлюбив ся на смерть… Я розсьміяла ся нараз півголосом і була задоволена, що дожила того, що… любив. Ух, який був лютий! який був гарний в тій хвилї, саме в тій, коли відходив, відвертаючись від мене гордо, коли я даремно простягала руки і просила, щоб успокоїв ся! Він: нї! Єй Богу, тою одною хвилиною з'єднав собі мене більше, нїж цїлим своїм попередним поступованєм, я майже набрала довіря до него. Однак ми покінчили вже на віки з собою. Що-ж, він не зрозумів мене, а я… я не могла тепер вийти за него; коли стане з часом міцнїйшим… може тодї… впрочім хто винен, що ми розстали ся мов вороги?

Нїмецкий „пророк“ Фр. Нїцше так питає ся десь в однім із своїх творів:

Твоя вартість: „Чи ти правдивий? Чи лише актор? Заступник? Чи само заступлене? А вкінци ти може наслїдуючий актор?“

Відносини до людскости: „Чи хочеш іти разом? Чи іти вперед? Чи для себе іти? Треба знати, чого хоче ся і по що.“

Думаючи над Орядином, задумую ся мимоволї над сими словами.

Орядин поїхав на село, однак має відси їхати до Ч., де хоче від тепер пробувати і складати іспити. Панна Мария просила мене доносити їй все, що за него вчую; она єго дуже любить. Я мусїла їй те приречи, хоть я переконана, що ледви чи стріну єго раз або два на рік. Впрочім ми розстали ся справдї погано. Він прогнївав ся очивидно на віки, а я не виджу анї найменьшої причини корити ся перед ним. Тепер я не могла инакше поступити собі. Може поступлю колись инакше, колись, як в менї замовкне „жадоба краси“ а „змисл для дїйсности“ прокине ся. Поки-що тїшу ся кождим гарним соняшним днем.

VII

Змовчу про той час, в котрім мимо розваги сумувала я задля розлуки з Орядином; змовчу і про той час, в котрім відослала Льорденови лист відмовний і вижидала відповіди. Се не була маловажна річ і вимагала богато сили. Тїтка не знала нїчого о всїм, взагалї з домашних не знав нїхто нїчого. Крадькома пакувала я свої річи і книжки і ждала нервово тої хвилї, коли — настане буря. І діждала ся єї; замісць листу приїхав Льорден сам. Відбули ся сцени і сварнї, котрих не забуду нїколи.

Льорден іґнорував мене зовсїм, і аж щось в годину по єго приїздї і по якійсь тайній конференциї між тїткою, вуйком і ним, покликала мене тїтка до своєї комнати, де находили ся всї, а навіть Лєна. З ледяним спокоєм і не глянувши на мене, заявила менї тїтка, що я „сотворінє гідне знищеня“ і спитала опісля, що я вчинила, і що, вчинивши отсе, тепер властиво думаю.

„Нї, оно було би інтереснїйше довідати ся, по що дала слово?“ відозвав ся Льорден дрожачими устами і глянув гнївними очима. „Чи не тому припадком, щоби грати також інтересну ролю, коли мене не було? Ге?“

„Мене приневолили до того поступку обставини!“ відповіла я спокійно, не зважаючи на єго обиджаючий тон.

„Що, обставини?“ загомонїла тїтка. „Се значить иньшими словами, що я тебе силувала? Ха-ха-ха! Гляньте на ню, мої кохані; переконайте ся самі, чи правдолюбні так виглядають! Говори, не спускай очий, ми переглянули уже всї твої махінациї!“

„Пригадайте собі, тїтко, той вечер, той для мене тяжкий незабутний вечер!“ сказала я і відвернула від неї погляд. Скілько я вже через неї і натерпіла ся, однак корити єї при чужім чоловіцї я нїяким чином не могла.

„Бачиш,“ кликнула з лихою усьмішкою, „що ти і сама не знаєш, що говориш! Невдячнице ти! Нїколи, і до послїдної хвилини не хотїла ти розуміти, що я для тебе чинила. Тепер переконую ся, що викормила собі змию!“

„Не гнївайте ся, поважана панї,“ успокоював Льорден, „не гнївайте ся! Чи се варто? І задля кого? Я — продовжав з їдким усьміхом — дуже а дуже рад, що цїла отся справа повернула ся в иньший бік. Хто знає, що було би ще скоїло ся за кулїсами, коли дещо змінило ся в житю других людий! Я завсїгди побоював ся, особливо довідавшись…“

„Чи маєте ще менї що сказати, тїтко?“ перебила я єму різко, відвертаючись від него зневажливо.

„Чи не маю!“ відказала глумливо. „Я позволю собі моє перше питанє повторити, а то: що ти тепер собі думаєш? Що гадаєш з собою чинити?“ Она дивила ся на мене многозначучим поглядом, а я зрозуміла єї. Я не мала в єї домі, як се вже і від давна знала, тепер нїчого шукати.

„Ще нинї вечером вийду з вуйкового дому!“ заявила я. „Через завтра остану ся у панни Мариї, а позавтра поїду до своєї нової пристани, т. є. до Ч. Там приняла я місце товаришки в одної дуже поважної дами, вдовицї по лїкари. Менї остає ся тепер лише подякувати за все добро вуйкови і вам, тїтко, та забрати ся до нового житя. Дальших обовязків не маєте супроти мене.“

Менї здає ся, що коли-б земля була перед ними розступила ся, не були би тим так налякали ся, як моїми словами. Тїтчине лице мов задеревіло, а довкола уст блукав безмисний усьміх.

„Отже так уладила собі житє! Ха-ха! се не зла ідея і не без романтизму — не правда-ж, Мілєчку? Ти здивував ся? Я зовсїм нї, я такої епохи сподївала ся давно, а в остатнім часї навіть перечувала вже щось подібне, іменно коли зачула, що деякі особи рішили ся зложити раз іспити… Впрочім менї здає ся, що до сего ідеальоґічного рішеня мусимо дати свій дозвіл, не так?“

Вуйко сидїв цїлий час мовчки і курив люльку. Він був дуже заклопотаний моїм поступованєм супроти Льордена, а зачувши тепер, що маю опустити єго дім, зворушив ся сильно. Винявши люльку з рота, дивив ся на мене не то налякано, не то благаючо.

„Ну, що-ж, Мілєчку?“

„Наталко ! се, се… ти таки хочеш нас покинути?“

„Не гнївайте ся, вуєчку, але я так рішила ся.“ З тими словами приступила я до него і поцїлувала єго руки. Наші погляди стрітили ся.

„Ся постанова болить мене дуже; сего я не надїяв ся нїколи дожити від однїської дитини моєї одинокої сестри. Се не може бути, Наталко, не може бути! Чи я тебе виганяю з хати? Чи я тобі жалую хлїба?“

В него блиснули в очах слези, а й менї стало єго жаль.

„Нї, вуйку, ви не жалуєте менї нїчого!“ відповіла я зворушеним голосом, „однак я мушу йти! Позвольте менї, я вам за се буду так само вдячна, як за те, що позволили менї читати! Того не забуду я вам нїколи, вуєчку, нїколи! Згодїть ся з моєю постановою, нехай я попробую власних сил, зароблю і деинде кусник хлїба. Чи лиш я одна йду такою дорогою? Те, що я задумую, не має в собі нїчого злого; впрочім я йду в чесний дім; не бійте ся, вуйку, я не зроблю вам сорому; і не забуду, що я однїська дитина вашої дорогої сестри, внучка чесної, благородної жінки!“

„Ой, Наталко! що менї з тобою дїяти!“ зойкнув вуйко, зворушений до живого, і вийшов чомусь з комнати. Я й собі забирала ся до відходу.

„Ого! пожди ще, ти моя панно!“ кликнула тїтка, заступаючи менї дорогу. „Ти думаєш, що отся справа вже рішена, що маєш вже дозвіл в кишенї?“

„Дозволу менї не треба!“ відповіла я. „Незадовго стану повнолїтна, а кромі того маю після вашого приказу шукати „реформатора“. Тут єго нема!“ Я звернула ся до дверий, сильно зворушена, щоб утечи перед дальшими замахами на спокій моєї душі і не виставляти ся на обиди і зі сторони Льордена, однак і він підняв ся з свого місця.

„Прошу дуже“, обізвав ся, „велїть ще хвилечку задержати ся, хвилечку одну, щоби дещо і з наших рішень почула.“ І звертаючись до тїтки сказав як перше, що замітив уже від давна, що Льореляй тужить за кимсь, що сторонить від него, мов від ворога. Тому й рішив ся він від своїх остатних відвідин, звернути їй „свободу“ і вижидав лише відповідної нагоди до того. А що та щаслива і довго вижидана хвилина наступила скорше, нїж він сам надїяв ся, то він тому рад, незвичайно рад. „Бо она, поважана панї, приводить мене в дуже миле положенє, просити вас о рученьку вашої, менї дуже а дуже дорогої, умної, і справдї осьвіченої донечки!…“

Зчудована до крайности, а заразом зворушена мило, майже втїшена тим оборотом цїлої прикрої справи, глянула я на тїтку, а она… та нї, описати добре вираз єї лиця просто годї! Єї холодний проникливий погляд і остре камяне лице змінило ся, змякло, і она в одній хвилї забула все.

„Беріть єї, беріть мою любу, добру, щиру дитинку, вам даю єї з щирого серця!“ кликнула велично. „Ах, Лєночко, відповіж єму сама, голубочко!“

Лєна, почервонїла, збентежена, захоплена несподїваними осьвідчинами, не стратила, як звичайно так і в тій хвилї, духа, і простягла як стій обі руки до него.

„Я вас з першої хвилини поважала високо“, говорила з соромливою покорою, „а що-до любови… то я не терпіла нїколи на ту поетичну хоробу… не бавила ся нею, і не можу нїчо о нїй говорити!“

„Зовсїм так, як я!“ вмішала ся радістно тїтка. „Однак і она наступить, моя дитинко, наступить скоро, все має свій час, своє призначенє, ти переконаєш ся. Ах, яка я щаслива, що Бог дав менї такого зятя!“ Сказавши се, зложила руки мов до молитви, встромила очи в стелю і дивила ся через довгу хвилю нерухомо в одну точку.

„І я щасливий, дорога мамуню“, обізвав ся Льорден, „і дякую з щирого серця Богу, що все так добре склало ся!“ А відтак звернув ся до мене і сказав патетично: „Das sind die Weisen, welche durch Irrthum zur Wahrheit reisen, und das sind die Narren, die im lrrthum verharren!“

„О тім я глубоко переконана!“ відповіла я, усьміхаючись мимоволї, і завернула ся вже в третє до дверий, однак і сим разом не могла ще вирвати ся.

„Слухай, Наталко!“ звернула ся тїтка до мене, мов по хвилевій бистрій задумі. „Ти можеш вже тепер остати ся, я прощу тобі все. Правда, ти завдавала менї твоєю безумною вдачею, твоїми романтичними примхами нераз гризоти і болю, затроїла неодну приємну хвилину, дражнила нераз до крайности, я мусїла через тебе неодин раз сердитись, неодин раз відгравати перед сьвітом комедию, однак Лєночка відійде з дому і тому я…“

„Даруйте, тїтко“, перебила я єї холодно, „так як річи стоять, то між нами нема більше пожитя, не може бути. Ви помиляєте ся, думаючи, що маєте менї що прощати, а я з моєї сторони буду старати ся забути про все. Я йду на хлїб заробляти; між чужими людьми найду може більше серця, а коли не найду, то хоч буду знати, що ті люди не споріднені зі мною, і працю моїх рук купують. Я вже втомила ся приймати стілько „милостинь“ тай соромлю ся милостинї; я не калїка, що не годна заробити собі своїми руками кусник хлїба!“

„Але ти чуєш, що я тобі прощаю!“

„І я також, Наталко!“ обізвала ся Лєна з сьмішною зарозумілостию.

Менї вдарила кров в лице. „І ти?“

„І я, і я!“ відповіла она, пригортаючись з афектованою нїжностию до Льордена, мовби бояла ся з моєї сторони якого нападу та шукала вже завчасу у него ратунку.

„Що хочете менї простити?“ спитала я тремтячим голосом. „Те, що затроїли менї найкрасші днї мого віку, замутили довірє до людий, научали лиш ненавидїти? Як далеко в минувшість сягає моя память, все погорда і глум були одиноким кормом, який ви подавали моїй душі. Бабуня вмерла, а з нею вмерло і всяке чувство і милосердє в тім домі. Нїхто не застановляв ся над тим, що й я маю серце, що привикнувши з наймолодших лїт до нїжного окруженя і тонкої щирої опіки, я по втратї найдорожших осіб мусїла себе почувати двічі осамоченою і нещасливою, потребувала хоть одробини теплого чувства, коли вже не любови. Однак на болїсний зойк моєї душі не звертав нїхто уваги; то, що накипіло в серцю, могло обернути ся і в зло, для мене і для других стати ся горем, але то не обходило нїкого. Між нами нема нїчого, що нас вязало би. Тому я йду і йду радо; коли я доси була для вас лиш накиненою чужиницею, то і від тепер не буду для вас чим иньшим. Кажете, що хочете мене задержати. З любови, чи тому, що я добра сила робуча? Нї, я йду, і нам остає ся лише з собою попращати ся на віки.“

„Тепер вже я не прощу тобі більше!“ кричала тїтка. „Не прощу, а й проклинаю! Ти гадино, ти невдячнице, геть з моїх очий! Ох, Лєночко, що я все говорила!…“

Я пішла.

„Забирай з собою і свої лахи, щоб не споганювали менї хати!“ чула я ще за собою, а далї „ґувернантка!…“

Природу описувати — трудно, особливо нічний краєвид.

Я хотїла би нинїшний вид буковиньских гір задержати на віки в памяти, а передовсїм одну частину краєвиду. Високу, стрімку, густо порослу лїсом гору, віддїлену від сусїдної гори глубоким, вузким яром. У тім ярі все темно, однак я єго знаю, він не страшний. По спадистих стїнах єго повиростали густо смереки і то они здалека такі темні. Серединою між великим і дрібним камінєм котить ся потік. В мерехтячім сьвітлї місяця блестить місцями мов зеркало. Тло, від котрого відбивають ся гори, то синяво-сріблисте небо, засїяне зорями, нїжними миготячими зорями.

По-над стрімкою горою, що піднимає ся під те спокійне пишне склепінє, мов великаньска піраміда, стоїть місяць. Єго фосфоричне сяєво немов удїляє ся вершкам столїтних смерек і ті наче тонуть в нїм, — в нїм, і в прозоро-синявій мрацї, що сповиває цїлий ряд гір.

Далеко-широко розлягла ся глубока тишина, і все те: краєвид, місяць, мраки і місячне матове сяєво, пригадують собою дивні казки, переповнені смутком, щастєм, слезами, усьміхом, пристрастною любовю, не відповідною до нинїшних часів.

В ту далечину, що наводить на душу тугу, полинув мій погляд.

Я мов олицетворений сум. Мому сирітству нема пари. Болем прорита душа проливає слези, а очи, сухі, широко отворені, їли би той вид, що бачать. Я понесла би єї, куди-б і не зайшла, отсю батьківщину мою, гори мої, смерекові великани мої, їх красу і силу, та могутну поезию їх. Они одні не цурали ся сироти, кормили єї спрагнену душу своєю тихою нїмою красою, виплекали своєю вдачею характер в менї, напятнували єго своїм сумовито-тужливим пятном, тому я їх дитина…

А від тепер вже не буду їх бачити. Не почую нїколи поважного шемраня бору, сьміху гірских потоків, що спішать буйно свавільною ходою кудись далеко в незнані сторони, не підслухаю тихої розмови прастарих дерев, не буду любувати ся ростом молодих; — всего того вже не побачу нї в сьвято нї в буднї — нїколи, нїколи!

Я сидїла вечером при отворенім вікнї в комнатї панни Мариї, сперши голову в руки, і дивила ся тупо в город вперед себе, втомлена, сплакана. Саме перед хвилею повернула я з кладовища, де прощала ся з бабунею, і засадила якісь цьвіти. Вже нїхто не загляне до неї, не обполе могили, вузенька стежочка до неї заросте густою травицею, а на широкім могильнім каменї будуть вигрівати ся в ясних жарких днях холодні ящірки…

Так думала я і не могла вже плакати.

Зпоміж дерев і корчів просунула ся якась постать і звернула ся до мого вікна; то був вуйко.

„Ти покидаєш нас, Наталонько?“ промовив дрожачим, здавленим голосом. „Я сего не перенесу! ото діждала ся в мене раю „зазуленька“ одинокої моєї сестри!“ І отворивши широко рамена, пригорнув мене до грудий і розплакав ся.

„Остань ся, остань ся!“

„Не можу, вуєчку!“

„Сиротино ти моя бідна!“

„Годї, вуйку!“

„Коли-б покійна бабуня те знала, обернулась би в гробі!“ хлипав крізь слези.

„Она й так обернулась би, як би знала, яка я безталанна.“

„Подумай, що ти йдеш між чужі люди!“

„Я не йду просити милостинї.“

„Се на одно виходить.“

„Я йду, щоб стати собі цїлею, вуйку!

„Мрії, моя рибко!“

„Нї, правда, батеньку!“

„Розбурхана уява, дитинко!“ говорив, притискаючи мене раз по раз до себе.

„Сьвідома воля!“

„О Боже, Боже!“ зойкнув він.

„Слава Богу, батеньку, не побивайте ся!…“

„Ти не знаєш, що се значить іти між чужі люди“ сказав по хвилї.

„Чи я тут дома не жила між чужими людьми?“ відповіла я. „А до того я не хочу вже до тих належати, над котрими добрі люди мусять і без любови мати милосердє.“

Опісля просила я єго, щоб задержав мене в памяти, любив і дальше, щоб від часу до часу писав і не забував тої, що ще тілько єго одного мала…

„Стережи ся, моя… моя дитинко!“ перебив менї нараз несьміливо. „Ти знаєш, перед ним… він також в Ч. Не сходи ся з ним надто часто!“

„Не бійте ся, вуйку!“ відповіла я, усьміхаючись гірко. „Ми може й не заговоримо до себе нїколи в житю, а не то, щоб він відвідував мене!“. І я оповіла єму всю правду і як ми розстали ся. Він зчудував ся дуже, а коли я попросила єго, щоби о тім мовчав перед тїткою і иньшими людьми, подав менї щиро руку. Заразом зробив мене уважною, що в Ч. має тїтка богато добрих знакомих і що ті дістануть певно наказ пильнувати мене. „Тому бережись, моя рибчино, щоб тебе не втопили лихі язики, бо Ч. не велике місто…“

Відтак наступило прощанє.

Він плакав мов дитина, а я успокоювала єго. Я мусїла єму обіцяти, що коли-б менї і там не вело ся, то верну назад під єго стріху — і вкінци він пішов, як прийшов, нишком, хильцем… Бідний вуйко!…

Бабуня передала мене єго опіцї…

VIII

Вже третїй рік кінчить ся, відколи покинула я дім своїх кревних і пробуваю між „чужими“. Дама, в котрої я жию, се вдовиця по лїкари, Хорватї, що звав ся Марко, заможна і не молода вже женщина. Дїтий в неї нема, крім одного сина від першої жінки єї мужа, а син той є лїкарем при маринарцї.

Дивна се женщина, а ще дивнїйша минувшість єї. Богата, образована, пішла з замилуваня виховувати дїти в аристократичних родинах, в котрих проживала аж до часу свого знакомства з лїкарем Марком.

„Але з чоловіками менї не щастило ся“ оповідала менї раз. „Мій перший муж вінчав ся зі мною на ложи смертельнім, нагла недуга звалила єго і я довго, довго не могла того щирого гарного чоловіка забути; а з Марком не пішло також лїпше, бо з ним жила я лиш пять років. Сего чоловіка любила я так, як не любила може ще жадна жінка. Він не женив ся зі мною з любови, а більше, як казав, з поважаня і тому, що в мене було образованє. Стараючись о мене, заявив менї отверто, що не любить мене так, як любив свою першу жінку, що однак не дасть менї причини чути ся з ним нещасливою і жалувати свого поступку. І він говорив правду і додержав до послїдної хвилї свого житя даного менї слова, значить: уладив менї житє як найкрасше. Я не могла єму докоряти, що не відчував для мене такого чутя, як я для него, о нї; він просто не міг в друге любити, належав до тих вірних глубоких натур, що не відновляють ся в своїх чувствах, а мають в своїм житю лиш раз „весну“; — така натура була в него. Я була горда, що він як раз мене вибрав. Він міг ще сьвітлїйшу партию зробити, однак єго приковало моє образованє до мене і пересьвідченє, що я одна гідна виховувати єго сина по єго дорогій незабутній жінцї, і що він чує ся тим щасливий… І я виховувала сю єго дитину з найбільшим старанєм та й не жалую свого труду і любови, бо надгорода за се наступила вже. Іван (так звав ся той син) то одинока радість мого житя, а як Бог допоможе, то послїдні лїта прожию коло него; — се обіцяв він менї, і він додержить слова.“

Він вступив лиш на якийсь час до маринарки, головно тому, щоби звидїти сьвіт; опісля хоче осїсти ся ту і зажити житєм і звичаями свого колись так почитуваного і загально любленого батька. Я не знаю єго, того Івана: від часу, як я тут у панї Марко, не відвідував єї анї разу, але она зве єго своїм ангелом, а листи єго до неї дишуть глубоким поважанєм, тонким чувством і незвичайною інтелїґенциєю.

У панї Марко широке знанє, а дар бесїди імпонуючий. Коли говорить, можна за нею писати. Єї мова поправна, інтересна, і в неї разить лише одно. Обдарена богатою фантазиєю пересаджує кожду прожиту подробицю, представляє єї майже неможливою. Часто оповідає цїлі романи, в котрих грає завсїгди сама головну ролю. Я прислухую ся їй радо. Всї єї оповіданя уложені так зручно, кінчать ся так щасливо, що она ними бавить мов книжка. Єї вигляд симпатичний, а она сама поважна, спокійна і держить ся дуже строго давного доброго тону. Се послїдне лицює до єї істоти знаменито і я не можу собі уявити, як би она могла уживати таких рухів або слів, як тїтка, або навіть і таких поглядів. Як раз она дама „наскрізь добрих обичаїв“ і я єї за те дуже поважаю. О, яка-ж ріжниця між нею а тїткою! Нї, се вже таке щастє, що я дістала ся до неї, що мабуть иньшого й не просити менї у Бога…

Коли я оповіла їй свою одностайну історию, розказала она менї свою майже в тій самій хвилї, мов у відповідь і з якоюсь гордостию. В єї істориї було стілько романтики, стілько подїй, стілько ослїплюючих хвиль, що я майже соромила ся свого житя „без подїй“. „Так, так,“ говорила она, „і то не є ще все, що я тут оповідаю; коли би списала те все, що прожила, кілько поклонників мала я в своїх молодих лїтах і з якого роду, то не одна завидувала-б менї, або і прозвала безумною, що я слухала лиш голосу серця а не розуму, і не вибрала за мужа якого ґрафа, лиш лїкаря…“

Я люблю і поважаю єї щиро, а она для мене добра і щира мов бабуня.

„Бідне дївча!“ каже менї нераз, гладячи раз по раз моє волосє (о, она єго так часто подивляє), ви навіть не знаєте, що то значить бути „молодою“, а ще меньше „молодою і гарною“ та за те ви скінчений характер. Коли мій великий льос виграє (она о тім часто говорить), то виберу ся в велику подорож, і заберу і вас з собою.“

„Тодї поїдемо до Швециї і Данїї“, обзивала ся я і майже чула, як мої очи засияли. Я була в скандинавску лїтературу „по уха“ залюблена, і мріла все об тім, побачити хоть Данїю, як не всї ті північні країни з їх чудово гарними краєвидами, з їх фіордами, з їх мужами як Стріндберґ, Брандес і пр. Особливо до Данїї тягнуло мене. І. П. Якобзен, котрого творами я мов звуками улюбленої рідної піснї упоювала ся, був єї сином, і все, що тикалось тої дрібненької країни, занимало мене глубоко.

„Добре, до Данїї, а також до Італїї, до Неаполю…“ Она усьміхала ся любо до мене, мов рада була вже тепер з моєї утїхи, яку я мусїла би тодї відчувати.

Однак великий льос не виграє і ми сидимо тихенько та жиємо спокійним, одностайним житєм.

Панї Марко занимає ся полїтикою, прегарними гафтами, своїм городом і цьвітами, котрими всї покої єї дуже гарного помешканя майже переповнені. Я віддаю ся по сповненю своїх обовязків, як каже она, „приватній фільозофії“.

Жиємо в згодї і між нами не заходять нїколи такі непорозуміня, як н. пр. з тїткою. Она вирозуміла і взглядна, впрочім і зовсїм иньша людина як тїтка. Часами буває дражлива, але се має свою причину в єї недузї (у неї серцевий блуд) і тодї буває майже невиносимо прикрою. Однак чи я не перебувала школи, в котрій навчила ся складати покірно крила гордости? Чи зносила я тілько горя на те, щоб не увзглядняти настрою хорих? Нї, я стала терпелива і лагідна, а та моя лагідність ломить тверду вдачу старої дами і з'єднала менї щире привязанє єї на завсїгди.

„Знаєте, Наталїє“, казала менї одного разу по викликаній нею сценї, „що я просидїла би нераз і годину та дивилась би на вас, як ви сидите онтам похилені над роботою, на ваш лагідний непорочний профіль, на ваші сумовито зложені уста, котрі сьвідчать ясно, що знають ся з жалем аж надто. Тодї говорю собі самій: чому сироти нещасливі? Чому й я нераз така прикра і жорстока для вас, хоть знаю добре, що вас вигнало зпід рідної стріхи між чужі люди. Чому, чому оно так? Не гнївайте ся дитинко, на мене, (говорить), Бог менї сьвідком, що се недуга чинить з мене таку тиранку і що ви менї дорогі і милі мов власна дитина…“

А я кинула ся до неї та просила єї, щоб не говорила так, що того не можу слухати, що она добра, що я недугу від вдачі вмію розріжнити і що я не уражена, нї, нехай она собі не робить закидів, не дражнить себе даремно; що може я і справдї провинила ся чим, сама винувата за єї злий гумор… а слези так і тиснули ся до очий, тиснули ся, і я з болю мало що в голос не зойкнула! Але перемогла себе. Я мала то пересьвідченє, що она була справдї добра, бачила прецїнь не раз, як ратує деяких бідних, що лиш коло неї тулять ся, а й для мене добра, і вже тим самим гоїть рану, що признасть ся, що завдала єї. Менї й сего доволї, я й за се вдячна…

Знакомих маю досить, однак щирих товаришок лиш дві. Одна то молода малярка, прехороша поетична душа, а друга молода замужна і дуже інтелїґентна жінка, на імя Оксана Б.

З чоловіком своїм розвела ся по роцї подружія. Не був їй до пари. Іх подружіє було „непорозумінєм“, як оповідала сама, котре не могло чим иньшим скінчити ся, як розлукою. Любов до него змінила єї, а щоб не „отупіла“ цїлком, розвела ся з ним на неозначений час і вернула до родичів, в котрих пробувала і доси.

„Не думайте, що він лихий чоловік“, говорила менї, „він навіть дуже добрий, і лиш ми не розуміємо ся! Я за податлива і за мягка супроти єго хоробливо консеквентної вдачі, жорстокої упрямости, і він мене нищить своєю істотою. Що-ж, чи було нам задля церковної звязи і далї жити разом та замучувати себе? В мене є маєток і я пішла своєю дорогою, а він остав ся радо сам. Ми розстали ся в мирі і так, що коли одно за другим затужить справдї, можемо знову зійти ся…

Говорила заєдно, що вже в натурі подружія лежить то, що оно тратить з часом на красї, і що модний чоловік нездібний до него. Або може нездібні до него немічні характери? До нас заходила дуже часто, з панею Марко знала ся вже від давна і була навіть єї ученицею, а єї сина т. є. лїкаря — звала своїм товаришем. До мене горнула ся мов та пчола до меду, а я любила єї так само щиро. Була вражлива, честилюбива, і дуже музикальна, а з саркастичного настрою не виходила майже нїколи. Мене упевняла, що я характер траґічний з „артистичними зарисами“, і що не сьмію нї за що в сьвітї „віддавати ся“. А я й не думаю нїколи виходити замуж.

Я віддала ся „приватній фільософії“, щоб сказати вже словами доброї Марко, і жию собі спокійно, цїлком вдоволена. З товариств, в які ходжу рідко, вертаю майже завсїгди утомлена і розстроєна. Я молода, чую ся між ровесницями самотною і старшою. Оповідала я раз про те панї Марко і питала в неї, що се таке?

„Ви виросли понад буденьщину і традиціональні погляди“, відповіла она, „а дух ваш мчить ся вперед, тому чуєте ся в їх товаристві самотною. Чим дальша висота, тим і самотнїйша, — чи вам се нїколи на думку не приходило? А ви-ж хочете стояти висше. До вас прикладають те саме мірило, що до других пересїчних молодих дам, однак ви не мовчіть стілько; виявіть себе самі свому окруженю, надайте собі самі вартість, не ждїть, щоб єї надавали вам иньші, а може й такі, що не знають ся на вас!“

„Я не маю дару бесїди, панї Марко; ви-ж се знаєте!“

Она сьміяла ся.

„Невже ви не думаєте ясно і льоґічно?“

„Може й не думаю, не знаю.“

„Але-ж бо я в то не вірю!“

„Мене привчено з дитиньства мовчати, так як і терпіти.“

„Чи відчуваєте тому потребу писаня, що — як кажете — не маєте дару бесїди?“

„Я не знаю“, відповіла я, „однак знаю те, що писанє єсть для мене тим, чим воздух і сьвітло.“

А там — була ще одна причина, задля котрої я товариств уникала; панї Марко також єї знає. „Ви полохливий характер“, сказала менї раз, „замкнений мов та нічна цьвітка, належите до тих тонко зорґанїзованих натур, що вже краснїють, коли їм лиш на долоню глянути.“

Така вже дивна вдала ся.

Заходжу звичайно в родини урядників, але тодї „прокидуюсь“ майже несьвідомо в якусь иньшу людину, доступну їх думкам, а своє „я“, котре відслонюю лиш поодиноким вибраним, заслонюю обережно перед їх цїкавостию.

Одного разу привів мене один молодий розгорячений чоловік до того, що я відслонила перед цїлим менї зовсїм байдужним товариством мою душу аж до „наготи“. — Лютила ся опісля за те невимовно. — Про характер моїх думок настало незвичайне здивованє, іменно тому, що дишіли новочасностию, і були свої, не визичені. Опісля вела ся мова про нужденне положенє нашого народу і лицемірну полїтику Поляків супроти него і правительства. Я розгорячила ся аж до зворушеня і чула, що мої очи горіли незвичайним огнем. Я ненавидїла Поляків вже відай вродженою ненавистю і не вміла нїколи оставати ся спокійною, коли говорила про них. Вкінци сказала: „Нехай утискають нас Поляки до скону, нехай видумують на нас пляни і заходи, котрі, що правда, шкодять нам богато, підтинають неодно житє, але яко нацию нас затерти — се не вдасть ся їм нїколи! Ми сонна, лїнива, вигідна сила, що до терпінь звикла мов вязень до оков, однак подразнена раз до крови і введена в захват, зломить тираньску руку раз на завсїгди. Коли тілько сотня частина мого народу відчуває так, як я, то ми не згинемо! Я перенята єго єством мов рослина соняшним сьвітлом, а коли хто так відчуває, то не загибає.“

„Що ви можете, бувши женщиною, вдїяти н. пр. для свого народу?“ обізвав ся якийсь Румун до мене.

„Що? Коли я буду єго горячо любити, признаю ся єго членом всюди і у всїм, то зроблю доволї.“

Пізнїйше сказав він до одної з моїх знакомих: „Она сьвідома людина, однак що задумує властиво з своєю „любовю до народу“? Видавати яке революцийне письмо, яку „бомбу“? І сьміяв ся грубим сьміхом. Другий обізвав ся: „Она умна, а навіть і хороша, однак я би з нею не женив ся, менї би навіть щось подібного на думку не прийшло. А потому тота якась нервовість у неї, що майже відгадує чоловіка; або очи єї — горять вже, заким що оповість! Духова напруженість при нїй просто замучує чоловіка. Нї, нї, моя жінка не така має бути! Н. пр. не можу собі уявити, щоб она менї подавала рано до ліжка каву, або щоб вийшла против мене з шницельком; а до того ще бідна… бррр!“

Я сьмію ся з таких „мужів“ і уникаю їх товариства мов влазливих мух. Я й не „люблю“ нїкого і не клопочу ся нїякими мужчинами; а коли думаю про них, так стоїть між ними Орядин як сьвітило. Я з ним не сходжу ся нїколи, хоть він і жиє тут, однак знаю, що він іде „в гору“. Він працює в одного з найзнатнїйших адвокатів і про него говорять, що він „бистроумний і здібний чоловік“. В жіночім сьвітї уходить за пожадану партию, тим більше, що є гарний і не робить собі з жінок нїчого. Проживши тут у панї Марко майже цїлий рік, не стрічала я єго нїколи, і аж в остатних днях згаданого року зійшли ся ми припадком. Одного разу зайшла я до біблїотеки якогось товариства, щоб там вибрати якусь книжку для панї Марко. Саме в тій хвилї, коли я хотїла вступати в комнату, отворили ся двері з середини і він вийшов. Побачивши мене, змішав ся до переляку; тимчасом я, урадована побаченєм єго, усьміхнула ся; однак він лиш поздоровив і, не промовивши до мене анї слова, відійшов чимскорше. Єго переполох і змішанє вразили мене так сильно, що я майже забула, чого сюди прийшла. Я не була єму ще байдужною, се помітила я відразу. Так лякати ся можна лиш тих осіб, про котрих думає ся много, а уникає ся їх. Я усьміхала ся свавільно при спогадї цїлої притичини, оно настроювало мене в першій хвилї весело, так, в першій хвилї; бо опісля думала я вже довго і инакше про него. Ми би ще могли злучити ся, думала я між иньшим, однак злука з ним не була для мене чимсь дуже важним.

Вернувши ся сего таки вечера з прогульки з панею Марко, я кинулась втомлена на софу і обернула ся лицем до стїни. Я аж до утоми надумала ся над ним. Не бачучи єго цїлий рік, я майже забула єго, а тепер віджила нараз цїла минувшість і я почула єго вплив. Чи се вплив єго вигляду — він змужнїв ще більше і змінив ся — чи се вплив тої якоїсь сили, що панувала завсїгди надо мною, навіть помимо всего опору з моєї сторони?

„Die Liebe ist eim weites Meer und hat seine Ebbe und Fluth, seine Brandung und Riffe, seine sturmbewegten Wogen und seine glatte und klare Spiegelfläche“ — стояло раз в однім дуже гарнім любовнім листї одного Нїмця.

Небавом по тім подибала я єго знов. Я йшла з Оксаною, і пізнала єго вже з далека.

„Се гарний мужчина, що он-тут іде, Наталко!“ замітила она.

„Гарний.“

„Він минає що дня по-при наше мешканє, став недавно моїм сусїдом. Придивіть ся єму добре, в него є раса.“

Я мовчала, затаївши своє нагле зворушенє. Я нїколи не згадувала молодій жінцї про свій „роман“ з ним, а тепер не була до того відповідна хвиля. Він надходив чим раз близше. Я знала єго надто добре, щоби не помітити зміни, яка зайшла з ним в тій хвилї, коли минав нас. Єго очи розіскрили ся так, що се „щось“, що обгортало єго давнїйше при менї, заволодїло ним і в сїй хвилї! Я могла би собі подумати, що він мене ще завсїгди „любить“, хоч як ми розстали ся… Він поздоровив мене майже упрямо.

„Ви знакомі з ним і не кажете анї слова!“ накинула ся на мене Оксана.

„Се знакомість ще з моєї батьківщини“ відповіла я побіжно.

„Чи ви знаєте єго близше?“

„Знаю.“

„Що-ж се за один?“

„От собі!“

„Єго хід характеристичний“ щебетала она.

„Справдї,“ обізвалась я. „В него відповідає собі все посполу, єго хід, єго рухи, єго письмо і характер — все однакове.“

„А серце єго?“

„А мене що оно обходить?“

„Ох, які-ж ви прудкі!“ І она розсьміяла ся.

А я подумала собі як раз те само, що перед роком, при розстаню, і майже тими самими словами. „Таким люблю єго, гордим, і сильним“ — а опісля посумнїла…

Одного дня, може в три місяцї по тій стрічі, пішла я з молодою товаришкою на якусь наборзї уладжену виставу образів. Ми знаходили ся в передпослїдній комнатї. Молода дївчина задержувала ся довго при кождім образї, а я вертала все наново від одного до другого. В притикаючій послїдній комнатї чути було, як мужеский голос щось поясняв, а на те відповідав якийсь голос жіночий; сей мужеский здавав ся менї знакомим. Минаючи по-при отворені двері, заглянула я незамітно в комнату і побачила там Орядина. Перелякана метнулась я вперед, однак він побачив мене. Зараз потім почав до когось дуже голосно говорити і сьміяти ся і нїколи, нїколи в житю не забуду я інтонациї мови єго і характеру єго тодїшного сьміху! Одно і друге тикалось мене, мало мене понизити.

Я чула, як спаленїла сильно. Він сьміяв ся так, мовби єму хто дарував мілїони, і заявляв менї тим сьміхом, що не журить ся мною зовсїм. Се зранило мене так, що я з досади майже задрожала. Який здавав ся гордий, що переміг чувство любови, і як єму було з тим спішно, щоби менї дати те відчути! І я відчула се, як бажав. В мене слух для модуляций людского голосу незвичайно тонкий, а чутє не менше, і тому не обманило мене нї одно нї друге. Чи він соромив ся своєї любови до мене? Була се ненависть, чи гордість? Яка гордість?

І я терпіла від того аж до знесили.

Коли ловлю себе на тім, що єго образ стає перед мою душу, то заявляю собі насьмішливо мов якійсь иньшій істотї, що про те все люблю єго. Заразом обгортає мене почутє, мов би тепер з сею любовю приступало до мене щось величне і поважне, щось, що лучає ся чоловікови лиш раз в житю… Иньшим разом закидую все і поринаю в працї.

Узрівши єго якось раз в містї вже здалека, я забігла скоро в якусь противлежну улицю і втїкала нею так скоро, як лиш при людях випадало, щоби не подибатись з ним. Сильно зворушена, відчувала я цїлком те саме прикре чувство, що тодї при єго сьміху на виставі — гидке чувство покори…

IX

І знов минув довгий одностайний час, минула зима, настає лїто. Про Орядина менї майже байдуже. „Відцуралась“ єго майже цїлком, і жию знов „спокійним“ житєм. Нового в нїм не лучалось менї нїчого, хиба може те, що в мене одного знакомства більше. Пізнала я сина панї Марко, лїкаря; пробував у нас щось шість недїль.

Одного дня прийшов від него лист, в котрім писав, що прибуде. Сам не надїяв ся, що як раз тепер буде мати нагоду побачити свою матїр; однак пізнїйше відплине може де далеко і подорож та забере богато часу, тому користає із свобідних шістьох недїль і прибуде, щоб оглянути свою батьківщину і дорогу матїр.

Утїха панї Марко була невимовна. Не бачила єго майже три роки і їй здавало ся, що з єго приїздом прибуде все єї минувше щастє, вернуть гарні днї єї минулих лїт, і она аж поздоровіла. „Я ладила ся вже умирати“ говорила своїм знакомим, усьміхаючись весело, „а тепер аж поздоровіла.“

Цїла хата готовила ся на єго принятє, мусїла пристроюватись мов молода для молодого. Все блистїло, сияло в нїй, дишіло якоюсь сьвяточностию, новостию, якимсь ожиданєм. Для него призначена комната стала ся осередком думок доброї матери і она була би найрадше прикрасила єї лиш самим золотом і сріблом. Найкрасші і найдорожші цьвіти мусїли перенести ся до єго комнати, а она любуючись їх барвним видом, говорила раз по раз, що він їх любить, любив їх ще малим хлопцем…

Я бояла ся єго приїзду.

Відвикши від мужчин, я стала майже несьмілива і боязлива і уникала з ними стрічі. Мене обгортав неспокій при думцї, що прийде ся небавом проживати з чужим незнакомим чоловіком під одним дахом, стрічати ся з ним по кілька разів денно, сидїти разом при столї, відповідати на єго питаня. Се було менї дуже не в смак і я зітхала нишком і просила Бога, щоб той час минув як найскорше, і щоб ми знов лиш обі остали ся, проживали тим тихим спокійним житєм, як доси.

Від часу до часу прокидало ся в менї і чувство зависти. Панї Марко, котра занималась доси лише моєю особою, „любила“ доси найбільше мене, зверне ся цїлою істотою (так думала я) до свого того боготвореного сина і я остану ся для неї лиш „товаришкою“, потрібною тілько до услуги.

Я була привикла до того, що з єї окруженя була я їй найсимпатичнїйша, що своє серце виявляла передо мною і дїлила ся найменьшою думкою зо мною. А тепер може змінить ся то. Тепер прибуде він, син того укоханого мужа, котрого не забула і доси, і єму будуть мусїли всї вступити ся. Я найсамперед! — Так, я відчувала, що з єго приїздом зайде зміна і в моїм житю, і що в єго особі зближає ся до мене якийсь неприятель, і то такий, перед котрим треба буде може поклонити ся. Те, що панї Марко о нїм оповідала і що дишіло з єго писем до неї, викликувало поважанє, і вже на сам спогад, що може й я буду мусїла корити ся єму, ворохобило моє нутро, наповняло якоюсь горестию і упрямостию. Я не хотїла нїкому корити ся, нї, я й не потребувала сего чинити, а супроти него вже зовсїм нї!

Коли настав день єго приїзду, я ходила зворушена, роздражнюючись чим раз більше преріжними дрібними орудками, що їх на просьбу панї Марко я полагоджувала для него.

Я вже тепер єго обслугую, говорила я глумливо до свого серця, а коли приїде, то буду лиш при дверях стояти і ждати на прикази.

Коли надходила година єго приїзду, я випросила ся нїби до Оксани і пішла далеко на прохід в поле. — Так (думала я), нехай собі вже тепер приїзджає, нехай витають ся до схочу, тїшать ся собою посполу. Я бодай не буду при тім і не почую приказів: „Наталїє, велїть подати каву, або велїть подати воду, зачинїть вікно і т. д.“

І пішла. Ходила я і блукала довго, довго по полю. Мучила ся ріжними роздражнюючими думками, ріжними спогадами з минувшого і теперішного житя. Думала про Орядина, про єго гордість, про те, що не бачила єго вже так довго, а хоть і бачила, не поговорила з ним нї слова; думала над тим, що ненавидить мене тепер — і що я дуже, дуже опущена, осамочена, не маю нїкого в сьвітї, хто би занимав ся моєю істотою, переймав ся нею наскрізь, як н. пр. бабуня! І я згадала єї, а згадавши єї, сплакала мимоволї. Так, я блукала сама між людьми, мусїла собі сама бути і провідником і оборонцем і всїм на кождім кроцї. Чи така вже моя доля до віку? Нерозумна я, коли думала якийсь час, що отся жінка, котрою мене Бог мов за всї дотеперішні муки нагородив, любить мене хто знає якою любовю! В неї є прецїнь хто иньший, близший серцю як я, чужиниця, товаришка, — хтось, супроти кого она має і обовязки, коли тимчасом я побираю плату за все, що роблю для неї — і она менї нїчого не винна… Нї, нї, она не винна менї нїчого, єї заплата і презенти перевисшають геть-геть мою працю в єї домі…

Такі і подібні думки дражнили мене мов невидимі демони, доки сонце не ладило ся до заходу, доки до дому не вернула.

Вернувши, хотїла я зайти незамітно до своєї комнати, однак мов на перекір менї сидїла панї Марко з своїм сином на верандї, котру я мусїла переходити, щоби дістати ся як найборше до своєї комнати. Несьміливим кроком підходила я до дому. Я знала, що люди на верандї мусїли мене вже здалека замітити; я-ж переходила зїльник, що пишав ся перед їх очима і не могла остати ся незаміченою.

„Ходїть, Наталїє, ходїть уже раз!“ кликала з нетерпеливою радостию панї Марко, коли я підійшла вже до сходів веранди. „Де ви так довго забарили ся? Я вже туй-туй що не розгнївала ся на вас. За вами посилала до Оксани, бо ви казали менї, що ідете до неї… Ой, з вас великий крутар!“ додала нїби серіозно і усьміхаючись погрозила пальцем. „Ви певно бояли ся по свому звичаю стати менї в чім небудь на завадї, н. пр. нинї при стрічі з моїм дорогим сином. Я вас добре знаю!“

І звертаючись до молодого чоловіка, що сидїв біля неї і замовк, побачивши мене, додала: „Се та сама, Іване, що я тобі о нїй писала. Она уприємнює менї днї, жиє зі мною у тій самотї і зносить всї вибаги мої терпеливо. Се она, Наталїя Верковичівна!“

Вражена щирими словами панї Марко, я встидала ся своїх передуманих дум і недавно ще почуваної зависти. Змішана і трохи заклопотана спинилась я на верандї і майже не знала, в який спосіб обізвати ся. Так само була я й дуже здивована. Передо мною стояв цїлком иньший чоловік, нїж я собі єго доси уявляла. Нїчого геройского не було в нїм, ростом чи не низший від мене, з лиця майже негарний, опалений сонцем, темно-русявий, з окулярами перед ясними, проникливими очима, котрі спочивали тепер з холодною цїкавостию на менї.

„Мило менї пізнати вас“, обізвавсь рівним, звучним голосом „тим більше, що почуваю ся вашим довжником. Мати писала менї богато гарного про вас.“ І з тими словами подав руку, нї, не руку, а два пальцї. Я ледви доторкнула ся їх, склонившись майже незамітно, а відтак і віддалила ся до своєї комнати. Стілько було всеї бесїди між нами сегодня. Коли я, покликана наново панею Марко, прийшла в друге між них на веранду, він оповідав далї щось матери і мов не замічав мене. Тай мав же він що оповідати; він подорожував стілько по сьвітї, пробував що хвиля в иньших країнах, бачив стілько, тож і міг оповідати мов „з книжки“. Адже задля пізнаня сьвіта вступив до маринарки. — Я сидїла недалеко них мовчки, слухала і приглядала ся єму. По нїм було видко славяньске походженє, хоть здававсь менї дуже знїмченим. Говорив знаменито нїмецкою мовою і з очивидним замилованєм; з єго рухів видно було певність, а з єго мови широкий сьвітогляд. Менї навинула ся мимоволї замітка Оксани, що він „Европеєць“ і що єму цїлком байдуже, до якої він нациї належить. З єго бесїди додумувалась я, що він демократ, хоть з другої сторони пробивавсь в нїм якийсь аристократизм, котрий застерігаєсь заздалегідь від всякого спільництва з тим, що звуть „плебейскостю“, сторонить від него в думаню і в учинках.

Я прирівняла єго до Орядина і він видав ся менї контрастом того-ж. Орядин був з виду гарний, майже пишний, а сей майже поганий. Орядин був інтересний своєю непостійностию, своєю горячою, лиш по части гамованою натурою, а сей своєю тонкостию так в рухах як і в думаню, своєю лагідною певностию.

Від часу до часу задержував ся в бесїдї єго ясний бистрий взір на менї, мов слова єго говорили ся і для мене, але я знала, що они не були і для мене висказані, я відчувала се. Єго істота була менї така чужа, така далека всему тому, в чім я жила і чим була наскрізь перенята, що мене обгортало все наново чувство самітности і я мимохіть звертала ся в думцї до Орядина. Він иньший, стоїть чимось так близько до мене, чимось споріднений зі мною, чомусь так добре, добре знакомий! Чому загнївав ся? Яке зло заподїяла єму? Длячого хоче мене понизити? Адже ми одної матери дїти, доля наша з малку трохи не однакова! Коли-б він знав, яка я самітна, як жадна нераз сильної опори, соромив би ся свого поведеня…

Сего вечера чулась я дуже нещасливою. Панї Марко майже не замічала мене, а я старала ся всїми силами не звертати нї єї нї єго уваги на себе. Она ущасливлена поворотом сина, говорила раз по раз, що він „цїлий батько“, дивила ся, слїдила за ним вогкими очима, гладила єго по лици, по волосю мов малу дитину, а він, розжалоблений тою любовію і майже засоромлений, цїлував вдячно руку, що провадила єго з наймолодших лїт і стерегла від зла і горя мов рідна мати.

„Ти менї нїколи не справляв гризоти“, чула я, як до него нїжно говорила, „цїлком так, як твій дорогий отець.“ Ти будеш колись так само добрим мужем як він, вірним таким… не правда-ж, мій любий, любий сину?..“

„Що я люблю, люблю вже на віки“ відповів він їй півголосом словами поета Гайне… і ті слова запали менї глубоко в память. Гарні!

Спершу держав ся від мене подалеки, мов би бояв ся з моєї сторони якого нападу на себе, а я горда, несьмілива, вражлива, задивила ся на него і поступала собі так само, що аж сьмішно було. На єго питаня відповідала коротко і холодно, нагоди остати ся з ним самим хотьби і як коротко уникала трівожно, а коли не могла від того оберегтись, то сидїла вже мовчки, з спущеними віями і не заговорила нїколи перша. „Я не забуваю, що я товаришка!“ говорив єму мій погляд, „не забуваю, не бійте ся! Я до вас не зближу ся анї на один крок, анї одною думкою, я не з тих, перед котрими треба аж утїкати!“

Чи він розумів мене?

Не знаю.

Пізнїйше, т. є. коли минув перший тиждень, став иньшим. Розпочинав сам розмову, оставав ся радо в моїм товаристві, а деколи задержував майже на силу ріжними питанями, коли я не хотїла з ним довго розмовляти. Звичайно розпочинав розмову розпитуванєм про житє і привички своєї матери, або про єї занятя, опісля переходив на моє занятє, мої замилованя… про те, що мене найбільше занимало, про музику, лїтературу, про мої знакомства. Розпитуючи про знакомства дивив ся на мене довгим повним поглядом. Я відповідала коротко, ретельно, мов мусїла так відповідати; він мав впрочім дивний і лиш єму властивий спосіб питати. Чинив се так лагідно, так спокійно заразом, мов би то не „товаришка“ стояла перед ним, а якась сполохана, чудна птаха, готова утечи єму зперед очий що хвилї і не вернути ся. „Тому він і лїкар“, думала я собі, „привчив ся з ріжними людьми ріжних способів.“

Часом, коли я безмовно і безшелестно вештала ся по хатї, чи спрятуючи що небудь, чи поливаючи квіти, чи переходячи по що небудь через усї комнати, слїдив неустанно поглядом за мною. Спершу боялась я тих проникливих цїкавих поглядів зпоза окуляр, але з часом привикла я до них і они не здавали ся менї вже такими острими, тим більше, коли я переконала ся, що він наскрізь лагідна натура.

Одного разу було в нашім городї занятих більше робітників; копали ставок. Він наглядав за працею сам, вештав ся невтомимо біля них від рана до вечера, оповідаючи їм Бог знає що, поясняючи та научаючи їх про ріжні, їм незвістні річи. Довідавшись при тій нагодї, що в одного з них дитина вже від довшого часу слабує, зайшов туди переконатись наочно о всїм. Одному з робітників виробив прошенє, щоби єго старого немічного батька приняли в дім бідних, а одному виробив місячну запомогу. Сей був уже старий чоловік, походив з значної колись родини, і стеріг завсїгди в лїтї нашого городу. „Прийде ся з старою просто з голоду згинути, коли сили в руках не стане“, говорив доси, „бо жебрати не вчив ся я за молоду тай на старість не потрафлю.“

Ми були би о тім всїм і не знали, коли би старий не оповів нам того, а мати подужавшої дитини не прийшла подякувати за добрий вчинок і грошеву поміч, яку від него дістала. Єго не було тодї дома, однак панї Марко обіцяла бідній, що перекаже синови слова подяки… Коли повернув і она все докладно переказала єму, спалахнув, мов би єго хто окропом обілляв. „І не мали що згадувати, та се“, відповів. А побачивши припадком і мене, зморщив брови, вхопив капелюх і вийшов знов кудись.

По трьох недїлях стали ми вже цїлком добрими товаришами. Я навчилась розуміти єго лагідне, однак супроти себе майже строге поступованє, а він, пізнавши мою вражливу, полохливу вдачу, обходив ся зі мною нїжно, обережно, мов з мотилем.

„Ви бояли ся мене спершу, сторонили від мене“, сказав менї одного разу, коли ми сидїли якось в комнатї, — я при якійсь „терміновій“ роботї для панї Марко, а він з ґазетою в руках, читаючи що інтереснїйше на голос.

„Бояла ся.“

„Чому?“ Єго ясний повний погляд спинив ся вижидаючо на менї.

Я в першій хвилї вагала ся оповісти єму, що мене від него відпихало, але врештї сказала. А то, як менї здавало ся, що він бояв ся мене, немов маловажив за те, що я лиш „товаришка“! Здавав ся менї зарозумілим і надто критично успособленим; я чула ся при нїм пригнобленою, бояла ся і того, що він стілько знав і бачив. (Тут він усьміхнув ся весело). Менї неустанно привиджувало ся, що він в глубинї свого серця глумить собі з мене і з того, що менї було найсьвятїйше.

Він прислухував ся спокійно моїм словам, мов ждав ще дальших і дальших обяснень, а врештї сказав так само спокійно, майже байдуже:

„Се правда, я уникав вас дїйсно. В менї якась особливша і непоборима антипатия супроти всїх товаришок, ґувернанток, учительок і тим подібних істот. Чому, сам не знаю. Може бути, тому, що они нагадують менї тих, що хотять a tout prix стояти „самі“. Я мав часто нагоду стрічати ся з невикінченими еманципантками, а ті так обридли менї з своїм „питанєм жіночим і балаканєм про рівноправність, що я їх нїколи не можу стерпіти. Не думайте, додав поважно, що я належу до тих, що молять ся до непросьвіченої женщини, що їх ідеалом або молода неосьвічена наівна дївчина або замужна жінка з величезним білим фартушком і купою ключів при боцї. Я знаю, що викликало рух жіночий, так само, що викликало й социялїзм і иньші обяви в суспільности. Я знаю, що они і мають право домагати ся того всето, чого власне домагають ся; я переконаний, що они дібють ся колись своїх жадань; лише, бачите, я не можу цїлком з тим погодити ся, щоб жінку трактовано лише як людину, як се власне роблять оборонцї пола жіночого, а не також як і жінку.“

„Так у вас жінка не те саме, що людина-чоловік?“

„Чи словом „чоловік“ називає ся лише мужчину?“

„Нї, однак єго житє більше забезпечене нїж жінки.“

„То своєю дорогою; але було би лучше, коли-б із зміною обставин не зміняли і жінки свого характеру, т. є. не зміняли насильно. Я хотїв би, щоб обставини зміняли ся задля них, а не они задля обставин, або задля якоїсь „свободи“. В моїх очах женщина то щось таке несказано гарне, тонке, як і мужчина в своїм родї. Однак обоє тратять на красї, коли одно принимає то, що належить ся другому.“

„Чи жінки зміняють ся так сильно на вашу думку?“

„Ах, зміняють ся! Чи ви гадаєте, що з доступом до всяких занять і до всяких наук зроблять ся сильнїйшими н. пр. в характері?“

„Я думаю, що так!“

„Ну, оно здає ся так, однак чому здрібнїв дух у мужчин, хоч єму подають широку науку змалку аж до пізного віку? Чому стає плиткий, поганий, самолюбний, задоволений з себе так, як би осягнув вже найвисший верх досконалости і дальше не потребував сягати? Чому оно так? Чому знамя нашого часу — самолюбство і обезсиленє? Чи вам не приходило інколи на думку, що в думаню людскім настав застій, що оно потребує якогось сильного порушеня, щоби змінило ся, віджило, але не теперішним плитким, самолюбним житєм, лиш якимсь красшим, чистїйшим і сильнїйшим! Нинїшні часи“ додав по легкій задумі, „пригадують менї морску тишину н. пр. під рівником. Горе кораблеви вітрильному, коли натрафить на таку нещасну пору. Ви мабуть не знаєте, що оно таке: Без подуву вітру жарить сонце огнем незносимим, і розкладає вкупі з кислородом воздушним всї орґанїчні тїла. Вода морска починає гнити, і гидкий жовто-брунатний слизь окружає корабель довкола, як далеко засягне око. Гниль удїлює ся мясу, хлїбови, солодкій водї і всїм харчевим засобам, що корабель везе з собою. Та гниль переносить ся помалу і на людскі тїла, і нема на неї лїку на цїлім сьвітї. Спочатку міг би сильний вітер зробити сему пагубному процесови конець, однак пізнїйше не приносить і він вже пільги.“

„Страшно вмирати такою смертию!“ обізвалась я з співчутєм.

„Не правда-ж?“ відповів. „І вихор на мори приносить смерть, але се вже иньшого рода погибіль. В нїй гине чоловік бодай з піднятою головою, боре ся і за себе і за других, гине хоробро, коли тимчасом там в тишинї гине мов собака. Нинїшні часи подобають в дечім на таку морску тишину, і в них також богато-богато гнилї, їм треба тако-ж сильного зворушеня, щоби „подужали.“ Однак щоб завернутись знов до першого питаня: ви „боялись“ мене, думали, що я успособлений надто критично, чи не так?“

„Так.“

„Ви може думали, що я маю вироблене яке небудь правило, після котрого суджу все механїчно? Я критик, се правда; часами навіть і безмилосердний критик, однак більше над собою, як над другими. Всїх людий не можна брати за одно з'явище, осуджувати без розбору тому, що всї родять ся, їдять, ростуть і вмирають. Нї, у кождого своє „я“ цїлком нове, хоть в дечім і подібне до своїх предків, однак, як кажу, задля того не може ще один відповідати за всїх або всї за одного і тому я лагідний в осудї других. Люди для мене дуже, дуже інтересні“ говорив задумчиво далї, „ще більше як природа. Люблю в них вглубляти ся, відгадувати їх, а то, в чім они сильні, в чім ориґінальні, в чім гідні погорди, а в чім величні, — але взагалї я для них терпеливий і уважний, тим більше, що я лїкар „тїлом і душею“ і маю часто нагоду глядїти повним поглядом в глубінь людских душ і бачити причини деяких „чудних“ єї з'явищ. — Чи тепер не будете вже мене бояти ся?“ спитав мене і по єго майже дївочих устах пробіг усьміх.

„Нї.“

„Се менї мило“, відповів з очивидним вдоволенєм, а по якійсь хвилинї обізвав ся цїлком отверто: „Мати оповідала менї дещо з вашої минувшини і я вас тепер також лїпше розумію!“

При тих єго словах я спаленїла і змішала ся. Панї Марко мусїла єму споминати певно й про Орядина, а може навіть після своєї привички і пересадила мої відносини до него. Він спостеріг моє замішанє і занепокоїв ся чогось і сам. Се послїдне скрішило мене в моїм підозріню.

„Вам се немило?“ спитав, дивлячись на мене своїм звичайним слїдячим поглядом. „Она нїчого такого не говорила, що кидало би на вас хоть крихітку тїни, противно. Тепер я вас дїйсно поважаю. Доказом того нехай вам буде те: Коли-б вам прийшло на думку іти деинде за „товаришку“, я би просто, хоть і не маю до того права, не пустив вас!“

Я усьміхнула ся.

„Так що менї робити?“

„Нїчо. Жити собі так дальше.“

„Як то, без занятя?“

„Ну, занимайтесь тим, до чого у вас найбільше спосібностий!“

„Се було би й менї до вподоби“, відповіла я, ще завсїгди усьміхнено, „однак з чого жити?“

„Ах!“ сказав він, немило вражений, і зморщив брови. „Знов отся погана річ!“ А відтак додав, усьміхаючись гірко: „Се найголовнїйша причина, що виробляє тепер більше слуг, як людий, що затирає чим раз більше гордість і ориґінальність і творить плебейскість!“

Гарно, прегарно жиє ся, відколи він тут.

Від него віє иньшим духом, свобідним, повним охоти до житя, віри в красшу будучність; я сказала би: і бє сонцем…

Не знаю, але коли прислухую ся єму, менї здає ся, що тото, що він говорить, то я десь уже раз чула, або знала сама з себе? Менї майже все знакоме, що він говорить, так мовби він був мною, лише досконалїйшим, з більшим довірєм до власних сил і з більшою погордою до рабства і немочи.

„Не бою ся єго більше. Противно, маю навіть до него слїпе довіріє, хоть супроти него я не така сьмілива, як супроти Орядина. Оповідаю єму нераз стілько, просто думаю в голос перед ним. А він слухає, слухає… майже задумає ся, або задивить ся кудись далеко вперед себе і тодї люблю на него дивити ся, тодї єго очи такі сияючі, я сказала би щасливі! Чи він знає, що они в него так сияють? — В єго товаристві я спокійна і певна, зовсїм так, мовби мала пересьвідченє, що менї не стане ся анї нїчо болючого, анї мене не обидить нїхто. Я і слухаю єго, коли він менї що радить, і послух той не має для мене нїчо понижаючого. Він належить до тих людий, що анї своїх гадок не накидують нїкому, анї не обманюють нїколи. Я помиляла ся, коли думала спершу, що в него нема національного почутя; противно він чує ся Хорватом „душею і тїлом“, але за те єго вражає майже немило моя ненависть до Поляків.

„Не лиш я одна ненавиджу їх,“ відповіла я єму, „ми всї Русини не можемо їх любити такою любовію, як н. пр. прочих Славян, они наші найтяжші вороги.“

„Я розумію, що любити не можете їх,“ відповів він, „але менї здає ся, що така слїпа ненависть то звичайно доказ інтеллєктуальної немочи. Коли-б Русини стали завтра сильні, то они зараз перестали би ненавидїти Поляків. Не так?“

„Може й так!“ відповіла я. „Але поки-що відчуваю для них більше ненависти як поважаня. Они понижають нас, а сего годї не відчувати!“

„То не давайте ся понижати! Се залежить прецїнь цїлком від вас. Доведїть їх працею до того, щоб они вас яко своїх ворогів поважали, бо инакше: „Wer sich zum Wurme krümmt, darf nicht klagen, dass er zertreten wird, як каже десь Кант цїлком справедливо.“

„То правда“, відповіла я, „але тота правда болить мене“…

Ясними погідними днями ходимо на прогульку далеко поза місто, панї Марко, Оксана, я і він. На моє жаданє оповідає він про море і єго красу, а за те я мушу єму оповідати, коли ідемо в двійцї, про своє минуле житє. Одного ясного, дуже гарного дня перед вечером вертали ми знов в двійцї, троха віддалені від панї Марко і Оксани, і я оповідала єму на єго жаданє знов щось з моєї „минувшини“. Врештї сказала усьміхаючись: „Вже не знаю що оповідати!“

„Так ви оповіли менї вже все?“ спитав і впялив свої великі очи повно в мене.

„Все.“

„Все?“ спитав ще раз з чудним притиском.

Перед моєю душею станув нараз Орядин і я, Бог знає чому, спаленїла. Не підводячи до него очий, відповіла непевним голосом: „Все, про що можна говорити.“ А він не питав більше; затяв ся і мовчав. Трохи згодом прилучив ся до Оксани і пішов з нею скорим кроком вперед, полишаючи мене і паню Марко далеко за собою. В хатї і при сьвітлї видав ся менї таким, як в перших днях свого приїзду. Повздержливий, недовірчивий, холодний, і уникав мого погляду.

До сегоднїшної днини не знаю, з якої причини змінив ся, але знаю, що моє серце дрожало мов поранене того вечера, і що відходячи до своєї комнати на спочинок, не могла я єму як звичайно подати руки, і уста мої вимовили майже на силу і ледви чутно слова „добра-ніч!“ Він стояв на верандї, прислухуючись приказам панї Марко старому огородникови, і при моїм голосї прокинувсь мов сполоханий.

„Добра-ніч!“ відповів скоро і в тім єго голосї причуло ся менї виразно душевне зворушенє і якась ураза.

„Що єму? що єму?“ питала я себе раз по раз, і жаль і гордість стискали моє серце і проганяли сон з очий.

А поранок сего-ж дня який же був гарний, ясний! Який перетканий сьвітлом і заповідаючий препишну красу! Так, рано був веселий, помагав менї стинати рожі, казав, хоть розуміє ся лише жартом, що я цьвіт лотосу, а тепер… Нї, нї, для мене не сьвітить сонце, я вже переконала ся об тім сотню разів…

Другого і третього дня був знов такий самий, а я стала така, як він мене настроїв, — і між нас немов щось вступило.

Четвертого дня занедужала панї Марко і була дуже роздразнена. Сварила на кухарку, котрої не була би від себе віддалила за нїяку цїну в сьвітї, що зле варить, — на старого огородника, що стежки в саду занедбані, — на сина, що попсував єї робітників і що сидить вічно в чужинї, а она опущена на ласку і неласку наймитів, — а на мене гнївала ся найбільше. Відказувала, що в мене нема серця, а для єї особи то анї крихти. Що я на єї жаданя байдужна і неуважна; що хоч як їй жаль, але буде мусїла обглянути ся за другою товаришкою. Що в мене нема для неї часу, а на умі все лиш „лїтератство“ і свої цїли, „Бог знає, які високі цїли“. Що пхаю єї на силу в постїль, щоби мала для себе більше часу; що она переконала ся вже о щирости товаришок і була би щаслива, як би Бог забрав уже раз єї зі сьвіта і она не заваджала нїкому, і т. п.

Двері від єго комнати стояли широко отворені, і він чув кожде єї слово. Сидїв на кріслї при бюрку, підперши голову руками і мов би ловив кождий звук. Она не слухала і єго просьб та упімнень, щоби втихомирила ся, а на єї закид, що сидить „вічно“ в чужинї, а она опущена на ласку і неласку других, відповів лагідно, що і тому буде раз конець, нехай успокоїть ся! Він прецїнь не задумував нїколи остати ся завсїгди при маринарцї, она се знає…

Я слухала мовчки єї несправедливих докорів, вештаючись безшелестно около неї, як се она любила, коли лежала в постели, а відтак, пообкладавши єї звичайно заживаними лїками, вийшла до своєї комнати, зачиняючи за собою двері, щоби за якийсь час піти в місто задля якихсь неважних, однак недужою упрямо жаданих орудок.

На дворі лляв ся дощ цїле пополудне, а як раз тепер цїдив мов з коновки. Я стояла при вікнї, зворушена, понижена, і дивила ся тупо вогкими очима на великі краплї дощу, що били ся о віконні шиби і спливали сумовито в низ. Чувство огірченя і опущеня обгорнуло мене і я мимоволї згадала знов Орядина. — Вже як було так було, однак він не повинен був цуратись мене. Нехай би єго хоч товаришем мала, не була така опущена мов собака, а мала перед ким хоч пожалувати ся!… А то і він… о, всї, всї! — зойкнуло нараз болїсно серце, і мов у фізичнім болю притиснула я грізно зморщене чоло до шиби, силуючись здержати слези, що тиснули ся доконче до очий.

В хатї утихло…

Голосне тиканє великого стїнного годинника розходило ся по сусїдній комнатї, мов давало такт неустанно голосно падаючому дощеви. В садї зеленїли мов би відновлені кущі і дерева, потрясувані хвилевим немилим вітром, а вузенькими, піском висипаними стежечками лиснїла вода. Десь не десь стріпувала ся захована між листєм дерев, наїжена, змокла пташина, розглядаючись сумно то в долину то в гору. З ринви цюркотїла одностайним тоном вода і спливала цїлим потічком на широку стежку коло веранди.

До дверий моєї комнати застукано злегка, і я прокинулась з жахом із своєї тупої задуми.

Се він — блиснула в менї думка, а серце забило ся сильнїйше, лиш він, і зворушеним голосом попросила я, вступити.

Се був дїйсно він. Був одягнений до виходу.

„Даруйте, що приходжу до вас і перебиваю може в якім занятю, однак я йду в місто і хотїв спитати, чи у вас нема також яких орудок; залагодив би їх може при тій нагодї.“ Говорив пів-голосом, мов бояв ся збудити недужу в недалекій комнатї, і по нїм було видно легке змішанє, котре хотїв так затаїти, що уникав стрінути ся з повним моїм поглядом.

Збентежена єго приходом (доси не був ще в моїй комнатї) не знала я в першій хвилї, що відповісти. Але опісля подякувала єму за єго ввічливість, і сказала, що в мене є справдї дїло до міста, але за тим мушу йти сама. Того бажає собі хора, а я би не хотїла в нїчім їй противити ся, тому що тим зворушує ся она, а всяке зворушенє шкодить їй сильно.

Впрочім він сам то знає, бо розуміє єї недугу найлїпше.

„Она дїйсно дуже слаба“ сказав він і, приступаючи близше до мене, взяв мою руку між свої долонї.

„Ви не гнїваєте ся на ню за єї несправедливі слова; правда, що нї?“ спитав.

При тих словах звернув ся повним щирим поглядом до мене і хотїв з лиця мого вичитати потвердженє на свої слова.

„Нї, пане доктор!“ відповіла я, усьміхаючись сумним перелетним усьміхом. „Я дуже терпелива. Впрочім як ви приходите на таку думку?“

Він дивив ся на мене все ще тим самим поглядом.

„Сам не знаю, як“ сказав. „Я властиво прийшов… подякувати вам за ваше добре серце, а не питати про отсе. Пізнавши вас, бачу, що ви не спосібні мстити ся на кім небудь. Моя мати справдї дуже хора, далеко більше, чим я думав. Я не надїяв ся, що єї недуга так побільшає. Коли би ви хотїли при нїй і далї остати ся, — (при тих словах спинили ся єго очи допитливо на менї) — то мусїли би приготовити ся до дуже прикрих хвиль і бути як ангел терпеливі. Я не можу до дому часто приїзджати, ви-ж знаєте. Моє занятє не позваляє менї віддалювати ся зі служби частїйше; а коли покину службу цїлком, не можу ще тепер навіть певно сказати. Се залежить від двох довгих подорожий, котрі маємо ще відбути, може за рік, два — сам не знаю. Коли-б ви хотїли в неї остати ся помимо всего і дальше, я від'їхав би спокійно і був би вам дуже вдячним. Ви одні можете мене заступити. Вас она любить“.

Я стояла оперта спиною до вікна і уникала єго погляду.

Він здавав ся менї тепер помимо своєї спокійної і певної бесїди не таким, як звичайно. В єго голосї знати було щось нове, незнайоме для мене. Погляд єго був проймаючий і дотикав чудно мою душу.

Що се було?

Що напроваджувало єго на думку, що я могла би єго матїр покинути, саме тепер, коли потребувала щирійшої особи? Я-ж їй завдячувала стілько, я-ж при нїй немов наново віджила! Чому думав він, що я се вчиню і покину єї (і то через кілька несправедливих слів) на ласку і неласку чужого окруженя, або може на ласку тих кількох свояків єї мужа, з котрими від многих лїт зірвала зносини? Чи не прокинуло ся в нїм знов вороже чувство супроти „товаришки“ і настроїло так недовірчиво? О певно, оно мусїло в нїм знов зрости… і тому…

„Не бійте ся, пане доктор, я не опущу вашої матери в недузї“, обізвала ся я. „Вчинила би се лиш тодї, коли би мене відправила сама; але я переконана, що она сего не вдїє. Можете спокійно лишити єї на мене і від'їзджати спокійно.“

„Дякую вам, дякую вам щиро“ відповів він з якоюсь здержуваною радостю в голосї, і стиснув менї щиро руку. „Я виступлю з маринарки і поверну до неї знову; она сама знає, що ми будемо ще разом жити. Однак поки-що мушу єї ще на якийсь час оставити саму. Тепер не саму…“ докінчив з вдоволенєм.

Опісля постояв ще хвильку мовчки і обглянув ся по комнатї.

„Як тут у вас гарно!“ сказав, а побачивши під вікном моє бюрко, приступив до него близше.

„Тут ви пишете, правда?“

Я усьміхнула ся і потакнула мовчки головою.

„Я хотїв би щось з ваших писань читати.., чи не можна би?“

„Нї!“ відповіла я зтиха.

„Але коли будете мати раз щось друковане, то пришлїть і менї!“ просив він. „Для мене буде се дуже інтересне.“ А по малій хвилинї додав: „Чи ви посилали що з ваших праць куди небудь?“

„Нї.“

„Нї? Ну, так я роблю вас уважною; не робіть собі нїколи з того богато, коли вам і відошлють назад рукопись.“

„Се би мене дуже болїло, пане доктор!“

„Я вам вірю. Однак ви мусите бути й на се приготовлені. Впрочім оно має деколи в собі і щось доброго.“

„Чому?“

„Тому, що чоловік вкладає в слїдуючу працю подвійну силу.“

„А для мене було би відосланє рукописи доказом, що я нездібна до умової працї. Ах, я знаю, мене би се знищило! Коли я що роблю, так роблю се всею душею!“

„Але чому мало би се вас зараз „знищити?“ відпер він. „Не приймуть в однім місци, то приймуть в другім. Принятє якої небудь працї залежить прецїнь від єї духа, напряму і т. д. Впрочім чи праця лїтературна становить для вас одиноку цїль вашого житя, коли кажете, що зворот рукописи знищив би вас?“ Він дивив ся на мене проникливо, мов хотїв збагнути всї тайни моєї души, і вижидав відповіди.

Я не зношу таких острих допитливих поглядів. Паленїю від них, хоч би походили і від байдужих менї людий. В сїй хвилї навинув ся менї Бог знає чому, немов навмисне, мов причарований, викликаний єго питанєм, на силу перед душу — Орядин, і я спустила очи.

„Дїйсно одинока цїль вашого житя?“ допитував ся вперто.

З єго голосу вдарила тонка іронїя, так мов би він не вірив моїм словам, мов би за ними крило ся ще щось иньше, заховуване поки-що в тайнї, але таке, що він відгадував. Супротив іронїї борола ся я ще з дитиньства, бо нїчо не болїло мене так, не вражало так сильно, як она. Тому на таке єго питанє я гордо спалахнула. Що він собі думав? Чи може також щось подібне, як богато мужчин, н. пр. що жінка, котра бере ся і за иньшу працю, як за домашну, а головно за перо, хоче тим лише звернути увагу мужчин на себе? Коли-б він так про мене думав… і в менї неначе щось з болю зойкнуло.

„Се дїйсно одинока цїль мого житя…“ відповіла я, і глянула єму в очи. Єго очи горіли, а на устах грала ще ледви замітна іронїчна усьмішка.

„Чи ви находите в тім щось гумористичного, пане доктор?“

„О, то нї!“ відповів він поспішно, відвертаючись від мене і беручи за альбум з фотоґрафіями, що лежав на столї перед ним. „Оно видало ся менї лише потрохи чудним.“

„Що я пишу? Се правда, в мене нема відповідної осьвіти і я пишу, ведена лише самим чутєм.“

„Нї, того не хотїв я сказати“, закинув він, „але те, що ви ще молоді, і… і повинні властиво житя уживати, а не загребувати ся в книжках та тратити між ними свою молодість. Ви… ви могли би і замуж вийти, могли би і так щасливою бути.“

„Се правда“, відповіла я рівнодушно, „я могла би й так бути щасливою; однак я не дивлю ся на подружє як на одиноку цїль женщини, т. є. не дивлю ся як на головну цїль свого житя.“

„Чому?“ спитав бистро.

„Тому, що она може дуже легко звихнутись, а тимчасом праця — єї не може менї нїхто відобрати. Єї можна хиба не приняти.“

„А коли-б єї справдї не принято?“ спитав з поспіхом. „Коли-б єї н. пр. не принято, що осталось би вам кромі неї?“

Я глянула на него широко отвореними, майже наполоханими очима, а опісля водила ними через хвильку поза ним.

„Се не може бути, пане доктор, не може бути!“ відповіла я з якоюсь здержуваною розпукою.

Він дивив ся на мене зчудований, мов побачив мене такою перший раз в житю. А відтак сказав.

„Я сам не вірю, щоб оно могло так бути і питаю лише так для прикладу, яку мету житя вибрали би ви собі в тім випадку, коли би вам вашої теперішної цїли забракло, значить, коли би ваших праць не принимали, а лиш „для себе“ ви писати не хотїли би?“

„Я не знаю, пане доктор! Я дїйсно не знаю… тодї я була би дуже нещаслива. Бог знає, щоб тодї було би, як би я не могла працювати по душі.“

„А щастє родинне… чи оно не має у вас жадної вартости?“ питав далї.

„Чому нї? Однак де запорука, що я дістану і єго? Ах, я не хочу з тою думкою і зживати ся, що оно менї також припаде. Я над тим не хочу нїколи думати. Хто привикне до думки, що єму доля всьміхне ся, той двічи чує ся нещасливим, коли єго побє недоля!“

„Се правда!“ відповів він. „Однак чоловік може почасти і передвидїти свою долю. Чи ви не відчуваєте н. пр. зближеня того, що зве ся в людскім житю щастєм, і буває звичайно метою житя?“

Я задумалась.

„Нї, пане доктор!“ А по хвильцї, підчас котрої постать Орядина станула в моїх думках чомусь так ясно, додала я поспішно: „Я не знаю, я справдї не знаю. Впрочім чи не можна бути чиєюсь жінкою і любити попри чоловіка і працю або яку небудь штуку: малярство, музику, лїтературу, — одним словом, любити сьвіт Божий в цїлій єго величи, з ріжнородними єго гарними і чудесними обявами? Чи то не можна?“

Він усьміхнув ся якимсь завистним усьміхом.

„Чи я кажу, що не можна? Я був би гордий, коли-б мав таку жінку. Нехай би любила і малярство, і музику, всї штуки сьвіта, занимала ся кождою працею, що відповідала би єї істотї, єї смакови, поринала в нїй до схочу, до утоми, лише найбільше нехай би любила мене!“

Я усьміхнула ся, хоч він видавав ся менї дуже поважним в тій хвилї.

„Чому ви сьмієте ся? Я би тому того жадав, що я сам любив би єї дуже, дуже щиро!“

„Якже ви се можете знати?“

„О, я се знаю. В мене вже натура така. Що я люблю, люблю вже на віки.“

Я не відповіла, а він обертав скоро картки в альбумі, мов шукав когось там. Нараз задержав ся при фотоґрафії свояка Муня, котру менї прислав вуйко на Різдвяні сьвята.

„Хто се такий?“ спитав різько.

Я сказала, хто.

„Ваш свояк?“ спитав недовірчиво і єго очи блиснули. „Він пристойний; але-ж бо він чорнявий!“

„Він справдї чорнявий, чи в тім що дивного?“

Він спаленїв і нїби погрузив ся в огляданю сего лиця.

„Я шукав фамілїйних черт“ оправдував ся півголосом. „Менї здавало ся, що він як ваш брат мусїв би бути русявий.“ Опісля запер нетерпеливим рухом альбум, і обглянувшись ще раз по комнатї, кинувши оком на всї дрібні образки і фотоґрафіі на стїнї, ухопив за капелюх.

„Не хочу вам забирати більше часу,“ сказав, „тим більше, що мусите також іти в місто. Дощ устає. Я верну ся сейчас і заступлю вас при матери.“

Попращав ся і вийшов.

Я слїдила за ним очима так довго, доки не зник з виду.

„Що я люблю, люблю вже на віки!“ повтаряв раз по раз якийсь голос в менї. І я була о тім переконана. Він остане ся своїй любови вірний…

Але яка она буде? Яка царівна?

Певно Нїмкиня. Але нї! Він казав раз, що єму славяньскі жінки лїпше подобають ся…

Послїдний тиждень єго побуту минав страшно скоро. Він став якийсь нервовий, неспокійний. Майже що-дня говорив о своїм від'їздї, або: „тепер маю перед собою ще пять днїв“; опісля знов: „тепер лиш три“ а врештї сказав: „маю ще лиш завтра.“

День перед тим „завтром“ сидїли ми обоє в городї, недалеко веранди, і він помагав менї вибирати і завивати насїнє з ріжних цьвітів. Був мовчаливий, а я старала ся єго розвеселити, хоть і сама не була в надто яснім настрою.

„Коли будете мати щось з ваших праць друкованого, то пришлете менї се самі — правда?“ обізвавсь врештї.

„Пришлю.“

„А коли заручитесь, то напишете менї се також самі, добре?“

Я не бачила єго лиця при тих словах, а що жартував звичайно в спокійнім тонї, так я взяла сї слова за жарт і відповіла так само спокійно.

„Добре.“

Він помовчав, а через хвилину сказав:

„Тодї пришлю вам прегарну велику мушлю, котрої шум буде вам пригадувати море.“

„І вас.“

„Мене не потребує вам пригадувати, коли будете вже судженою“, сказав півголосом.

„Однак я хочу.“

„Коли-б я знав, що она пригадувала би вам мене тодї, то розбив би єї поперед всего.“

Я розсьміяла ся тихим сьміхом.

„То значить, що я би єї в такім випадку не дістала. Ну, нехай буде й так, але тодї забуду на вас цїлком, цїлком.“

„Забудьте!“ сказав з якоюсь гордою, однак заразом і гіркою веселостию. „Я не пригадаю ся вам певно нїчим. Від матери не довідаєтесь про мене нїчого, бо я попросив би єї не згадувати вам про мене. З знакомими не переписую ся. Часописи не будуть про мене згадувати, бо я анї полїтик анї лїтерат. Взагалї я не тїшу ся нїякою „славою“ і залежало менї завсїгди на тім дуже мало, щоби здобути собі „імя“ і розголос. Я старав ся лиш о те, щоби бути щирим дорадником і помічником тим, що звертали ся з довірєм до мене, і бути характерним і гідним сином своєї країни. На чім иньшім залежало і залежить менї дуже мало, і тому належу до тих, про котрих не „чути“ дуже богато. Вам прийде ся навіть дуже легко забути на мене.“

„Так само, як і вам на „товаришку“, відказала я, (нїби хотїла єго в жартї уколоти) „з котрою аристократ по душі заприязнив ся на шість недїль. Але там на мори, на тім широкім прегарнім, голубім мори, на днї котрого бачить ся знов другий, прекрасний богатий сьвіт, там забуде він єї цїлком.“

Саме в тій хвилї звернув ся він до фіртки, крізь котру входила панї Марко з Оксаною, і не обертаючись до мене сказав зміненим, однак спокійним голосом: „Там не забуде він єї нїколи. Що він любить, любить вже на віки.“

На моїх устах завмер свавільний усьміх, а жартовливі слова не повертали більше на них. Я жалувала висказаних слів, відчула нагло глубокий жаль, а заразом стало менї так, немов би я потонула і тїлом і душею в цїле море цвитучих, своїм запахом упоюючих цьвітів…

Другого, т. є. послїдного дня, не бачила я єго перед полуднем майже зовсїм. Ходив кудись пращати ся до знакомих і відвідати у послїдне своїх кількох пациєнтів, що дістались єму припадком; а коли вернув, складав якісь книжки і річи. Споминав, що від'їде в ночи. По обідї прийшла Оксана і ми пішли всї троє до міста. Она мала в книгарни замовити якісь ноти, а він якусь медициньску часопись.

Я ждала на обоїх на дворі і читала заголовки виставлених книжок. Незабавом вийшов і він і ми проходжували ся попри книгарню. Оксана барила ся довго.

Незадовго по тім рипнули двері від склепу.

Ми звернули ся живо до них, думаючи, що се Оксана, однак се був хто иньший.

Се був Орядин. В менї застигла кров.

Він, розуміє ся, бачив і нас. Минаючи попри нас, палкий мов іскра, плохий, іронїчний, кинув на нас блискучими очима. Доктора змірив від голови до ніг, а мене поздоровив іронїчно, і як менї здавало ся, іно що не вимовив: „Отже висший чоловік найшов ся, ґратулюю вам!“

Побачивши єго перед собою так несподївано, я спаленїла сильно; потому мов підтята зблїдла; а пересьвідченє, що доктор се бачить, мішало мене ще гірше. Доктор же бачив дїйсно. Впяливши свої проникливі очи в мене, читав і відгадував з мого змішаного лиця все, а я, не вміючи панувати над виразом свого лиця, стояла перед ним немов виновниця, з спущеними віями…

„Хто се був?“ спитав мене.

„Орядин…“ відповіла я здавленим голосом.

„Орядин? то він?…“ І не питав більше нїчого.

Коли я на него пізнїйше глянула, видавав ся менї цїлком блїдим. Дивив ся кудись далеко вперед себе, так мов би я не находила ся коло него, і підкручуючи спокійним рухом вус, гриз спідну губу…

Хутко по тім вийшла і Оксана.

„Ви ждали на мене,“ щебетала она, „а менї показувано стілько нових нот! Там був і ваш Орядин, Наталко. Переглядав також ноти на скрипку і фортепян. Він не говорив з вами? Ха-ха!“ сьміяла ся, „дивив ся раз враз, як ви проходжувались з доктором, а ви, докторе,“ звернулась до него „заінтересували того панка так, що питав книгаря, хто ви такий.“

„Мабуть довідав ся, хто я,“ відповів сей спокійно. „А може я й перешкодив єму побалакати з своєю… знакомою. Ну, нехай вже простить; сеї ночи від'їду вже.“

„Сеї ночи, доктор? Нї, завтра рано!“ кликнула Оксана.

Я йшла мовчки між ним і нею і не отворила уст анї на слово. Від него віяло на мене знов немов холодом і я від холоду того неначе вяла. Що стало ся єму так нагло? Чому змінив ся знов на того гордого, неприступного чоловіка, що відпихав мене чимсь від себе, настроював такою своєю істотою так само відпорно і гордо, настроював так до слїз!

„Сеї ночи, Оксано!“ відповів він, рівним спокійним голосом. „Коли раз конець настав всему, так по що відкладати єго і мучити других і себе? Коли від'їду нічним поїздом, мати переспить прощанє, і встане завтра сильнїйша. Служба буде мати меньше заходу, а панна Наталїя…“

„А товаришка обійме знов своє звичайне занятє, читанє часописий в голос,“ докінчила я зворушеним филюючим голосом.

Єго погляд промайнув по менї велично і стрітив ся з моїм. В мене було чоло грізно зморщене, а уста усьміхали ся нервовим болїсним усьміхом.

„А панна Наталїя“ говорив далї, мов би не чув моїх роздражнених слів, „стане їй опять одинокою підпорою і заступить їй мене. Так обіцяла менї і того держу ся.“

„Так обіцяла я“, повторила я вслїд за ним, а більше й не говорила.

Він звертав ся всїми своїми словами до Оксани. Просив єї відвідувати матїр і т. д., а коли она попросила нас, відпровадити єї до дому, я вимовила ся, що мене панї Марко потребує, і він пішов сам з нею.

Я хотїла остати ся сама, щоб розстроєна душа втихомирила ся. Зворушена несподїваним побаченєм з Орядином, не могла я також помирити ся і з міною доктора. Була вражена до глубини душі, неспокійна, невдоволена, а на Оксану розгнївана. Як важила ся она менї казати: „там був і ваш Орядин?“ Ха-ха-ха! мій! Я їй і не оповідала про свої відносини до него, а она, примховата, кинула те слово, не надумучись довго, нїби жартом; він же думає певно, що Орядин справдї мій! Впрочім менї дуже мало залежить на тім, що він собі думає!

Вернув саме з заходом сонця до дому.

Ми сидїли з панею Марко на верандї в двійку і ожидали єго, т. є. она ожидала. Я лиш товаришила їй. Мене розболїла голова і на сьвіжім воздусї було менї лекше.

Коли я єго побачила недалеко дому, забило ся в менї серце живійше і я поблїдла.

Сьмішно.

І чому се? Нї, нї, він був менї цїлком байдужий, був лише добрим, дуже добрим знакомим. Я навіть не розумію, з якої причини стратила я свою певність, іменно від тої хвилї в городї, в котрій сказав на мій жартовливий закид, що „що він любить, любить вже на віки!“ А що я занепокоїла ся єго приходом тепер, се мало в тім свою причину, що він бачив моє заклопотанє при стрічі з Орядином!

Мабуть тому й змінив ся він супроти мене. Єго може розлютило, що товаришка єго матери має знакомих мужчин і єї душа не звернена лише до тої, що хлїб дає, що в неї суть мрії „романтичні“, що може она має навіть якісь любовні зносини за єї плечима і що помимо звісної обіцянки остати ся і берегти далї хоровиту даму, покине єї якого небудь гарного дня і піде так, як прийшла…

Так, так, се лиш такі здогади могли змінити настрій єго душі, менї ще до недавна так щиро прихильної! Панї Марко мусїла єму щось сказати про Орядина і про мене, а може сказала і все, що знала від мене про мене і про него? Звідки брались би в него думки про „заручини“? Він бачив прецїнь, яке житє ми ведемо. Що менї дїяти? Звиняти ся перед ним?

Ба! з якої причини? Тому, що в мене, як насьміхав ся Орядин, „тонке, вражливе сумлїнє мов павутина“, і я не зношу на собі найменьшої тїни? Впрочім чи я крепачка, щоби звиняла ся зі свого поступованя? Ах нї, коли вже раз так про мене думає, коли став холодним, ранить мене, так нехай! Я підійму голову ще висше, чим лїпше трафить він в серце. Він помиляє ся. Я вмію горе зносити!

Він ішов через зїльник просто до нас до веранди вільним ходом і поздоровив нас уже здалека. Ступаючи сходами в гору, глянув на нас втомленими очима і один однїсенький погляд на єго лице переконав мене, що в єго душі зайшло „якесь сонце“.

„Добрий вечір!“ сказав і знявши капелюх з голови, кинув єго таким рухом від себе, мов би був фізично дуже втомленим.

„Добрий вечір, Івасю!“ відказала панї Марко втїшно, „а де ти так барив ся? Ходив ще може до кого прощати ся?“

„Нї,“ відповів він. „Відпровадив лиш Оксану до дому, а опісля зайшов ще в міский город на прохід. Мене болить голова…“ Сказавши се притягнув близько до матери крісло і сїв напротив мене.

„І тебе болить голова?“

„Чи болить ще кого окрім мене?“ спита він.

„Таже Наталку…“

„Так? може з зворушеня?“ Він перехилив ся до мене і по єго тонких устах заграла лиш для мене замітна злослива усьмішка.

„У мене з зворушеня, пане доктор“, відповіла я спокійно, хоч на днї душі так і скипіло щось відпорне на єго іронїю. „Але з чого болить она у вас?“ Я говорила півголосом і не дивила ся єму в очи.

„О, в мене не дивота“, відповів з уданою веселостию. „В мене, як Нїмцї кажуть, Reisefieber!“

„Менї так прикро, Івасечку, що ти їдеш нічним, а не аж ранїшним поїздом“, вмішала ся панї Марко. „Се виглядає так, як би я тебе виганяла!“

Він усьміхнув ся гірким усьміхом, відгортаючи повільним рухом волосє з чола.

„Нї, мамо, ви не виганяєте мене.“

„Так що-ж жене тебе від мене?

„Мене… жаль за… морем.“ А відтак додав: „Ви-ж знаєте, мамо, що я мушу покинути вас!“

„Знаю, знаю, мій сину, однак сим разом ранить менї твій від'їзд серце більше, як звичайно.“

„Се болить мене. Однак майте терпеливість. Мине ще якийсь час і я прибуду до вас на завсїгди. Мушу конче побачити ще Індию, а опісля, як доля схоче, заживемо в двійцї“.

„Як доля схоче!“ відповіла она гірко.

„І чому би не хотїла? Впрочім“, додав напів жартовливо, напів глумливо, „менї вже найкрайнїйша пора вертати назад до свого „ремесла“. Тут у вас я знїжнїв як жінка, змяк; ще якийсь час і ріжна неміч вчіпила би ся мене, заким би я се й замітив.“

„А там на мори чуєте ся сильнїйші, пане доктор?“ спитала я зтиха.

„О там! Там широко і просторо, там смерть так близько коло чоловіка, що він забуває все проче. Сили і думки єго заняті, можуть гуляти до схочу. Тут менї тїсно, а по части я майже непотрібний.“

„Іване, ти говориші таке при менї?“ обізвала ся з жалем стара дама. — „Чи я в тебе вже нїчо не значу?“

„Простїть, мамо! Ви значите у мене дуже богато, однак я належу поки-що там“…

„Але серцем тут; неправда-ж, мій сину?

„Тут, мамо, тут“ відповів. І похиляючись притиснув єї руку до своїх уст.

„Надїю ся, що як поверну, то не буду таким нудним, як на пр. нинї. Там полишу всю свою неміч, свої хиби, всї свої аристократичні примхи і стану знов вашим сином, та буду лїкарем і Хорватом, як мій батько. Ви будете з мене вдоволені, мамо!“

„Я була з тебе все вдоволена, Івасечку; навіть тодї, коли ти був ще малим хлопчиною“…

„Спасибі вам за се, матїнко. Возьму з собою ті слова, і буду берегти їх як памятку в своїм серцю. Милїйшої споминки не буде в мене“....

Отсї слова, висказані спокійним, однак майже здавленим голосом, стиснули мене немов клїщами за серце, і я з якогось наглого жалю мало що в голос не зойкнула. Піднявшись із свого місця я перейшла хутко попри него в другу комнату, не глянувши на него нї одним поглядом.

Він не дивив ся і на мене. Ох, я се відчула. Я відчула се всїма нервами, і уста мої затяли ся гордо, а серце пукало з жалю. Га! нехай пукне! Чим скорше, тим лїпше!

О пів до третьої в ночи мав від'їхати.

По вечері сидїв ще довго в комнатї панї Марко і обоє говорили дуже богато.

Не знаю, о чім говорили они, бо я мала своє занятє, і не мала охоти оставатись при них. Впрочім у мене на душі було так, що я була би пішла і на конець сьвіта від людий, а не шукала їх, особливо-ж тих, що ранили менї серце. Справдї, він завдав менї такого болю, бо став саме перед від'їздом иньшим. При розлуцї повинні і вороги помиряти ся а не… товариші. Правда, я лиш товаришка, а він (як говорила раз Оксана) чоловік з гарним независимим становиском і з значним маєтком. Однак по що говорив так часто, що „що я люблю, люблю вже на віки?“ По що говорив тодї менї сї слова? Тепер став таким неприступним, гордим, мов би хотїв мене привести в послїдній хвилї до пересьвідченя, що я в єго очах дїйсно не що иньше, лиш товаришка єго матери, і що тим єсьм і для него. Але се ще не все, т. є. я сама не вірю в отсе. Він надто осьвічений, щоби поступав так, і я відчуваю інстинктовно, що всему причина Орядин. „Орядин — твій товариш, держись єго!“ говорить видимо цїла єго істота…. а той „товариш“ — аж сьмішно! — який уже сердечний; здає ся, взяв би, коли би міг, під ноги! Пролетїв коло мене, повний іронїї, їдкости, глуму, повний потайного сьміху, а однакож — не без чувства!

Задля того, задля того безумного горячого, несправедливого чувства, задля всїх тих єго поривів, примх, люблю єго…

Люблю? Ах нї, тепер не знаю вже, чи люблю. Він менї майже обрид. Майже нараз остогид…

Я сидїла в неосьвіченім сальонї, притикаючім до комнати, в котрій находили ся бесїдуючі, при широко отворенім вікнї, що виходило в город, вихилена в низ — і думала. З низу піднимав ся запах цвитучих астер, а в воздусї віщувало щось виразно осїнь. Від часу до часу віяв легесенький вітрець, і тодї відзивала ся десь недалеко на альтанї еольска арфа. Єї тон здавав ся менї ледво замітним, гармонїйним, однак дуже жалісним зойком. Не знаю, чому я собі уявила, що се звучне зітханє шукає чогось, якоїсь пристани, або якого серця, з котрим могло би зілляти ся в одну пісню…

Оно блукало по цїлім городї, вітер носив єго на своїх крилах — здавало ся, всюди, бо всюди відзивало ся оно. Між деревами і кущами, що зарисовувались темно від стежок, висипаних білим піском, і блукало довго, а врештї добило ся до мети. Моє серце, наповнене смутком, переняло ся єго жалем і приняло єго в себе… Чи я вмію терпіти? Чи в мене вже з натури наклін до того? Чи се ознака великої душевної немочи, що душа моя хилить ся так до смутку, мов той цьвіт лелїї до долу?

Не знаю…

Сперши голову в долонї, я прислухувала ся голосови Марка, що доносив ся до мене неясно. „Що я люблю, люблю вже на віки“ прокинулось в менї нараз живо, і глубокий жаль стиснув моє серце, як перше. За кілька годин від'їде він і хто знає, чи побачимо ся ще в житю. Наші дороги розходять ся так далеко, а обставини нашого житя такі ріжні!

Що він має поборювати, а що я? Єго доля спочиває на сильних підвалинах і він кермує нею після волї, а я кинена у вир житя, мов човен на бистре море, не маю найменьшої опори…

Прислухуючись єго голосови, відчувала я, як в менї щось филювало. Я була огірчена, прибита якоюсь тугою-жалем і чула ся обидженою. До того домішало ся чувство зависти, якого я не зазнавала доси. Я знала: саме тепер обнимав він свою матїр, цїлував знову єї руки (чинив се так нїжно), просив знову, щоби пильнувала свого здоровля, уникала всего, що могло би причинити ся до роздразненя єї нервів і єї наскрізь хорого серця. І я знала докладно, як она єму на се все відповість. Се бачила я вже нераз на власні очи. Нїколи не бачила я таких гарних відносин між мачохою а пасербом, як тут!

Тепер дякувала єму за всї гарні хвилї, що пережила при нїм за цїлий час єго побуту; дякувала за те, що журив ся нею, і що відвідав єї… Що не забував єї і був вдячним за єї любов. Обіцювала все, чого жадав: пильнувати ся і жити для него, бо чує ся „самотним на сьвітї.“

З голосу здавав ся менї таким розжалобленим, перенятим якимсь таким глубоким жалем і сумом, що мене се сильно вразило. Таким не бував він доси: він уникав навіть так званих мягких хвиль, щоби не виявити, кілько теплого і щирого чувства крило ся в єго груди. Мов би встидав ся того… А тепер? Що єму було? Чому приходило ся єму так тяжко покидати матїр і рідну сторону, коли говорив ще недавно, що там єму мило?

Відтак настала хвиля прощаня. Панї Марко плакала. „Не побачу тебе знов Бог зна як довго, а може й нїколи!“ хлипала з плачем.

Я була сильно зворушена. Я знала, що небавом стану і я перед ним. І дїйсно, майже в тій самій хвилї спитав він придавленим голосом: „Де она?“

Мене проймило морозом, в серци защеміло щось, задрожало і щось гордого, відпорного прокинулось в нїм та додало менї сили. Заразом відчувала я, як менї відступила вся кров з лиця. Не ожидаючи поклику від него або від панї Марко, отворила я двері їх комнати, що були лиш прихилені, і увійшовши до них, станула недалеко порога.

„Панї Марко обняла була єго і в тій поставі застала я їх. Побачивши мене, освободив ся так хутко з рук матери, мов би єго зловили на лихім учинку, або мов би соромив ся, що єго побачив хто „мягким“. Звернувшись до мене, простяг щиро обі руки, однак лиш на хвилину. В слїдуючій хвилинї вже опустив їх.

„Прощаючись з матерю, питав я і про вас“, сказав вимушеним холодним голосом, поправляючи, як менї видїлось, дуже дрожачою рукою окуляри. „Хотїв і вам за все, чим уприємнили ви менї мій побит, хоть може і несьвідомо, подякувати. Гарних прожитих тут хвиль не забуду так скоро: а думками буду нераз — пробувати тут. Що-до вашої обіцянки, не покидати моєї матери, то не хочу напирати на вас, щоб ви повторили менї єї.“ А звертаючись до матери сказав: „Панна Верковичівна (звичайно, коли був в добрім настрою, говорив „Наталїя“) обіцяла менї, мамо, не опускати вас нїколи, хиба тодї, коли-б ви самі віддалили єї від себе. Однак я думаю“…

„Сего я нїколи не вчиню!“ відповіла стара дама жалісно, і зближившись до мене, обняла мене так само щиро, як перед хвилею єго, і поцїлувала.

„Я не віддалю єї нїколи від себе, хиба тодї, коли єї зажадає хтось такий, що не бажав би собі вже жадної розлуки з нею. Чи добре, так, Наталко?“

Я усьміхнула ся гірко: „Добре, панї Марко!“

„Видиш, Івасечку, що я вгадала,“ сказала і усміхнула ся якось дивно, „а тепер іду приладити тобі звістні папери.“ І відійшла.

„Що оно добре, переконаний і я“, обізвав ся він перший. „Однак я не такий певний, як моя мати, що ви останете ся при нїй довго. В житю людскім лучає ся стілько неожиданого, наглого, що лучше не числити на нїчо певне. Те, що ми звикли вважати незмінним або лише нашим, виховзує ся нам нераз так несподївано з рук, що ледви можна се зрозуміти. Тому — тому, прощаючись з вами, бажаю вам вже тепер як найбільше щастя, бажаю вам „сонця“; будьте переконані, що щиро бажаю!“ І простяг у-друге руку до мене.

Я стояла перед ним, холодна, нїма, мов готова до бою, і не рушила ся, коли він подав руку.

„Се гарно, пане доктор, що ви бажаєте товаришцї стілько щастя і сонця,“ обізвалась я, усьміхаючись нервово. „Особливо сонця жадна моя душа; бо саме єго не мала я нїколи надто в своїм житю, і мабуть не буду й пізнїйше мати. Що-до гарних хвиль, то й я не забуду їх нїколи. А повтаряти обіцянку, що не покину вашої матери, не маю причини. Ви і так не повірили би менї цїлком, а я не привикла накидувати ся чим небудь, хоть би се було лиш успокоюючим запевненєм, а тепер не вчиню сего вже зовсїм.“

Він спалахнув і мав уже на устах якісь острі слова, однак погамував ся і спитав:

„Що дало вам причину думати, що я не повірю вам цїлком?“

„Ви самі дали менї нагоду, прийти на ту думку,“ відповіла я, „але ви помиляєтесь, пане доктор. І компанїонка вміє бути вірною, а за дізнані добродїйства, за щире прихильне серце — вдячною; тим більше така, що чує ся самітною і погорджуваною. Але попри те вміє она бути вірною і собі, і оцїнюючи других, уміє цїнити і себе. Бували хвилї, в котрих ви обходили ся зі мною як з чоловіком рівним вам душею і думками, обходили ся як із своїм товаришем. Се були для мене соняшні хвилї, і за них дякую вам з щирого серця. Они — я се відчуваю — будуть сияти довго, довго в моїй душі. Надїю ся, що се не оскорбить вас, пане доктор. Впрочім — ми розстаємо ся і так.“

Я підійшла до него, щоби подати єму руку. Він стояв спертий о стіл, а блїдий як смерть.

„Бувайте здорові! Я бажаю вам так само щастя і сонця на будуче, як ви менї“…

„Сонця, сонця“… промовив він глухим голосом і усьміхнув ся якось чудно. При тім впялив свої великі, в тій хвилї незвичайно зворушені очи в мене, мов би хотїв мій вид задержати на віки в своїй памяти. „Ви кажете: сонця… оно заходить від нинї для мене!“

Я глянула на него широко отвертими очима.

„Заходить?“

„Так, для мене. Для другого оно сходить.“

Я не розуміла єго.

„Жаль менї, пане доктор, коли би се було правдою“, сказала я півголосом — і я говорила щиру правду.

Невимовний жаль обгорнув мою душу, щоб не виявити того перед ним, я спустила погляд в низ і подала з холодним поклоном руку.

„Ще раз… бувайте здорові!“

Він склонив ся так само холодно, формально, але не сказав анї слова. Здавало ся, всяке прощальне слово так і застрягло єму в горлї. Рука єго була холодна мов лїд, і обняла мою праву мов клїщами.

Я пішла, не обглядаючись, як та сонна, і не знаю, чи менї се приснило ся, чи було дїйсностию, а то, що вслїд за мною прозвенїло на силу висказане, але майже на просьбу подобаюче, раз менї жартом (?) кинене ним слово: „Цьвіт лотосу…“

В три години пізнїйше від'їхав.

Важкі незабутні три години в моїм житю.

Мене мучив глухий жаль за ним, а єго блїде, від болю змінене лице стояло неустанно передо мною. Чому переслїдувала мене думка, що він був лиш на вид холодним і повздержливим супроти мене? Що в серцю беріг щось иньше, тепле, гарне, і що терпів від чогось, від якоїсь гордости, або з якихсь Бог знає яких причин.

Підчас тих трьох годин не лягав анї на хвилинку відпочивати. Я-ж лежала без сну і чула, як ходив, неначе міряв неустанно свою комнату. Над чим думав? О пів до третьої над'їхав фіякер. В менї затовкло ся серце і я здержала віддих, щоби чути кождий крок і рух єго. Ходив скорше, збирав річи, подавав їх слузї і все тихо, щоб не збудити нїкого в домі, а може й мене, бо попри мою комнату мусїли переходити в сїни. Вкінци чула я, як вийшов, як зачинив за собою двері, обкрутив ключ два рази в дверях, і винявши поклав єго на одну з шаф, що стояли в передній комнатї. Переходячи попри мої двері, задержав ся на хвилину мов приневолений невидимою силою, щоб за те опісля віддалити ся двічи скоршим кроком. На сходах веранди, по котрих сходив цїлком звільна, дзуркнула єго шабля, а трохи згодом чула я гуркіт повозу, що єго відвозив. Коли-ж і гуркіт замовк, чути було тілько глухий одностайний шум дерев в саду…

Крізь шум той розлягав ся від часу до часу зойк еольскої арфи.

Я не ворухалась.

Заривши пальцї в волосє, лежала з болїсно зморщеним чолом, без слїз. Він не оставив менї права, проливати їх за ним…

X

Майже чотири місяцї минули з часу від'їзду доктора Марка, і ми зажили знов давним ладом і колишнїм тихим, одностайним житєм. Від него прийшов за той час лиш один раз лист з Цари, в котрім писав, що хорував трохи, що відпливає незадовго до Іспанїї, і що має дуже много занятя. Се занятє, писав, дуже єму пожадане, бо на него налягає від часу до часу якась пригноблююча „туга за домом“ і туга за тихими, чистотою і любовю озареними вечерами на батьківщинї, а праця розвіває сумні тужливі думки і не допускає єго тонути в жалю. Поки що здоровить всїх сердечно і т. д.

Панї Марко стала від єго від'їзду дразливійшою і попадає часто в якийсь сумний настрій. Каже, що єї мучить деякими хвилями передчутє, що не побачить єго вже більше. Посьвячую бідній нервовій жінцї більше часу, нїж коли перед тим, посьвячую ся їй цїлковито. Читаю їй годинами в голос, товаришу їй майже неустанно. В кухни пересиджую більше, як треба, щоби страва для неї була цїлком після єї смаку і все так, як она любить. Через все те остає ся менї дуже мало часу, а коли найдуть ся вкінци свобідні хвилини, то сама не знаю, до чого брати ся вперед. Чи читати, чи писати, чи веселитись, як каже она инодї, коли догляне яку психічну втому на моїм лици. Я стараю ся, щоб она не добачувала єї нїколи. Она-ж прецїнь єго мати, а через те для мене так само дорога, як і для него.

Від часу до часу відвідувала нас Оксана і випрошувала мене у панї Марко на „музику“. Тодї проживала я свої найсвобіднїйші хвилї — і мої думки летїли невпинно далеко на полудне.

По єго від'їздї сьвіт для мене немов опустїв. В серцю загнїздила ся глубока, пригнетаюча, немов безконечна туга, котру викоренити старалась я всїми силами. Я не хотїла про него думати, не хотїла, щоби чувства мої звертали ся до него, мов той соняшник за сонцем, однак на дармо. Перед моєю уявою спиняла ся трохи не що години єго істота, з тих гарних соняшних днїв, в котрих бував для мене добрим, щирим, бував чимсь більше, як „добрим знакомим“. Ставав живо єго образ з бистрими, за мною неустанно слїдячими очима, прислухуючий ся з усьміхом моїм оповіданям з рідних сторін…

Я любила єго, бо-ж се не могло щось иньше бути, що я відчувала для него. Се була очивидно любов, але не така, як колись для Орядина, лише якась спокійна, глубока. Єго гарний, лагідний характер яснїв тепер ще красше передо мною, а єго майже хороблива любов до чесноти і чистоти полишила на мене такий вплив, що єго не зітре мабуть нїчо.

Всї єго розмови, погляди, всї засади єго що-до житя і моралї розбирала я з тою самою точностю, як і ті колись у Орядина, і я мусїла все наново пересьвідчувати ся, що він чоловік наскрізь інтелїґентний, і чесний, наскрізь аристократ в чувствах і справдїшний чоловіколюбець, що як раз про Орядина не могла я з певностию сказати.

Я купила собі пораяні менї ним ріжні наукові твори і читала їх, вглубляючись у них цїлою істотою. Менї здавало ся, що тим стане ся менї єго істота ще більше зрозумілою. Він любував ся в стародавній лїтературі і я перечитувала совістно все, що було менї приступним. Бюст Софокля, котрий уставив власноручно в моїй комнатї, став ся для мене чимсь немов сьвятим. Любив з нової гарної лїтератури деяких польских писателїв, на котрих я доси не звертала більшої уваги, тому що походили з лона нациї, котрої я не любила. Своєю інтелїґенциєю засоромив мої неприязні, майже односторонні почуваня, навчив мене цїнити та бути і супроти ворогів обєктивною і справедливою. Через него порозуміла я справдешний аристократизм душі, той аристократизм, про котрого розписувавсь так загадочно, а заразом так сильно і пориваючо новочасний фільозоф Ніцше. Навчила ся ясного сьвітогляду, котрий показував менї неодну доси майже зовсїм неясну, незамітну для мене річ в новім сьвітлї. Однак попри все те скріпило єго єство також мою сильно пригноблену душу і самосьвідомість, потрясло наново моєю гордостию, і за се я найвдячнїйша єму. Згадка на се послїдне єго дїло прошибає душу мою болем, однак я задоволена.

Довгий, довгий час мучилась і упивалась я ріжними спогадами про єго істоту, а врештї і прийшла до ось-якого висновку. Се було глупо, слабосильно, плекати нїжні чувства для чоловіка, котрий, як переконалась я, в послїдній хвилї відопхнув мене з гордостию від себе. З якої причини, не можу ясно розібрати, відчуваю лиш, що Орядин мусить бути тою причиною. Впрочім мене се обиджає. Орядин гідний бути і єго товаришем, і він не потребував за те знакомство, о котрім навіть не знаю, що він думає, відпихати мене від себе. Чинив він се — що правда — хвилями досить загадочним поведенєм, більше з жалем, більше з примусу, неначе-б не хотїв і тїнею станути в чім на завадї, або задержатись там, де міг би бути злишним; однак для мене сего доволї, щоби не накидати ся єму і своєю особою. Коли мої знакомства єму немилі, то тим більше немила і я, що стою сама посеред широкого сьвіта, без становиска, без маєтку, „компанїонка.“

Орядин лютує на мене, завдає менї з якоїсь пімсти болю, однак він не відвернув би ся від мене в такім випадку. Тому прощай, Марко! Наші натури за однакові, щоби могли з'єднати ся, за однаково горді, вражливі, за однаково замкнені в собі, щоби могли завсїгди порозуміти ся. Не побачимо ся може і так більше в житю і я не пригадаю ся тобі жадною споминкою, жадним словечком — хиба мріями! Так, мріями, коли-б они мали ту силу дати ся тобі відчути. А може відчуєш їх тихими зористими ночами на мори?…

Я-ж займу ся наукою і працею, щоби житє моє набрало змислу і принади, а для других хоть перелетної вартости і щоб додержати тобі даного слова, що дістанеш колись в руки мої твори.

З Орядином — чи зірву коли знакомство? О нї, він остав ся про те все якоюсь памяткою, сьвятостию, якимсь промінєм моєї понурої однобарвної минувшини, котрого я не забуду нїколи. Крім того він син мого споневіряного народу, в котрого будучність я вірю, котрий стане своїми здібностями на чолї того народу і не здопче єго довіря. Він — я се знаю — не дасть менї нїколи причини жалувати моєї щирої прихильности до него, колишньої любови, а теперішної приязни. Коли-б менї прийшло бороти ся задля єго палкої непостійної вдачі і далї, то буду бороти ся. Я люблю борбу: она пригадує менї житє і істнованє власних сил. Впрочім чи не приписана она менї вже долею з дитиньства? Чи не говорила і моя дорога бабуня, що я родила ся до терпіня?

Орядин назвав мене „царівною“.

Гарна, прегарна назва; лиш чи гідна я єї, чи була достойна єї хоть в одній хвилї свого мізерного житя?

У тамтого я „цьвіт лотосу.“

Коли нагадую собі се слово, проймає мене якесь щасливе сподїванє, прегарне, а заразом успокоююче передчутє.

Я усьміхаю ся сумовитим усьміхом. Житє само покаже, що я з того всего…

(Пізнїйше).

Недавно відвідала нас Оксана.

Між иньшим заохочувала іти з нею на якісь відчити, що мали небавом відбути ся. Два відчити були призначені „для жінок“. В однім мало говорити ся про далекосяглість рівноуправненя і еманципациї жінок, а в другім про національну економію. Перший мав читати якийсь лїтерат, другий — Орядин.

Я обіцяла ся піти з нею.

Так провела я чотири інтересні вечери.

Відчит лїтерата був поступового духа, сильного, прегарного змісту і читаний в одушевляючім тонї; мав однак за слухачів переважно мужчин. Я нарікала безпощадно на байдужність жінок, а моя товаришка сьміяла ся.

„Що хочете?“ успокоювала она мене іронїчно, „автор розправи вже жонатий; надїймо ся, що завтрішний відчит буде мати більше слухачок. О скілько знаю, пан Орядин ще свобідний.“

І справдї! На відчит Орядина прибуло богато молодих пань і дївчат, а десь не десь виднїла ся і старша женщина з поважним лицем і строгим поглядом. Він появив ся аж тодї, коли саля була цїлковито заповнена, і був дуже спокійний, чи може лиш здавав ся спокійним.

Коли почав читати, уступила менї вся кров з лиця. Єго голос робив фізичне вражінє на мене, і я силувала ся опанувати якесь внутрішне зворушенє, тим більше що оно сердило мене. Свій відчит випередив оправданєм, длячого тема єго відчиту суха. Однак він не мав на цїли, уряджувати забавний вечер, лише мав щирий замір говорити о зовсїм поважній справі для своїх слухательок, котрих поважне число єму імпонує. При тім висказав надїю, що страховище, яке піднимає ся завсїгди за спиною жіноцтва, себ то та „вічна жіночість“, стратить з часом свою міць і жінка перестане бути тим „затертим письмом“, яким є тепер і т. д. — Опісля читав розправу, елєґантско-коротку. Говорив про основні понятя національної економії, цїль і значінє сеї науки, зійшов на розвій капіталу, а врештї і на розвій нинїшного социялїзму. Тим і закінчив відчит. Він читав добре і праця єго була ядерна і ясна, однак менї здавало ся, що писана в надто повздержнім тонї. Коли скінчив читати, а оплески сипали ся безконечно, промайнув єго погляд перелетно по менї. Він замітив мене вже з початку, бо Оксана постарала ся о протекцийні крісла. Коли наші погляди стрінули ся, я відчула, як в моїх очах затлїло щось, однак я відвернула їх від него. При єго поглядах обгортало мене те саме погане чувство, що тодї при сьміху на виставі образів. Чому зневажав мене якимись байдужими, перелетними поглядами? Ми-ж стояли собі про те все духово близько! Відмовивши єму, стати єго жінкою, не хотїла я завдати єму тим болю. Ще меньше мала я на цїли, корити єго як небудь. Я не могла стати ся саме тодї єго подругою, — він мабуть і не відчував, як мене та єго погорда чи пімста обиджала; бо инакше як могло би щось подібне задовільняти єго?… Я відчувала, що в наших неясних відносинах щось уриває ся, що я (не як думала ще недавно цїлком противно) була готова зірвати з ним знакомство на віки — а як не те, то хоч не подати нїколи перша руку до поєднаня!

Коли зійшов по відчитї в салю, щоби прислухувати ся ще якомусь викладови, поздоровив мимоходом мене з обиджаючим виглядом на лици. Я подякувала з уданим байдужим супокоєм.

Він усїв недалеко мене коло якоїсь старшої, дуже елєґантско убраної дами з дочкою і завів живу розмову. Раз був і засьміяв ся і я відчула якусь ненависть до того сьміху. Неустанно думала я собі: Що-ж він мене обходить? Марко не такий. Марко за чесний до такого поведеня. — А зараз потім инакше думала: Саме таким подобає ся він менї, саме тепер! — А опісля знов: Марко відвернув ся від мене…

Неописана гордість піднимала ся в менї, піднимала ся і силувала ся всї прочі голоси в моїм нутрі заглушити. Здавало ся, підтримувала сама одна силу всеї істоти моєї і не допускала піддавати ся нї жалю нї болю.

Підчас повороту заговорила Оксана:

„Відчит пана Орядина заносив надто консерватизмом… Чи ви сего не замітили?“

„Справдї так.“

„Чому-ж то так? Він має бути дуже талановитий і осьвічений, а я не можу такі прикмети споїти з понятями консерватизму. Не вже-ж він о свою кариєру трівожить ся?“

„Такий він не є, Оксано.“

„Так? Чи ви того певні?“

„Цїлком певна!“

„А я нї! Я пережила неодно диво“.

„Менї здає ся, що саме задля свого таланту не має причини трівожити ся о кариєру.“

„Ег! ви берете річ з цїлком иньшого боку. Я так не думала. Він працює в адвоката Мілєра, а той, мабуть знаєте, перший адвокат тут і чоловік з великим маєтком і впливом. Орядин — як я чула — один з єго найулюбленїйшних конціпієнтів і тїшить ся у сего свого принципала, хотяй він Русин а той Поляк, великим довірєм. Се все було би гарно, однак Мілєр, як всї то аж надто добре знають, консерватист на цїлу губу і приневолює своїх молодих помічників вирікати ся або що найменьше мовчати про свої переконаня і протеґує (єго протекция сильна!) лиш тих, що держать ся старого закона у всїм. Се у него полїтика, він хоче дістати ся за всяку цїну до ради державної — і єму треба „доброї слави“, щоби правительство єго підпирало. Я не хочу казати, що пан Орядин належить також до катеґориї тих, що добрий гріш ставлять висше своїх пересьвідчень, — він видає ся менї за інтелїґентним, за характерним до того, — однак на єго відчитї була жінка єго принципала з дочкою, і я, знаючи дивацтво старого Мілєра, майже переконана, що Орядин — писав свій відчит з увагою і на родину свого принципала“.

„Я повтаряю вам ще раз, Оксано, що він такий не є!“ закинула я.

„А я кажу вам ще раз, що я пережила не одно диво. Борба о істнованє впливає деморалїзуючо. Впрочім маємо тілько доказів о силї впливу обставин і на найздібнїйших, своїм переконаням найвірнїйших, найзавзятїйших мужів, що я вже тепер в нїчо не вірю! Впрочім, скажіть, душенько, чому говорив, зійшовши на розвій социялїзму, майже з іронїєю? Нї, на мою думку, був сей відчит alles Lebens und aller Wärme bar!“

„Ну, він може й не вірить в то, що читав, т. є. не вірить в социялїзм або може не вірив, що єго праця справдї зацїкавила нагромаджених слухательок. Подеколи — він химерний.“

„Ег! що химерний! Скажіть лучше: нудний. Ах, Наталко, коли-б ви знали, як менї обридли такі люди, котрі в нїчо не вірять, все знають, все за собою мають, котрі в одній хвилї зо всїм готові! Они видають ся менї мов та вода, що з самого стояня перемінює ся статочно в багно і тратить свій характер. Такі люди не суть найсильнїйші яко індівідуальности, Наталко.“

„Перед трьома роками — обізвалась я — казав менї: „Моє полудне тепер.“

„Що-ж він хотїв сказати сими загадочними словами?“ спитала она глумливо.

„Се, Оксано, що діпняв всего!“

„В дїлах? В інтелїґенциї? В змаганю до висоти?“

„Може і в тім; я не знаю, а може — в чувстві і думцї…“

„А тепер хоче, як та стояча вода, перемінити ся в багно?“

„Оксано, не говоріть так про него!“

Она розсьміяла ся і кликнула: „Ух, яка-ж лїнь, правдива руска!“

„Ви не знаєте“, обізвалась я в єго оборонї, „який він житєм утомлений!“

„То нехай умирає! Чи чує ся гідним знищеня?“

„Може він лиш став такий отяжілий,“ відповіла я на-пів іронїчно, на-пів задумчиво.

„Ах ви! у вас є завсїгди щось ідеалїзуюче на устах, однак я думаю щось иньше. Він вступає в той вік, в котрім і ум любить супокій. В тім віку попускає ся трохи в одушевленю для інтересів загальних, а замісць них кладе ся більше ваги на інтереси особисті.“

„Він не з тих, Оксано!“

„Ви чудні, Наталко; впрочім чи він має щось таке за собою, що було би запорукою і за єго характер?“

„Він сам є менї запорукою. Горе нашого народу єму не байдуже. То богата натура, котра вірить і в иньші вимоги житя, як…“

„В ідеальні?“ докінчила молода жінка саркастично.

„Ви глумитесь!“ відповіла я дражливо, (я хотїла помимо своїх особистих почувань до него бути в осудї єго характеру і здібностий цїлком обєктивною), „але він чоловік такий, що округ него можуть і душі других кристалїзувати ся!“

Она звернула свої великі темні очи допитливо на мене.

„Ви говорите цїлком так, Наталко, як би ваша душа „кристалїзувала ся“ також округ него… Прошу вас… чи він ваш „Бог“?

Я спаленїла сильно і мої уста здрігнули ся гордо.

„Оксано!“

Она подала менї руку: „Nichts für ungut!“ сказала приязно усьміхаючись. „Я забула, що вашим „Богом“ то лїтература!“

„Справдї так!“

„Се мертвий Бог! Але прошу вас, коли будете писати вашу повість, то опишіть там мужчин з тими прикметами, які тепер у них перемагають. Се було би дуже інтересно, довідати ся, як душі деяких других істот, котрі н. пр. мріють про „висшого чоловіка“, суть непорочні мов голуби, суть переповнені „незаспокоєною жадобою за чистотою“, одним словом суть нїжні, ідеальні сотворіня, — отже в який спосіб душі таких других істот кристалїзують ся округ мужчин з прикметами, які нинї у них перемагають!“

Я сьміяла ся. „Я се напишу, Оксано, напишу.“

„Коли не помиляю ся, то ви хочете писати з нашої верстви.“

„Так.“

„Тим лїпше. Тут знаходять ся знамениті ексемпляри!“

„Може.“

„Чому „може“? Пригадайте собі з ласки своєї вечерок професорів у паньства С. і не забудьте характеристичних прикмет єго, як: множество фляшок пива, богато їди, богато циґарового диму, груба ненависть до всего, що „не своє“, і полїтика. Проміж то зігріті сонливі лиця жінок і так звана нїмецка „Gemüthlichkeit“.

Я мовчала.

„Окрім того не забувайте і своїх тодїшних приватних чувств, про котрі говорили ви менї самі по тім вечерку! А тепер, добра ніч вам, Наталко! Завтра відвідаю Madame Stäel (так звала она деколи паню Марко).

Чи она не противорічить собі? думала я. Раз каже, що лише той має вартість, що сконсумував таку а таку силу книжок, а другий раз у неї лише етичний елємент є такий, що робить з чоловіка „висшого чоловіка“. Коли чоловік є лиш „рівний як лїнїя“, „простокутний“, тодї подобає як раз на соняшний промінь, котрий озолочує все, на що лиш упаде…

Марко єї ідеал. Марко безблудний, характерний, всюди і у всїм „Марко“! Нї, се чисте диво, що она не згадувала менї нинї знов про него! Она завзяла ся на мене пригадувати менї єго раз по раз, а тимчасом я тону у всякій працї, щоб про нїкого не думати, не піддавати ся жадному впливови і бути духом свобідною, мов орел під ясним небом.

Чому сумнїває ся о щирости Орядина, знаючи єго лиш з виду? Я майже погорджую ним, бо зобидив мою гордість, однак вірю про те все в щирість єго патріотичних чувств, в єго співчутє для людского терпіня, в єго пишні здібности, в якусь вроджену інтелїґенцию в него і в те, що він вийде на славу свому народови. Ах, він гордий, і та гордість не допустить єго нїколи до якого небудь упадку. Она песимістка, нудить сьвітом і мірить все мірилом субєктивізму.

Вернувши до дому застала я на своїм столї лист.

Се були осьвідчини о мою руку і походили від одного вдівця, що бачив мене в житю разів два і не говорив зо мною більше як десять слів. Він був батьком пятьох дїтий, посїдав „дім“ і був „ц. к. урядником“.

Лист дрожав у моїй руцї підчас читаня. Опісля зімняла я єго в пилку і шпурнула далеко від себе, при чім лихий усьміх заграв на моїх устах.

Нїколи не був би женив ся у-друге, як би не був побачив мене!

О, яка-ж іронїя долї!

Якесь чувство ненависти і обриди обгорнуло мене нараз супроти всїх мужчин, і нїколи не відчувала я так виразно, як в сїй хвилї, які байдужі менї всї мужчини. Всї! Се слово говорила я собі майже з поспіхом, щоби в то почутє не вмішало ся якесь иньше понятє. Коли-б они знали, о скілько занимає ся ними жінка, що пізнала раз високі ідеї і полюбила їх, соромились би своєї зарозумілости…

Усївши при столї я сперла голову в долонї і задумала ся.

Якась мізерна порожнеча обняла мене, і я відчула, що моє положенє в житю дуже глупе і без змислу. Якже-ж відносили ся до мене люди — от хоть би і знакомі „моєї“ верстви? Інтелїґенциєю переросла я їх геть-геть далеко, і до них вертати назад духом було менї не можливо; а одним замахом станути їм поруч мене — було їм неможливо. І тому що они (їх була більшість) не могли станути на моїй степенї, мусїла я до них знижати ся, иньшими словами: мої обставини змушували мене підлягати їм. Далїй і я не була „жінка“ якого там небудь мужчини і не представляла тому жадної „вартости“. А що найважнїйше — я не мала жадного маєтку.

Скілько спин гнулось би передо мною, коли-б я мала маєток!

Гроші мають вартість.

Нехай працюю над собою невтомимо до послїдного віддиху, перед тим не зігне ся нїяка спина; впрочім — я й не отвирала-б уст на те, щоби передо мною згинали ся спини. З якоїсь незломимої гордости не вчинила-б я сего…

Нараз обернулась я поза себе і глянула на зімняте письмо.

Чи підняти менї єго? Може би показати єго Оксанї? Придав би ся добре до розвеселеня єї, а она й так каже, що не може сьміяти ся веселим сьміхом! Однак де-ж я єго бачила, сего урядника? де, де, де? Ага, я знала вже, де! Там, на тім вечерку професорів. Я ледви що вважала тодї на него, приглядаючись всему, і силуючись надармо угадати „щастє“ тих людий. Чоловіки балакали і пили, доки їх лиця не приняли аж боввануватого вигляду; бавили ся двозначними дотепами, зиркаючи на своїх жінок і сусїдок. Жінки били їх по плечах, усьміхали ся на сї дотепи з зрозумінєм, і грозили пальцями. Декотрі з них усьміхали ся на силу і трохи не спали з утоми і нудьги.

А я думала раз по раз: „Се має бути щастє, се має бути щастє! І чого знаходжу ся я тут?“

Коли я вертала до дому, і холодний нічний воздух охолодив моє чоло, то й зникла та оловяність, що була обгорнула мене в товаристві. А коли увійшла у свою тиху, простору комнату, а на бюрку привитало мене сьвітло, коло котрого книжки мої немов усьміхали ся до мене, я відзискала давний настрій. Зітхнувши з цїлої груди, дякувала Богу, що я не одна з тих „щасливих“ і не одна з тих „замужних“, котрі, що правда, тїшили ся з сеї причини у своїх знакомих більшим поважанєм…

Так, отже на тім вечерку бачила я сего чоловіка, що подавав менї нагоду сповняти „обовязки жінки“. Менї прийшло на думку, чи не хотїла може котра з моїх знакомих вчинити „добре дїло“ і звести нас до купи. При тій думцї покрило ся моє лице краскою і в нутрі моїм скипіло. Дїйсно, ся думка не була без підстави. Менї здавало ся, немов я чула виразно слова: „Она бідна дївчина без матери і батька, без маєтку, буде Богу дякувати, що найде підпору, бо який там конець у таких ґувернанток? А він зробить щастє, коли єї дістане. Єго дїти занедбані, без догляду, будуть мати умний провід. Він спокійний добрий чоловік, а она — без претенсий.“

Без претенсий!…

Цїла гордість моєї вражливої аристократичної душі скипіла.

На моїх устах грав через хвилину глумливий усьміх, а опісля глянула я знов на зімняте письмо; однак підняти єго не підняла…

Тої ночи читала і писала я ген аж поза північ. Від часу до часу виринав в моїй душі образ Марка, пригадували ся єго слова, сердечним голосом вимовлені до мене: „Що я люблю, люблю вже на віки!“ Однак опираючись сильно найменьшим споминам про него, відчувала я в душі лиш те, що мене з єго причини болїло; заслонювала ся єго холодним поведенєм з послїдних днїв мов талїсманом супроти него самого, а властиво супроти любови до него. Гордість моя, годована тим, міцнїла, змагала ся, лляла чародїйну силу в душу. Так, сеї ночи працювала я з таким одушевленєм, як вже давно нї, а лягши на спочинок, уснула здоровим сном.

Рано привитало мене золоте промінє сонця, немов бажало настроїти мене на цїлий день соняшно. Встаючи живо, повтаряла я (немов замісць молитви) одно горде реченє з твору Нїцшого: „Also sprach Zarathustra“, котре Бог знає чому саме в тій хвилї навинуло ся менї на думку: „Was von Weibsart ist, was von Knechtsart stammt, und sonderlich der Pöbelmischmasch — das will nur Herr werden alles Menschenschicksals — o Eckel! Diese Herren überwindet mir, Ihr höheren Menschen, die sind des Übermenschen grösste Gefahr…“

XI

Час минав безповоротно і в моїм житю не змінювало ся нїчо. З моєї батьківщини і від свояків діставала я вістий небогато; впрочім я й не тужила за вістками від них. Що-до моїх відносин до панї Марко, то й они майже не змінили ся. Она мене все однаково любить, а хоть і впадає частїйше в недугу, стає ся через те що раз дразливійшою, то я зношу від неї все терпеливо, переконавши ся, що она одна менї справдешна щира дорадниця, підпора в житю, на котрої грудях могла би я виявити отверто всякий біль, і котра, по смерти моєї дорогої незабутної бабунї, опікує ся мною правдиво по материньски. А відтак она-ж єго мати!

Одного разу, коли пролежала більше як тиждень хора, а я, заходячись коло неї, не спала ночами і аж змарнїла, сказала до мене стискаючи менї руку з слезами в очах: „Я не знаю, Наталко, чи зможу я ще коли небудь віддячити ся вам повно за вашу сердечність і любов, як я сего бажала би і як ви на се заслужили! Але може віддячить ся він вам за мене. Він вдячний і вірний, ох, вірний як єго незабутний батько. Він знає, які ви для мене!“

Я відвернула ся від неї, щоб не дивити ся в єї добрі очи. По перше я не могла дивити ся в єї лице, коли говорила про него, а по друге в мене не була совість цїлком чиста. Чи я була дїйсно добра для неї задля єї особи, чи радше тому, що она єго мати? Правда, я не думаю вже стілько про него як давнїйше. Горджу ся тим, що чувство любови не перемогло мене і я лише в найтихійших і найсамотнїйших хвилях згадую єго. А все-ж таки чи не уронила би хоч одної гіркої слези, коли-б не знала єго зовсїм, а мусїла зносити прикрости від хоровитої дами лиш тому, що дістаю плату і презенти? Хто знає, хто знає!… Але нї, я обманюю себе сама; я-ж єго не люблю, я майже забула єго цїлком, я занимаю ся майже самим Орядином! Лиш коли настане сильний вітер, а дерева в саду зашумлять грізно, пригадають нїби шум моря, тодї стає єго постать мов причарована ясно-виразно перед моєю душею і уста єго вимовляють сердечним спокійним голосом: „Що я люблю, люблю вже на віки“, — тодї думаю про него. Але се лучає ся рідко і я опираю ся тому. Звертаю ся до Орядина, котрий мене дражнить своїм поведенєм і котрого не можу забути, чи радше сказати, не хочу забути! Бо й чому менї єго забувати? Я-ж — ха-ха-ха! — єго царівна!…

Панї Марко каже, що я змінила ся, стала холодна, замкнена в собі і ще тихійша. Се може й правда. Я майже уникаю людий. Я люблю їх, я і знаходжу ся радо між ними, лише не люблю оставати ся між ними довго, і слухати того, що они вивчили ся колись і від когось на память. Я віддала ся тепер цїлком писаню одної довшої повісти, котра становить „мою кров і нерви“. Она — я се відчуваю — буде пронизана всїм сьвітлом мого єства. В ню увійде все сонце моєї душі, вся здавлена веселість моєї істоти, вся будучність єї. Хочу поринати у працї тій, купати ся в нїй і пити з неї, мов з тої золотої чаші, щастє та цїлковите задоволенє. Так, в нїй хочу розцвисти ся, мов та рожа…

(Знов пізнїйше).

Одного разу спитала мене панї Марко:

„Як би ви жили, Наталко, коли би я вмерла?“

Се питанє вразило мене немило і я глянула неспокійно на неї. Она підупадала чим раз більше на силах, лежала нераз цїлими днями на софі, і хоть запевняла мене, що се в неї лише така втома, то все-ж таки я гризла ся сильно і звертала всю свою увагу на неї.

„Ну якже-ж? Чого-ж дивите ся на мене, замісць відповісти менї?“ нїби жартувала.

„Не думаю нїколи над чимсь подібним, дорога панї!“ відповіла я на вид спокійно. „Не знаю, чому вам приходить щось подібне на думку!“

„Але коли я хочу знати, як би ви опісля зажили? Чи вам тяжко о відповідь на се? Скажіть, дорога дитино, чи ви вернули би знов до свояків?“

Я закрила мимоволї лице руками: „О Боже милий! я не знаю, я нїчого, нїчого не знаю!“ сказала півголосом.

„А я рада би ваші думки знати! Чи вам тут справдї мило і любо у мене?“

„О, дорога панї!“ Більше не могла я сказати. Приневолена якимсь наглим жалем ухопила я єї схудїлу руку і поцїлувала єї. Она притиснула мене мовчки до себе і я чула, що она була так само розжалоблена як я.

„Отже вам любо і мило у мене,“ говорила далї, вкладаючи на силу спокій у свій голос. „Се мене успокоює. Менї здавало ся все, що ви вернули би прямісько до свояків“.

„Я старалась би всїми силами жити в такий самий спосіб, як тут. Чого би вертала назад туди? Для мене нема там вже більше місця!“

„Спасибіг тобі за се, дитино! Але знаєш… знаєш, що менї нераз здає ся?“

„Що?“

„Що ти покинеш все, всї твої вироблені засади, всю твою улюблену працю, і… і підеш якого небудь гарного дня тою звичайною широко-утовченою дорогою буденьщини.“

Я дивила ся на ню довгим, повним, ожидаючим поглядом.

„І що-ж?“ спитала я.

„І стратиш те, що я і иньші полюбили в тебе, і що мене поєднало знов в послїдних роках з людьми і житєм.“

„Щож се таке у мене?“

„Се те, чого буденні люди не мають. Чисте, невижичене, вроджене сьвітло душевне, що позолочує все, на що лиш упаде.“

„О, дорога панї!“

„Так, Наталонько! Мене переслїдує думка, що коли останете ся самі самісенькі в житю, то се житє, грубе, жорстоке, переробить вас; вплине на вас може так, що у вас прокине ся пригноблювана натура і ви зажиєте цїлком иньшим житєм! Се не було би щось неприродне, Наталко; нї, ви молоді і гарні, ах, ви пишні як ексотична квітка, і самотність не видасть ся вам завсїгди такою як тепер… Однак я вмерла би з жалю за вами у-друге і на тамтім сьвітї!“

„Чому думаєте ви так про мене, панї Марко?“ спитала я з щирим смутним докором. „Чи ви не пізнали ся на менї ще доволї?“

„Знаю, знаю“, відповіла она поспішно; „однак я спостерігла, що ви у своїх нестережених і найсамотнїйших хвилях такі неспокійні, а властиво так якось настроєні, мов би були наскрізь незадоволені, або чули ся у мене нещасливі! Що з вами? скажіть отверто!“

Я усьміхнула ся сумно.

„У вас я нещаслива, дорога панї? Нї, у вас відчула я і побачила щастє. Се в мене щось иньше. Я чую ся нераз такою самітною, опущеною!“

„Ох, отже так оно й є, як я собі думала!“ перебила она мене майже болїсно…

„Справдї чую ся самітною, але не так як ви може думаєте, лише цїлком инакше. Послїдними часами загнїздила ся в моїй голові думка, що я справдї не маю т. зв. „змислу для дїйсности“, як мене переконували раз о тім в житю ще давнїйше. Що стою з всїм тим, чим душа моя переповнена, сама! Бо чи-ж се здорово заєдно думати, що не одно могло би инакше бути, красше і достойнїйше? Сего я не думаю про своє власне житє, лише про житє загалу. Думки других людий такі задоволені, кружать від якого небудь часу вже завсїгди лиш в однім означенім крузї, взявши собі за цїль житя виключно особисті інтереси; а мої летять дальше, бажають Бог знає чого, ожидають чогось, передчувають щось, а опісля плачуть. Се те в мене, дорога панї, що я чую ся самотна. А що до „нещасливости“ то будте спокійні. В моїм житю так мало „подїй“, що… що я не можу чути ся „нещасливою“. І при тих словах я розсьміяла ся тихим сьміхом.

Она поглянула на мене і я відчула, що мій сьміх не вдоволяв єї.

„Чи хочете тим сказати, що ви не замужні?“ спитала.

„Так; але чи лиш подружє має ту силу ущасливляти чоловіка? Менї здає ся, що се залежить цїлком від єго успособленя, від єго склонностий, від поглядів на житє…“

„Чи ви говорили іронїчно про подїї свого житя?“ спитала знов.

„Так, і нї. В моїм житю мало подїй, а однакож скілько відчула я, скілько передумала! Але все те не має жадної вартости супроти того, що я невіддана!“

„Тепер ви колючі, Наталко!“

„Може, панї Марко. Моя істория се не то, що я пережила, лише то, що я передумала головою і серцем. Але небавом вступлю у вік такий, в котрім дївчат називають уже „старими“. Тодї стану зовсїм неінтересна для нїкого; тодї скінчить ся моя істория.“

„Ви уявляєте собі щось непотрібне і гризете ся опісля.“

„Нї, я не грижу ся, я навіть сьмію ся з того; але я пересьвідчена, що й тут сьмію ся лиш я сама. Впрочім я не можу собі уявити, як то можна бути старим.“ А по якійсь хвилинї сказала: „Панї Марко, я нїколи не стану старою панною…“

„Ви думаєте вийти замуж?“ спитала мене майже з переляком…

„Чи думаю над тим?“ повторила я згорда. „Нї, панї Марко, я не думаю цїлком над тим! Я не знаю, але нераз менї так чудно-чудно, так мов би я справдї родила ся лиш на те, щоби терпіти, або щоби пробувати до послїдного віддиху свою силу в борбі.“ Опісля говорила я мимоволї понуро: „Я навчена з дитиньства не ожидати щастя, хоч маю то переконанє, що як раз я здібна відчути те, що називає ся щастєм. Силую ся зрікати ся краси житя, ясних барв мов та черниця. Учу ся привикати до того, що в моїм житю не засияє сонце цїлим богатством свого сьвітла. Від смерти бабунї була я полишена собі сама і остану ся нею і дальше. Впрочім се не болить мене; бо чи то соромно стояти о власних силах? А що-до слів, що не остану ся „старою панною“, то я хотїла ними те сказати, що хоч і остану ся незамужною, не остану ся проте сьмішною особою, т. є. не прилучу ся до тих, що любують ся в дивоглядних строях і котиках або псах.“

„Але-ж бо ви не можете знати, чи ви останетесь дїйсно незамужною, Наталко“, закинула она якось нетерпеливо.

„Сего я дїйсно не можу певно знати і менї се навіть байдуже, панї Марко“, додала я з якоюсь наглою, майже палкою гордовитостию, „я дуже горда в тій справі. Я могла би вмерти з жалю, коли-б мене той, котрого би я любила, покинув, але нїколи, нїколи в сьвітї не здержувала би єго при собі, коли-б хотїв мене покинути. Лучше вмирати, нїж корити ся, нїж просити милостинї!… Ах, ті милостинї!“ Она поглянула на мене з переляком, а я говорила з горячими очима дальше. „Так, ті ненавистні милостинї. Они затроїли менї душу і я ненавиджу їх! їх і все, що пригадує хоч здалека ту погань!“

Она усьміхнула ся, як менї видїло ся, з примусом, і обізвала ся лагідно: „Я годжу ся з вами, Наталочко; се дїйсно погань. Але о скілько я вас знаю, то менї здає ся, що вам не грозить подібна небезпечність. Ви належите до тих, що їх не покидає ся. Я навіть переконана, що ви вийдете замуж і навіть так, як заслугуєте.“

Я не відповіла нїчого, і лиш здвигнула плечима, а тимчасом по моїх устах пролетїв гіркий, ледво замітний усьміх. Перед моєю душею промайнув Марко а з ним — Орядин. Вже як і болїло мене поведенє Марка, але все-ж не так як Орядина. Над ним думала, застановляла ся я так часто послїдними часами (мабуть тому, що бачила єго частїйше), що Марко майже щезав з моєї памяти, а в сїй хвилї прокинув ся у мене супроти Орядина якийсь аж шалений жаль.

„Так, Наталко, так!“ говорила далї стара дама; „ви не потребуєте присягати ся, що останете ся незамужною.“

„Я не бажаю нїчого так, як того, щоб могла працювати після своєї вподоби — ви-ж знаєте, дорога панї, — щоб могла писати, і щоб оно здало ся на що. Тодї була би я також щасливою!“

„А подружє, моя дитино, чи оно у вас не має вартости?“ спитала мов би невдоволена моїми словами.

„Я не маю нїчого проти подружя, хоч оно не є в основі нїчим гарним, анї величним, особливо тодї, коли люди своїм характером до него не спосібні. Але правда і те“, додала я, мов по легкій задумі, „що оно й гарне, коли люди не споганюють єго…“

„Правда, правда, Наталко!“ обізвала ся стара дама живо. „Між нїким не можуть бути такі красні відносини, як між чоловіком і жінкою. Се вам кажу з досьвіду, бо я пережила неодно. Дївчина любить матїр і батька надо все; однак чому опускає їх радо, коли прийде ся іти хоч би й на конець сьвіта за товаришем, що єго серце вибрало? Бо она знає, що він заступить їй родичів і все те, з чим зросла ся душею. О Наталочко!“ додала з сумною сердечностию, „коли має ся за мужа доброго і нїжного чоловіка, а чоловік той заразом товариш нашої душі, тодї не можна від долї жадати більшого скарбу. Нї, нехай говорять і фільозофують собі мужчини і женщини як хочуть, але так як чоловікови не заступить нїчо любови жінки, так і жінцї любови чоловіка, вірте менї! Була би велика шкода, коли-б ви не могли віддати ся або не хотїли!“

Я сидїла мовчки з очима зверненими кудись в далечину. Не звертаючи голови до неї, спитала я протяжно: „Може, але чому приходить вам се на думку?“

„Вас яко людини було би шкода.“

„Так“, докінчила я майже з поспіхом. „Кожда людина повинна свою силу і красу схіснувати; не мати надармо серця в грудях — не так?“

Она потакнула мовчки головою: „Хто не жиє в двійку, той не жиє нїколи правдивим житєм,“ сказала.

Я не відповіла зараз, аж пізнїйше спитала:

„Коли жиє ся правдивим житєм, панї Марко?“ І не вижидаючи відповіди, говорила дальше: „Чи тодї, коли богато терпить ся? Чи коли богато відчуває ся? Чи може тодї, коли жиє ся невгамовано після своїх лихих і добрих склонностий? Бо-ж серце годить ся так тяжко, ох, так тяжко з розумом, дорога панї!“

Она притакнула знов мовчки, як перше, головою і зітхнула. Я підняла голову до неї. Наші погляди стрінули ся. Она дивила ся на мене великими, вогкими, смутними очима, а заразом так, мов би єї думки помимо всеї бесїди пробували десь далеко-далеко…

„Наталко, ви вірна натура, правда?“ спитала нараз.

Я видивила ся на неї здивовано: „Чому, панї Марко?“

„Відповіджте менї на моє питанє!“

„Вірна, однак…“

„Ах, нїчо „однак“. Я не хочу нїчого більше знати!“ І з тими словами вийшла. Зчудована, перенята дивним чутєм, осталась я на місци і заслонила лице руками.

І знов пересунув ся попри мою душу Марко а за ним Орядин…

(В рік по від'їздї Марка.)

Так, на тім мусить щось бути правдивого, на тім, що Орядин казав, що в мене нема змислу для дїйсности. Я тужу за богато. За чим? ба! хиба се можна розібрати? Се слабість чувства, вроджена недуга, що відзиває ся і більшає з віком. „Туга за красою“ казав він і сьміяв ся. Ах, він ще й тепер сьміє ся, але він не знає, що відгомін єго сьміху будить в моїй душі.

Я найщасливійша, коли пишу, коли потону цїлою душею в иньшім сьвітї. Се богатий, барвний сьвіт, повний гармонїї, повний якоїсь несказаної нїжности, або здержаної радости, бутної благородної утїхи. Так жию я мов би двояким житєм. Там на час, а на час тут.

Нераз, звичайно по ріжнородній утомляючій працї, чую ся щасливою. Але се не триває довго. Одно тяжке зітхненє панї Марко, одно притисненє єї руки до серця, розвіє то почутє вдоволеня чи там „щасливости“, і я немов прокину ся з солодкого сну. „Она слаба!“ прошибне мене блискавкою думка, мов острий ніж і я немов вяну. На мою душу мов спадає заслона з чорної крепи і закриває всю ясність, що в нїй пробиває ся.

Она хора і підупадає з дня на день на силах, але вмовляє в мене і в себе, що се перейде. Дай Боже, але чого-ж так змарнїла і пожовкла? А мене чому просто гонить за якимись „розривками, на котрі має право лиш молодїж“? Перше сего не бувало в неї нїколи, а тепер немов хоче нагородити менї всї нею заподїяні і найдрібнїйші прикрости. Бідна! не знає, яке прикре почутє викликує тим у менї; але роблю єї волю, щоб їй справити приємність, а собі щоб не придбати на будучність грижі совісти. Єї воля, єї дорога воля нехай буде моя воля!…

З усїх знакомих наших відвідує нас найчастїйше Оксана. Єї намовляє панї Марко витягати мене на „сьвіт Божий“. Часом удає ся їй се, але частїйше остає ся у нас. Она пробуває радо у нас, каже, що дух нашого дому впливає на ню успокоюючо і настроює єї поважно-велично.

„Скоро лиш увійду до вас“, говорить менї, „у ваші високі тихі комнати, пристроєні в отсї старосьвітскі меблї, де високі фотелї стоять немов на сторожі пануючого тут давного доброго тону, обнимає мене зараз почутє спокою і певности. А до того поважна стать панї Марко, одягнена в чорний шовк, котрого шелест дуже люблю, і ви з вашим безшелестним, нїби плавким ходом, мелянхолїйно похиленою головкою і задуманими очима, то не знаю, чи я та сама, що перше, і майже сумнїваю ся, чи на сьвітї між людьми панує лож і неправда; противно думаю, що сама краса, любов і мир! Так тут у вас!“

А я усьміхаю ся і стискаю їй щиро руку. І я єї люблю. З всїма єї дрібними хибами, з єї тонкою ненавистию до всего, що грубе, без чувства і що — немузикальне.

Про мої колишнї відносини до Орядина знає вже і занимає ся нами обоїма з великим інтересом. Коли говорю про него, то просто пє з моїх уст слова, а очима дивить ся так, мов би і ними слухала, щоб не опустити жадного мого слівця, або не втратити на хвилину виразу мого лиця. Менї аж нераз чудно, що она тим так занимає ся. Я-ж не роблю з того, що інтересую ся ним, якоїсь дуже важної подїї, — ох, зовсїм нї! Думаю про него тому, бо скучно, бо хочу жити якимсь теплим житєм, думаю, як би з пімсти, що Марко згордїв і в остатній хвилї пробив моє серце як ножем…

Коли бачимо ся з Орядином в театрі, на концертах або иньших публичних місцях, тодї зачаюємо ся на себе посполу. Зелєктризовані, майже перелякані в хвилї стрічі, відчуваємо майже в тій самій хвилї потребу завдати одно другому біль. Я узброюю ся у всю гордість, яку маю до розпорядимости, щоб дати єму відчути, що я о любов і співчутє не благаю; він же хоче менї доказати, що не робить собі з мене нїчого, що потїшив ся уже давно по моїй втратї.

Єго невідмінний спокій виводить мене з рівноваги, а раз занепокоєна трачу звичайний настрій. Силую ся не думати над ним і — думаю про него майже неустанно.

До чого у него сей уданий, аж в зарозумілість переходячий спокій? питаю себе. Чи він соромить ся любови, як якого лиха? Чи він мовчить з упрямости? Коли би між нами мало прийти до якого поєднаня, то я не вчинила би нїколи першого кроку. Колись думала я инакше, але тепер переконую ся о неможливости такого вчинку. В менї щось уперте — аристократичне, що має надо мною неограничену власть, і я корю ся тій власти. В цїлости мої почутя до него якісь дивні. В деяких хвилях пересьвідчена я, що могла би й не занимати ся ним, коли-б постановила собі то твердо. Але з якої причини постановляти собі таке?

Одного разу чула я щось з єго приватного житя, що кидало дуже погане сьвітло на єго совість і звичаї. Сего не надїяла ся я нїколи від него і оно дало менї нагоду заглянути в єго душу і спосіб думаня. Тим всїм гризла ся я аж до фізичної утоми, однак не могла єго брати в оборону супроти голосів, що єго ганили. З другої сторони я тїшила ся єго ростом і відчувала якесь вдоволенє. Чи не була се по части і моя заслуга, що він покинув свій плян загребувати ся десь на селї і жити „лиш для себе“? А так коли стане независимим, то повстане (як говорив менї ще перший раз) проти того, що єму видасть ся найтяжшим лихом нашого народа, і буде боронити прав єго. Правда, зовсїм безінтересно не поступала я собі тодї. Я не могла в ті часи стати єго жінкою, але коли-б я була перемогла себе і дала слово? Так поступає собі неодна, особливо ті, що жиють в зависимих обставинах, але я не хотїла йти тою дорогою, она видала ся менї негідною мене і єго. А тепер, коли він справдї йде в гору, ворогує на мене, що я не хотїла єму подати руки до буденного щастя. Чи щаслива я може? І що-ж, коли-б ми були й побрали ся? Були би певно тяжко працювали, були би певно отупіли потрохи, збайдужнїли, — а так нема в моїм житю лиш жадного „закінченя“, і „істориї“. Я й бою ся якого там „закінченя“; менї здає ся, що коли-б оно настало, зачинились би менї двері до всїх сфер думаня на завсїгди; нї, у мене неприхильна натура до того.

Тодї, коли я єго любила цїлим жаром першої любови, була би може й полагодила якось свої відносини, а тепер от що виросло з непорозуміня і фалшивої честилюбивости! Нї, де вже раз любов панує, нема місця для думок; а де думки беруть верх, блїдне она нечайно і завмирає.

Перший раз ми не думали богато над своїми істотами.

І я усьміхнула ся згадавши ті часи. Ах, та любов! скілько то терпіло ся, скілько пролило ся гірких слїз, передумало ся мрій, а однак щастя і краси тих хвиль не відчувала я тодї, а тепер відчуваю лиш мелянхолїю всякої скінчености…

XII

Отсе, що я нинї з кровавою розпукою пишу, правда.

Недуга панї Марко змогла ся так дуже, що передвиджую вже ясно єї убійчі наслїдки. Для неї нема вже виходу. Ходжу мов строєна, мов той туман і дивлю ся довгими-довгими хвилями бездушно вперед себе. А она бідна… ох, я не можу на неї дивити ся! — Боре ся всїми силами, щоби перемогти свого ворога, остати ся ще при житю; ще хоч так довго, щоб єго побачити, бодай раз, поблагословити послїдний раз! Він знає, що она хора і обіцяв, коли-б се єму вдало ся, прибути на кілька днїв.

Она від чотирьох недїль не покидає постелї цїлком, а страви ледви дотикає ся.

Я не розбираю ясно, що зо мною, і не думаю над своєю будучностию. Знаю лише то одно, що трачу свою останну підпору, заступницю матери моєї і що підо мною провалює ся ґрунт.

Менї судило ся тиняти ся від стріхи до стріхи, переживати ріжні упокореня, сї гидкі чувства, негідні чоловіка, котрі ненавидїла я з дитиньства, поборювала всїми силами надармо…

Се немов би справджував ся якийсь проклін, що всї, котрих я люблю, опускають мене.

Збудивши ся сеї ночи, кинула ся я до єї постелї, а она виглядала так як ті, що вибирають ся вже на тамтой сьвіт. Лежала мов мертва, біла, ледви дихала. Мене проняв холод і я мимоволї подумала: „Тепер наступила ся хвиля“. Опісля схиливши ся над нею, доторкнула ся я нїжно єї чола. По недовгім часї отворила она очи і дивила ся через хвилю майже бездушно вперед себе.

„Ви спали, панї Марко?“ питала я з уданим супокоєм, хоч серце стискало ся в менї з несказаного жалю.

„Спала. Чому ти мене збудила?“

„Хотїла подати лїкарство…“

„Я дуже ослабла, Наталко.“

„Тепер стане вам лекше; возьміть ще сих кроплїв, то не буду вас більше будити.“

„Але чому я так дуже ослабла?“ спитала і звернула на мене свої великі, запавші очи.

„Недуга втомила вас, дорога панї, але вже завтра стане вам лекше.“

„Ой лекше!“ прошептала ледви чутно; а опісля, по малій хвилинї, взяла з трудом мою руку і притиснула єї до уст. „Ти добра“, сказала і замовкла. Здавало ся, що якесь зворушенє душить єї…

„І менї жаль, що нїхто не знає, що ти така… Ой, сирото ти моя, сирото бідна!“

Она говорила з напругою тихим голосом, а я плакала тихо, закусивши зуби.

„Сьвітло єси ти, однак не фальшиве, вижичене — нї, правдиве! Наталко, приклич менї завтра сьвященика… я вірю в Бога. Ти чуєш?“

„Чую, дорога панї.“

„Я вірю в Бога…“

По малій хвилинї мовчаня зітхнула тяжко і прошептала. „А єго нема; нема і нема… і вже єго не побачу. Наталко?“

„Чую, дорога панї.“

„Він писав, що приїде?“

„Писав; і він приїде! Може завтра, може позавтра.“

Она зітхнула знов тяжко, і не випускаючи моєї руки із своєї, здавало ся, знов засипляла, однак не заснула. Говорила ще хвилями. Я слухала, не перебиваючи єї. Раз сказала цїлком шепотом: „Ти хотїв, щоб я мовчала, і я мовчала. Она нїчого не знає.“

Она говорила очивидно до сина о якійсь тайнї… Я відчула, що не повинна була слухати тих слів, бо хто-ж то був та „она“?

Однак она не говорила більше. Раз немов прокинула ся, сказала по нїмецки цитат з сьвятого письма, котрий любила дуже: „Und darum wenn ich nicht allmächtig bin im Fleische, allmächtig aber dem Geiste nach, kann ich das Fleisch überwinden, und darum bin ich der Sohn Gottes nicht dem Fleische, sondern dem Geiste nach.“ Опісля замовкла. Здавало ся, говорила єго механїчно.

Я спитала цїлком нїжно, чи в неї що не болить:

„Gott ist keine Illusion“ відповіла менї на се і не говорила більше сеї ночи.

Я сидїла край постелї з заслоненим лицем у понурій задумі над хорою, над ним і над тим, що оно так склало ся. Що він скаже? Се буде для него страшний удар, він мав лиш єї, думав вернути ся з часом і жити з нею, а тимчасом ледви рік минув, а она відійде від него на завсїгди. Ох, коли-б лиш чим скорше прибув, щоб застав єї ще живу! Лїкарі казали, що коли вода підійде до серця, она умре. Я писала єму, щоби приїзджав як найскорше (він приїхав на дуже короткий час до Полї), а він відповів телєґрафічно, що прибуде. Она жде — коби лише діждала ся єго!

Чому мусїла умирати, чому як раз она і ще так вчасно! Чому мусїла мене доля з нею злучити, щоб по недовгім часї розлучити так немилосерно, щоб я остала ся знов сиротою? Що пічну я? що? що? питалась я раз по раз себе і усьміхала ся майже в тій самій хвилї гірким усьміхом у відповідь. Іти назад туди між тих, що годували мене ненавистию, чи шукати другої панї, що хлїб давала би; запродати волю свою за кілька нужденних золотих, бо такої другої не найду більше! А де жити до часу нової служби, під якою стріхою, під чиєю опікою? А моя праця, мої цїли, мрії мої… що з ними? Я зітхнула важко і перед моєю душею появила ся бабуня.

„Бог тебе не опустить, Він милосерний, добрий, а ти прецїнь сирота!“ — пригадали ся менї єї, раз до мене висказані потїшаючі слова. Справдї я сирота і тому… менї прийшла охота розсьміяти ся шаленим сьміхом, однак я перемогла себе і змовчала. Хора обернула ся неспокійно на другу сторону і застогнала жалісно. Опісля уснула.

„Gott ist keine Illusion!“ казала она і на якій підставі? Але правда, в неї були свої думки, і она вірила в Бога, хоч не ходила нїколи до церкви. Від часу, як поховала свого мужа, перестала бувати в Божих домах, але не говорила нїколи, чому.

„А коли-б Бог і був іллюзиєю“, плутало ся менї щось довго в голові, то она єсть, як сказав раз один славний чутливий мужчина „послїдною великою іллюзиєю людскости…“

Чи се не злочиньство розбивати ту іллюзию? Чи людскість без сеї іллюзиї буде лїпша?

Коли я в дві години пізнїйше уснула, приснив ся менї Христос.

Стояв одягнений в довгу тоґу, руки зложив на грудях і ждав.

Велично, жарко сходило сонце і єго промінє сипало ся на него мов плавне золото. Єго лице, лагідно смутне було звернене на захід. Звідси долїтав, немов від зближаючих ся филь народу, ріжнородний гамір, зойки, сьміх — переражаючий сьміх. Він немов знав, що отсе все мусїло наступити, бо не дивував ся анї трохи і по нїм було видко терпеливість і готовість довго ждати.

Переходячи попри него, я склонила ся.

„Чому кланяєш ся менї?“ спитав спокійно. „Чи не чуєш? Там на заходї сьміх. Сьміють ся з Вітця мого і з мене. Але они мусять сьміяти ся, бо настав час сьміху і знесиля. Настав час, де їх житє мучить і викликує безнадїйність. Я вижидаю відзиву сьвіжої і чистої сили, а ти чого шукаєш?“

Я хотїла щось відповісти, не знаю напевно що, але не могла найти відповідного слова, щоб виявити свою думку. Він немов відгадав ту думку, бо сказав: „Справедливости? любови? Пожди, нехай сьміх сей утихне і сонце у-друге зійде....“

Померла.

Чотири днї пізнїйше і майже о тій самій порі, а в три години потім прибув він. Слабий, з утоми ледви держав ся на ногах — їхав майже без перерви, щоб застати єї при житю — і спізнив ся. Не знаю, чи описувати нїму, але глубоко потрясаючу сцену, коли прибув і довідав ся, що єї вже нема. На мої слова — він стрітив мене першу в комнатї — що єї муки вже скінчили ся, — глянув на мене не своїми очима і поблїд як смерть. Опісля пішов до неї і просив не впускати до него нїкого, хотїв з нею остати ся сам, і остав ся аж до ясної днини, доки не прийшли прикликані жінки убирати і спорядити покійницю, і не появили ся знакомі та деякі далекі кревні, з котрими небіжка не жила. Тодї я увійшла до него і застала єго, як лежав коло мертвої з головою на єї грудях і як — не міг плакати. Кажуть, що се сьмішно, коли мужчина піддає ся розпуцї і що слези до лиця лише женщинї. Може і сьмішно оно у тих, у кого слези без жалю в очах. Але коли у мужчини жаль справдїшний і глубокий, тодї плач єго, хоч би без слїз і не чутний, — страшний.

Я просила єго лагідно, щоби відійшов уже, щоби подумав і про себе, відпочав по тяжкій подорожи, котра позбавила єго вже доволї сил, щоби вчинив се хоч з уваги на се, що на него жде стілько орудок і задач і що дорогу покійницю треба відповідно похоронити, але він не слухав мене. „Оставте мене, ще хвильку, ще одну однїсеньку“ благав. „Я не бачив єї так довго, не бачив хоть би один момент живою, а незадовго заберуть єї звідси і все скінчить ся.“ І промовивши се на силу, повалив ся обезсилений як перше на єї груди.

В виду сеї тихої розпуки я майже не знала, що робити. Усївши мовчки поруч него коло мертвої, ждала я з отупінєм. Я розуміла єго жаль і менї видало ся дуже нерозумним, переривати праведний смуток єго якимись потїшаючими фразами; очивидно єго страшно болїло, що не міг бути сам при нїй хотьби і годину підчас цїлої єї короткої але тяжкої недуги, і не був при нїй в єї остатних хвилях…

Наконець удало ся менї наклонити єго до того, щоби вийшов. Ішов непевним кроком за мною до своєї комнати, котру я єму сама відчинила, а коли я хотїла вже назад вертати ся, взяв обі руки між свої долонї і дивив ся менї довго мовчки в лице.

„Як ви страшно змарнїли!“ сказав ледви чутно, і єго доси сухі очи стали вогкі. „Ви додержали слова!“

Я усьміхнула ся сумно, здвигнувши мовчки плечима, і відвернула від него погляд, котрий затемнив ся слїзми. Він се замітив.

„Одинокий товаришу мій!“ сказав і стиснув мою руку по мужески. „Відки брав ти силу, хто додавав тобі єї і хто додасть на будуче?“

Сї немногі слова, висказані з великою щиростию, слова, яких я не чула за цїлий важкий час від нїкого, зворушили мене так глубоко, що я, ослаблена і зденервована до крайности, не могла оперти ся сильному жалю і відвернувши лице від него, сперла чоло о двері і заплакала тихим нечутним плачем. Я чула ся такою опущеною, такою осиротїлою, що була би найрадше поклала ся з помершою разом в домовину, щоби заснути тим вічним тихим сном, котрий не має нї мрій нї обудженя і не знає горя житя.

„Ідїть ви спочати!“ просив він здавленим голосом; „вам треба більше відпочинку як менї. З вас стала лише тїнь і було би просто несовістно, коли-б я, а ще надто яко лїкар, глядїв спокійно, як ви напружаєте свої аж до крайности зужиті сили і дальше. Досить уже пожертвованя, ви дали нам більше, нїж ми мали право жадати від вас.“

Я хотїла єму перервати, але він не допустив мене до слова.

„Нї, нї, не кажіть анї слова!“ просив він. „Ваш вигляд сьвідчить менї аж надто добре, з яким пожертвованєм і з якою щиростию та любовю обходили ви мою матїр до послїдної хвилї єї житя. Будьте переконані, що моїм першим обовязком буде, віддячитись вам за все. А тепер ідїть, добра дитино! Наберіть троха сили, а менї скажіть, до чого маю брати ся найсамперед; я послухаю вас.“

„Я скажу аж пізнїйше“ відповіла я. „Ви занадто втомлені, щоби могли брати ся в сїй хвилї за яку небудь справу! Ляжте, в мене суть знакомі, є Оксана і єї добрий батько.“

Але він не слухав. Взяв мене за руку і відвів на силу до моєї комнати, вговорюючи в мене, що не є такий втомлений, як я думаю, або як може виглядає. Що ляже тодї, як я спічну доволї і зможу сама одна заступити єго дома; нехай єму повірю…

І я мусїла повірити єму — і він не лягав…

Блудила я мов мара по комнатах в довгій жалобній сукни, лякала ся сама свого блїдого схудїлого вигляду, а коли померша лежала хвилями сама, тягнуло мене на силу до неї і я кидала ся мовчки на єї холодну грудь і загребавши обличє тутже лежала нерухомо.

Таку вже Бог долю дав, що трачу всїх дорогих менї людий.

І я плакала тихим, гірким сьміхом…

Хвилями не хотїла я в то вірити, що она вже не жиє! Се-ж було неможливе, що єї вже не було і не буде нїколи, що уста єї не заговорять до мене, рука єї не погладить мого волося, і она не пригорне мене до себе нїколи, нїколи! — що від тепер не пожурить ся моєю долею нїхто на сьвітї…

Крок за кроком снувала ся за мною межи всїми чужими і „свояками“ єї улюблена собака, з сумними очима і в низ спущеною головою.

Я бояла ся тих „свояків“. Їх погляди супроводжали мене неустанно і, здавало ся, в-одно говорили: „Тепер ти можеш собі вже йти. Тепер вже ми тут, она не потребує тепер жадної товаришки.“ Дивили ся за всїм, що я брала до рук, куди що поставила, і куди ходила. Лиш він один добрий для мене. Говорить по щирому, мов з сестрою, радить ся у всїм і як менї видить ся, зачинив би їм всїм найрадше перед носом двері.

Коли закривали домовину, я не тямила ся з шаленої розпуки, скричала мов божевільна і зомлїла. Се простили они (свояки) менї, „компанїонцї“, (говорила менї Оксана). Однак що син помершої вхопив мене як раз тодї під руки і майже на руках винїс з комнати, не простили менї. Так само не простили менї сего, що й Орядин, котрий був при тій сценї (прийшов на похорон) хотїв менї також помогти і лише Марко не допустив єго. Отже були нараз „два лицарі“, як глумили ся. А вже просто загнївали ся, коли довідали ся про послїдну волю помершої. Їм не записала она нїчого. Все припало синови, а много річий велїла дати менї, між иньшим і срібла. Далї було єї бажанєм, щоб я мешкала доти в призначеній нею для мене комнатї (в тій самій, що мала доси) єї дому, доки або не схочу сама випровадити ся або єї син не виступить із служби маринарскої, не обійме сам заряду дому, або не продасть єго. За те мала я удержувати порядок в домі, займати ся єго винаємом і т. д. Они казили ся з лютости за таку „несправедливість“ і заявляли пізнїйше свої мисли зовсїм отверто перед Оксаною і другими менї і помершій прихильними знакомими, а особливо перед Оксаною, щоб она донесла те все менї і Маркови. Маркови певно листом, бо в два днї по похоронї від'їхав.

Тут (говорили) не ходить нїкому о тих кілька безвартістних річий; без них жили, славити Бога, стілько часу та будуть жити і далї. Але се все є лиш „дуже комічне“ і одним доказом більше, що з небіжкою годї було справдї жити. Впрочім хто схоче присягати ся, що померша жадала в послїдних хвилях свого житя паперу і олівця? Чи було кому вільно до неї входити? Впрочім в то нїхто вже не хоче входити, бо як то каже якась нїмецка пословиця: „Nichts ist so fein gesponnen, das nicht käme an das Licht der Sonne“, але на голову також не впав нїхто. Або тота „компанїонка“! Чого поводила ся она так, як би померша була єї мати або пара до неї! Адже мала якихсь свояків, і то, як знали з дуже певного жерела, навіть дуже поважних свояків (тїтчині знакомі, як переконалась я вже опісля, були добре поінформовані!) і она не мусїла тут сидїти! Нехай собі говорить що хто хоче, але для порядної, роботящої, незіпсованої дївчини знайде ся завсїгди дома занятє, іде лише о охоту до працї. В неї мусить взагалї бути славне серце! Ледви тиждень минув, а она вже й картку виставила в вікно, що винаймає комнати. Боже змилуй ся, така невдячність і грубість чутя! пхати зараз чужих в комнати сердечної небіжки? котрої дух ще там лїтає. А вже єї комната то чисте варятство. Жіноча, себто дївоча комната з чисто мужеским характером, Мати Божа! Над ліжком висить револьвер мов у якого полїцая. Фотоґрафії божевільних писателїв і якихсь мужицких поетів, а Божого образа то хоть і до вечера шукай! Одно однїське, що пригадувало щось подібне, то був малий образець, як Ісус Христос молить ся на Оливній горі. Образ сей — то була видерта картка з якоїсь ілюстрованої часописи і (о ганьба!) пришпилений чотирьома шпильками до килимка над єї постелю. Але то не було ще нїчо. В однім кутї тої єї комнати — саме коло якогось Макартівского букету, висїв також „образ“. Він представляв цїлком неодягнену женщину, обвиту лишень в якийсь серпанок, як она нїби летить лїсом, а в руках піднесених високо в гору держить якесь сьвітло. Голову звернула поза себе, щоби бачити, чи за нею хто не слїдить, а сама усьміхала ся приманюючим усьміхом, мов би й на тім нїхто не розумів ся.

Коли по похоронї треба було зійти ся з сином помершої задля обговореня якоїсь там справи, а умовлено, зійти ся в неї, то він, ходячи по комнатї, станув перед тим безсоромним образом. Она, компанїонка, помітивши се, сказала нїби рекомендуючи: „Блудне сьвітло.“

А він?

„Она подібна коло уст до вас“, сказав він.

„Се говорила панї Марко“, відповіла она (навіть не почервонївши) „і тому що она любила сей образ, я взяла собі єго самовільно.“

„Не дарували-б ви менї єго?“ спитав він. „Я любую ся в таких фантастичних творах…“

А она пристала на то, не вагаючись анї хвильки, мов би то випадало! При тім чинила ся така скромна! — Нехай він бере (говорила), она не має, розуміє ся, до образу нїякого виключного права, се було з єї сторони навіть нарушенєм єго прав і т. д., однак не відтягала від него руки, коли взяв єї та Бог знає за що поцїлував. А що она й тодї не зарумянила ся, се мало також своє значінє. Се лучалось їй очивидно не перший раз, хоч як приходила она до такої довірчивости? Він, звістно, мужчина як і кождий иньший, нинї тут, а завтра там, але она?

А коли всї розходили ся і він при прощаню дякував їй щирими словами, що она була для помершої мов донька, то она розплакала ся і не відповідала нїчого. То мало єму виявити єї превелике чувство! Ха-ха-ха! хто би в те увірив! Він балакав ще, що приїде на-рік і поставить помершій з єї (компанїонки) помочию красний нагробний памятник, що тепер не може сего вчинити, бо мусить як найскорше вертати, але оставляє дорогий гріб єї опіцї. А відтак попращав ся, хитрий, не надто тепло і пішов. Ночував нїби в готелю, від коли помершу похоронено і она нїби сама мешкала, але в вечер таки того самого дня (другого дня мав від'їзджати) був у неї ще раз…

Чи по образ?

Стара кухарка казала, що пан забув свою подорожну торбу у панни, котру она схоронила на єго просьбу в себе… Може! На кождий випадок визирала і з того якась тактика; впрочім кого має она обходити? Кого мають обходити такі самостійні незамужні жінки?…

Не знаю, чи сьміяти ся, коли нагадаю те все, так як Оксана, котра оповідала менї се на те, щоб розсьмішити мене, чи плакати, що стрічаю таке співчутє в жінках, котрі повинні моє смутне безвідрадне положенє розуміти? Справдї не знаю.

Що-до їх критичних оповідань, то в дечім сказали і правду, хоть єї инакше треба розуміти. Н. пр. що-до образу, що-до подяки, а навіть і що-до вечірної візити. Справдї, він відвідав мене. Прийшов забрати ще якісь потрібні папері, котрі находили ся у мене, і щоб, як сказав, стиснути менї у-послїдне по товариски руку.

„Дайте менї слово“, просив при тім, „що дасьте менї вскорі нагоду віддячитись вам хоть по части за всю вашу щирість і пожертвованє і що в прикрих хвилях звернете ся до мене.“ А я вагала ся подати єму на се руку. Нї, я не хотїла за те подяки, що робила просто з вдячности і привязаня для бідної помершої, котра стала ся для мене в найкритичнїйшій майже хвилї мого житя справдїшною спасителькою. При нїй пізнала я иньше житє, як дотеперішне, напятноване самолюбством і ненавистию; у неї найшла я пошанованє і любов і для неї не була я одною з тих, над котрими добрі люди мусять і без любови мати милосердє.

Він спостеріг моє ваганє і оно заболїло єго.

„Ви вагаєте ся?“ спитав. „Правда, ви маєте вже товаришів, і то близьких — і заким ваші слова дістались би до мене, то они прийдуть до вас кождої хвилї. Я очивидно спізнив ся із своїм проєктом, або мене вже за богато в кружку ваших вибраних. Жаль менї!“ І помимо всего горя, що тяжіло на нїм і майже зломило єго, усьміхнув ся по давному на-пів гордо а на-пів насьмішливо. А той усьміх викликав в менї так само як і давно чувство ураженої гордости; однак я була смертию моєї опікунки так прибита, утрата єї для мене була таким великим ударом, що все проче здавало ся менї супроти того дрібницею і я не могла боронити ся по давньому.

„Я маю товаришів, то правда“, відповіла я, усьміхаючись слабо. „Оксана, і ще одна дама, ви єї не знаєте, але…“

„Дама?“ спитав він.

„Дама. Одна молода малярка.“

„А більше нїхто?“

„Нїхто.“

„А той, що був тут на похоронї?“ спитав майже роздражнено і вдивив ся в мене великими ожидаючими, непевними очима, що на єго блїдім марнім лици, здавали ся ще більшими.

„Хто-ж тут був? Я справдї не знаю.“ І в тій хвилї я справдї не догадувала ся, кого він мав на думцї.

„Не знаєте? А Орядин що? Він ваш товариш!“

„Він?“ Я усьміхнула ся болїсно, опісля глянула повним, поважним поглядом на него, а чоло зморщило ся в мене мимоволї хмарно.

„Чи він того не гідний? Впрочім він не мій товариш, хиба в деякім змислї…“

„В деякім змислї!“ повторив іронїчно, і не вижидаючи дальшого поясненя від мене сказав: „І тому ви не можете дати менї слова на те, о що я вас просив!“

„Пане доктор!“ сказала я, благаючи словами і поглядом.

„Ах, я вас втомляю!“ відповів гірко. „Не вважаю на се, що ви надужили свої сили уже і так аж надто для нас, щоб могли ще бороти ся із своїм „довжником“, котрий покликує ся на Бог знає які права, хоч не мав їх нїколи! Але простїть менї! І я — чоловік, і я маю нерви, і на мене находять хвилї, в котрих почуваю щось иньше, як спокійне людяне бажанє, посьвячувати свою працю і житє лиш для ближнїх. Саме тепер, коли стратив свою дорогу матїр, і душа моя прорита болем та чує ся страшенно самотною, хотїв я взяти з собою таке пересьвідченє, котре містило би для мене успокоєнє і було завдатком на нагороду за всї прочі страти в моїм житю, і на те, що належить ся кождому чоловікови, на щастє. Однак я помилив ся. Простїть, що я вас зворушую“, говорив глухо далї і з єго голосу було чутно, що силує ся з всїх сил запанувати над внутрішним зворушенєм. „Але ви, Наталко, не знаєте, як то є, коли гордий чоловік чує ся відкиненим, чує ся злишним там, де бажає цїлою душею стати ся всїм, покладає всю надїю свою на одно судно, а бачить, що оно для него тоне. Та досить уже того. Я й так дав ся пірвати своїм чутям аж надто далеко без огляду на те, що на подібні слова отся жалісна хвиля і невідповідна. Але бідна моя мати, котра обіцяла менї чувати над моїм щастєм, померла, а я надто чоловік, щоби міг поєднати ся з тим, що з всїх надїй моїх остануть ся менї хиба самі мрії!“

І не ожидаючи від мене якої небудь відповіди, ба навіть не бажаючи почути єї від мене, так, неначе-б знав вперед, що те, що перейде через мої уста, завдасть єму лиш несказаного горя, — пішов.

Опісля остала ся я сама, сама! Оголомшена, зболїла, майже отупіла, не думала я нїчого ясного і повтаряла в думцї лиш раз по раз: „Що зі мною? що з ним? що з всїми, всїми тими, шо мають серце в грудях?“

(Знов пізнїйше).

Аж тепер, т. є. по якімсь часї пересьвідчую ся, що все те страшне — не було сном а дїйсностию. Що єї справдї нема, і я справдї осталась сама, мов та билина в поли. Страшно менї хвилями і пусто, особливо тодї, коли сиджу в себе над якою роботою, в хатї глубока тишина, а дзвони церковні гомонять з цїлої сили і немов добивають ся того, щоб я в них вслухувала ся…

Тодї стає тота чорна хвиля перед мною живо і я переживаю ще раз сумну подїю. Тодї розщибали ся теж дзвони і гомонїли понуро, немов говорили: „Вже ідем, вже ідем, вже ідем!“ а єї виносили обережно з хати. Нарід пхав ся, тиснув ся, а він ішов за домовиною блїдий як смерть, без слїз в очах. Хоругви повівали сумно, — в вітрі, а я плакала гіркими слезами. Та не лиш я одна. За нею плакало і богато иньших бідних, опущених дїтий, над котрими милосердила ся она і не виправляла нїколи без помочи з свого дому. Тепер все скінчило ся…

Великі єї комнати, „переповнені спокоєм“, винаймлені вже і в них запанував цїлком иньший дух. Голосний пустотливий сьміх жіночий або мужеский розлягає ся в них і сьвідчить аж надто ясно, що давний добрий тон заподїв ся десь, утїк з тих комнат може на завсїгди, прогнаний характером запанувавшої тепер там веселости. Марка комната, зачинена єго власною рукою, ожидає єго повороту дрімливо, а всї буйні цьвіти, плекані лише єї рукою, украшуючі колись єго комнату, схоронили ся в своїй осиротїлости в моїй тихій комнатї.

І так жию я сама; відокремлена від своїх комірників більше якимсь духом, як стїнами або муром, стережена великою собакою Діяною, а обслугувана одною з бідних панї Марко, що замешкала на подвірю в офіцинах. Думаю так жити, доки — доки? Питанє се трохи сьмішне, бо сама не знаю доки. Майно моє, заслужене мною у доброї дами і цїлком нетикане, задержав на мою просьбу Марко в себе, і має менї лиш тодї з того посилати, коли-б я або заслабла або не могла без того обійти ся. Одна з знакомих дала менї кілька учениць, з котрих хочу жити, а крім того буду старати ся заробляти на хлїб пером і голкою. Але до голки поки-що не думаю ще брати ся.

Окрім Оксани, молодої малярки і ще кількох старих гідних знакомих панї Марко, не відвідує мене нїхто.

Від моїх свояків, а то від тїтки одержала я недовго по від'їздї Марка лист, в котрім писала, що могла би менї на два-три місяцї прислати Катю.

„Се молоде, прегарне дївча — писала тїтка — вносить з собою всюди житє і повинно тобі бути дуже пожадане в твоїм, як я собі уявляю, тепер не без причини дуже десператскім настрою. Я би не пускала єї від себе, але для таких молодих дївчат добре пробувати від часу до часу і з поважними натурами, і добре розглянути ся потроха в сьвітї. Неустанне пересиджуванє дома викликує мелянхолїю, чинить дикою, а мужчини того не люблять; тому треба мати бачність на все. У Льорденів она не може пробувати, бо Льорден страх (не думай Наталонько, що він скупий, борони Боже!) заздрісний і не зносить, коли Лєночка пестить кого иньшого окрім него або своїх двох донечок. (Маленький хробачок від першої жінки вже умер: єму й так не було до житя, бо то було таке делїкатне, що над ним хиба сиди і хухай!). Тобі, дорога Наталонько, повірила-б я охотно Катю, бо ти бувала завсїгди поважною і умною, і навчила ся певно ще неодної красної річи у такої жінки, як мала нею бути небіжка Марко. Тамтого року був Орядин у Маєвских, відвідував і нас, і споминав, що ти жиєш лиш з вибраними „расовими“ людьми. Прошу тебе, що се за люди? Чи мають добрі становиска? Побирають велику платню? І — не встидай ся, Наталко! — чи тобі не трафляє ся нїчо? Я щось чула про тебе, та не знаю, чи правда, а то що ти маєш аж двох адораторів, один пристойний, а другий бридкий, але той бридкий славна партия. Напиши нам о тім, щоб ми веселили ся з тобою. Коли-б ти тепер ясних суконь не носила, то пришли їх Катунї, она їх зносить, бо фарбувати не варто і лише материя псує ся.“ І т. д.

Я відписала на те зараз другого дня і, розуміє ся, не приняла тїтчиного проєкту що-до відвідин молодого прегарного дївчатка. Замісць того просила я єї приняти від мене дві гарні, майже нові ясні сукнї, котрих я тепер не потребую і принятєм котрих зробить менї приємність. Що-до „расових“ людий, то їх подибую дуже рідко, они дуже лихо плачені, жиють в досить прикрих обставинах і одружити ся їм не легка річ, бо мають досить ориґінальні погляди на житє. Далї що менї „не трафляє ся“ нїчо, бо не шукаю нїчого, а що-до адораторів — то єї поінформовано зле. Гарного адоратора нема в мене, а бридкий поплив десь аж до Єгипту і єму і не снить ся женитись з бідною компанїонкою, котра впрочім анї не ожидає того анї не вірить, щоб він щось подібне зробив. Він гордий, а для неї має упокоренє лише в любови змисл і тому нехай не ожидає нїхто з того якогось романтичного закінченя і т. д.

І чи-ж я неправду писала?

Чи Марко любить мене дїйсно? Тихими самотними хвилями обгортає мене невимовна туга за ним і думка, що він мене любить, що тужить може так само за мною, наповняє мене якимсь упоюючим, несказано гарним чутєм. Ох, я би так спочала на єго груди, я така втомлена!… Але відтак схамену ся: Нї, нї, в мене иньша будучність, не соняшна, мене жде борба, я се немов перечуваю, я-ж лише на те родила ся, і тому проч з всїми мріями і спогадами! Радше взяти ся менї за суху тверду працю і бороти ся з житєм. Все проче нехай зникає зперед моєї душі і не обезсилює єї!

XIII

В якийсь час потім відвідав мене Орядин.

Мене се зчудувало, і я змішала ся в першій хвилї так, що аж сьмішно було. Правда, він був і на похоронї, і о скілько я тодї могла замітити, здавав ся менї навіть сильно зворушеним, що поєднало мене з ним чимало, однак по що прийшов він нинї до мене? З простої цїкавости знати, як я тепер жию?

Був у веселім настрою і я не бачила єго вже давно такого.

Майже враз з ним прийшла і Оксана. Я була їй дуже вдячна, що вміла саме тодї заговорити, коли анї я анї він не мали що сказати, взагалї, що прибула. Без неї не була би вела ся між нами яка небудь розмова, між нас застрягло вже раз щось, мабуть на віки.

Розмова вела ся про паню Марко, про моїх кревних, про моє житє і про тото, що оно плило так тихо і незамітно.

„Ви зле робите, що відтягаєте ся від сьвіта“, говорив він. „Житє таке барвне, має в собі тілько інтересної всячини, що заняло би вас певно неодним до живого.“

Він помирив ся вже з людьми. А властиво (при тім усьміхнув ся зневажливо) стали они, люди, для него шаховими фіґурами, котрі укладає він на своїй шахівници після вподоби. Чого иньшого не шукає він і не надїє ся нїчого особливого. Впрочім і не має причини вглубляти ся так дуже в житє, бо оно на нїчо не здасть ся.

„Якої національности єсть ваша шахівниця?“ спитала я. „Чи може она інтернаціональна?“

Він усьміхнув ся. „Нї!“ відповів опісля, „она чисто руска, але менї видить ся, що ви хотїли ще перше щось иньше сказати.“

„Я хотїла сказати“, відповіла я, „що не відтягаю ся від людий, лише они самі відкидають мене від себе. Впрочім говорім отверто. Не забувайте, що в менї не цїнять людини, лише цїнять становиско. В мене нема маєтку, нема мужа, а до того я „компанїонка“, чи там „ґувернантка“. Отже є три причини, котрі спонукують мене неустанно корити ся. Ви думаєте, що се так легко? Н. пр. не забуду нїколи, як мати одної з моїх учениць, звичайна жінка ще звичайнїйшого урядника, підпихала менї руку до поцїлунку і казала: „Ви можете колись до нас і на каву зайти.“ Бачите, щось таке обурює і огірчує мене до глубини, і менї дїє ся при таких нагодах так, як би мене хто бив. Ах, я не вмію гнути ся і повзати! Впрочім“, додала я, усьміхаючи ся з гордим вдоволенєм, „маю я і кількох щирих товаришів і працю; чого иньшого не бажаю.“

Він оглядав якісь книжки на моїм столї. Про один дуже гарний, знаменитий, новий твір і не знав нїчого. На моє питанє, чи читає богато, відповів паленїючи, що „нї“. Він тепер такий перетяжений працею, має стілько „вчити ся“, що та єго колишня страсть зовсїм завмерає.

„А я чомусь думала, що ви мусите дуже любувати ся в лїтературі,“ обізвала ся Оксана.

Чому она се думала? Так їй здавало ся. Тому здавало ся, що він тодї мав той відчит.

О, той відчит то ще давна праця, ще з зовсїм иньшого періоду єго житя. Єго присилували „виступити“ з відчитом і він рад-нерад мусїв на те згодити ся. Тодї віднайшов одну з давно писаних праць, переробив єї і відчитав.

А она думала, що він робив все те з иньшої причини. Що (тут усьміхнула ся жартовливо) занимає ся женьским полом, їх критичним положенєм і сучасними т. зв. палючими питаннями…

О нї! Він навіть тепер сторонить від женьского пола. (Менї підчас тих єго слів кров немов поломінь вдарила в лице). Заходить лиш дуже рідко в жіноче товариство.

А в неї саме нинї (побачивши єго тут у панни Наталки) блиснула думка, запросити єго до одної працї.

До якої? Він дуже зацїкавлений.

Се немозольна праця і вимагає лише знавцїв. Она постановила собі видати спис книжок для жінок, в котрім подано би заголовки і зміст найлїпших творів з усїх галузий наук, белєтристики і т. п. — Зміст мав би подавати ся лише кількома словами, але так, щоби кождий бажаючий щось розумного прочитати, знав із спису від разу, що за річ бере в руки, з якого часу, напряму і т. д. Се придумала она собі таке для жінок. Дуже, дуже много з них читало би охотно, але біда в тім, що нераз не мають що читати, а що гірше: не знають навіть, до чого брати ся. Такий катальоґ був би дуже добрим підручником для них. Сю гадку подав їй раз якийсь авторітет. Спершу здавала ся она їй неможливою, безхосенною, і она закинула єї, але з часом переконала ся таки о єї важности і вважає єї дуже практичною. По що ждати жінкам з осьвітою аж на якісь висші заклади наукові? Впрочім чи зможуть з них всї користати? Чи схочуть всї набувати фахову осьвіту? Само фахове знанє не чинить ще впрочім з чоловіка чоловіка, нї! Етичний елємент треба брати також на розвагу; треба єго скріпляти і плекати єго. Скілько жінок проживає в таких закутках сьвіта, в котрих анї не зачуває нїчого анї не научує ся; саме для таких став би такий підручник справжнїм добродїйством, бо навчив би їх, що мають читати і т. д.

Чи се не було би добре? Нехай він лиш в отсю ідею вдумає ся, нехай скаже, чи на нїй нема чогось умного? Їй обіцяло вже богато осіб взяти удїл в тій працї, як: педаґоґи, історики, природознавцї, писателї і т. и., одним словом, люди знаня. Она хоче то заложити en gros. Оно не може стати ся за 24 години; але она мусить сю ідею зреалїзувати. Коли-б їй удало ся ввести сей плян в житє, то оно становило-б найкрасший „passus“ єї житя.

Він був потрохи зчудований характером сеї справи, однак признав, що єї думка „знаменита“. На жаль у него нема стілько часу, щоби міг прилучити ся до того гарного дїла. Він занадто невільник свого заводу, а крім того рад би й позбути ся всего, що носить назву „іспит“. Доси переслїдувала єго недоля, а тепер хотїв би все здогонити, в чім спізнив ся.

Але може в него суть які учені знакомі, може і жінки які? допитувала ся знов Оксана.

О, нї, нема! Нема нїяких!

А однак она бачила єго майже все з женщинами; на пр. в зимі з лижвами на плечах!

Він видивив ся на ню через хвилю мов не своїми очима, паленїючи аж під волосє.

О, що-до того, то се зовсїм иньша річ, відповів. Дами, при котрих можна єго так часто бачити, се жінка і донька єго принципала. Він там немов дома і тому нема в тім нїчого дивного, що товаришить їм часто. При сих словах спинив ся єго погляд тайком на менї. Я сидїла з спущеними віями, спаленївши ледви замітно.

І що-ж се за дами? питала з цїкавостию Оксана. До якої катеґориї можна-б їх зачислити? Бо она дїлить собі жіноцтво на катеґориї, а то на господинї, на учені, на писательки, на артистки, на репрезентантки, і т. д. — Чи они дуже інтелїґентні? Коли донька вдала ся в батька, котрого она знає особисто, то мусить певно бути дуже умна. Він чоловік незвичайно бистроумний, а єго бридке обличє пригадує їй все бюст Сократа. Впрочім, жартувала, можна би в нїм ще й тепер залюбити ся.

Ті дами, відповів він, суть лиш ґаздинї і репрезентантки; донька дуже музикальна і танцює дуже гарно.

Она гарна, щебетала свобідно молода жінка, але дуже зарозуміла.

Він удав, що не чує єї.

Она має бути богата, говорила далї Оксана, і має мати дуже богато поклонників!

Він здвигнув плечима. Що се єго обходить? Опісля відповів ляконїчно, що „так“ і вдивив ся уважно у кружки диму із свого циґара. „Се і чинить єї деколи інтересною“, докинув ще.

О скілько?

Ну, коли она відпекує ся женихів. Они не мутять цїлком єї душевного настрою. Она така певна в своїм поведеню, думки єї такі вироблені, і она так розуміє кермувати ними, мовби они лиш на те були, щоби їй піддавали ся…

Отже она царівна! кликнула Оксана (а я так і прокинулась при тім слові), а опісля додала зниженим тоном, мов в задумі: „Она Полька“?

Він відповів, що Полька.

Она не прилучилась би до єї проєкту; правда, що нї?

О нї! она не занимає ся такими справами. При нїй не приходить чоловікови навіть на думку щось подібне. Она не розуміє таких ідей. Але она про те все сьвідомий, скінчений характер. Она належить до тих істот, котрі беруть житє так, як оно є, не дивить ся на него, як на який тяжкий обовязок або на яке марне дїло. Одним словом, она вірить в істнованє щастя. Се подобає ся єму в неї. Впрочім она єго нїчо не обходить.

Мій погляд спинив ся на нїм повно, довго. Чому накидувало ся менї знов якесь прикре немов почутє, немов пересьвідченє, що ми віддалили ся ще дальше від себе?

„Ми всї хотїли би вірити в істнованє щастя або може і віримо всї!“ обізвалась я усьміхаючись. „Хто знає!“

„Ну, так, вірити! Але не кождий має дар бути щасливим, а в неї є до того дар“, відповів він. „Суть ріжнородні натури…“

Саме в тій хвилї почав старий стїнний годинник вигравати якусь мельодию. Сей годинник остав ся менї по бабунї, і я взяла єго з собою сюди до панї Марко. Одного разу — ще дома — коли Орядин прийшов був в якійсь справі Маєвского до нас, т. є. до вуйка, чув, як сей годинник грав. Запевняв мене тодї при відходї, що прожив дуже милий вечер…

Тепер замовк мов на розказ разом з нами і прислухуючись грі, потонув в якусь задуму.

Отся нїжна безпретенсийна музика дзвенїла мов прегарна казка з давних, минулих часів. Она оповідала гармонїйно і мило якусь простеньку, поетичну подїю. Надала нам нїби иньший взір і слух і наповнила серця якимсь тужливим сумом…

Чи се була отся мельодия, котру він тодї чув? Тодї, коли житє лежало ще перед ним, повне надїй і блеску, а я, спрятавши ся в незамітний кут комнати, слїдила за ним мовчки неустанно горячими, ожидаючими очима, слїдила кождий єго рух?

Єго очи шукали тепер мого погляду, а коли стрітили ся, налякали ся ми обоє.

Опісля сказала я трохи нервово: „Отся музика пригадує менї завсїгди мою дорогу бабуню, а коли нагадаю єї, обгортає мене глубока туга за спокоєм. Що се таке може бути?“ А троха згодом і немов по хвилевій задумі додала я: „Менї такі цїлком старенькі дами симпатичні. В своїй тихій простотї і побожности були такі корректні і великі! н. пр. так як моя бабуня. Ви єї не знали, пане Орядин, але в неї був дуже сильний дух і она була дуже справедлива.“

„Єї чоловік був войсковий, споминали ви раз, Наталочко, правда?“ закинула Оксана.

„Мій дїдо був капітаном. Бабуня оповідала, що жила з ним так прегарно! Твій дїд (оповідала менї раз, не пригадую собі вже, при якій нагодї) був нїжний і привітний супроти мене; взагалї не бував нїколи таким, як теперішні мужчини, що по просту не мають лиця, що перед ними мусять дївчата упокорювати ся! О, она не любила, як казала, модних мужчин!“

„Се правда“, обізвала ся задумчиво Оксана, „теперішні подружя иньші; навіть і щасливі подружя.“

„Вірність виходить з моди“, говорила завсїгди бабуня журливо.

„Сего я би не сказала“, закинула молода жінка, „але тепер всї такі „всезнавцї“, такі зівялі! Я не знаю, але мене обгортає сум, коли чую нераз, як наша молодїж кепкує собі з старих. Отся безілюзийність наших часів змогла ся вже аж до крайности і робить людскість нераз брутальною, а молодїжи она зовсїм не до лиця. Може бути, що саме тепер панує лиш дух тверезости і ума, але чи і добра?“ Опісля додала з відтїнком гіркости в голосї: „Те, що я кажу, дише також старосьвітчиною, правда, пане Орядин?“

„О, що-до того, то я згоджую ся зовсїм з вами!“ відповів він. „Для мене нема нїчо прикрійшого над недозрілу фільософію!“

„Що звете ви недозрілою фільозофією?“ хотїла я в него спитати, однак змовчала. Саме в тій хвилї почув ся був сварливий голос жіночий, лоскіт отвираних і запираних дверий, і незадовго по тім відімкнули ся двері моєї комнати та увійшла моя комірниця.

Се була Румунка, молода, маюча, бездїтна жінка, що спровадила ся з своїм мужем, інжінєром при зелїзници, на якийсь час до Буковини. Виглядала в сїй хвилї дуже розлючена, однак побачивши у мене мужчину погамувала ся. З Оксаною познакомила ся вже давнїйше в мене.

„Я подивляю ваш смак, панно Верковичівно!“ говорила лихою нїмеччиною галасливо, коли познакомила ся з Орядином. „По що тримаєте таке страховище, як отся ваша Діяна? Чи знаєте? О один волосочок, а була би роздерла мою дорогеньку масюнцю Фітіцу (так звала ся єї сучка). Роздерла цїлком! Она так налякала ся, що й передо мною ховає ся. Мене то так розлютило!“ Сказавши се, кинула ся на софу і шпурнула шнурок якихсь коралїв, котрих не пускала після звичаю свого краю майже нїколи з рук, на стіл вперед себе, мов би була на смерть утомлена.

„Страх!“

Я почала єї жалувати, так само Оксана і Орядин. Орядин придивляв ся їй з великою цїкавостию. Румунка не слухала нас.

Она була і чим иньшим утомлена, не лиш тим. Се дурниця, з сего не робить собі она нїчого, і оно хиба лише пригадало їй все проче, що єї тут нищить! Я, Наталїя, знала се вже. Менї говорила она о тім справдї вже сотню разів, говорила при кождій стрічі.

Нехай собі лиш хто небудь уявить, як їй тут дїє ся. Тут мусить она сама ходити за глупими орудками для кухнї і дому, а там у них ходив єї муж. (Там все ходять по такі орудки мужчини). То псує їй за кождий раз гумор на цїлу днину, а на остатку виходить таке, що все, що купила, купила зле. Нинї лучилось їй знов таке. До лиха! вже що правда, а тут і пудру не можна дістати доброго!

Ми розсьміяли ся, а она нїби все ще гнївна, говорила дальше:

Дїйсно тут чує ся она дуже нещасливою, і плаче вже від тепер, що буде мусїла може ще з пів року тут мучити ся. Она властиво не знає, що собі єї муж думає! Ох, що за глупота, бути інжинєром!

Орядин замітив, що єї муж пробуває певно дуже часто в дорозї.

„Розуміє ся, що в дорозї. В дома він майже гість. Кажу вам, я гину з нудьги!“

„Чим занимаєте ся звичайно?“ спитав єї.

„Чим?“ спитала зчудована і видивила ся на него своїми гарними, блискучими чорними очима. „Чим же маю занимати ся?“ А по короткій задумі, підчас котрої гризла свої червоні викочені уста, відповіла: „Часом гафтую, деколи печу сама тїсточка (тепер не варю дома, бо до тих слуг не стає менї сили), пю чорну каву, виходжу на прохід, переглядаю журнали, бавлю ся з Фітіцою, курю… що-ж маю робити?“

„Дїйсно, що-ж маєте робити!“ сказав Орядин. „Так самій жити!“

„Неправда?“ звернула ся она до него живо, мов би почула з єго слів відгомін свого душевного голосу. „Нема до кого й слова промовити. Дома, в Ясах, то хоч і остаю ся сама, та вже маю своїх знакомих, маю хоть з ким піти до театру, а тут!“ Она усьміхнула ся глумливо. „Тут наробили би мої знакомі жінки такого крику, коли-б я пішла з яким мужчиною сама до театру, що аж мій муж налякав би ся! Чисто міщаньскі погляди! Як же менї тут жити?!“

„На вашім місци я не робив би собі нїчого з того!“ сказав Орядин. „Жив би собі після вподоби. Що мене чиїсь погляди обходять?“

„Я собі навіть так думаю“ відповіла она згорда. „Я не привикла жити мов на шнурку. В нас уживають жінки иньшої свободи, роблять, що хотять. В нас і не дивує то нїкого, коли чоловік з жінкою розводить ся, а тут…“

Послїдні слова сказала з лютостию, неначе-б хотїла розвести ся з своїм чоловіком, а люди „дивують ся“ і те здержує єї від розводу.

„Так, так,“ звернула ся до мене і до Оксани. „Ви иньшого житя не знаєте. Ви не знаєте, що то значить свобода. Нераз як зайду ту, до одної з моїх кількох знакомих, то менї аж волос на голові дубом стає. Жінки і варуть самі і прятають в хатї і шиють і бавлять дїтий і вчуть ся — все нараз! А коли який мужчина вступить в хату, то втїкають, як би на них налетїв самий нечистий. А вже забавляти ся з мужчинами, то — вай ді мінї ші ді мінї! І похитуючи жалісно головою, розсьміяла ся. „Нї, я дякую за таке житє!“

Нараз звернула ся до Орядина.

„Чого дивите ся так на мене?“ І при тих словах вдивила ся на него сама ожидаючим поглядом.

„Чи я дивив ся?“

„Розуміє ся!“ Она говорила в симпатичнім, а заразом роздражнюючім тонї. „Лучше скрутїть менї циґаретку і оповіджте що небудь інтересне. На те я й прийшла сюди. Чи ви не Румун?“ спитала єго, хоч добре знала, що він Русин.

„Нї.“

„Ну, я думала, що ви Румун, бо ви такі смагляві.“

Він усьміхнув ся і сказав, що „Русин“.

Ах так! Москалїв она знає, але Русинів нї, хоть знає, що Русини мають прекрасні піснї. До них до Молдави заходять Русини з Буковини на роботу, а она, пробуваючи нераз в лїтї на селї, мала нагоду чути, як сьпівають, звичайно гуртом, при роботї. Від одної молодицї, що вміла дуже добре по румуньски, навчила ся щось трохи пісень. Она зараз засьпіває деякі, нехай він послухає; і не надумуючись довго почала півголосом:

„Задзвенїло, загудїло на паньскій долинї, Пішов голос по-під колос, по всїй Буковинї…“

А відтак перервала і сказала: „Нї, сеї не знаю добре, але одну веселу знаю добре, бо она дуже мене розсьмішує.“ І схиливши кокетливо голову в бік, почала:

„Ти до мене не ходи, нехороший враже, Я за тебе не піду, бо мати не каже. Ти до мене не ходи, не псуй собі ночи, Я за тебе не піду, бо ми ся не хоче.

Ти до мене не ходи, не псуй собі гроший, Я за тебе не піду, бо ти не хороший. Ти до мене не ходи, я тобі не рівна, Ти простого хлопа син, а я деканівна!“

Так сьпівала она, перериваючи пісеньку веселим сьміхом, а опісля забалакала знов про щось иньше, а балакаючи задавала питаня, на котрі не жадала відповіди. При тім грала ся своїми коралями, мов дитина, а курила тютюн як Турок.

Я заняла ся самоваром. Она була так напудрована, а уста були в неї такі незвичайно червоні, що я встидала ся за ню.

„Чому варите заєдно самі чай?“ спитала в мене нараз. „Чому не заставляєте до того своєї старої Домки? Гу, який се страхопуд!“ додала нїби жахаючись. „Дивить ся на мене так дивно, що менї насуває ся инодї думка, що вибила би мене, коли-б мала яке право до мене!“

„Я люблю то сама робити“ — відповіла я їй спокійно, не звертаючи увагу на єї послїдні слова. „Се не трудна робота. Крім того не хочу старої жінки за надто трудити, она й без того обслугує мене більше, нїж повинна за свою платню. Привязала ся до мене Бог знає чому і вештає ся задля мене і так досить!“

„О ви!“ кликнула Румунка з якимось усьміхом, про котрий не можна було знати, чи він добрий чи злий. „Ви не знаєте, що з такими людьми не варто бути добрим? Мужик все мужиком!“

„Ну, се річ погляду.“

„Ах, що там річ погляду! — Коли хто вже раз слугою, то нехай обслугує, а коли хто вже раз паном, то най панує. Се також щось „боже“ у вас, чого я не терплю. У нас инакше; бодай я не журила би ся много такою старою квіткою. Apropos,“ додала пустотливо, „чи не вміє она припадком ворожити?“

„Не знаю. Не питала в неї нїколи про те.“

„Бо, бачите, в неї уста все затяті і аж викривлені, чоло зморщене, погляд мрачний. О, панно Верковичівно, она мусить заниматись вороженєм!“

„Я би сего не сказала!“ відповіла я, „але знаю, що она змінила ся, як сама оповідала, від часу, коли стратила своїх двох синів в страшний спосіб. Старшого, котрий був чемний і добрий, гординя своїх родичів, застрілив молодший, вже змалку лихий. Сидїв довго, довго в арештї, а она, щоби собі хоть того уратувати — не вірила, бідна, що се справдї рідний брат зробив — крутила в судї, куди єї також покликували, говорила неправду, і за то також покутувала. По менї мороз проходив, коли розповідала менї се. Тепер чоловік єї лежить у шпитали, а она ходить на роботу і з того удержує ся. Тому в неї погляд мрачний, і тому може пригадує вам відьму?“

„Се ще і траґічне“, замітила Румунка, а по якійсь хвилинї задуми сказала: „В нас то хоть ворожка розважить чоловіка, коли єму нудно, а тут!“

Она звернула ся до Орядина і попросила єго защіпнути їй бранзолєтку на правій руцї, котра в тій хвилї розімкнула ся. Притім сперла свою гарну, білу, перстенями украшену руку на єго колїно, і незважаючи на те, що він, защіпивши бранзолєтку, взяв єї руку в свою долоню, і нїби дивив ся на якийсь перстень, говорила далї: „В нас майже кожда селянка вміє ворожити. Нераз ідеш і подиблеш кусник якої шмати, або що небудь иньше, то сам не знаєш, яким чином спинилось оно тобі під ногами, і чому? О, в нас розуміють ся на ворожбі — comme il faut!“

Я усьміхнула ся.

„Не сьмійте ся, нї!“ говорила она зовсїм поважно. „Впрочім ви переконаєте ся о тім самі; ми поїдемо конче на село!“ Тут звернула ся живо до Орядина і Оксани, і заявила їм, що з поворотом до Румунїї забере мене з собою. „Се добра думка в мене, неправда-ж?“

„О, певно!“ відповів з поспіхом Орядин. „Панна Верковичівна забавила би ся там, повеселїйшала, і прийшла би до сили по послїдних напруженях.“

„Ще й як би прийшла до сили!“ І з тими словами Румунка розсьміяла ся. „Она віддасть ся там, пане Орядин! Я вишукаю їй там якусь партию, якого гарного боярина і той вибє їй всї книжки з голови. Хто-ж бо бачив щось подібне, щоби дївчина сидїла як писар при столї? фе!“

Она сказала се так комічно, що ми мимоволї розсьміяли ся. Орядин присунув ся близше з своїм кріслом до неї і грав ся єї коралями. Она се замітила.

„Що варта таке житє, а то ще для дївчини? То вже мужчина на те, щоби ломив собі голову над книжками; жінка на те, щоби лиш любила. Представте собі лиш, пане Орядин, як ученій заявити любов? Як можна з нею взагалї про любов говорити? Чи ви говорили би?“

Він спаленїв і розсьміяв ся вимушеним, голосним сьміхом.

„Бачите?“ кликнула она тріюмфуючи.

„Бачу“, відповів він все ще зі сьміхом, а опісля додав: „Якийсь поет каже десь: „житє то нужденна комедия, повна глупоти і слїз“, а я, Орядин, додаю, що було би ще нужденнїйше, коли-б не було тої крихітки любови, що сама одна осолоджує і прикрашує житє та надає єму вартости.“

„Чуєте, панно Верковичівно, чуєте, що пан Орядин каже?“ запищала она до мене, а я звернула ся в тій хвилї до вікна, щоби укрити легкий румянець, що виступив менї Бог зна з якої причини на лице. „Чую“, відповіла я.

„І що-ж скажете тепер?“

„Скажу тепер так, як казала і перше, що найкрасшим часом в житю є справдї час любови. Зазнавати любови дуже гарно, розуміє ся, кому судило ся!“

„О, любови можна все зазнавати, коли тілько хто хоче!“

„Так ви думаєте? я гадала троха инакше!“

„Ви! ви такі „божі“, що думаєте все инакше, як звичайні люди!“ закинула з легким глумом.

„Любов то поважна річ, хоть би і в жартї“, остерігала Оксана на-пів поважно, на-пів жартом.

„Ну, так“, обізвала ся Румунка, не надумуючись, а по хвилї додала: „Я не можу казати, що не люблю мужчин, коли люблю їх. Не можу говорити, що не люблю товариства, коли люблю єго. Не можу казати, що монаше житє то мій ідеал, коли таким не є. Не можу казати, що писанє, хоть би і одного листу, ущасливляє мене, коли противно, нудить мене на смерть.“

Всї ми сьміяли ся.

„Ви справдїшна жінка, наскрізь „жінка“!“ замітив з тонкою іронїєю Орядин.

„Се правда!“ відповіла Румунка. „Така правда, як н. пр. те, що гину з нудьги, що тужу за своєю батьківщиною, за своїм товариством і знакомими!“

„Шукайте розривки, робіть знакомства!“ радив Орядин.

„О знакомства!“ закликала она насьмішливо. „Тутешні жінки не мають нїколи часу, і не побачиш їх нїколи, і не діждеш ся їх нїколи!“

„Се правда“ вмішала ся Оксана. „Наші жінки працюють дуже тяжко.“

„Ах, они кухарки!“

„На жаль, і то правда!“ відповіла Оксана.

„ Але они самі тому винні.“

„Ті, що не хотять вірити в поступ, у то, що їх положенє може полїпшити ся, ті винні!“

„Я не знаю, як ви то розумієте, панї Оксано“, закинула живо Румунка, котра не зрозуміла ясно слів молодої жінки, „але я вам кажу, що я думаю. Ваші жінки то як фіялки, але на фіялки не дивить ся жаден мужчина. Про красу і запах їх говорить ся лиш, але нїякий мужчина не любить їх справдї.“

Орядин усьміхнув ся двозначним усьміхом.

„Не сьмійте ся, мій пане!“ кликнула майже люто. „Чи те, що я говорю, може не правда? Може ожените ся ви з фіялкою?“

Він спаленїв, перестав усьміхати ся і спитав: „Звідки я се можу знати?“

„О, се знаєте ви вже тепер дуже добре!“ відповіла она.

„А звідки знаєте ви се?“ спитав знов.

„Такі річи знаємо ми дуже добре! Ми знаємо н. пр. дуже добре, що мужчини приписують нам жінкам прикмети, яких ми зовсїм не маємо в тій самій мірі, що й они. Приписують їх нам тому, щоб оженивши ся з нами, мали з нас вигоду. Чого-ж запевняють нас неустанно, що покора, скромність, податливість, лагідність, мягкість, боязнь — жінцї до лиця, коли переконують нас трохи не що години, що їм подобає ся як раз противне, а то — дух, дотеп, кокетерия, живість, гордість і т. д.!“

Орядин не відзивав ся, хоч не зводив з неї очий.

„Так, так, дивіть ся лиш на мене, (і усьміхнула ся) пане Орядин; ми се знаємо дуже добре, і лиш панна Верковичівна мабуть сего не знає. Але коли прийде до мене, то я єї навчу жити житєм жіночим, привчу жити любовю. З своїх книжок не навчить ся того нїколи; з книжками она й не зайде далеко. Мужчини боять ся учених жінок, бо думають, що они не давали-б їм нї їсти нї пити; а глупі фіялки взяли собі то до серця і думають, що здобудуть собі дїйсно щастє, коли стануть кухарками; тай і варять бідні, тай печуть самі так, що поварили вже всю свою красу і ум, свої найкрасші лїта і будучність своїх доньок…“

Она урвала, розсьміявшись якимсь пустим, зловіщим сьміхом і встала.

„Іду далї“, сказала, „треба ще піти в місто та купити дечого, а відтак хочу ще нинї піти до театру, бо далї-далї перестануть і грати.“

Орядин піднїс ся живо. „Маєте вже білєт?“

„Білєт? Нї, ми маємо льожу.“

„Шкода, я хотїв вам чим небудь прислужити ся.“ І Орядин нїби посумнїв.

Она усьміхнула ся і вдарила єго свавільно коралями по плечах.

„З вас великий фарисей!“ сказала. „Впрочім коли хочете менї прислужити ся, то ходїть зо мною до міста, і поможіть нести коронки, бонбони і вахляр. Взагалї позваляю вам, коли будете чемно поводити ся, відвідувати мене; розуміє ся“, додала іронїчно, побачивши на моїм лици здивованє, „що аж тодї, коли мій муж поверне. Приведїть і кількох дотепних товаришів з собою, мій муж грає дуже радо в шахи, а й я не нудилась би так.“

Він склонив ся перед нею глубоко і заявив з сияючими очима, що буде старати ся, вчинити єї волю, і що і він грає дуже радо в шахи.

Так? То може він навчить єї сеї гри, бо в єї мужа нема терпеливости і він любить лиш з готовими грачами грати…

Він склонив ся у-друге а она, звинувши ся мов та гладонька гадина, та зібравши одною рукою елєґантско довженний шлєп, подала другу руку Оксанї на прощанє, а менї надставила з несказано ґраціозним рухом голови уста до поцїлунку.

Я чогось змішала ся, спаленїла, а відтак приступивши до неї, поцїлувала єї.

Відтак пішла.

Попращавши ся з нами з поспіхом, пішов і він, заявивши, що має в містї також якусь справу до полагодженя.

Я стояла ще на тім самім місци, на котрім цїлувала ся з Румункою і холодила долонями лице, що палало в мене мов від огню. Оксана квапила ся докінчити якусь квітку і зігнувши ся над гафтом майже в двоє, не бачила гіркого усьміху, що грав біля моїх уст…

„І що-ж Наталонько?“ питала спокійним голосом, не відводячи очий від роботи.

„Нїчо“.

„Она не дурна“.

„Нї, але й не розумна!“

„Ну, так.“

„Але за те яка-ж гарна і принадна “

„Так, але й другі суть гарні і принадні, а она яка-ж неінтелїґентна!“

Я мовчала.

„Хоть те, що говорила про фіялки, правда.“

„Правда, Оксано, але й она не ступає тою дорогою, що веде до щастя.“

Молода жінка підвела очи і поглянула спокійно на мене.

„Котра дорога веде до щастя?“ спитала.

Я здвигнула плечима: „Того не знаю! Але прецїнь мусить якась дорога вести до щастя; дорога любови“ додала я насьмішливо.

„Думаєте? може…“

Трохи згодом і понурившись знов у гафт, додала: „Они підуть також дорогою „любови“. Ви завважали, як они відразу порозуміли ся?“

„Ах так!“ відповіла я; „але він прецїнь не може єї поважати!“

„О, мужчини люблять і без поважаня; впрочім она й не жадає чого иньшого як „любови“. По що цїлувала ся она з вами? Я була би єї трутила від себе. Ходїть сюди, нехай зберу поцїлуєм назад те трійло, що она зложила своїм фарисейским поцїлуєм на ваші чисті уста, і не давайте ся їй нїколи цїлувати!“

Я схилила ся у-друге і наші уста злучили ся довгим щирим поцїлуєм. „Тепер був би… була би панї Марко з мене задоволена,“ прошептала більше до себе, а відтак сказала в голос: „Ви не замітили, як она стріляла за вами очима і за ним, чи він споглядає зчаста на вас? Але і він, Наталко, і він не подобає ся менї.“

„Чому?“ спитала я зтиха.

„Я вже знаю, чому.“

„Що він був повинен остати ся?“ говорила я несьміливо.

„О, нї, не з тої одної причини, але так взагалї. По перше: Чого прийшов до вас тепер, коли нїби погорджував вами, а що найменьше старав ся вас переконати, що ви єму байдужі? Чому не відвідував вас, коли жила ще Марко? Те, що був на похоронї, иньша річ, хоть був би лїпше зробив, коли би був не прийшов. Менї видить ся, що явив ся тодї з цїкавости; з якої? То вже моя тайна, чи властиво комбінация. О, він стратив вже той змисл чистоти, котрий лучив вас давно. Ах, Наталочко!“ додала журливо „я журю ся тим, що ви єго любите!“

„Я не люблю єго, Оксано!“ відповіла я непевним голосом.

„Не любите?“ повторила она і дивила ся питаючим поглядом на мене. „Я вам не вірю, бо ви дивна натура. Вживши ся цїлою душею в єго істоту, любите єго хоть не так, як давно, але любите фантазиєю; плекаєте фантазиєю то чувство“.

„Нї, Оксано!“

„Нї? Се було би гарно, тим гарнїйше, що він вашої любови не гідний, і оно було би лїпше для вас, однак признайте ся, що він впливає на вас своєю істотою!“

Я здвигнула згорда плечима.

„Ну, так, до сего я признаю ся. Він впливає на мене, так як якась музична штука, котрою чоловік раз упивав ся, а відтак по якімсь часї чує єї знов. Другий раз не робить она на него то само вражінє, але зворушує таки в нїм деякі струни; она-ж єму така знакома! Ах, Оксано, він дитина тої самої нациї, що й я!“

Она усьміхнула ся смутно і сказала півголосом: „А я би хотїла, Наталочко, щоби ви любили кого иньшого.“

Кого? — я не питала. Спаленївши сильно при єї словах, я відвернула ся від неї і мовчала. В менї забило ся серце, неначе-б мене зловив хто на лихім учинку. Я знала, що она мала на думцї Марка, але я не могла о нїм з нею говорити. Менї здавало ся все, що коли говорить зо мною про него, старає ся зазирнути в мою душу, щоби відтак донести о станї єї єму. А того я не хотїла. Нї, нї защо в сьвітї нехай не дізнасть ся він, що любити любила я властиво єго, що з довірєм звертала ся душа моя лиш до него, але що я берегла ту тайну в глубинї серця і о нїй не сьмів нїхто дізнати ся. Ах, я була дитина, коли думала, що єго розгнївало моє знакомство з Орядином! Що се могло єго обходити? Непоборима сила тягнула мене до него, до спокійного, до вірного, до „аристократа духа“ і я відчувала, що в пожитю з таким чоловіком можна відзискати душевний супокій і пізнати те, що зве ся щастєм, а він відопхнув мене і тепер осталась я мов без весла в човнї…

Орядин?

В мене зморщили ся мимоволї грізно брови і я зітхнула. Він — то пісня мого люду і я все буду оживляти ся при єї звуках, буду або радувати ся або тонути в слезах, а Марко… нї, над ним спиняти ся думками не слїд. Ах, яке-ж щастє, що між нами лежить море!…

Я не помиляла ся; Оксана писала до него, она зрадила ся раз сама з тим передо мною, але се не поможе єму нїчо. Нехай пише єму, що я люблю Орядина, серце єго нехай кровавить ся як моє, щось таке бодай пригадує людинї, що она жиє…

„Так, так, Наталко!“ говорила Оксана далї, коли я не відзивала ся до неї, потонувши в думках, „я би хотїла, щоб ви любили кого иньшого, а Орядина викинули з серця. З ним не були би ви щасливі. A propos“, додала нараз живійше, „панї Марко знала про ваші колишні відносини до него?…“

„Знала, Оксано, або що?“

Она усьміхнула ся.

„Чи вам не приходило нїколи на думку, як она ті відносини розуміла?“

„Розуміла їх так, як я,“ відповіла я, зчудована тим питанєм, „а то, що ми розійшли ся ворожо і що перед кождим з нас лежить иньший шлях, кінцї котрих не зійдуть ся мабуть нїколи!“

Она розсьміяла ся тихо.

„Ви помиляєте ся, любко“, відказала хитро. „Она була майже переконана, що з вас і Орядина вийде пара, і она не мовчала об тім, Наталко!“

„Кому говорила о тім?“ спитала я з нетаєним страхом і в менї наче дух заперло… Ах, я вже відгадувала все…

„Свому синови говорила о тім…“

„А він повірив?“

„Спершу не вірив, але тепер вірить.“

„І що-ж, Оксано?“ спитала я, силуючись надармо усьміхнути ся.

„Що-ж! чи вам залежить на тім, щоб Марко знав правду?“

Я не відповідала. Здвигнувши гордо плечима, я мовчала з спущеними в діл очима і упрямо стуленими устами.

„Се не добре, що ви такі горді; він також такий, і він не накине ся вам нїколи!“

„Чи маю я в тому корити ся?“

Єї лице прибрало нараз вигляд холодний і она сказала спокійним рішучим голосом: „Отже ви любите Орядина?“

Я все ще мовчала. Я немов завзяла ся не відповідати на єї питаня, не виявляти їй своєї душі і оставити єї будь що будь в несьвідомости. Чувство упрямости, котре заволодїло в сїй хвили мною, було таке сильне, що я чула, що переможе в менї і голос серця. Чи се добре було, я не думала, менї було се навіть байдуже.

„Любите все ще в нїм те, що мав давно, а чого вже тепер не має. Ах!“ сказала нараз з нетаєним жалем. „Ви належите також до тих, що жиють більше чувством як умом, і котрих треба провадити мов малих дїтий. Тепер здало-б ся вам десь виїхати, розірвати ся, відсьвіжити ум, пізнати иньших людий, а ви загребані, спрятані мов в улию, бачите лише єго!“

„Чому ви менї отсе говорите, Оксано?“ спитала я в неї не без докору.

„Бо менї вас жаль і я вас люблю як свою рідну сестру. Я не повинна се говорити, але скажу. Ви нїколи не могли жити цїлковито. Ви виростали як та квітка, прикрита склянкою, що не розвиває ся безпосередно під впливом сонця, — і се мстить ся на вас. Справдї, ваша сила вичерпає ся або перетворить ся в щось хоробливе. Нї, она перетворила ся уже. Любов ваша до Орядина се вже якийсь нездоровий обяв і я бою ся, що она поконає колись і ваше серце горде і ви піддасьте ся їй!“

Я стояла перед вікном, горда, холодна і з поблїднїлим лицем.

„Не бійте ся, Оксано“ відповіла я, а серце моє сьміяло ся: „З любови до Орядина, з любови до него… ха-ха-ха! і она вірила в то справдї?“

„Я не боялась би, коли би не знала вашої чудної, неспокійної, незадоволеної натури!“ закинула.

„Ви забуваєте, що менї остає ся окрім любови ще одно, а то лїтература“, сказала я.

„Ну так, я се знаю. Однак…“ і усьміхнувшись сумно она урвала. Мабуть не хотїла заявити своїх думок, котрі були часом і моїми думками. А то, що моє одностайне безсоняшне житє відібє ся колись на моїх письмах, ба, що се й не може бути инакше і не принесе менї також щастя. Що сили улягнуть справдї впливам обставин і вийде зі всего щось недозріле, може й хоробливе…

Трохи згодом розстали ся ми і я лишила ся знов сама. З болїсно зморщеним чолом і затятими устами дивилась я довго ще за нею, — але думки мої пробували деинде. Спершу далеко у того, котрий „не накине ся і менї“, а відтак у Орядина. Се було сьмішно, коли она думала, що я люблю єго, але говорила правду, що я любила єго „фантазиєю“. Н. пр. тепер! Я вдумала ся в єго істоту, в єго минувшість, в свою минувшість, і чула, що він не був менї справдї цїлком байдужим. Він зворушив мене болїсно і мої мисли лїтали кругом него. По що приходив він? Що стало ся єму, що звернув ся знов до мене так, як би між нами не було нїякого непорозуміня? Може він іронїзує, кепкує собі з мене? Се було правдоподібне, бо єго поведенє з тою легкодушною жінкою, через котру забув, що прийшов до мене, після всего, що між нами стало ся, сьвідчило ясно за тим.

Мене обгорнуло огірченє. Я обставала за ним перед Оксаною, вступала ся за ним перед Марком, зносила підозрінє, що він мій „бог“, а він має собі кпити з мене? Чи се можливо? Взагалї, що я собі думаю? Чи з того, що він син мого народу, виходить, що я мушу думати про него і терпіти за него? Радше зверну ся до тамтого, котрий, коли що любить, любить вже на віки. Але тамтой гордий і радше зрече ся свого щастя, нїж „накине ся“ менї або розірве звязи між Орядином і мною! Він буде мовчати, а я не отворю також уст. Тепер менї ясне єго чудне поведенє, але ясне і се, як лихо розуміла мене панї Марко, котра чувала над єго і над моїм щастєм! Хитаю ся між обома, а не належу жадному. Чому було все так безсоняшно, невикінчено? Або отсе чувство самоти — ух, як оно мене придавлювало!

Я почала терти нервово руки і ходити по хатї. Се чинила я майже несьвідомо все тодї, коли мене взяла розпука або неспокій.

Чи все те було наслїдком способу мого думаня, чи тому, що я жила сама і була незамужна? Марко говорила стілько разів, що чоловік і жінка повинні іти разом, що одно доповняє друге — чи се дїйсно так? Менї пригадує ся фільозофованє молодої малярки, котра заєдно каже, що чоловік з незвичайними спосібностями ума не повинен вязати ся за нїяку цїну в сьвітї з другою істотою; що він повинен розвивати ся сам без впливу тої другої істоти, щоб не піддати ся з часом, не стати ся рабом того впливу, і жити самому, щоб не стратити свого властивого характеру.

Не знаю, по чиїй сторонї правда, але відчуваю ясно, що одно стане менї спасенєм, а то праця! Слава тобі, Боже, що она остає ся менї і що я можу в нїй шукати щастя. Коли потапаю в нїй цїлою душею, тодї всї, що заколочують мій спокій, відходять від мене далеко-далеко і я не чую ся анї самотною, анї непотрібною, але противно, чую ся міцною, самосьвідомою, спокійною…

Тут кінчить ся Наталчин дневник.

XIV

В три недїлї пізнїйше появила ся Румунка з Орядином в театрі в льожі. Побачивши десь поміж видцями Оксану і Наталку, она нахилила ся до Орядина і прошептала:

„Отже она тут; таки послухала і прийшла. Знаєте, она властиво дуже гарна і могла би мужчинам дуже подобати ся.“

По єго лици пробігла поломінь.

„Ну так“, відповів змішаний, мов приловлений на забороненім учинку.

„Ви знаєте, про кого я говорю?“ спитала она.

„Про Верковичівну.“

„То ви слїдили за нею?“ скликнула майже в голос.

„Але-ж ми очивидно в одній і тій самій хвилї замітили єї — по волосю!“ відповів з притиском і холодно. „Прецїнь єї волосє мусить впасти в очи!“

Їй причуло ся, що в єго голосї при послїдних словах крила ся злоба і то успокоїло єї.

„Але она не віддасть ся, Вассілї!“

„Нї“, відповів сухо.

„А знаєте, чому?“

„Чому?“

„По перше тому, що поводить ся так гордо, мов би походила прямісенько з князївского роду, а по друге она зовсїм убога, а до того ще якась компанїонка.“

„О, то не завадило-б їй, що она компанїонка“, замітив він.

„Не завадило би, коли-б не була, як кажу, така горда; впрочім, нї, подумайте лиш, компанїонка!…“

„Але-ж она тепер не компанїонка, она й не є нею з заводу, і давно не була нею. Єї не можна навіть трактувати як таку, і я переконаний, що у покійної Марко она не була простою, буденною товаришкою.“

„То тепер она ґувернантка і учить чужі дїти за гроші…“

„Бо не хоче сидїти на ласцї у своїх кревних.“

„Гадаєте? ха-ха! бо бавить ся в горду. Я єї вже пізнала.“

„Справдї?“

„Справдї, і тому не віддасть ся. Представте собі: у нас пробував недовгий час брат мого мужа, молодий, живий, прегарний мужчина. Раз нудили ся ми страшенно і він спитав, чи в мене нема під рукою яких знакомих дам, з котрими можна би забавити ся для розривки. Я оповіла єму про неї, а він і напер ся іти до неї. І що ви думаєте? Ви думаєте, що она була менї за те вдячна, що я дала їй можність познакомити ся з нежонатим і маючим чоловіком? Борони Боже! В першій хвилї мов налякала ся нас; а відтак вдивила ся в него своїми великими, миготячими очима, немов хотїла зглубити всї думки єго, а опісля закутала ся в таку гордовитість, що від неї аж морозом віяло. Бачите, так мов би чинила нам ласку, що приняла нас, а не ми їй, що відвідали єї в єї келїї. Я лютила ся тодї так, що тиждень не могла дивити ся на неї; він сьміяв ся. „Се она тому була така, що і ти була зі мною,“ говорив він; „але ми знаємо, що тихі води береги рвуть. Коли зложу їй візиту сам, змякне зараз.“ Щось в два днї потім убрав ся як найстараннїйше, вистояв свою годину перед зеркалом і пішов знов до неї, нїби по якусь книжку. Казав, що була така сама. Відтак віднїс книжку, а она не просила єго навіть сїсти! Тодї лютив ся так, що я не бачила єго ще такого, а я сьміяла ся так, що страх! „Що собі та компанїонка думає властиво? (вигукував він). Що може по ню прийде хтось? Що з нею оженить ся хтось? З такою, що жила доси з примх великих дам?“ Він забув, що она не була вже й компанїонкою, а хиба лише швачкою! Ви знаєте, Вассілї“, додала шепотом, „що она шиє від якогось часу також за гроші? Я перехопила недавно єї стару protegé, як несла спідницю для якоїсь міщанки. Менї впала барвна материя в очи і я кажу: „О, се гарне, чиє се?“ А она каже: „Одної міщанки.“ „Хто шив?“ питаю. А она — ляп! що панна. „Як?“ кажу і чиню ся нїби дурна „она уміє кравецтво?“ „Она не шиє паням,“ каже, „бо немає стілько часу, а міщаньскі спідницї і кафтаники то так лиш летять з єї рук. От,“ каже, „все добре, як і звідси капне щось. Бідна сирота боре ся з житєм, як може, тай тому і Бог єї не опускає!“ — Отже она аж така убога, Вассілї! А хто би того всего не знав, думав би, що она Бог знає хто. Она глядить вперед себе так, як ті справдешні аристократи; не знаю, у кого вивчила ся она так того. Ви знаєте, Вассілї, як високі аристократи носять голови? Носять їх високо, а дивлять ся в низ. Не обертають голови то в одну то в другу сторону, нї, они лиш очима водять. Того вивчила ся она мабуть уже змалку, бо чинить се зовсїм невимушено. Коли підведе свої очи в гору, то я лякаю ся єї чогось. В неї такі дивні очи, Вассілї! такі великі, мов нерухомі, і миготять аж лячно! Брат мого мужа казав, що она пригадує якусь реньску русалку, чи щось таке. Що то за мара, Вассілї?“

Він оповів їй лєґенду про Льореляй.

„Ах, то она певно думає, що й она така гарна!“ зашепотїла она злобно. „Певно тому така зарозуміла. В неї лиш уста дуже гарні, виразно зарисовані, з глубокими кутиками, а впрочім що-ж на нїй? Те все не поможе їй. Не заступить їй маєтку. Не правда, Орядин?“

„О певно“, відповів він і зігнув ся саме в тій хвилї по єї вахляр, котрий держав в руцї і впустив на землю.

„Через то й не вийде она замуж. Подумайте собі, яка би там у неї була виправа. Не так?“

„Так.“

„А ви як думали, Орядин?“ шептала завзято далї. „Що чому не вийде она замуж?“

„Я думав щось иньше!“

„Що?“

„В неї за богато крови будучности в жилах.“

„Що? що?“

„Она за модна.“

„Модна? Ха-ха-ха!“ розсьміяла ся Румунка. „Якже она модна, коли в неї не побачиш і модної фризури? Яка-ж тодї я, Орядин, я, що в мене бачиш завсїгди лиш саме те, що наймоднїйше, що даю свої сукнї шити до першої моднярки в Яссах?“

Він глянув на неї і по єго лици промайнуло щось, мов жаль. Опісля взяв єї руку, стиснув єї і сказав нїжним тихим голосом: „Sie sind eine Rose ohne Dornen!“

Она усьміхнула ся вдячно і присунула ся близше до него.

„Не йдїть до неї нїколи, Вассілї!“ благала пещеним голосом. „Я єї не люблю…“

„Або-ж я до неї ходжу?“

„Нї, однак я вас у неї пізнала.“

„Ну так! се було щось иньше… Менї прийшло щось на думку… я хотїв щось довідати ся.“

„Що? що?“ домагала ся она цїкаво.

„Чи се правда, що син єї помершої панї женить ся з нею… Я так чув.“

„І що-ж?“

„О, нїчо. Мабуть в тім нема правди анї крихітки. Мене не обходить она нїчого; а ви думали (він усьміхнувсь на силу і поглянув за кимсь в противну сторону салї), що я хочу з нею женити ся?“

„Я не думала так“, відповіла она; „лише думала, що ви любите єї!“

„Що за вигад!“ кликнув півголосом ще завсїгди сьміючись. „А впрочім хоть би і так, то — як она раз сама казала — любити а женити ся — се щось зовсїм, зовсїм иньше…

Она хотїла щось скоро відповісти, однак він схилив ся бистро до неї, стиснув кріпко єї руку, і впяливши свій, в тій хвили майже горячий погляд в єї очи, шепнув з притиском: „Не правда-ж?“

Она змішала ся, усьміхнула ся і замовкла…

Більше як пів року минуло з того часу.

Орядин не був більше у Наталки. Бував часто у Румунки, але з нею не стрічав ся і там. Она не заходила до молодої жінки, хоч знала майже, коли відвідував єї.

Стара Домна, що обслугувала і Румунку, оповідала все, коли бачила там кого чужого, хоть та не питала єї нїколи анї одним словом.

„Вже що она з тими паничами за верески виправляє, що аж страх!“ оповідала раз, коли вернула звідти майже люта, бо мусїла бігати кілька разів на годину у місто. „Я вже постаріла ся, а чогось такого не видїла. Грає в карти, в якісь „фанти“, а курить, а пє чорну каву, що аж гидко. Мабуть і від неї стала чорна мов нечистий. А вже з тим що заводить, то нехай і не кажу!“

„З ким?“ спитала дївчина з тиха і в єї грудях забило ся серце скорійше.

„Та з тим, що подібний до неї мов рідний брат, і що на скрипцї грає! Він „за нїц“ не має єї. Регочуть ся обоє, борють ся мов хлопцї на толоцї, з того не вийде певно нїчо добре…“

Наталка відгадала все і не питала більше. Раз просила навіть стару не згадувати їй, що в єї комірницї дїє ся.

Одного поранку, вже по тім, влетїла Румунка до неї заплакана, розгнївана і виповіла мешканє.

„Чому?“ спитала Наталка зчудована.

„Та якого лиха сидїти менї тут довше!“ відповіла і заплативши належні гроші, котрими орудував батько Оксани, вилетїла мов фурия, тріснувши дверми за собою. За кілька днїв прийшла до неї попращати ся. Між иньшим сказала:

„Орядину скажіть, що най женить ся з ким хоче, мене тото нїчо не обходить. Він доброго не заслужив нїчо.“

„Скажіть єму то самі, панї“, відповіла Наталка.

„О, він тепер до мене не прийде!“ сказала і усьміхнула ся гірко. „Ви не знаєте, який він. Нинї запалить ся, обіцяє сьвіт, а завтра вже холодний мов лїд і мудрий як той Соломон. О, я єго ненавиджу! Скажіть єму отсе, він до вас прийде.“

„Нехай не приходить,“ сказала дївчина гордо.

„Ег, ви все такі чудні!“ загомонїла. „Я знаю, що він таки прийде колись до вас. Зацїкавить ся знов чим небудь і зайде; тодї скажіть!“

Наталка не обзивала ся. Він не зацїкавить ся більше нею, бо она остала ся та сама, впрочім що обходили єї зносини сих двох людий? Для сеї жінки не мала она анї крихти поважаня, а єго не могла она цїлком ганити.

„Знаєте, що я завважала?“ говорила Румунка таємничо. „Я замітила, що він вас боїть ся. Перед вами хоче якимсь иньшим бути. Се як раз добре. Раз, ще давно, сказав, що ви „модні“, а раз, що побідить вашу гордість і що се буде найкрасша хвиля в єго житю. А раз був у мене і дивив ся за чимсь у вікно. Саме тодї вертали ви з проходу і переходили городець перед верандою, а ваша Діяна витала вас веселими скоками. Ви зігнулись до неї і поплескали єї по голові.“

„Чи панна Верковичівна не приходить нїколи до вас тепер?“ спитав, не зводячи з вас погляду.

„Нї,“ відповіла я.

„Розуміє ся,“ відповів глумливо, „она скорше загине нїж піде проти свого переконаня. Она все ще така сама.“ По єго устах пробіг дивний усьміх і він додав по хвилї: „Колись переконає ся, що єї погляди не відповідають житю і що такою, якою власне єсть, не вдержить ся в нинїшних часах.“

„Опісля випитував ся, хто до вас найбільше заходить, чи у вас широка корреспонденция, і з ким ви найбільше сходите ся. О, він супроти вас, дивно, дивно настроєний, і менї все здає ся, що ви могли би єму неодно сказати.“

Відтак, каже Румунка: їй видить ся, що він оженить ся дуже богато, бо раз сказав їй, що та, що схоче єго імя носити, мусить мати трийцять тисяч; він крутить ся коло якоїсь богачки, Польки, але рівночасно обсьміває єї; він не вірна натура, не вірна, мов та собака, она єго ненавидить! І обнявши дївчину притиснула єї щиро до себе, мов би проживала з нею цїлий час в найбільшій приязни, і пішла. Наталка била ся довго з думками, розбираючи ті єї слова, а замітка, що він настроєний супроти неї дивно, зворушила єї чимало.

Нї, нї, говорив якийсь голос в нїй, він єї не любив уже. Все те було лиш відгомоном якоїсь гордости і пімсти. То лиш она не могла відвернути ся від него цїлком, чувала над ним з далека, в затишку, чувала думками і серцем, не тратила віри в него і в те, що їй здавало ся в нїм сильне і непохитне. Деколи звиняла ся перед собою за ті думки. Житє таке одностайне (вмовляла в себе), а він пригадує їй, що она молода; крім того все те не вадило їй анї в працї, анї в чім иньшім. А в то, що він хоче богато женити ся і без любови, значить лиш задля гроший, в то она не вірила. Він був пристрастний, несправедливий, палкий, непостійний, але до того він нездатний. Він остав ся про те все в ґрунтї той сам Орядин, за котрим нераз так тужила гірко і котрого она лучше знала, хоть і як віддалив ся від неї.

А Марко?

Про него чула дуже з рідка. Оксана не споминала єго перед нею майже нїколи, а коли спімнула, то хиба те, що він знаходить ся там, або деинде, і що не має надїї вернути ся скоро до дому. Раз спімнула їй, що він писав між иньшим і те, що в вільних хвилях описує подорожі по всїх доси звиджуваних краях і що се мале дїло посьвячене комусь. Але кому оно посьвячене, Оксана не казала, а она й не питала. Образ єго блїднїв чим раз більше в єї души і знакомство з ним здавало ся їй тепер лиш якоюсь прегарною мрією…

Она скінчила писати свою повість, о котрій казала своїм товаришкам, що в ню вложила цїлу свою душу і писала єї кровю свого серця. На ту працю покладала, як казала, всю свою будучність.

Обставини, в яких жила, не були найлїпші і она проживала нераз гіркі хвилї упокореня. Се була правда, що она заробляла гроші і голкою, однак що-ж було робити? Мешканє мала даром, мала також деякий заробок із своїх учениць, але те все не вистарчало на вимоги житя, а хоть она і жила і одягала ся скромно, то за те потребувала гроший і на такі річи, без котрих нїяк не можна обійти ся інтелїґентному чоловікови.

Одного вечера зібрали ся в неї єї товаришки і она читала їм свою повість в голос. Нараз замітила, що малярка плаче. Се вразило єї так сильно, що аж поблїдла і на хвильку в читаню задержала ся. Все те вразило й Оксану.

„Чого ти плачеш, Софіє?“ спитала Наталка малярку і видивила ся на неї своїми сияючими, зворушеними очима.

Молода артистка не відповідала.

„Не можеш нам сего сказати? Чи оно тикає ся працї, чи мене, чи нас обоїх? Скажи, прошу!“

Дївча похитало головою, стиснуло їй щиро руку і присилувало себе до спокою.

„Се нїчо, Наталочко, нїчо“, казала, „се лиш нерви!“

Наталка дивила ся на товаришку через хвилю допитливим поглядом і єї обгорнули невимовно сумні чутя; однак лиш на хвильку; трохи згодом успокоїла ся цїлком і читала далї. Чим довше читала, тим більше зміняв ся вигляд жінок, що нерухомо їй прислухували ся. Они дивили ся на неї так, мов би перед їх очима заходила з нею зміна, мов она перед їх очима перетворювала ся в щось нове, нетикальне…

Вкінци сказали, що она може з певностию надїяти ся успіху з сеї працї, пораяли, куди вислати єї, додали відваги, збудили надїї, додали тілько охоти до житя, що она того вечера немов віджила, і стала такою веселою, якою не була вже давно.

Відославши рукопись, она числила днї, коли дістане відомість про неї.

Коли на ню налягав сум або ріжні недостачі, і клопоти єї обставин пригнїтали мов тягар єї душу, — пригадувала собі відослану працю і мов відчувала, що від неї ллє ся якесь сьвітло; що она „душа“ єї істнованя, і що все проче тепер в єї житю річ побічна. Так, в тій працї спочивала єї будучність, крило ся єї щастє, звідси походило для неї „житє“ і она віддала ся якимсь прегарним, пишним надїям, а душа єї роз'яснилась мов від сонця…

XV

Було се пізною осению, в рік по смерти Марко, коло десятої години перед полуднем.

В старім парку міскім устелило ся по стежках і алєях сухе, з дерев упавше листє грубою верствою. Дерева з ясно-жовтим золотаво-блискучим або червоним листєм, осьвіченим соняшним сьвітлом, з-помежи ще зелених дерев впадало вже здалека в очи. А поміж величезними, рядом стоячими яворами і густо засадженими иньшими деревами головної алєї звисала ранна мрака великими нефоремними шматами.

Сьвіжий, потрохи землистий запах наповняв воздух.

В парку панувала тишина і лиш кілька помічників огородника і кілька малих дївчат снувало ся по алєях, змітали листє з доріг і вивозили кудись.

Крім них не було нїкого видко.

Мовчазний парк з своїми алєями, з своїми дорогами до їзди і нерухомими, мармуровими статуями, лежав в своїй осїнній красї поважно, мов якийсь замкнений аристократичний сьвіт, котрий випрашає собі всякого голоснїйшого і живійшого руху, з винятком звуків пливучої води або пташиного щебетаня. Об'ємисті ґрупи старих бородатих смерек здавали ся темно-синї, а між ними миготїло кроваво-червоне листє білих берез, облите ранїшним промінєм сонця мов полумям.

По-над всїм тим сияло синє, безхмарне склепінє.

Наталка йшла до огородника, що мешкав десь тут в парку, увійшла в парк і звільнила хід. Ідучи містом скорим ходом огріла ся надто і тїнистий холод та тишина, що царювали тут, вразили єї мило.

При ставі, що широко розлив ся, а обгороджений ажуровими штахетами лиснїв з трави мов якесь величезне зеркало, станула мимоволї.

Вода мала для неї незрозумілу притягаючу силу. Она сперла ся о штахети і споглядала з задумчивою цїкавостию на гладку, нерухому, зеркальну площу…

В нїй відбивало ся так виразно погідне осїнне небо з поодинокими білими хмарочками, і вершки дерев, жовті, зелені, темно-синї, червоні… Все бачило ся тут, лиш здавало ся все нерухоме, мов закляте і мов на глубокім недостижимім днї…

Їй стало горячо і она розіпняла пальто. Опісля зігнула ся глубше над водою і в такій поставі якийсь час дивила ся в глубінь…

Єї обгорнуло чувство подібне до туги, забажало ся їй почути на своїм тїлї холодну воду, але не отсю, лиш иньшу, рвучу. Спершу мусїла би надпливати на неї звільна, мов граючись, мов несьміливо, приманюючо, а відтак чим раз скорше і скорше, чим раз живійше. Мусїла би напирати на неї, поривати єї. Она боролась би з филями, поринала би в них, сьміялась би в них, сьміялась би голосним бутним сьміхом і аж відтак розкошувала би в них…

Цїле прегарне, барвне окруженє здавало ся їй в водї красшим, нїж казка.

Нараз помітила себе. Чи так виглядала она?

Чорний жалібний стрій і довга крепа, спадаюча з капелюха аж до землї, робили єї ще висшою. Однак єї обличє видавало ся їй иньшим як звичайно. Великі блискучі очи дивили ся з лиця так спокійно, однак заразом так вижидаючо! Чого они ожидали, чого? Чого-ж би? Она усьміхнула ся. Їй пригадала ся єї повість.

Нагадавши се, здало ся їй, мов би житє лежало перед нею як один прегарний, празничний день, як якийсь сьвіт ясности, препишної, незнаної доси краси…

„Полудне“, задзвенїло щось в нїй, „полудне…“

Так, єї полудне зближало ся, се відчувала она всїми нервами, в нїй сьпівало щось тисячами голосів про него, а й єї окруженє заповідало єго.

І чому-ж би нї? Она не бажала нїколи чогось неможливого, не жадала чогось такого анї від людий анї від обставин. Она й не спускала ся нїколи на силу других, не була і трусом, мала відвагу! Она й не хотїла милостинї від долї — всего того не було для неї. Она чула ся такою сильною і здатною до житя, що здавало ся, для неї не істнувало нїчого, чого не могла би побороти!

В сїй хвилї здавало ся їй, що єї душу осьвічує сонце, що оно миготить крізь єї нерви, пронизує єї, що в єї жилах гонить кров скорше і що чує голосне житє в собі і кругом себе.

На час прижмурила очи, мов би бояла ся, щоби то раюванє єї душі не згубило ся через якесь иньше вражінє. Їй було так мило і гарно тепер… саме, саме тепер… Коли отворила по хвилї очи і побачила свій власний образ у водї, впали їй в очи єї незвичайно червоні уста.

„Я гарна!“ заговорив в нїй якийсь голос.

Так, і она почала приглядати ся собі. Она була дїйсно гарна. Снїжно-біла, а до того великі, як сталь сияючі очи. Стать єї була гнучка і струнка, отже була цїлком гарна, в тій хвилї навіть дуже гарна… „Царівна“, навинулось їй на думку. Однак тут не було нїкого, лиш она сама… В нїй заворушила ся туга, така нїжна і непорочна мов то безхмарне склепінє, синїюче у водї глубоко-глубоко. Она уявила собі Орядина, а біля него себе…

Він був гарний… так, отже він і она. Се було би гарно, „цїлковито“, як сказала би Марко і як повинно бути.

На єї лици появила ся ледво замітна краска. Она усьміхнула ся тужливо, однак майже в тій самій хвилї спаленїла ще сильнїйше, мов би хто заглянув проти єї волї нечайно в єї душу. Відтак відвернула ся на силу від свого образу і покинула то місце, зворушена, з горячим, спущеним поглядом, та відійшла скорим кроком в одну з тїнистих доріг. Але єї думки погнались мов ті барвні мотильки далї. — Так, він був гарний мужчина і в нїм була „раса“, а що справдї любила у него, то єго руки. Они мали в собі щось з інтелїґенциї і були гнучкі і майже жіночі. Н. пр. коли звисали нерухомо з поруча крісла… Ті єго руки була би так радо держала в тій хвилї у своїх руках…

По довгім часї отсе знов думала она над якимись певними відносинами між ним а собою, в котрих він і она занимали-б якесь становиско, грали для себе посполу якусь ролю. Звичайно відсувала від себе все, що мало характер якого „закінченя.“ „Так як оно є“, думала звичайно, „є добре і не потребує зміняти ся.“ Богато з иньших подїй не могло инакше зложити ся — думала она собі — і тому було би нерозумно викликувати щось на-силу, або надто вже потягати до якої вини. Правда, єго поведенє болїло єї, особливо те, що він немов встидав ся своєї колишньої любови до неї. Але тому й прозвала єго в своїм серцю „нерозумним“ і була би лучше умерла, чим виявила перед ним, що занимала ся ним. В тій хвилї була єї душа так переповнена ним, що она забула все, чим провинив ся супротив неї, та була би з ним „поєднала ся.“ Ій здавало ся, що она могла би побороти всї єго хиби і вплинути на него так, щоб єго химерна натура випростала ся, чула в собі силу за двох, і то сю певну, спокійну силу, що не обманює нїколи. Коли-б він находив ся тепер десь тут в парку, вийшов з якоїсь алєї проти неї, н. пр. з он-тої широкої, обсадженої так густо липами, що їх віти сплїтали ся разом?… Показав ся наперед здалека, а відтак надходив чим раз близше і близше…

Ах, они би стілько говорили! Она мала би єму стілько сказати! Адже єї вязало з ним стілько спільного! Перше — колишня любов, а відтак їх колишні зависимі обставини, їх терпіня в молодих, найкрасших лїтах і інтереси їх народу — богато річий вязало їх; она й не хоче розбирати всего. Між иньшим сказала би єму і те, що він занедбав ся „духово“, став поверховний, плиткий, що над ним взяла верх буденьщина вже наскрізь і він не зреалїзує нїколи анї одної з тих ідей, котрими одушевляв ся давно, коли не опре ся тим впливам буденьщини. Так, отсе розповіла би она єму. А він би розлютив ся за се, і придумав би в мить якусь „фільософію“, що єї нїби збивала би. Она сьміялась би сердечно! Цїла їх бесїда велась би так живо, весело: она-ж була нинї так соняшно успособлена, як вже давно нї.

Ах, як він єї раз любив!

Однак тодї она не була такою як тепер, була ще дитиною. Коли-б се тодїшне прожите можна тепер знов прожити, яке-ж сильне і самосьвідоме було би оно, в тім не було би страху анї перед тїткою анї перед якимсь иньшим сьвітом! Она мала би відповідати лиш перед собою самою, перед своїм „я“, котре не щадило себе, а було для неї тепер першою і послїдною інстанциєю, над котрою працювала, і котра коштувала єї стілько труду і майже крівавих слїз.

Так, тодї „любили ся“ они дуже, але не цїлувались нїколи. Она не цїлувала в своїм житю нїкого…

Она відчула якесь вдоволенє, що остала ся аж така чиста. Тодї був би він цїлував єї уста, а опісля помазані уста Румунки, а може ще й других подібних до неї.

Она задумала ся нараз над своїм колишнїм „я“ і оно здало ся їй якоюсь нїжною, безпомічною, осьвітленою істотою, котра не мала нїчого спільного з тою, котрої очи споглядали ще перед хвилиною так дожидаючо. Відчула, що коли би то єї колишнє „я“ було обиджене, то обиду ту могла би відчути повно лиш тепер. Сонце почало припікати і она сховала ся в тїнь алєї.

Опавше листє стелило ся грубо по дорозї і єї нога аж брила в нїм; однак она грала ся ним і ходити в нїм було їй приємно. На гарних корчах, що росли між деревами і прикрашували алєю, висїла велика павутина, а зрошена ранїшною мракою, лиснїла проти сонця мов срібна сїть. По гиллю дерев і між листєм шолопали ся тайком великі боязливі птахи; иньші сьміливійші гойдали ся бутно по галузю, а знов деякі голосно щебетали. Все те, здавало ся, пануючу тишину ще збільшало. Чим глубше она заходила, тим більша тишина окружала єї. Парк лежав ще в півснї і їй здавало ся, що находила ся в лїсї. Вдихуючи повними грудьми пахучий воздух, силувала ся майже несьвідомо затерти чувство самотности.

Якийсь туркіт повозу збудив єї з задуми.

Она чула, як він над'їзджав чим раз близше і що мине єї небавом.

Не звертаючи голови в ту сторону, уступила ся на бік з дороги. Аж коли повіз минав по-при неї, підняла очи. Они подибали ся з двоїма великими чорними, майже нерухомими очима якоїсь молодої дами, а опісля з очима Орядина…

Чи она відклонила ся? Сего не знала напевно.

Єї щоки горіли мов по якім удари і она лиш бачила, як довга спина сеї дами зігнула ся нїби з питанєм до него. Між обома дамами (і якась старша сидїла там) зазріла она мимоволї ще раз єго лице. Ій здавало ся, що оно мало вигляд таких лиць, що готові все до послуги…

Механїчно звернула ся в иньшу алєю і так само без думки усїла на першу лавку, що подибала.

Чи не покрило ся все румянцем сорому? Все, що було з нею доси однодушне?

Она була би припала до землї, була би зарила лице в листє зі встиду, що єї душа роздягла ся до наготи, а на те лучило ся їй отсе!

Она відчула, як на ню впливало щось таке, що була би найрадше землю розривала. Така ганьба!

Так сидїла она на лавцї з заслоненим обличєм, похилена глубоко до землї…

Оскаржувати когось? Н. пр. єго? Ах, то не випадало! Єї чувство справедливости було надто вироблене, щоб змогла то вчинити. Між ним і нею не було прецїнь нїяких певних відносин і тому він не був виноватий, а она з тими довгими плечима не була також винна… отже що?

Она затяла зуби і була би в голос ридала, однак погамувала ся і била тілько мовчки пястуком о поруче лавки… „Марко! Марко!“ простогнали раз єї уста. Чому не було єго тут, щоби вступив ся за неї; нї, коли-б він тут був, то їй таке було би не лучило ся…

По якімсь часї успокоїла ся трохи.

Що обходило єї те все? Нехай він женить ся з тою з довгими „плечима“, що була єму така інтересна і що знала другими так славно кермувати; она була богата, а Наталка (она ступала так гордо, коли переїзджали поуз неї) борола ся з обставинами до утоми. Она певно не знала нїчого про Наталку і про єї знакомство з Орядином, не чувала нїчого про єго минувшість, єго приватне житє, про Румунку. Она росла у своїх родичів в теплї і на сонци, мов та пальма в оранжериї, доки не з'явив ся він. Длятого було би несправедливо ненавидїти єї.

Однак він…

Єї цїла душа переняла ся нараз сильною жадобою закинути єму якийсь брудний учинок. Він мусїв в єї очах упасти, щоб їй полекшало. Она пірнула думками в єго минувшість і їй пригадав ся один випадок. Раз попала ся єму якась невинна істота в руки і він використав єї темноту і незнанє в свою користь. О, се був дуже підлий вчинок і гриз єї мов червак, але на тім не скінчило ся. Она хотїла ще винайти, щось иньше. Спрятала лице тїснїйше в долонї і підчас коли єї уста тремтїли злобно, она блукала думками далї. Ріжнородні думки плутали ся і вганяли по єї голові, однак жадна не вдоволяла єї. Аж по якімсь часї підняла бистро голову і єї очи заіскрили ся зимним, ледоватим блеском.

Вже щось має!

Она була Полька, Полька! Він ненавидїв Поляків, а єї висьмівав навіть, але що мала маєток…

Так, она належала до сего народу, що угнїтав і переслїдував Русинів цїлими віками, корив, батожив єго, розбивав єго силу і висисав єго кров; понижав єго і глумив ся над ним при кождій нагодї, накидував насильно своє панованє, а до сьвітла і висоти не допускав; орудуючи брудом і підлостию сам зростав, а тимчасом єї нарід… О Боже, Боже, де правда?

Перед єї зворушеною душею стала цїла сумна істория єї народу. Виринула нараз горда козаччина, станула і теперішність: той визисканий, на нїчо зведений, оббріхуваний нарід, раб той поневіряний, що не зазнавав нї добра нї спочинку, що єго доля — годувати крівавою працею сильнїйшого фарисея!

Она розсьміяла ся гірким сьміхом.

А він, що знав об тім всїм, ростив давно сам ненависть в єї груди до них, він, висунувшись працею одного такого раба на верх, лїз тепер ворогам тим під ноги, повзав ся і запродав ся!

Запродав ся! Так, бо він єї не любить.

Ох, чому-ж не охороняв єго талїсман любови! чому не йшов за голосом серця, перед котрим корить ся все, котрий єднає і найлютїйших ворогів, і перед котрого потугою щезають всї ріжницї; о, чому не любив сеї Польки?

Чи він збожеволїв, чи упав дїйсно так низько?

Она підвела голову, слухаючи гомону з тої сторони, в котру покотив ся еквіпаж. Чи він не вертав ще, щоб она прозвала єго тим прізвищем, яке заслужив собі?…

Опісля підняла ся в цїлім своїм гордім зростї, піднесла руку і погрозила нею в сторону парку, а уста єї прошептали з неописаною погордою якесь однїське слово…

Тепер була вже спокійна, не мала з ним нїчого спільного і не мала жадної страти. Лїпше вмерти, нїж станути з таким пятном перед своїм народом, сто раз лїпше вмерти!

Она силувала ся відвернути думки від него і від цїлої тої справи, хотїла отрясти ся з них, мов від чогось улазливого, пригноблюючого, однак єго лице з огидно услужним виглядом і великі чорні, вибалушені очи тої дївчини пхали ся їй раз враз перед душу… Она була майже гарна і виглядала по паньски; те признавала она їй охотно…

Нараз пригадала ся їй єї праця і мов камінь упав їй з серця. Она підняла ся з свого місця, обтріпала сукню, повідчіпляла поодинокі листки, що попричіпляли ся були до неї, і відітхнула лекше. Нагадавши се, немов віджила.

Що она могла забути свою працю!

Адже в нїй спочивав єї сьвіт, ожидало єї якесь щастє! І вперше відчула те цїлковите вдоволенє, яке подає праця тому, котрому здає ся, що житє не зберігає для него вже нїчого більше. Так, праця не обманила ще нїкого, бодай того нї, хто шукав в нїй відради і шукав більше, чим буденного щастя…

XVI

Було се з кінцем грудня і між четвертою а пятою годиною по обідї.

Небо заслонило ся одною величезною понурою хмарою. Скажений вітер гнав улицями, вив диким зойком, а густі платки снїгу, що сипали ся мов без тямки з небес, метали ся шаленим летом у воздусї. Они клубили ся, розлїтали ся і покривали хутко землю білим покривалом, а по дахах, деревах і віконних примурках устеляли ся білим пухом…

Наталка придивляла ся заверюсї з задумою.

З єї вікна було видко в далечинї одну часть міского парку. Він тягнув ся далеко і становив великаньску картину, котра пишала ся кождої пори року иньшою красою барв. Зимою лежав хмарно, неприступно, сповитий в білявих мраках мов у заклятім снї.

А нинї! Хто би відважив ся нинї заглянути в єго глубінь, підслухати, як перешіптують ся старі великани-дерева, як стогнуть, коли вихор влетить між їх галузє і стане вгинати їх корони! Він божеволїє довгими, пустими алєями, глузує собі з них і свище…

Она пішла би.

Для неї має кожда борба якусь притягаючу силу. Ще дитиною не могла раз якось оперти ся приманї такого вихру, і висунула ся тайком на двір, щоби „летїти“. Вітер грав єї волосєм, розвіявши єго буйно, і бив ним в лице і плечі. А она, дрібна мов пташина, розпростерла руки широко і, розмахуючи ними мов крилами, сьміяла ся голосним сьміхом, викликуючи раз по раз: „Бабуню! я лечу, лечу, лечу!…“

„Дурненька“, нїби лаяла опісля бабуня, розчісуючи довге, неподатливе єї волосє. „Ти певно хотїла, щоби тебе кудись вітер понїс і щоб собі головку розбила!“

„Я би не дала розбити ся, бабуню. Я би вхопила ся чого небудь і держала-б ся сильно, сильно. Я би хотїла лїтати, бабуню…“

„Лиш пташки лїтають, а ти не пташка!“

„Я не пташка, але-ж я твоя голубка; не правда? Ти казала!“

„Я казала, синку, казала!“

„Тому й я би лїтала, бабуню.“ І прикривши нагло лице долонями, станула нерухомо.

„Куди-б я залетїла, бабуню?“

„Куди би хотїла.“

„Де-ж н. пр.? Де птахи залїтають?“

„В полудневі, теплі краї, дитинко.“

„В які теплі краї?“

„В такі краї, де сонце дуже гріє, а ночи ясні як днї, де тепла далеко більше як у нас і де немов вічне полудне. Там н. пр. ростуть дерева а й цїлі лїси дуже великі і красні, вічно зелені, буйні, горді, сягаючі аж під небеса. Там ростуть великолистні пальми, кокосові дерева, мірти, олєандри, прегарні цьвіти; там лїтають великі барвні птахи, яких у нас нема, і такі самі мотилї; там лїтають золоті мушки, прозорі, барвні комахи. Там жиють пишні оленї, красні дикі звірі, льви, тиґри; там нїколи не скошувані трави хвилюють як море.“

„Йой, бабуню!“ кликнула она і розсьміяла ся з якоїсь нервової розкоші, а тїлом єї пробігала дрож, „йой, йой!“

„Що, душенько?“

„Я хочу в теплі краї!“

Єї широко отворені оченята зоріли з лелїєво-білого личка дивним блеском, мов бачили те все перед собою.

„Кажи ще, бабуню!“ натискала нетерпеливо, не зводячи очий з уст бабунї.

„Там гарно жити! Там такі тихі, глубокі, цїлком сині води, що перед ними аж страх збирає, і величезні ріки, що біжуть із скал, а спадаючи з них, прискають шумом мов перлами і наповняють тим далеко кругом себе воздух, а гук того спаду чути милями і милями. Перед красою і силою того всего чоловік нїміє!“

„А на все те сьвітить сонце?“ перебила она нараз без віддиху.

„Сьвітить. Все миготить, блестить, гарне мов у казцї. Знаєш?“

„Знаю. А потім?“

„А потім суть там такі лїси, котрих віку нїхто не знає; они стоять вічно у водї мов у зеркалї. На тій водї плавають водні цьвіти, і ріжнородні дикі птахи. От-таке там; а є й таке, чого люди не знають, бо в глубінь таких лїсів негоден жаден чоловік зайти. Так, там гарно жити; длятого і птахи летуть туди, однак туди летить ся через море!“

„І я би летїла через море.“

„А як би утомила ся?“

„Нї, нї, я би не втомила ся.“

„Звідки-ж ти то можеш знати?“

„Але-ж я би не хотїла утомити ся! Я би летїла, летїла, з цїлої сили летїла би, щоби не втомити ся. Ти чуєш, бабуню?“

„Чую, рибчино!…“

І так стоїть она й тепер мов в ожиданю безнадїйнім. Єї лице блїде, утомлене. Уста стулені скорбно, лише очи в неї промінні і повні думок.

Кругом неї тишина. Єї артистично уряджена комната нинї єї пригноблює. Цьвіти в коши, якісь пової і випещені пальми немов дрімають, і в тій тишинї она неначе чує житє власної душі.

Єї уста кривлять ся від легкого глуму і она думає: „Чому я жду? Чому вірю я?“ Она думає про свою працю. Їй відослали рукопись повісти і то без всякого поясненя. Від часу до часу мучить ся она думками, з якої причини вчинили се і чому не приняли єї? Чи она була без вартости? Чи може не відповідала „великій публицї“? Пишучи єї, думала она про публику, хоч — що правда — мало. Єї товаришки упевняли єї, що се неможливо, щоб ся повість не придала ся, а однак… однак відкинули єї! Она гризла ся дуже, була трохи не в розпуцї, і чула, що коли повість не придалась би справдї, то се був би найтяжший удар в єї житю. Опісля порадила їй Оксана одного видавця, про котрого знала на певно, що принимає подібні працї як Наталчина. Она й послухала єї і відослала рукопись туди.

Тепер вижидала відповіди.

Сама не знала, чому вірила, що там приймуть працю. Правда, поміж то чутє мішало ся і почутє сумнїву. Она нїколи не мала щастя, однак чому би не мала єго сим разом мати? А знов… чому-б мала єго мати?

Она відвертає ся від вікна і проходжує ся повагом кілька разів по комнатї.

І не знати, чому все таке мертве і бездушне? Таке тупе! Н. пр. цїле єї окруженє, меблї, образи, а навіть цьвіти! Она спинила ся біля свого ліжка, над котрим находив ся образок: Христос на Оливній горі. Недалеко него висить револьвер. Він набитий. Панї Марко казала єго як раз перед своєю недугою очистити і знов набити. Він висїв завсїгди у неї над ліжком; до того привикла она ще з дому свого батька на Угорщинї, котрий казав, що жінцї збруя потрібнїйша як мужчинї. Тепер висить над єї ліжком.

Она усьміхнула ся іронїчно.

Їй не треба збруї. До неї не прийде нїхто рабувати; впрочім она не боїть ся нїчого. Але отся збруя то одна річ, не така тупа і мертва як всї прочі. Се була така річ, що вимагала на кождий випадок борби і сили…

Опісля спиняє ся єї погляд знов на образї Христа. Она любила сю картину дуже. Се також щось таке промінне, осьвітлене саме собою! Нїякий ум не сотворить людянїйшої науки від Єго. І Наталка нагадала собі се реченє Христа, що покійна Марко повтаряла у своїй недузї.

Приступивши до вікна, впялила знов кудись свій погляд. Она думала про смерть сеї женщини, про се, що потім стало ся, і про Марка. І тут кепкувала собі доля з неї. Звела їх разом, щоб пізнали ся, а відтак розвела — чи не на віки? Він не пише до неї, мабуть забув єї, і она не знає про него нїчого. В глубинї єї серця спочивав єго образ мов сьвята памятка, котру бере ся лиш раз в рік у руки. Так, він остав ся для неї чимсь, що піддержувало довірє до людий, якоюсь оживляючою споминкою. Єї житє таке одностайне і безбарвне, що лиш ті у єго матери прожиті роки суть в єї житю красні, особливо ті з ним прожиті шість недїль. Бо яке-ж оно взагалї? Коли-б она хотїла писати історию свого житя, то яка-ж була би то сумна і одностайна повість! Єї житє то лише то, що она перечула! Чи се може бути інтересне? Або то, що она тілько тужила, або тілько передумала! Ба! то не належить до офіцияльної істориї жінки і не мало би жадної вартости. Під „істориєю жінки“ для „широкої публики“ розуміє ся щось зовсїм иньше…

Однак она була собі сама винна, що в неї не було такої істориї. Она ворохобила ся, не хотїла в ожиданю буденного щастя отупіти, бажала осягати щось більше, як звичайні цїли, і попала в якісь конфлїкти. Чи видобуде ся з них і побідить те, що старає ся неустанно мутити спокій єї душі і гамувати єї в єї намірах? За все те, т. є. що не ступає дорогою буденщини, покутує она. Она покутує радо з якимсь вдоволенєм, з гордостию. Нестерпиме було лиш те, що она чула ся з всїм тим самотна, і що то почутє самотности гризло єї, куди-б і не повернула ся. Що правда, тому було винно по части і єї становище в суспільности, оно паралїжувало єї вартість.

Нераз уявляла собі, що розмовляє з людьми, котрих знала лише з опису і про котрих чувала, що відзначали ся або поважною умовою працею або якими небудь иньшими спосібностями. Иньшим разом знов переживала в уяві сцени, в котрих відогравала якусь ролю, що в нїй терпіла несказано. Думала так живо, відчувала так сильно, що аж плакала. Чому чула ся она такою самотною? Чому бояла ся зрадити щось з своїх думок і почувань?

Але нї! Она не боїть ся. Она вискаже все пером і аж тодї стане їй лекше, але чи єї нарід дасть їй право промовляти до него, чи она спосібна до того?…

На дворі лютила ся заверюха так, що заслонювала всякий вид.

Вітер бив снїгом о шиби, розносив єго цїлими масами, вив за углом хати і в коминї.

Ах, коли-б она уміла музику, н. пр. вміла грати на фортепянї, або коли-б хоч мала фортепян у себе. Она викликувала би поодинокі тони і вслухувала би ся в них. Она прислухувала би ся їм ще й тодї, коли-б они, розплинувшись уже в завмираючий звук, істнували-б лиш в памяти. Тодї не була би єї душа така самотна…

За нїчим їй не жаль, лиш за тим, що єї не вчили музики. О, яка сила чутя пішла би в неї в тони! Нї, вся єї сила вилляла-б ся в них і она чула-б ся щасливою. Єї гру назвали-б може пориваючою, а тимчасом єї думки пригноблювали мов недугу!

Як би тепер Орядин прийшов, саме тепер в ту заверюху, як би она радувалась!

Впрочім се не була правда, що він женить ся з тою „з плечима“. Она не бачила їх більше разом, а одна з єї знакомих оповідала їй, що він кепкує собі „з тої“ і що она єму цїлком байдужа. Перед кимсь там мав навіть сказати, що старий мусить розум своєї доньки добре маєтком наштукувати, бо она своїми „приватними чеснотами“ не прив'яже нїкого, і що в неї виплекані лиш паньскі примхи. Може бути, розповідала, що то она залюбила ся в нїм, але він в нїй ледви. Впрочім що єму шкодить бувати в такім елєґантскім домі? Она не вірить, щоб він з нею женив ся; він займе нинї-завтра независиме становище і поведе до слюбу яку доньку своєї нациї…

Отже єї комбінациї були фальшиві і она засуджувала єго несправедливо; она може з ним знов говорити. Она й не бажає від него чого иньшого, він їй байдужий. Нехай любить кого хоче, нехай ним другі кермують, але прийти до неї і побалакати з нею може він. Чому она має проводити житє так безкровно?

Єї обгорнула майже нетерпелива туга за ним.

„Коби прийшов, коби прийшов!“ — така думка вчіпила ся єї і дзвенїла неустанно в єї душі.

Читати або писати она нинї не може. Все те не вдоволяло би єї нинї; таке занятє за спокійне, за слабе; она відчуває нараз всю мертвоту такого занятя, єго безпомічність і неміч супроти такого настрою, в якім находила ся саме нинї. Она надто занепокоєна; єї душа перенята якимсь передчутєм і она просто мучить ся…

Немов утомлена опускає ся вкінци на фотель, опирає голову недбало о єго поруче і слухає. Раз як лютує метїль, раз як тикає годинник, а знов як недалеко єї ніг віддихає спляча Діяна. Приглядає ся на-пів замкненими очима цьвітам і їх листю; силує ся підхопити, як ростуть. То знов думає над Бог зна чим…

В сїнях отворили ся голосно двері і почули ся скорі кроки.

Она прокидає ся немов зелєктризована, єї серце зворушує ся болїсним передчутєм і стукає несамовито. З затаєним віддихом розбирає она той хід; нї, тепер вже пізнає єго з певностию. Піднявшись блискавицею йде до дверий і отвирає їх.

„Орядин!“

„Се я!“

„Ах, я знала, що се ви!“

Она цїлком зворушена. Она хотїла би, щоб він відразу скинув бурнус, отряс єго з снїгу, щоби усїв і говорив. Утихомирює Діяну, що збудила ся і гаркотить, стріпує єму з шапки снїг і вдихує радо сьвіжий воздух, що він єго внїс з собою в комнату. Она говорить і сьміє ся. Говорить раз по раз, що она знала, що він прибуде. Опісля просить усїсти.

Тут! Або нї, тут може; тут вигіднїйше, лїпше. Або там на кріслї, в котрім саме тепер она сидїла. Там паде на ноги сьвітло полумя з коминка, в котрім горить огонь.

Вкінци сидять уже обоє. Она обняла білими руками колїна і дивить ся на него своїми великими, блискучими очима дожидаючо. Єї незвичайне оживленє впливає на него стїсняючо і він відгортає раз по раз нервово з чола волосє. Опісля усьміхає ся.

І що-ж она поробляла?

Она сьміє ся. Она аж мучила ся в тій самотї. Думала вже кинути ся в метїль і йти куди небудь. Відтак числила віддихи сплячої Діяни; потім думала про Бога, чи властиво про Ісуса Христа, і що се на єї думку зовсїм не мудро вважати себе великим, тому що не вірить ся. Що Флямаріон викликав раз давно в нїй чудні ідеї, котрі єї вдоволяють в квестиї релїґійній і що він мусить бути благородний чоловік. Потім сьміяла ся знов. Се все не інтересне; нехай він щось оповідає. Се він дуже гарно зробив, що відвідав єї саме нинї; се просто добрий учинок; она нинї так чудно настроєна, особливо з полудня прикрі чутя просто давили єї.

Єї нервовість, повна ожиданя, виводить єго з рівноваги і він, придивляючись їй, як говорить, мішає ся сам, здає ся, єму не достає відваги говорити.

Вкінци оповідає, що був в єї батьківщинї, що відвідав і єї кревних, привіз їй листи і поздоровленя від панни Мариї і від тїтки. Катя вже цїлком доросла панна, котра мабуть скоро віддасть ся. Все остало ся там по старому, гори, котрі она так любила, місто, люди… лиш вуйко постарів ся замітно. Впрочім він казав єї, „одиноке дитя одинокої єго сестри,“ поздоровити і переказати, що єї фотоґрафія висить над єго ліжком, та що він єї так завсїгди любив, у тім високім ковнїри Штуарт і з спущеними косами; він єї не забуває і навіть вибирає ся відвідати. Зоня за кілька недїль вінчає ся з своїм давним поклонником, з колишнїм правником… чи Наталка собі пригадує? Він сьпівав заєдно з нею дуети прегарним барітоном… О, она пригадує собі.

Він оповідав, а она перебивала єму питанями двома-трьома нараз.

Спогади з рідних сторін відсьвіжили ся в нїй так сильно, що она мов бачила все перед собою. Дім, в котрім виросла, комнату, в котрій мешкала разом з бабунею. Дім Маєвского з височенними старинними смереками перед ґанком, єго „паньский“ плеканий город з білими штахетами. А відтак їх город, де по алєях она нераз бігала мов стріла, а дїти ловили єї, одного разу навіть і він. Тодї зачіпило ся єї довге волосє за якийсь корч і він спіймав єї. Ах, она сьміяла ся тодї так сердечно, а всї дїти разом з нею; а в него аж очи горіли з якоїсь шаленої утїхи…

У всїх тих спогадах, що минали по-при єї душу образами, виринали прегарні гори буковиньскі, улюблені єї поодинокі скали і яри…

Все те було таки дуже гарне. А тепер? Тепер дїлив єї від того лиш час.

„Все те було таки дуже гарне!“ відозвала ся она нараз в голос, і споглянула на него.

„Що таке?“

„Все те, що було; минувшість. Чи не так?“

„Для мене она мертва.“

„А для мене нї!“

„Се звичайно так у жінок.“

„Що?“

„Ну, жінки кохають ся звичайно в минувшости.“

„А мужчини нї?“

„Взагалї нї. В мужчин переважно будучність на оцї.“

„Отже й у вас так?“

„Чому би і в мене не мало так бути?“

„Давнїйше були в вас иньші думки.“

Він сьміяв ся.

„Давнїйше!“

„Ви переконували мене, що не вірите в нїяку будучність.“

„Я був огірчений; я був хлопцем. Хто би впрочім розбирав такі слова!“

Она дивила ся зчудовавана на него.

„А я думала“…

„Ви думали! Я сам думав тодї“, казав він усьміхаючись, „значить: в тій хвилї думав, коли говорив се. Однак, Боже мій, час із своїми проявами не минає попри чоловіка безслїдно. Єго пориває могуча струя житя з собою, і кождий рік, ба, кожда днина відобє на нїм своє пятно і він зміняє ся несьвідомо. На властиву квінтенсенцию житя приходить чоловік аж з часом. Впрочім я мав тодї по части і слушність. Будучність то як блудне сьвітло. Она спиняє уживати краси житя, она то — старість. В погони за нею роздроблюємо сили і ледви добачуємо то, що нам подає теперішність.“

„Се правда“, відповіла она задумчиво. „Іде головно о те, як властиво чоловік заховує ся супроти житя.“

„Так. Від того залежить чимало. Я пересьвідчив ся, що ще наймудрійше заховувати ся пасивно, і дбати передовсїм о себе.“

Єї очи замиготїли.

„Значить, не бажати нїчого, не давати нїчого, бути недвижним мов та багниста вода?“ промовила з перелетним усьміхом.

Він спаленїв.

„Чому не бажати і не давати нїчого? Я не думав так. Я думав, що все має свій час і наступає само собою. Прискорювати які небудь подїї або обяви, то нерозумно і нема нїчого поганїйшого і шкідливійшого над передвчасні твори. Они пригадують калїцтва. Моя фільософія дише мужицтвом“, додав опісля глумливо, „неправда?“

„Мужицтвом? О, нї — але малодушностию!“ відповіла сумно. „Ждати! Боже мій, все, все лиш ждати!“ Сї слова вимовила з якоюсь гіркою розпукою.

„Але-ж ви чудні!“

„Ждати!“ перебила она єму нетерпеливо і мов слїдила чим раз далї за якось думкою. „І чому? Ах, ми така низько-думаюча маса, що не вміє одушевляти ся! Чи я не казала вже раз сего? Сотворити щось таке, що поривало би! Та маса з самого ожиданя і невільничої податливости запала в нидїнє. Чому в нас так мало гордости і відпорної сили, так мало наклону до величи, так мало поривів до могучости? Чому, чому оно так?“

„Не судїть за скоро“, відповів він живо, „тих, що в них не відзиває ся ще кров будучности. То не є ще нїяка сила і нїякий поступ!“

„Я засуджую тих, що можуть більше зробити, як дбати про буденні цїли, або що служать лиш партиям. Чому не служити в спосіб гарний своїй вітчинї або хоч свому талантови? Але ми — нї!“ повторила ще раз гірко, „ми не горді, ми наймити з природи і вміємо лиш жалїти ся! Ненавиджу тих, що лиш проливають слези, як і тих, що не мають в собі тепла!“

„Я також; але я маю в собі тепло.“

Она усьміхнула ся, а відтак задивила ся на свої білі, тонкі руки.

„І тому, що я тут у вас, треба і вам дізнати ся про се тепло.“

Се мало дзвенїти жартовливо, однак єго лице змінило нараз свій вигляд і він усьміхнув ся нервово-вимушеним усьміхом.

Она дивила ся на него допитливо, майже неспокійно, але не обзивала ся.

„Се бачите — в тім річ, що я заручив ся…“

Мовчанка.

Єї лице побілїло і мов задеревіло, а уста стратили мягку рухливість.

„Так?“

І знов мовчанка, а опісля знов: „Так!“

Він вимовляє се зміненим нараз, майже поганим голосом, а погляд у него несьмілий, здичілий. „З донькою мого шефа, адвоката Мілєра. Знаєте, она зве ся Ванда.“

„Ванда?“

„Так. Адже ви єї знаєте!“

„Я не знаю… так… з виду!“

І она не має більше що казати. Не має зовсїм нїчого і не знає нїчого.

Він блїдий мов крейда, глядить на неї, як она пересовує скоро перстенї на пальцях, глядить на єї довгі вії і як она мовчить.

І нїби що-ж там такого стало ся, що не обзиває ся: нехай би лиш одним слівцем!… Але куди вже їй до бесїди! просто занїміла.

Що за страшенно дурна, упокоряюча хвиля! І она мовчить якось дивно. В нїй тремтить якось дивно. В нїй тремтить наглядно житє, сказав бись, і в найменьшім пальчику нерви напружені до крайности, і з цїлої єї істоти рве ся щось на волю, але уста мов поражені…

В яке огидне положенє залїз він — ух! Перед ним лежала книжка, поезиї Гайного. Ухопивши книжку отворив єї без думки і єго очи опинили ся на першім стишку:

„Theurer Freund! Was soll es nützen, Stets das alte Lied zu leiern? Willst du ewig brütend sitzen Auf dem alten Liebeseiern? Ach, das ist ein ewig Gattern, Aus den Schallen kriechen Küchlein Und sie piepsen und sie flattern Und du sperrst sie in ein Büchlein.“

Він ворг книжку від себе і мов ожив в тій хвилї.

На него находить щось, щось давне, добре знакоме, щось, чого він не розбирав нїколи. Не яка думка, спомин, се щось зовсїм иньше. Се щось сильне, зухвале, горде, упряме, що перемагало єго нераз при стрічі з нею, і чому піддавав ся завсїгди.

І на єго устах з'явив ся нараз глумливий усьміх. Він звертає голову в ту сторону комнати, де Діяна розтягла ся знов до спаня і говорить голосом, мов би нїчого не стало ся.

„Діяно, ти гарна звірюко, ходи сюда!“

Саме в тій хвилї підвела і Наталка голову. Єї погляд — величний, палаючий і острий заразом. „Ви єї любите?“ спитала.

„Ах, атже она прегарна собака!“

„Нї, я думаю про вашу суджену“…

Він звертає ся блискавицею до неї і по єго лици розливає ся горячий румянець. Опісля викривляє з погордою уста і мовить з притиском:

„Розуміє ся, що люблю єї.“

І він ненавидить єї вже, і за то одно питанє. Що за шалена, безлична відвага, питати єго о се!

Він відчув, що між него а неї вступило щось, щось важке, погане. Він спотикає ся на тім і оно корить єго і обурює проти неї, обурює страшенно. Оно суне ся на него, обхоплює єго; він обтряс би ся з того, задоптав би се! Оно гидке, нестерпиме і в єго умі приймає вид пересьвідченя, що она має право ставити єму таке питанє і що се питанє доторкає ся сотень струн в єго душі і всї они відзивають ся негармонїйними, прошибаючими звуками.

Він ненавидить єї. Ненавидить все, що єму здавало ся на нїй лїпше і тонше; ненавидить, бо відчуває, що в неї є „раса“ і що їх дїлить степень чистоти.

„За чотири недїли відбуде ся наше вінчанє“ говорив далї з огидною пихою. „Я й їздив тому в рідні сторони, щоби полагодити там деякі справи.“

„А панна Мария?“

„Що-ж?“

„Она переселить ся до вас?“

Він зачудував ся: „Чому до мене?“

„Отже нї?“

„Я не бачу найменьшої причини до того“…

„Я думала, бо ви обіцювали їй те так часто.“

Він засьміяв ся на силу.

„Се була романтика. Слава Богу, я єї вже позбув ся.“

„Ви вже стілько позбули ся!“… Она каже се якось мимоходом, байдуже, а все-ж таки з якимось незамітним, роздражнюючим усьміхом.

Він скипів.

Она корить єго і бє в самі найвражливійші місця. Она єго знає, єго, котрого деинде цїнять так високо… Однак хто она така, тота зарозуміла креатура? Чим она висша від него, що так кидає єму погордою в очи?

„Я вже не одного позбув ся,“ промовив він, „але ви помиляєте ся, думаючи, що в мене не остало ся ще доволї сили.“

„Ви справдї спосібні“…

І з якою інтонациєю вимовляла знов ті слова, чи не іронїчно? В нїм збурило ся все нутро. Він піднїс ся з свого місця. Обоє глядїли на себе палаючими очима.

„Чого ви властиво від мене хочете?“ спитав він.

„Чого-ж би я могла від вас хотїти?“

„Чому зневажаєте мене?“

„Хиба я зневажаю?“

Він трохи не казить ся від сих слів.

„Я відчуваю, що я в ваших очах упав, або нї, гірше ще. Я в ваших очах безчестний і зрадник. Я в ваших очах чоловік, що запродує і других; на вашу думку, я певно і негідний носити імя „муж“! Що ви собі властиво думаєте?“

Она мовчала і не рушала ся з місця. Стояла оперта спиною до стїни, змінена, і підвела лише трохи висше голову, щоб єї також опісля сперти до стїни.

„Що ви собі думаєте? питаю ся ще раз!“

„Тепер я думаю, що найкрасшою іллюзиєю в моїм житю були ви для мене.“

Він витріщив очи на неї. „Що? Іллюзиєю? Дякую!“

„Іллюзиєю, котру я впрочім боготворила. Тепер менї жаль.“

Він усьміхнув ся цинїчно.

„Страшно жаль.“ Она говорила, усьміхаючись слабо, а єї великі очи блукали безцїльно понад єго голову.

„Не думайте, що я жалую за любовю, котрою я вас колись любила. Я навіть переконана, що вас не любив нїхто так як я і може й не буде так любити.“ (І підчас тих слів покрила смертельна блїдість єї лице). „Менї лиш жаль, що ви мене не розуміли! З хвилї, в котрій ми перший раз розстали ся, почали ви мене не розуміти. Другий раз ви мене вже не розуміли.“

„Другий раз я благав вас іти зо мною!“ боронив ся він. „А ви відопхнули мене від себе. Я був вам за маловажний. Ваша шалена гордість і хороблива уява бажала собі Бог знає чого; тимчасом я був лиш звичайний чоловік і хотїв дїлити з вами свою долю, чи як ви то там назвали: буденне щастє.“

„Правда“, відповіла она, „я не хотїла подати вам руки до такого щастя, бо я вірила в вас, т. є. я уявляла собі, що ви мусите розвинути ся в красшу, сильнїйшу істоту; в таку, до котрої і я і другі могли би молити ся. Я чула вже тодї, що без того не змогла би бути для вас тим, чим я хотїла в глубинї души своєї стати ся вам. Чи я бажала чогось справдї неприродного? В моїх очах чоловік щось дїйсно божеске, хоч — як ви раз казали — він має своє корінє в земли. Він може розвинути ся в прегарний цьвіт, але до того треба волї, треба борби і відреченя! Відмовивши вам, я не хотїла, щоб ви пішли і стали вперед „великим паном.“ О нї! Я бажала лиш, щоб ви стали морально свобідним мужчиною, а не наймитом своїх страстий. Я хотїла перед вами корити ся без краски на лици. Того хотїла я. Та тут я мабуть помилила ся. Ми не порозуміли ся. Ви казали менї, що в мене нема змислу для дїйсного житя; впрочім (она усьміхнула ся гірко) може й нема!“

„Навіть посада компанїонки була вам милїйша, нїж замужне житє зі мною!“ говорив він тремтячим, зворушеним голосом.

„Я бажала закоштувати хлїба, заробленого власними руками!“ відповіла она. „Я хотїла пізнати, що то таке свобідна воля. Я не жалую того, хоть я не була би пішла, як би жила моя мати або отець; але я й не пішла з бути, ви се знаєте. Менї показали двері, тому що я не хотїла віддавати ся за Льордена, — чи може було менї піддати ся? Ах, Орядин, я не бою ся голоду і холоду, бо я не бою ся і смерти. Впрочім я чула в собі силу і тому пішла; чи то було неправо?“

„Ви вимагаєте від чоловіка за богато!“ сказав він. „Не звертаєте уваги на вплив єго обставин; в тім ви помиляєте ся… і тому…“

„Я, Орядин, я?“ перебила она єму і розсьміяла ся. „О, я вірю у вплив обставин, в те, що они формують наші думки і сили, але я вірю і в те, що в чоловіцї суть і відмінні черти, котрі опирають ся обставинам і опановують їх. Вас мала я за такого чоловіка, що не підпадає буденним прикметам, що боре ся з убійчими, пригнетаючими обставинами доти, доки не стануть підвладними єму!“

„І в тім я помилила ся!“ А коли він мовчав, говорила она далї. „Скажіть, як менї жити в теперішних обставинах, щоб моє житє стало подібне до житя вдоволених, або нї,“ закинула живійше, „скажіть менї радше, яку ролю надали ви Русинкам або й менї, н. пр. нинї, заявляючи менї свої заручини з Полькою?“

„Ролю вам?“ промовив він зчудований.

„Так; на вашій рускій шахівници“…

Хвилю дивив ся він безмовно на Наталку. Опісля заграв якийсь лихий усьміх на єго устах, і шукаючи очима за шапкою обізвав ся: „А так! Тепер розумію; та що менї богато говорити? Сим разом, т. є. тут я невинний. Ви вибрали собі самі ролю на тій шахівници. Менї остає ся хиба пригадати вам високе значінє сеї ролї; а то — ваше змаганє до „полудня людскости, до висшого чоловіка“…

Она дивила ся на него своїми великими очима, що на єї блїдім лици тепер аж горіли, — і неначе линула думками дальше, як він бажав…

„Отже се моя провина!“ промовила гірко. „Се тота недуга, задля котрої прийшло ся менї тілько терпіти, проклін, що споганив менї вже житє дома і пігнав між чужі люди! Гаразд!“ додала з якоюсь веселою гордостию, „я буду єї наслїдки зносити. Бувши дитиною, я бажала летїти через море в полудневі краї, котрих красу уявляла собі моя фантазия в тисячних барвах. А вирісши, я бажала, щоб ми стали інтелїґентним народом, свобідним, непоборимим в своїй моральній силї, щоб дійшли також до „полудня“. Розуміє ся, кожда а кожда одиниця (думала я собі) мусїла би сталити свої сили, перемагати і себе, щоби розуміти житє пануюче, і бридила ся прикметами невільничими. Об тім марила я часто. Се була і є ще моя хиба. Коли моя уява сягала поза границї можливости, то в тім може не єї вина, то судїть мене, Орядин, судїть і ви! Ви знаєте цїле моє житє!“ Сказавши се, затяла зуби, бо єї давило щось в горлї мов корч.

Але він не міг єї судити.

Він не міг оперти ся цїлком впливови єї пориваючої істоти і впливови єї слів, що она єго так дуже любила. Такого зізнаня не надїяв ся він нїколи. Він думав, що она закутає ся в уражену гордість і що цїла сцена відбуде ся холодно кількома словами, ґратуляциєю, і він зірве всї тоті неясні відносини, що накладали на него якісь обовязки і тяжіли на нїм нераз так дуже. Чому? Він сам не знав. Тимчасом він зворушив ся сам, переконуючись, що она єму не байдужа, що не була єму такою, хоть як вмовляв в себе часто, що не обходить єго нїчо і що не любить єї. Але що-ж! він мусить з нею зірвати. Се було би нерозумно, дати запанувати одному чутю над цїлою своєю будучностию і то саме тепер, коли все склало ся для него так легким способом і так гарно. Тамта любила єго, мала прегарний маєток і була така сама добра людина як отся, хоть отся приковувала єго якоюсь чудною силою до себе. Та ба! він не хоче більше бавити ся чутями, оно єму ще недавно завдало доволї горя і прикростий з тою шаленою Румункою, а тепер починати знов наново? Він буде щасливий і з тамтою, хоть і не любить єї; він переконав ся, що щастє становить щось иньше як сама любов, тому — вперед!

Він станув перед нею, гарний, високий, на вид спокійний і простяг до неї руку: „Я зворушив вас“, сказав непевним голосом, „хоть і не бажав того нїколи, я не є ваш ворог, я переконаний, що в таких людий, як ви, є доволї сили, щоб знести кожду страту в житю і кождий удар, хоть би і найтяжший.“

Она кинула на него гордим, недовірчивим поглядом і єї чоло захмарило ся.

„Найтяжші страти в житю переболїла я вже; а то страту родичів і бабунї. Те, що наступило по тім, або що може ще наступити, не в силї завдати менї більше горя, як завдало се. Впрочім… дякую вам за вашу гостину і за всї новинки і — ґратулюю вам!“

Він склонив ся низько, аж надто низько — і пішов.

Така сама тишина, як перше.

Она оперла ся одним колїном до софи, а руками заслонене лице втиснула у подушки.

Так, се правда, що потонув і пропав!

Она не думає над нїчим ясно; їй здає ся так, мов би хто прийшов і ударив єї по голові довбнею, а она, хоть заголомшена, відчуває сей удар. Але нї, їй властиво не так здає ся. В нїй збудило ся прецїнь тілько голосів, зовсїм так, мов би в єї серцю ожив рій пчіл, шукав виходу і не міг єго найти, а она або удавить ся або оглухне…

Она вмовляє в себе, що все те перемине, силує ся згірдливо усьміхнути ся і від часу до часу шептають єї уста майже несьвідомо: „Марко! Марко!“ — Єї мучить жадоба виконати щось подібне до того, як сїсти на дикого коня і пустити єму свобідно поводи, щоби помчав ся скаженим летом і задоптав всї ті підлі, самолюбні, брехливі креатури, собак тих! або кинути ся в човен в бурливі филї… і реготати ся!

Або може що иньше? Може.

Може потонути душею в тони і виграти то, що єї так страшно давить? Так, виграти, однак не лиш для себе! для всїх, що мають серце і слух… Та ба! грати!…

Так оперта лежить она довго…

Відтак проходжує ся по комнатї. Принесені ним листи впадають їй аж по довгім часї в очи. Она сягає вперед за листом від тїтки. Майже не розуміє, що читає і лише при кінци писані слова вражають єї. „Ти думаєш над Бог знає чим, Наталко, а не застановиш ся над тим, що твої роки не стоять. Лєночка майже цїлий рік молодша від тебе, а має вже дві донечки, а третє в дорозї…“ Она кинула від себе лист, немов в єї руках спинило ся щось гидке, і вхопила за другим письмом від панни Мариї. „Я така вдоволена“, писала она між иньшим, „що з Василем склало ся все так щасливо. Бог добрий і допоміг єму до доброї долї. Я бояла ся за него, тепер сповідаю ся перед вами отверто. Він пристрастний і змінчивий характер, хоть у него серце золоте і чувство глубоке, а розум острий. І Маєвский з него вдоволений. Каже, що перший мудрий учинок Василя то сей, що женить ся так пишно, і тому простить єму всї єго прочі „дурницї“. Зоня гомонить на него, як звичайно, і каже, що она була би волїла, щоб він женив ся з ким иньшим і не шукав передовсїм маєтку. Але она все така, як була давнїйше. Я лиш не розумію, чому Ваша тїтка і вуйко приняли так дивно звістку про єго заручини. З тїтки менї не дивно; она має претенсиї до кождого молодого чоловіка і засуджує кождого безоглядно, що не звертає уваги на єї доньку, але ваш вуйко, Наталко, той спокійний, добрий чоловік, він засьміяв ся так злобно на вістку про заручини Василя, що я того сьміху і до смерти не забуду. А відтак вийшов з комнати, мов би не хотїв про него й чути. Я розповіла те все Василеви, більше жартом, а він просто казив ся з лютости. „Се міщаньска вузкоглядність!“ казав. „Але слава Богу, що в мене сумлїнє сильне і що я не трус. З часом поклонять ся менї всї, побіда буде по моїй сторонї. Я вже не той сфанатизований дурак, який був давнїйше! Я Европеєць!…“ І т. д.

Комната осьвічена слабо.

Она лежить зморена і єї гарні білі руки звисають сплетені безсильно понад край отомани і відбивають ся блїдо від темного єї тла. В єї души запанувала якась пітьма, здавало ся, що одна з єї найзвучнїйших струн урвала ся.

„Хто винен, хто винен?“ шевелять єї уста і она передумує все наново ту думку, що в нїм любила свій нарід, рідну пісню свою, котрої частина потонула з ним в якусь бездонну глубінь безповоротно, і одного голосу стало знов меньше… Хто винен?

XVII

Чотири недїлї пізнїйше вийшла она з дому, щоби побачити єго вінчанє.

„Де люди люблять ся, там мусить той корити ся, що найбільше любить“, писав десь раз Данець Якобзен. А що она любила більше, то черга корити ся припадала на неї.

На судженій Василя мусить щось бути, коли він женить ся з нею; она має прегарно Лїшта грати.

На дворі погідно, тепло. В неї є охота погуляти на сьвіжім воздусї, і аж потім піти в костел. Она звертає ся в місто і йде головною, ясно осьвітленою улицею. Перед нею, за нею тиснуть ся люди. Она йде скоро, майже без пляну. В єї душі хмарно і она потребує тепла і простору…

По проходї зайшла в латиньский костел. Тут мало відбувати ся єго вінчанє.

Вступивши сюди она змінила ся до глубини душі. Єї напало страшне зворушенє і якась пропасниця. Костел був богато осьвітлений, набитий видцями і повний голосного шепоту. Якась дивна, а, як їй здавало ся, гнетуча атмосфера наповняла єго. Головний престіл, а радше великий образ розпятого Христа на престолї здавав ся немов сьвітлом облитий: а міска інтелїґенция і велика маса знакомих молодої обступила єго зовсїм. Всї бажали молодим людям глядїти прямо в обличя.

Она всунула ся також близько престола і сховала ся за якусь старшу даму, що, вичублена мов молоде дївча, перешіптувала ся без перерви з своєю сусїдкою.

Чувство горячого сорому обгорнуло єї, що й она находила ся тут, і она ховала ся за цїкаві дами, щоб єї нїхто не замітив. Їй здавало ся, що всї мусїли відчути, що й она тут, і відгадати причину єї приходу. Бо що-ж пригнало єї сюди? Ах, просто сьміх бере!…

В послїднім часї она майже числила години до сегоднїшного вечера, ну — і діждала ся вкінци єго! Ах, она була би сама з себе реготала ся, що всї кругом неї обглядали би ся за нею. І чи не варто було заглянути їй в лице? Чи такий конець не був інтересний?

Она схилила голову боязко за спину дами, що перед нею стояла, і майже не важила ся дивити ся на зібраних. Они ждали в цїкавій нетерпеливости, заглядаючи раз по раз до входових дверий. Скілько то їх було, жінок і мужчин! завсїгди суть се лиш жінки і мужчини! А як блїдо і втомлено і скорбно виглядали лиця декотрих жінок! Майже всї они — думала она — стояли також раз тут, складали присяги „вірности“ і здобули собі тим „історию“. Тепер стоять і ждуть.

Чого ждуть? Що-ж хотять они бачити? Чи се якась новина для них? Коли-б їх всїх історию злучив до купи, то вийшло би одно і то само. Она уложила би житє кождої в музику. Н. пр. в сонати, в етюди без закінчень, в прелюдії… а єї істория? Ба! з нею мала ся річ инакше. В неї не було істориї, бо в неї не було фактів, і тому вийшла би хиба якась химерна фантазия, котрої не вмів би навіть кождий грач відограти, хиба яка вибаглива або розстроєна душа…

І їй дїє ся так, мовби над єї жіночою гідностию глузували і знущали ся, мов би доля кпила собі з неї, бо хто-ж така она? Або то, що пригнало єї нинї сюди…

„Де люди люблять ся, там мусить той корити ся, котрий найбільше любить“, відозвало ся в єї душі мов у відповідь, і она усьміхнула ся гордим, гірким усьміхом.

Се була хоч розрада, якої не стрічає ся що дня…

В нутрі костела настав рух і „они йдуть! они йдуть!“ пронесло ся з уст до уст.

Зимні дрощі пробігають єї тїлом і она чує, як їй відступає вся кров з лиця, але нараз почуває в собі і чудну силу і з супокоєм, їй самій незрозумілим, вступає в перший ряд видцїв коло престола.

Они дїйсно надходили.

Довга шовкова сукня молодої шелестить остро по камінних плитах, — знати, що они зближають ся. Все здержує віддих, щоби приглянути ся всему докладно і не втратити з очий і найнезначнїйшої дрібницї. Вкінци они вже тут і станули перед престолом. Боже, що за поважна хвиля!

Довкола тихо. Сьвященик прилагоджує ся до вінчаня, звертає ся по щось до престола.

Гарне лице молодого якесь сумне і неспокійне, а она виглядає щасливо.

Она велика. Спина в неї довга, заокруглена. В цїлости робить вражінє темно-понсової рожі, буйної краски, котра в горячих, соняшних хвилях здає ся просто жаркою… Єї великі чорні очи немов пожирають усе, на що впадуть і сияють якимсь дивним холодним блеском. Але она гарна.

А він? Єму чогось прикро, чує ся не своїм, майже пригнетеним. Чи тут нема нїкого з єго людий, когось такого, хто би хоч через отсю хвилину був з ним як одна душа і одна думка, між всїми тими гостями і єї кревними? Він такий чужий! а отся, з котрою має проживати цїлий свій вік і котру він властиво так мало знає, здає ся єму також такою чужою! Він просив своїх товаришів і деякі прирекли явити ся до „церемонїї“, але мабуть жаден з них не додержав слова і не явив ся. Ну, він їм сего не забуде, се за погано і він обглядає ся з болїсно зморщеним чолом, чи не побачить кого, і нараз — затремтїв.

Она! Она тут, прийшла!

Нїколи в житю не зляк ся він так дуже, як в сїй хвили, але й нїколи не відчув у-друге такого жалю як тепер. Єго серце прошиб біль. „Она, она, она!“ сьпівало в нїм і він дивив ся на ню мов без тямки, і мабуть не забуде єї вигляду і до смерти. Широко отворені, немов нерухомі очи горіли з прозоро-білого обличя, коли дивили ся на него! О Боже! так дивила ся она за ним того вечера, коли розставали ся перший раз, коли він їй говорив, що она єго царівна і що він по неї прийде… І він нараз усе забув. Все, що між ними зайшло, що їх розвело, і знав лиш те одно, що любив єї, єї одну на сьвітї і що втратив єї на віки… і чи лиш єї саму?

Єго лице покрило ся смертельною блїдостию.

Чи він такий підлий?

Нї, він добрий, він чує, що добрий і що ним заволодїла лиш якась могутна погана сила, котрій не хотїв опирати ся і тепер тоне…

А єї очи, здавало ся, що говорили: „Я тут, сьвідок твоїх здобутків. Нехай жиє мужеска честь і мужеске дїло!“ А відтак чи не усьміхнула ся она? — Нї, се не був усьміх, се був плач роздертої душі, що виступав у неї так, сей усьміх розуміє він в тій хвилї так добре! О, він розумів єї завсїгди!

Она виступила з ряду видцїв і вийшла з костела…

Єму дїє ся так, як би на єго душу залягла тїнь, і затемнила все, що зложило ся для него так „гарно і соняшно“! Через хвилю він немов обезсилений, немов западає ся в себе і майже не може вдержати ся спокійно, щоб не звернути на себе глубшої уваги; але за хвильку звертає ся до него сьвященик і він мусить над собою запанувати.

Сьвіжий, холодний воздух вдарив єї в лице, коли вийшла з костела. Она немов відродила ся наново, віддихує глубоко.

Так! Тепер она свобідна. Позбула ся того, що пригнетало єї і заморочувало єї душу. Она то зсунула з себе і оставила єму, а він буде то носити до кінця свого житя…

Як же видивив ся там на неї, мов би побачив єї вперше в житю! Правда, она стала єму цїлком чужа, так само як і він не був для неї вже тим колишнїм Василем з бунтівничою душею і ідеально-гарними думками, за котрим з жалю раз мало що не збожеволїла! Тепер — за два, три роки перестануть себе й знати. Так буває звичайно. Тепер стане єму Полька тим „морем“, в котрого золотих филях буде купати свою душу, спрагнену „любови“.

Гай, гай, як все гарно склало ся!

Она була би то говорила цїлому сьвітови, щоби чули всї і добре все затямили. Нею запанувала якась дика веселість і она чула ся сильною мов львиця. Відтак задержала ся на хвильку і задумала ся: Куди тепер?

Усьміхнула ся.

Однаково куди; куди небудь.

Єї не ожидав нїхто. Могла йти і йти, доки би з утоми не повалила ся; то не викликало би в нїчиїм серцю жалю.

Она йде скоро, мов би хотїла утечи перед тим, що перед хвилею пережила, мов би оно йшло крок в крок з нею, гуляло кругом неї. Она з своїм гладким, шелестячим, довгим шлєпом, з великими пожираючими очима, а він з ложею на устах і на чолї… Гай, гай! як все гарно склало ся!

„Я не нещаслива“, силує ся втихомирити себе що крок і підносить гордо блїде лице. „Я лиш сама.“ І що-ж на тім? Слово „нещастє“ придумав якийсь безсильний чоловік, оно приняло ся і находить відгомін. Чи ослабати їй длятого?

Всюди кругом неї клекотить житє, розлягає ся безладний гамір людскої товпи, розмови, сьміх і дзвінки. Елєґантні санї мчать ся блискавкою дорогою поуз неї, богато пар, побравшись по-під руки, горне ся тїсно одно до другого і йде весело балакаючи…

Куди йде она? Адже она не хотїла до нїкого йти, майже не мала нїкого, бо саме тепер не було жадної з єї товаришок в містї. Малярка від'їхала до В., а Оксана, помирившись з чоловіком, виїхала з ним. Одного дня прийшла до неї зворушена з чудним блеском в очах і оповіла їй, що він приїхав по неї і що обоє помирили ся. „І так я йду, Наталко“, говорила з якимсь на-пів насьмішливим, на-пів розпучливим усьміхом. „Він каже, що я єму потрібна до житя мов воздух, і я рішила ся стати єму тим воздухом… Чи вже не розстанемось більше? Бог знає, може нї. Він казав, що не пустить мене нїколи від себе і нехай уже раз зрозумію, що він любить мене на свій спосіб! Буду старати ся привикати до того „способу “, хочу, щоби щастє усьміхнуло ся до мене ще раз так, як в перших днях нашого подружя. Ах, Наталко, люблю єго шалено“… І виїхала. А тепер она не має тут майже нїкого.

Она придивляє ся тепер людям, як ходять у сьвітлї, там далеко долом улицею перед нею і тут близько біля неї. Там, куди она звертає свої кроки. Яка їх всюди сила! якже їх богато, справдїшне море люду. А й там далї, де она не була і де єї може нїколи й не буде, і там їх така маса!

Ій впадають в очи нужденні постатї жіночі і чоловічі з змарнїлими лицями. То єї посестри і братя, говорять єї мовою і належать до тої самої матери, що она. Іх богато. Однак — куди гонять они, за чим? Де їх доми і як жиють они? Нї, радше вже, яка їх доля?

„Доля!…“ І усьміхаючись пішла далї.

Не дивила ся нї в право нї в лїво, лише перейшла скоренько попри ясно-осьвітлену елєґантску кавярню, з вікон котрої ллялось сьвітло струями, осьвічуючи всїх, що переходили тротоаром, і вступила в другу улицю так нагло, що спіткнула ся сильно з якимсь панком. З переляком відскочила, впяливши в него свої очи, але майже в тій самій хвилї помчала ся вперед. Він завернув ся і пішов за нею. Єї великі, промінні очи, що блиснули зпід чорної шапочки на него в переляку, зацїкавили єго: а єї висока гнучка стать манила єго… Хто она? Єму здавало ся, що єї уста усьміхнули ся при слівци pardon! киненім скоро і півголосом. Она спішить ся, але він здогонить єї.

Ідучи за нею приглядає ся він єї одежі. Він тонкий знаток в таких річах. Пальто лежить на нїй складно, зріст у неї прегарний, але пальто не послїдної моди, а рука, що держить мабуть несьвідомо сукню, без рукавички? Чи отсе не якась кокетерия, щоби подивляли єї білу руку? О, жінки, ті жінки!… Далї зарукавок також не послїдної моди!

І він іде вже сьміло за нею. Що-ж, спробувати можна… Крім того она звертає ся в одну улицю, не замешкувану великою аристокрациєю, а се також дещо значить…

Він прилучає ся до неї, оглядає бистрим оком єї профіль, а відтак каже привітним голосом і з таким же поклоном, що він замічає, що она йде в отсю „погану“ улицю сама, і тому осьміляє ся відпровадити єї…

Она станула мов укопана і глянувши на него усьміхнула ся.

„Я дїйсно сама,“ промовила якимсь здавленим голосом. В мене нема нї вітця нї матери, нї брата нї мужа, котрі би мене проводжали, тому маєте право обиджати мене!“

Она тремтїла на цїлім тїлї від обиди, а єму здавало ся, що, промовивши тих кілька слів, виросла єму понад голову. Она глянула на него з несказаним маловаженєм, а відтак відвернувшись пішла далї.

Затяла зуби і зморщила чоло, а очи шукали зористого неба…

„Видиш, бабуню, видиш?“ прошептала, і серце єї заболїло від несказаного жалю. „Чому оно так? Чи тому, що я сама і що мене не береже нїчия любов?…“

Повернувши до дому, застала від Марка лист. Здивувала ся ним чимало, бо від'їзджаючи не обіцяв їй написати анї одного слова, а она не просила єго о се. Писав сумно. Писав, що коли она одержить сей лист, він буде вже в дорозї до Індиї. Що ся подорож єму тепер дуже непожадана, бо хотїв уже на завсїгди вернути до Буковини, а ся дорога, хоть як і бажав не раз побачити землї над Ґанґесом, віддалить єго знов на час від єго наймилїйших сторін. Она — каже — здивує ся, що він до неї пише, однак він не може позбути ся немилого чутя, будь то би їй лучило ся щось дуже прикре. Від часу до часу доносила єму Оксана листовно, як єго „одинокий товариш“ проживає, але тепер замовкла, а він не зносить непевности, тим більше, що не має надїї вернути надто скоро до дому і переконати ся о всїм самий.

Він звертає ся прямо до неї і просить єї о звістку про себе. Се заслужив він собі хоть би і тим, що серцем і думками пробував так часто дома. Она може не повірить єму, она така недовірчива, але коли він поверне, тодї переконає єї о щирости єго слів. Далї просить єї не забувати на него, так само як не забуває гробу єго матери, а натомісць він обіцює їй подивляти тамошну красу природи „з спомином“ на неї. Єму саме тепер на души так важко, мов би йшов на смерть, хоть смерти не бояв ся він нїколи. Чи она єго розуміє? Він пише до неї з таким довірєм, як пише ся лиш до найщирійшого друга. І знов дальше, що він має для неї узбирані прегарні мушлї, справдїшні чудеса природи і богато иньших річий, котрими прикрасить комнату „свого одинокого товариша“, коли поверне. Що буде числити днї до прибутя єї листу, кількох успокоюючих щирих слів, бо на тепер буде й з того рад і т. д.

Прочитавши сей лист она немов з поганого сну збудила ся.

Він писав так приязно, а она? Що дїяло ся з нею останним часом, чи не божеволїла она? Боже, Боже! в яку погань заплутала ся она і при кім спиняли ся єї думки, коли тимчасом тамтой на мори був єї одним однїським приятелем на сьвітї!… Нї, то она з самоти божеволїла і єї палка душа, що шукала неустанно занятя, спиняла ся і там, де була непотрібною. Їй встидно, она була за мало горда, а на єго вінчанє не повинна була йти!

Глузуючи з себе, усьміхнула ся згірдливо і склонила втомлену голову на руки, згорнені на охрест на столї. Думала над Марком.

Написав, написав! саме тепер, коли була мов громом побита, втомлена до крайности і коли чула ся нужденною мов та собака. Написав! Єї обгорнуло почутє вдячности і она притиснула єго лист майже пристрастно до уст.

Коли-б він тут був, або коли би був цїлком не від'їзджав, то она була би щаслива і не томилась би якимись хоробливими чувствами. Вже сам спосіб єго бесїдуваня мав у собі для неї щось успокоюючого; ох, перед ним она би й похилила голову покірно і то не болїло би єї!

Але що з ним? Чому з єго слів видко такий сум, і чому єго переслїдує погане передчутє? Коли такий чоловік, як він, заговорить тужливо, то на тім мусить щось бути. Она вірить в передчутя.

Він стоїть перед єї душею живо, мов би глядїла на него. Майже негарний, а зпоза окуляр шукають єї єго ясні допитливі очи. Він замкнений, вражливий, на дрібницї байдужий, але супроти себе строгий аж до жорстокости, а задуманий так часто!

Такий він.

Він журить ся о неї. О Боже, отже о неї боїть ся хтось на сьвітї! Она була-б і розсьміяла ся і заплакала відразу, так усї струни були в нїй розстроєні…

Она єму напише все, як він собі бажає, і успокоїть єго…

Попросить також, щоби дїйсно згадував єї, коли побачить красу тамошної природи, коли над ним засияє зористе небо Індиї і він може буде глядїти на срібні филї Ґанґеса. Він не знає, як єї душа бажала краси і зміни, як она бажала розмахнути хоть однїський раз свої крила цїлком свобідно!

Розкаже єму все, нехай він знає. Нехай знає і те, кілько нїмих слїз пролила єї душа, кілько нїмих боїв перебула она, чорних мов ніч, від часу, як померла єго дорога мати а єї однїська опікунка. Що їй додає охоти до житя надїя, що буде працювати для свого народу пером, (він се знає) і не утоне безслїдно як тисячі иньших подібних долею до неї. Відтак спитає, чому не веселий; що впрочім она єму вірить, коли се пише, (адже она єму все вірила!), але що і їй не веселїйше. Она тут сама, прикована тими невидимими кайданами, що звуть ся обставинами, до одностайности і побиває ся і числить днї, котрі минають без повороту, не лишивши по собі і слїду. Він певно вже пійме принаду такого житя. Але она не хоче жалїти ся, нехай же і він не жалує єї…

За мушлї дякує єму, але чим віддячить ся она єму за єго память?

Роздумуючи так, засияли ріжні спогади в єї души з часу, як жила єго мати і як пробував тодї дома.

І не знати, чого мучили ся обоє (він і она) часом так погано! Він був гордий і глумливий, а она холодна супротив него, хоч нераз серце з жалю їй млїло! Та вже все минуло. В неї кінчило ся все скоро і в один спосіб, але з всїх єї знакомих товаришів і товаришок остав ся він їй найвірнїйшим. Пробуваючи там в далеких сторонах, не забув єї, розвідував ся через других, як жиє і чи щаслива, а тимчасом ті, що пробували тут з нею… але нї! радше вже не думати і не згадувати всего того, що ранило єї душу; то погребала она вже і не хоче об тім вже нїколи більше думати.

„Що я люблю, люблю вже на віки“ заговорив в нїй нараз якийсь голос, і з тим затремтїло в єї души горяче почутє щастя.

Він єї любить! се мусить бути правдою, було вже тодї правдою, коли і не снила о тім, коли говорив, прощаючись з нею, що для него „сонце заходить“, а руку стиснув їй мов клїщами; було вже тодї, коли мучили себе так страшно. Те все була любов…

В єї души спалахнуло опять почутє вдячности і навіть якоїсь гіркої роскоші, але майже в тій самій хвилї стягнула болїсно брови. Она бачить в уяві, як корабель несе ся по филях, поре їх, а они товплять ся довкола него, бють ся о него і мов дуріють з утїхи, що уносять єго. Так! він віддалює ся від неї чим раз дальше і дальше, кудись страшенно далеко… А она тепер уже зовсїм сама — тут! Єї взяв нараз шалений біль і глухий зойк вирвав ся з єї груди… она тут!

Опустила знов голову на руки і заплакала тепер гірким, пристрастним плачем, хоч довгі часи не плакала анї раз…

XVIII

Весна. Але не та весна, що пишає ся вже явно цїлим богатством своєї розцвилої краси, і сьвіжою новою зеленю, що в єї воздусї мішають ся пахощі бозу і жасміну і иньших незлїчимих цьвітів, гомонить дзвінкий бренькіт пчіл і лунає веселий спів птахів, гамір житя в якімсь відновленім блеску; — се ще та перша несьмілива, на-пів розбуджена весна, ще замкнена в собі, котра свою красу що лиш заповідає лагідним теплим воздухом, а красу єї відгадує ся більше чутєм… Дерева ожидають строю. Земля покриває ся нїжною зеленю, воробцї цьвірінькають так галасливо, мов би сварили ся, а воздух помимо теплоти перенятий ще і холодом. Десь не десь лиснїє против сонця латочка снїгу.

Ранок.

Наталка в городї. Порає ся там як що року і за житя Марко, около зїльника. Єї звичайно прозоро біле обличє зарумянїло ся, а хустку, яку була закинула на себе, ідучи сюди, відкинула вже давно. Сонце обсипало єї ярким сьвітлом і єї волосє здає ся чистим золотом.

Вкінци втомила ся і кинула рискаль від себе; змучила ся добре. Але она любить таку втомляючу фізичну працю, в котрій буває цїле тїло в напруженю; се приводить і зворушений ум до рівноваги. Впрочім она здорова і дужа і таке занятє їй приємне. З руками, сплетеними над головою, приглядала ся деревам, чи не розвинуть ся вже далї? Там недалеко неї находила ся арфа еольска, але саме тепер мовчала. Воздух був цїлком спокійний. Своїм сумним зітханєм пригадувала їй все той вечер, коли Марко від'їзджав і она прислухувала ся кождому з єго рухів. Ну, раз поверне він уже на завсїгди до свого дому, і зажиє тут, се знає она.

А що стане ся тодї з нею?

На єї устах появив ся прегарний усьміх і горяча полумінь розлила ся по єї лици. Она не знає, що. Впрочім чого їй журити ся вже від тепер? Она чує ся такою свобідною і сьвіжою на силах, бодай тепер, що не хоче нїякими плянами заморочувати отсю прегарну хвилину. Слава Богу, що вже настала весна, і снїги зникли, а то єї переслїдувало нераз чутє, що не дочекає ся єї. Правда, зимові днї тягнули ся безконечно довго і були переповнені одностайностию і скорботою, вичерпували часто всї єї сили, всю єї тривкість, а погана якась туга так і пожирала єї. Але тепер їй мило і серце єї повне надїї.

Якої?

Ах, она єї не розбирає! Може тому, що она остатними часами жила лиш у своїй улюбленій працї т. є. в писаню, і була майже переконана, що та звістна повість, відослана перед кількома місяцями, тепер принята, бо коли би була не придала ся, то були би їй вже давно назад відослали! Взагалї, она цїлком спокійна в справі повісти, а переконанє, що праця придала ся, скріпило єї так в намірах, віддати ся зовсїм працї на тім поли, що се стало вже для неї душею житя.

Здалека долїтають до неї звуки дзвонів.

Они порушують єї нинї так чудно, мов якесь поздоровленє, мов примана з давно забутих, на-пів казочних часів, в котрих жило ся щасливо і в спокійній пишнотї. В єї серцю заворушила ся туга за житєм любови. Перед єї душу тиснули ся картини з рідних сторін, бабуня, мати, як зривала їй тодї цьвіти, і якісь иньші погідні хвилї. О, як бурливо кидала ся она на все, щоби здобути собі якесь щастє. Як відважно пробивала собі путь, гонена незаспокоєною жадобою за чимсь доскональшим, що раз вперед і без трівоги перед терпінєм!

Так стояла она вже раз з тужливим серцем і глядїла кудись в далечину. Тодї, як опускала пишні гори буковиньскі і свою рідню, щоби стати „собі цїлею“. Тодї думала она про „полудне“ і єї душа, окрилена тугою, несла ся до него. Але тепер? Від тепер?

Так як она тут стояла, гарна, сонцем облита постать, була сама собою пишною скінченою картиною „полудня“.

Усьміхнула ся нараз в своїх думках.

Се було неможливо. Було неможливо, щоб для неї і для єї народу не вибила також година полудня. Щоби вся їх сила не вистарчила на те, щоби в їх житю не засияли такі хвилї, котрі сьвідчили би твердо о їх здібностях до самостійного істнованя і якійсь своєрідній красї, що не дає ся нїчим притьмити. Се неможливо, у них мусить настати полудне!

Тодї зможуть жити повно. Без утиску і хитростий, без ложі і малодушности і без ненависти.

Житє, яким она жила доси, було якесь незріле. Було напятноване клеймом якоїсь недостачі і рабства і було випливом брудних обставин. Але она знає, що можна і инакше жити; і она має почутє, що не впаде нїколи більше духом від тепер. Той вихор, що потрясав нею так, що аж хитала ся, здає ся їй якоюсь красою і не знищив права на якусь иньшу будучність. А ту иньшу будучність хоче она собі виробити працею. Їй остала ся лиш праця і она припала до неї цїлою душею…

Так, полудне наспіє ще, помимо всїх лихих і ворожих обставин, що переслїдували єї і єї нарід. На сьвітї є ще сила, не зломана ще цїлком. На сьвітї є ще і любов все обнимаюча, несамолюбна, в котру она вірить і до послїдної хвилї житя вірити буде…

Она чує, як у нїй ожило одушевленє і чинить єї двічи сильною. Раз для неї, — а другий раз для того єї народу; чує, як хоче жити і пила би то житє всїми нервами…

(О 6-тій годинї вечером того самого дня).

Се не була видумка, не був сон, се була правда.

Она знївечена.

Ступала через комнату так обезсилена, мов би опустила вперше постїль по довгій недузї. Кутики єї уст знизили ся, а повіки лежали тяжко на очах. Єї руки тремтїли. Она сховала скоро рукопись, нїхто не сьмів о тім дізнати ся. Єї улюблена праця, душа єї, єї сила, перша, а заразом уже й послїдна, лежала там відкинена без всякого поясненя…

І що-ж тепер?

Єї руки ослабли, а лице задеревіло. Она проходжувала ся все наново, опираючись часами о стїну. Чула ся фізично підтятою і відчувала, як нїби старіла ся. Для неї не було вже нїчого, нїчого! Видерли їй і то послїдне. Упавши безсильно на крісло закрила лице руками…

Ще був день, як листонос принїс їй письма. Безхмарне небо жевріло на заходї, а соняшні промінї обливали кровавим сяєвом дахи, банї церкви і вікна. Се затямила она собі. Она вихилила ся з відчиненого вікна, щоби вдихнути ще раз сьвіжого воздуху, заким запре вікна на вечер, і заслухала ся в далеко лунаючу війскову музику, що сьмілими звуками долїтала до неї і проймала єї… Та музика все поривала єї. Саме тодї стояла з затаєним віддихом, щоби не втратити анї одного звука, зворушена і з горячими очима, думаючи в такт музики: „Тепер я згинула-б, тепер ішла-б до бою!“

Аж ту згорблена стать старого чоловіка мов виросла з землї під єї вікном і всунула їй туди пакет.

Она відгадала зараз все в першій хвили. В нїй зойкнули всї нерви, а она поблїдла мов смерть. Вікном долїтали ще здалека уривані тони музики, а єї уста вимовляли майже несьвідомо: „Тепер, тепер я згинула-б, тепер ішла-б до бою!“ І немов не своїми руками зачинила вікно…

В житю лучають ся хвилї, в котрих нїчо не думає ся. Вся дїяльність мозку немов устає. Так було тепер і з нею. Она лише чула, як у грубі огонь горів, як мокре дерево шипіло, одностайно, тихесенько. Опісля здавило єї щось в горлї мов корч сьміху, лївий кутик уст здрігнув ся нервово, а відтак то все перейшло. Она витягнула ся в кріслї, а голову сперла глубоко в зад на спину крісла. Очи прижмурила.

Се не був сон, се не була видумка, се була правда.

Єї праця була непридатна, єї годї було друкувати, а се значило то само, що она була непридатна і з неї не було хісна. По якійсь хвилинї засьміяла ся здавленим сьміхом. Она була горда і бутна і єї гнало мов орла вивинути ся у висоту і за те лежить тепер з розтрісканими крилами і ледви дише!

Що за сором і що за упокоренє! Чи не глумив ся цїлий сьвіт над нею тайком, тихо з усїх закутків? Бо она відчувала на собі тепер наслїдки такого глуму. А далї, чи на нїй не було нїчо правдиве, і се нї, що грало в єї житю головну ролю? Чи се було фальшивим золотом, а она, пристроюючи ся ним, хотїла так перебрехати ся через житє? Чи она ошукувала всїх на кождім кроцї, лицемірила неустанно і вмавляла в себе все, навіть і всяку красу?

Ах, їй не доставало змислу для дїйсности і она грала лише якусь комедию! Он там на столї лежала калїка, лежала та єї „праця“, що єї „дух“ витворив, а з неї хісна нема. Она змалювала там свою душу до наготи, всї чутя свої, так мов би з непорочного тїла скинула одїж, а проте повість по прочитаню відкинули! — Нї, вже таке упокоренє!…

Она була рада як найглубше в землю запасти ся.

Чи може те все було сьмішне?

Може. Але она не могла сьміяти ся. Она була така обезсилена і не завдавала собі труду, аби се знесилє скинути. Понурі, однозвучні тони, однобарвність, се єї душа…

Поломінь осьвічувала се місце, де она сидїла. Она встала і похилила ся над сплячою Діяною; трохи згодом закликала єї з напругою.

Она спала.

„Діяно!“

Звір підняв лїниво голову і дивив ся через хвилину на Наталку. Відтак простягнув ся на всю свою довжину, позїхнув так, що аж язик склубив ся єму в ротї, і притяг ся покірно до єї ніг.

„Діяно!“

Діяна поклала голову звичайним способом на колїна своєї панї і дивила ся на неї з сумною щиростию.

„Так“, сказала і дивила ся на звіра майже тупо. „Що-ж тепер? Правда, що нїчо?“

Звір зітхнув і дивив ся їй далї слухняно в очи.

„Все, що доси було, було дрібне, але се велике. Н. пр. розчарованє моє перше в порівнаню з сим! Чи-ж не так? Тамте мало барви, мало якесь житє і могло викликати і сьміх, але се?… О, тепер наступає втихомиренє! Чи може сповняти дальше безкровні вчинки, льокайскі послуги і брати в нагороду зношену одежу? Дошкулювати другим нїмим благанєм, не давши нїколи щось від себе? Гей, якже се погано і негідно чоловіка, але до того ми все такі за великодушні, Діяно! Чи ждати на того з Індиї і „взяти“ єго? Але-ж бо тодї, коли він пізнав єї, не були ще в єї душі повривані струни, котрих гра сама настроїла єго так супроти неї. Тепер они повривали ся в неї і она обманила би єго собою. О, се буває так завсїгди. Одна неміч тягне за собою і другу, так як одна лож тягне й другу за собою. Виходити замуж тому, що женщинї не остає ся нїчо крім того, значить те саме, що зневажати мужчину і понижати єго в вартости. А того она не хоче вчинити. Єму нї. Она єго надто поважала, а за много любила. Єї серце переповнене для него несказаною любовю і красою, а в деяких хвилях здавалось їй, будьто би він пересилав їй свої мрії, прегарні, переткані якоюсь нїжною, ледви зрозумілою, тонкою любовю і красою єго независимої, замкненої душі. І она відповідала єму також мріями. Н. пр. коли сидїла сама в сумрацї своєї тихої вязницї, уявляючи собі єго своєю буйною уявою десь далеко на полудни. Відповідала також так. Мріла, що коли він поверне, то привитає єго не тим, що „ждала“ на него, а тим, що працювала і що єї сила розвинула ся вже і пливе бистрим потоком також до „полудня“. І він зрозумів би єї і був би з неї гордий і все сплелось би в якусь пишну картину і в якесь невимовне щастє…

А так?

В нїй задавили то, що єї могло повести до „полудня“, що грало вже з дитиньства тисячними тонами в єї душі. Вбили то, що живило єї духа і могло заступити всю роскіш сьвіта, в чім она кохала ся; а саме тупе тїло єму зберегти — она соромила ся…

І чи була она коли дужа?

Того вже не знала. Знала лише те одно, що не підкладе нїколи голови під колеса брудної буденної потуги, котра своєю милостинею зневажає женщину і понижає. Що не піддасть ся тому, чому опирала ся через цїле своє житє і перед чим утїкала, мов перед чимсь поганим.

І тому мусить наступити втихомиренє.

„Ми не труси, Діяно“, прошептала, зморщуючи гордо чоло. „Не правда-ж?“ І єї погляд глипнув несамовито на ту стїну, на котрій висїв, тепер в сумрацї невидимий револьвер…

Відтак зігнула ся низько над звірем, так що аж єї лице діткнуло ся голови Діяни. Звір полизав єї чутно по чолї і руках. Опісля Наталка подала ся знов в зад і єї голова упала як перше майже безсильно на поруче.

„Ах, матїнко моя, що се мусїла бути за безсоняшна днина, в котрій ти мене на сьвіт привела! Чи тому мусїло мене сонце уникати і я, мов єго сьвітла негідна, тиняти ся лише в тїни і не зазнавати єго тепла? А ти, бабуню; ах, ти любила мене!“ По єї устах заграв на хвильку слабий усьміх. „Ти наказувала гамувати ся, наказувала оставати ся чистою, гордою, не піддавати ся немочи і ложи… І чи я не слухала тебе, бабусенько? О, я-ж памятала твої прикази… Але я може бувала за мало горда, а піддавала ся надто чутям. Може, може!… Може отсе моя провина!… Ох, прости, бабусенько! Тебе не було… нї, нїкого не було в мене і оно само вело мене житєм. Думала я, що запровадить до раю…“

Пізнїйше мала почутє, мов би в єї грудях накипіла кров. Дивила ся неустанно на-пів відомкненими очима на револьвер. Нї, нї, она відійде. Що могла ще виконати тепер, що дало би їй це якесь послїдне вдоволенє, як не се, що відійде в пору? Бо що-ж оставало ся їй тут? Упокоренє? Вперед не могла йти, бо заперли їй дорогу, а вертати ся не хотїла, тому…

(По малій хвилї, з великим, майже несамовитим поглядом): — Чи може, о Боже великий, напружити силу і йти далї тою самою дорогою? Може сьміяти ся сьміхом погорди і розбивати на силу темінь недолї, щоби добитись до сонця? Ах, хто би менї тепер сказав велике, рішуче слово, щоб я знала, що починати! Тепер, в отсїй найтяжшій хвилї мого житя, коли я полишена долею мов на сьміх, щоб або згинути або встати. Але в мене нема нїкого, крім власної роздертої душі, а она — що-ж каже она!… І Наталка заскреготала зубами, викрививши уста з неописаним маловаженєм, а відтак звернула знов погляд на збрую. Она не була натурою, що дробить ся хоч на малі прикмети. Она ладувала все на одно судно і тому мусить для неї наступити втихомиренє.

Лише забутою нехай би не була! Се щось страшне, нестерпиме. Она уявила собі все без себе. Всї ті місця, куди ходила, всї ті улицї, алєї в парку, котрий так любила, отсей город, поодинокі дерева, кущі. Все облите сонцем, барвне, все повне житєвого гамору, завсїгди мов нове — і без неї! — О, лише забутою нехай би не була!

Она з натугою протирала собі чоло і зітхала глубоко мов з утоми.

Тому було так тяжко умирати!…

Але тепер і не могла би вже дальше жити. Она була мов розбита. Чому, чому не остала ся їй праця так, як она нераз мріла, праця, а до того широка, свобідна воля мов думка…

Чи она завдала кому болю?

Нї! Може Орядинови? Нї, то з ним було лише непорозумінє і она бажає єму щастя, але тому другому за морем, що просив єї так дуже не забувати єго, чи она тому не завдала коли болю?…

Думає, що нї.

Пішле єму свій дневник і попращає ся з ним. Напише єму, що коли одержить сей лист, єї вже не буде. Нехай він єї не забуває! Нехай нїколи не забуває — о се одно просить она єго. Напише єму, що в найглубшій глубинї своєї душі берегла єго образ, не думала, що заговорить о тім коли сама до него; він вражав єї нераз своїм чудним поведенєм (котре розуміє аж тепер!) і викликував тим всю єї гордість, але під єї ногами урвала ся дорога житя і тому приходить она перша до него і складає єму свою любов до ніг…

Єї серце рвало ся до чутя. До тонкого, сердечного чутя, як до гармонїйних звуків. Мріла об тім, щоб єї любили, не якоюсь неспокійною, пристрастною любовю від сегодня до завтра, але тою незгасимою любовю, якою люблять лиш дуже лагідні, тонкі, або дуже вірні натури. Він любив єї так, не правда? Ах, она єму дякує за те, а він нехай простить їй, що завдала єму своїм „втихомиренєм“ рану і нехай не забуде єї нїколи, нїколи! Она лише забутя боїть ся. Тому так тяжко умирати! Але все ще лекше умирати, нїж жити на те, щоби звільна конати, щоби викликувати увагу і милосердє других і аж в такий спосіб зазнавати краси житя.

Такий єї конець!

Дотужила ся вже до него.

(І знов по якійсь хвилї з завзятєм в очах):

Хто та доля, що єї не можна побороти? І що се таке, в що она попала, се чорне важке, безсердечне лихо, що проводжало єї вже від колиски і переслїдувало мов єї тїнь? Раз потайно, а раз прилюдно, лишаючи єї житє без подїй і без полудня. І хто були ті, що придбали їй се „нинї“, котре примушувало єї відходити? Она склала руки мов до молитви і не ворухала ся більше.

Сьвітло полумя, що бє з коминка, обливає єї повно. Буйне, золотисте волосє розсипало ся по плечах, руках і поручу крісла. У нїм щось сьвітить мов фосфор. Єї снїжно білий, клясичний профіль відрисовує ся від темного тла фотеля і здає ся в своїй болїсно-задумчивій красї майже сияючим.

А єї „полудне“?

Було може тодї, коли понсові і жовті рожі були такі гарні, а она в соняшнім сяєві мріла про красу і велич і про „висших“ людий; коли єї серце було переповнене сьвітлом і надїєю на якусь будучність, як та окружаюча єї тодї, миготяча зелень города і вічна зелень буковиньских гір?

Ах, чому не була єї праця такою, якої она собі бажала з цїлої душі!

І так спіла, доспівала в нїй думка „відійти“. Она думає, передумує. Заглядає в будучність і в минувшість. Боре ся з любовю до „него“ і до житя, а заразом і з тим, що підшептує їй від часу до часу, напружити ще раз свої сили і йти далї тою самою дорогою, якою йшла доси. А відтак, мов давлена якоюсь сильною згадкою, вертає назад до одного і того самого висновку. Найбільше спасаюче, найбільше вдоволяюче і те, що додає та піддержує єї послїдну силу і вдоволенє, єсть се, що она відійде в пору.

Тепер чи пізнїйше?

Она усьміхає ся перелетним усьміхом.

Іде лиш о години. Она хотїла би відійти сама перед сходом сонця. Була би бажала потонути лицем в цьвіти, коли-б тепер які були. В безчисленні ріжно-барвні, солодко-пахучі, майже упоюючі цьвіти, як рожі, лелїї, боз, астри і богато-богато иньших. До єї слуху міг би долїтати бренькіт пчіл. Але не тонесенький, журливий, що накликує на-силу тугу в серце, лиш той голосний, повнозвучний бренькіт роя пчіл, бренькіт, що нагадує ясні весняні днї і теплий, цьвітами садовини переповнений воздух. А відтак — вже по всїм нехай би зійшло сонце, велично, пророчо і нехай би цїлою своєю пишнотою і всїм богатством свого блеску — поцїлувало єї…

Рано зійшло сонце велично, пророчо і цїлою пишнотою, цїлим богатством свого блеску цїлувало єї. Але не мертву. Она стояла, як вчера рано, закинувши сплетені руки поза голову, обгорнена чудовим волосєм своїм, що сягало аж до землї і дивила ся широко отвореними очима кудись в далечину.

Єї блїде, перемучене лице сьвідчило о важкій перебутій борбі внутрішній, але блеск єї очий говорив о побідї. Стягнувши гордо брови думала вже з спокійним пересьвідченєм.

„Буду жити“ думала вже сотний раз — „і йти тою самою дорогою, що доси. Се неможливо, щоб я не побідила або щоб надо мною панувало що иньше, як сама краса житя.“ — І усьміхнувши ся перший раз по тім важкім, нїмім бою якимсь роскішним усьміхом, прошептала: „я-ж царівна!…“

XIX

Три роки пізнїйше.

Вуйко Наталки, професор Іванович вернув саме перед двома годинами з Ч., де пробував цїлий місяць у своєї сестріницї і єї мужа, лїкаря Марко, і оповідає своїй жінцї, що в них бачив.

„І чого ти так кричиш, Мілєчку, розповідаючи менї те все, мов би я була глуха?“ перебила она єму оповіданє. „За той місяць, що не був ти дома, ти просто забув, що в мене нерви ослаблені до крайности. Будь ласкав, говори тихше, або не повтаряй менї одного і того самого по кілька разів!“

Він видивив ся на неї заклопотаний. Доси она нїколи не жалїла ся на нерви, ба навіть казала, що нервових слабостий зовсїм нема, що се лише вигадки лїнивих женщин.

„Чи я говорив так голосно, Павлинко?“

„А вже-ж! Просто кричиш, що они „жиють собі прегарно!“ Менї досить чути се раз!“

„Так, гм, так! Але-ж бо они справдї жиють гарно!“

„Ну, і що з того?“

„Та нїчо; мене се тїшить. Я нїколи не надїяв ся, щоб єї доля мала в собі тілько щастя і краси; що який небудь мужчина буде єї так любити і шанувати, як єї любить і боготворить Марко.“

„Ага, ти хочеш сказати, що она була все така примхувата і зарозуміла? Ну, се й не таке велике диво, що она єму подобала ся. Жінки знають ріжні способи, як придбати собі мужа; хто єї там знає, як она собі поступила? Они побрали ся зараз по єго поворотї з Індиї і не були заручені з собою хоть би і три недїлї. Чи се годило ся так?“

Він змішав ся сильно.

„Павлинко, даруй, але менї здає ся, що в тім нема нїчого нечемного.“

„Так? Она повинна була приїхати до нас, заким він ще вернув до дому, і заручини і вінчанє повинні були відбути ся під моїми очима!“

„Коли-ж бо він не хотїв, щоби розлучали ся знову і тому побрали ся так скоро. А що в них не було весїля такого, як ти собі думаєш, то річ иньша. Обоє не хотїли того. Але проте люди поважають їх. А відтак коли-б ти бачила, Павлинко, як у них по паньски, як він прибрав н. пр. єї комнату, яка в неї біблїотека, як они“…

„Жиють прегарно!… Ха-ха-ха-ха!“ перебила она єму глумливо, а відтак додала: „Не знати, чи була би така щаслива з тим своїм першим любовником. Менї здає ся, що нї, бо він не такий, щоби дав собі по голові танцювати. Єї нїби любив, а у другої грошики взяв. Впрочім я єго і знати не хочу. Ти знаєш, Мілєчку, що він на мене казав? Я дізнала ся о тім аж недавно. Він казав, що в мене такий язик, що коли-б я вмерла, то єго треба би з-осібна убити! Чи ти чув щось подібне? Ну, вже як я єго ненавиджу і як погорджую ним, то єму більше не треба. Чи ти не чув, як він жиє? Они не сходять ся з ним?“

„Не знаю, Павлинко. Знаю лише тілько, що він має вже синка, котрий зве ся Kazimierz. Марко не любить навіть, щоб Орядина при нїм згадувати, а з єго жінкою не сходить ся Наталка нїколи.“

„Ну, та се певно, що она не піде до своєї суперницї, хоть би то була сама княгиня. Впрочім де-ж їй тепер приставати з звичайними жінками? Прецїнь она занимає ся пером! Нї, Мілєчку, всего я сподївала ся по нїй, знаючи єї примховату вдачу, але сего не сподївала ся, що вийшовши замуж не покине своїх химер!“

„Се не химери. Она пише радо і люди читають то, що она пише.“

„Так она тобі казала?“

„Павлинко, вже се сьвята правда.“

„А він що на се? Надїю ся, що хоть тим не одушевляє ся?“

„Противно, він гордий на се і старає ся дати їй до тої працї як найбільше спроможности. Одну з єї перших праць, з котрою їй не щастило ся, післав він потайно, щоб о тім не знала, до одного дуже значного лїтерата за границю з питанєм, чи по єго думцї знати з сеї працї справдї писательский талант і чи авторцї занимати ся дальше працею лїтературною, чи залишити єї. А той прочитав рукопись і відписав, щоби працювала доконче далї і не покидала пера нїколи, що в неї єсть талант. Тодї виявив їй все і з того часу она працює з подвійним запалом, та каже, що та праця довершає єї щастє. Так має ся та річ, Павлинко, і ти повинна тим тїшити ся.“

„Тїшити ся, Мілєчку? Тїш ся ти, коли можеш, я не можу тїшити ся. В сьвітї нема правди!“

„Ег, Павлинко, ти менї чогось надто огірчена. Я би власне сказав, що в сьвітї є ще правда!“

„Є? ха-ха-ха! І ти справдї сказав би се в виду сумної долї твоїх доньок? Глянь на Лєну! Віддала ся за пристарілого дивака, і стративши з дїтьми здоровлє, дожила того, що він рахує куснї хлїба, котрі она бере в рот. А Катя здорова, добре вихована, гарна мов та квітка, працьовита мов мурашка, діждала ся в своїм найкрасшім віку, що о неї не питає і один мужчина. І се в тебе „правда“? Чим заслужила собі Наталка на таке шалене щастє? Випросила єго у Бога хоть би одним зітхненєм? Чи може послухом на твої і мої моральні науки і упімнення? Чи може працею? Такою працею, яка пристоїть жінцї, якою занимала ся я в своїх дївочих лїтах у родичів, а відтак вийшовши замуж і в себе, щоби свому домови надати значінє і характер, а дїтий щоб випровадити на чесних і правих людий? Скажи! Ти, як менї здає ся, заголомшений превеликим щастєм своєї сестріницї, забув уже задивляти ся на річи тверезими очима! Та слава Богу, що в мене не ослаб ум і що я, станувши непохитно на раз вибранім становищи, не поступлю ся з него нїколи анї на один крок, — слава Богу!“

Він не відповідав і лиш випускав з люльки раз по раз густі клуби диму. На єї згадку про Лєну стиснув єму жаль серце мов клїщами. Се була правда; она не була щаслива в своїм подружю, і в єї теперішнім житю приходила рідко така днина, що не була би споганена криком і сваркою; а тимчасом Наталка — о Боже, як гарно проживала з своїм чоловіком! І перед єго душу, переповнену ще вражінями з побуту у молодят, явив ся один образ і він потонув в него всїми думками.

Одного дня перед вечером сидїв він з Наталкою на верандї, прибраній цьвітами, і розмовляв. Марка не було дома. Виїхав був день перед тим в якихсь справах у другу місцевість і мав вернути аж третього дня.

Говорили між иньшим про людску вдачу, про вихованє і про те, як складає ся людска доля. Відтак она замовкла. Полинула кудись думками. Єї очи зоріли з білого єї лиця мов у зворушеню, і она видала ся єму в торжественнім настрою.

„Вуєчку,“ обізвала ся по якійсь хвилинї, „в мене настало „полудне“. Оно настане і для нашого народу, неправда-ж? Я вірю в се, як вірю в силу волї, і я несказано горда на тих, що ступили на дорогу, котра веде до сего полудня, а удари ворогів чи недолї зносять з усьміхом на устах. В їх руках спочиває будучність народу, а їх самих жде безсмертність. Се гарна і горда нагорода.“

А відтак напружила зір і дивила ся нерухомо в одну частину саду, звідки давало ся чути від часу до часу зітханє арфи еольскої. Відти йшов хтось хутко до них; якийсь мужчина. Вуйко не пізнавав єго, але за те були в неї лїпші очи.

„Марко!“ кликнула она півголосом і кинула ся як стріла по сходах до него — нї, не як стріла, але як рожа, кинена кимсь єму на зустріч.

Обоє обняли ся.

„Се я тому так устроїв, щоб ти радувала ся,“ сказав він.

„Умієш любити!“ прошептала.

„Як годить ся мужеви царівни,“ відповів усьміхаючись, і поцїлував нахилені до него уста.