Татаре

Кажуть — раз полюбить лихо,Так до смерті любить вже,Мов дитину рідна матиДоглядає, береже,

Вже не з Півночі гнилої,А із Азії прийшло,Впало хмарою важкою,Чорним каменем лягло.

Раз у Київ прибігаютьПоловецькі посланці:„Поможіть, кричать, рятуйте,Славні лицарі-борці!

Йде на нас орда татарська,Сараною лізе-йдеЗемлю курява вкриває,Степ від тупоту гуде.

Як не прийдете на поміч,Як прогаєте ви час,Нас попереду зруйнують,Але підуть і на вас.

Так забудьмо ж давні свари,Побратаймось в чорні дніІ мечем здобудьмо славуКожний рідній стороні!“

І князі поклали — спільноБоронить свої краї.Київ, Галич і ЧернигівШлють на бій війська свої.

І над Калкою зустрілись,Як дві хмари, вороги…Ось зударились і сталоСправжнє пекло навкруги.

Вже татаре подаються,Одступають їх полки,Вже за ворогом женутьсяУкраїнські вояки.

Але Половці злякались,Підло зрадили, втекли, —Нас, Монголи подолалиІ князів в полон взяли.

Тяжко, боляче без краю,Коли спільник кине бій,А про те безмірно тяжче,Коли зрадить брат же твій.