Тричі мені являлася любов…

Тричі мені являлася любов.Одна несміла, як лілея біла,З зітхання й мрій уткана, із обснов

Сріблястих мов метелик підлетіла.Купав її в рожевих блисках май,На пурпуровій хмарі вранці сіла

І бачила довкола рай і рай!Вона була невинна як дитина,Пахуча як розцвілий свіжо гай.

Явилась друга — гордая княгиня,Бліда мов місяць, тиха та сумна,Таємна й недоступна мов святиня.

Мене рукою зимною вонаВідсунула і шепнула таємно:„Мені не жить, тож най умру одна!“

І мовчки щезла там, де вічно темно.Явилась третя — женщина чи звір?Глядиш на неї — і очам приємно,

Впивається її красою зір.Та разом страх бере, душа холоне,І сила розпливається в простір.

Спершу я думав, що бокує, тонеДесь в тіні, що на мене й не зирне —Та враз мов бухло полумя червоне.

За само серце вхопила мене,Мов Сфінкс у душу кіхтями впялилась,І смокче кров і геть спокій жене.

Минали дні, я думав: наситилась,Ослабне, щезне… Та дарма! дарма!Вона мене й на хвилю не пустилась.

Часом на груди мо́їй задріма,Та кіхтями не покида стискати:То знов прокинесь, звільна підійма

Півсонні вії, мов боїться втрати,І око в око зазира мені.І дивні іскри починають грати

В її очах — такі яркі, страшні,Жагою повні, що аж серце стине.І разом щось таке в них там на дні

Ворушиться солодке, мельодійне,Що забуваю рани, біль і страх,В марі тій бачу рай, добро єдине.

І дармо дух мій, мов у сіті птахТріпочеться! Я чую, ясно чую,Як стелиться мені в безодню шлях,

І як я ним у пітьму помандрую.