Надходить ніч. Боюсь я тої ночі…

Надходить ніч. Боюсь я тої ночі!Коли довкола світ увесь засне,Я тільки сам замкнуть не можу очі:Загиб спокій і сон мина мене.

Я сам сиджу і риюсь в своїй раніІ плачу й тужу, плачу і клену,І мрії всі летять, біжуть мов пяніДо неї! Бачуть лиш її одну.

І бачиться, що з мріями отимиЙ душа моя летить із тіла геть;І щось немов крилаті СерафимиНесе її — і чую я їх лет.

До менеж безграничная трівога,Бліда розпука підсідає вмить,

І чорні думи мов з Фортуни рогаНа мене ллє, щоб світ мені затьмить.

І бачиться, що я в якійсь безодні,Де холод, слизь і вітер, темно скрізь,І виють звірі люті та голодні,І стогне бір і гиллям бється ліс.

Ось на розпутті я стою пустомуІ весь тремчу, гадюка серце ссе,Не видно шляху, тільки голос громуЯкусь погрозу дикую несе.

І я безсильний, хорий, і утомаМов млинове каміння тисне грудь, —Бездомний — я бажав би бути дома,В теплі бажав би, в щастю відітхнуть.

Я, що так довго, гаряче кохаюІ за любов знайшов погорду й глум,Бажаю хоч на хвилю бути в раю,Обнять тебе, ціль моїх мрій і дум.

Обнять тебе, до серця пригорнути,Із твоїх уст солодкий нектар пить,В твоїх очах душею потонути,В твоїх обіймах згинуть і ожить.

Та дощ січе, скрипить обмокле гилля,Вихри ревуть: „Дарма! Дарма! Дарма!“І заревло скажене божевілляУ серці: „Ні! Чиж виходу нема?“

Ні! Мусить буть! Не хочу погибати,Не знавши хоч на хвилечку її!

Хоч би прийшлось і чорту душу дати,А сповняться бажання всі мої!

І чую, як при тих словах із менеОбпало щось, мов листя, мов краса,А щось влилося темне і студене —Се віра в чорта, віра в чудеса.