Тополя

(П. С. Петровській.)

По діброві вітер виє,Гуляє по полю,Край дороги гне тополюДо самого долу.Стан високий, лист широкий —Марне зеленіє.Кругом поле, як те мореШироке, синіє.Чумак іде, поди́виться,Та й голову схилить;Чабан в-ранці з сопілкоюСяде на могилі,Подивиться — серце ниє:Кругом ні билини!Одна — одна, як сиротаНа чужині гине!Хто-ж викохав тонку, гнучкуВ степу погибати?Пострівайте, все розкажу,Слухайте-ж, дівчата!

Полюбила чорнобриваКозака дівчина,Полюбила — не спинила:Пішов, та й загинув.Як-би знала, що покине,Була-б не любила;Як-би знала, що загине,Була-б не пустила;Як-би знала — не ходила-бПізно за водою,Не стояла-б до півночиЗ милим під вербою;Як-би знала!...

І то лихоПопереду знати,Що нам в світі зострінеться...Не знайте, дівчата!Не питайте свою долю!Само серце знає,Кого люби́ть. Нехай вяне,Поки закопають!Бо не довго, чорнобриві,Карі оченята,Біле личко червоніє —Не довго, дівчата!До полудня, та й завяне,Брови полиняють...Кохайтеся-ж, любітеся,Як серденько знає.

Защебече соловейкоВ лузі на калині,Заспіває козаченько,Ходя́ по долині.Виспівує, поки вийдеЧорнобрива з хати,А він її запитає:»Чи не била мати?«Стануть собі, обіймуться;Співа соловейко;Послухають, розійдуться —Обоє раденькі.Ніхто того не побачить,Ніхто не спитає:»Де ти була? що робила?«Сама собі знає...Любилася, кохалася,А серденько мліло:Чуло серце недоленьку,Сказати — не вміло.Не сказало, осталася,День і ніч воркує,Як голубка без голуба,А ніхто не чує.

Не щебече соловейкоВ лузі над водою,Не співає чорнобрива,Стоя під вербою;Не співає, як сиротаБілим світом нудить.Без милого батько, мати —Як чужії люди;Без милого сонце світить —Як ворог сміється;Без милого скрізь могила,А серденько бється!

Минув і рік, минув другий,Козака немає;Сохне вона, як квіточка, —Мати не питає.»Чого вянеш, моя доню?«Стара не спитала,За сивого, багатогоНищечком єднала.»Іди, доню!« каже мати:»Не вік дівувати.Він багатий, одинокий,Будеш панувати!«— »Не хочу я панувати,Не піду я, мамо!Рушниками, що придбала,Спусти мене в яму!Нехай попи заспівають,А дружки заплачуть:Легше, мамо, в труні лежать,Ніж його побачить.«

Не слухала стара мати,Робила, що знала;Дивилася чорнобрива,Сохла і мовчала.Пішла в-ночі до ворожки,Щоб поворожити,Чи довго їй, одинокій,На сім світі жити?»Бабусенько, голубонько,Серце моє, ненько!Скажи мені щиру правду,Де милий-серде́нько?Чи жив здоров? чи він любить?Чи забув, покинув?Скажи-ж мені, де мій милий?Край світа полину!Бабусенько, голубонько!Скажи, — бо ти знаєш!Хоче дати мене матиЗа старого заміж.Люби́ть його, моя сиза, —Серце не навчити.Пішла-б же я утопилась —Жаль душу згубити.Коли не жив чорнобривий,Зроби, моя пташко,Щоб до-дому не вернулась...Тяжко мені, тяжко!Там старий жде з старостами...Скажи-ж мою долю!«— »Добре, доню! Спочинь трошки!Чини-ж мою волю!Сама колись дівувала,Теє лихо знаю;Минулося-навчилася,Людям помагаю.Твою долю, моя доню,Позаторік знала,Позаторік і зіллячкаДля того́ придбала.«

Пішла стара, мов каламарДостала з полиці.»Ось на тобі сього дива!Піди до криниці,Поки півні не співали,Умийся водою,Випий трошки сього зілля —Все лихо загоїть.Випєш — біжи, яко мога;Що-б там не кричало,Не оглянься, поки станешАж там, де прощалась.Одпочинеш. А як станеМісяць серед неба,Випий ще раз! не приїде —В-третє випить треба.За перший раз, як за той рік,Будеш ти такою;А за другий, серед степуТупне кінь ногою.Коли живий козаченько,То зараз прибуде,А за третій — моя доню,Не питай, що буде!Та ще, чуєш, не хрестися!Бо все піде в воду.Тепер же йди, подивисяНа торішню вроду!«

Взяла зілля, поклонилась:»Спасибі, бабусю!«Вийшла з хати: »Чи йти, чи ні?Ні, вже не верну́ся!«Пішла, вмилась, напилася,Мов не своя стала;В-друге, в-третє, та, мов сонна,В степу заспівала:

»Плавай, плавай, лебедонько,По синьому морю!Рости, рости, тополенько,Все в-гору та в-гору!Рости гнучка та високаДо самої хмари,Спитай Бога: чи діжду я,Чи не діжду пари?Рости, рости, подивисяЗа синєє море:По тім боці — моя доля,По сім боці — горе!Там десь милий чорнобривийПо полю гуляє,А я плачу, літа трачу,Його виглядаю.Скажи йому, моє серце,Що сміються люде;Скажи йому, що загину,Коли не прибуде!Сама хоче мене матиВ землю заховати...А хто-ж її головонькуБуде доглядати?Хто догляне, розпитає,На старість поможе?Мамо моя! доле моя!Боже милий, Боже!

Подивися, тополенько!Як нема — заплачешДо схід сонця, ранесенько,Щоб ніхто не бачив.Рости-ж, серце-тополенько,Все в-гору та в-гору!Плавай, плавай, лебедонько,По синьому морю!«

Таку пісню чорнобриваВ степу заспівала,Зілля дива наробило —Тополею стала.Не вернулася до дому,Не діждала пари:Тонка, гнучка та високаДо самої хмари.

По діброві вітер виє,Гуляє по полю,Край дороги гне тополюДо самого долу.