Татарська неволя

Всеж Татари не лишили,Не покинули наш край.Незабаром хан татарськийПрисилає: „Галич дай!“

Зажурився князь Данило:„Ми стомились в боротьбі,Але, хане, мого краюНе угледіти тобі.

Не угледіти сліпомуСяйва соняшного дня“.Так говорить князь ДанилоІ сідає на коня.

Ось уже й золотоверхийВидно Київ на горі.Князь заїхав. Довго радивсьІ моливсь в монастирі.

Довга жде його дорога;Аж над Волгою в степахСтали табором ТатареІ живуть в своїх возах.

Довго їхав князь Данило,Приглядався до орди, —Як вона живе злиденноСеред лиха та біди,

Як вкланяється то сонцю,То деревам, то зіркам,Як вона приносить жертвиХмарам, вихорям, вітрам…

Ось і Волга, ось і табор,— „Хто це їде? Хто це? Стій!“— „Князь я галицький, Данило…Де живе тут хан Батій?“

Князь приїхав. Хан татарськийУ шатрі своїм сидів.— „Добре князю, що хоч пізноТи побачитись хотів.

Поживи у мене в ханстві,Придивися до життя!Може хочеш ти напитись?Спробуй нашого пиття.

Ти тепер вже наш, татарський“Хан сміявся, жартувавІ замість свого кумисуПива князеві подав.

Цілий місяць жив Данило,Цілий місяць гостювавІ не йти на княжий ГаличХан Данилу обіцяв.

І вернувся князь ДанилоГалич був, як день ясний,Та сумний був князь Данило,Як могила, мовчазний.