Король Данило

Горе учить, кажуть люде,Доки горя не убєш.І Василька і ДанилаНаучило горе теж.

І вони навчились добреІ сидіти на коні,І терпіти у походахІ боротись на війні.

І обидва зрозуміли:Досягає той, хто йде,Хто бере усе, що треба,А не ласки з неба жде.

І вони, Волинь забравши,Поділились, як брати,І мети — здобути Галич,Спільно хочуть досягти.

І Данило з дужим військомДвічі Угрів проганяв,Двічі він боровсь за ГаличІ на третій раз узяв.

І на батьківськім престоліВ ріднім Галичі він сів…Весь народ вітав Данила,Весь народ його хотів.

Князь в перед веде державу,Князь заводить знову лад,Та татари відкидаютьНа віки її назад.

Зруйнувавши Київ, лізеТатарва в Галичину,І за помічю ДанилоЙде в угорську сторону.

І вертає вже до домуІ стріває втікачів:„Князю, князю! Бідний ГаличВже в руках у ворогів.

Вже давно забрали Галич,Вже укрили цілий край.Нищуть села, люд мордують,Князю, князю, не питай“!..

… Був у таборі татарськімБранець — галицький Дмитро,Що татарськими тіламиЗастеляв колись в Дніпро.

І звернувся він до хана:— „Хане, кинь Галичину,Тут озброєні всі людеІ програєш ти війну.

Ця земля міцна, могучаІ не знає перепон…Ти загубиш своє військо,Попадеш і сам в полон“.

Хан послухав. За Карпати,На Угорщину іде…Сяє сонце в синім небі,Ні хмариночки ніде.