У цадика

„Ох цадик, я бідна жидівка, я всеВ тобі шанувала власть божу!З далеких сторін, із підгірських краінЯ з вірою к тобі прихожу.

„Ох цадик, потіш ти мене, не гордуй,Що я така бідна й недужа!Без тебе міні погибати! Ратуй,Ратуй мого бідного мужа!

„І що єму сталось, не знаю, хоч вбий!Я певно невинна, Бог видить!Та тілько здаєсь міні, цадик святий,Всему тому справа є дибик.

„Жили ми з собою, як Бог приказав,Літ десять. Минали нас біди.Сим-тим торгували, торг добре ішов…Зробили три „чесніі кріди“,

„І добре на них заробили. Вжеж яНе дармо молила ся Богу!Дітей у нас троє, хотілось би йіхНаправить на чесну дорогу.

„А в тім приплило щось до мужа: почавМовчати і думать що ночи:Не спить, то зітхає, то встане, то щосьТаке несуразне мурмоче.

— „Ти що се — питаю — Елькуно, не спиш?“„Та так, міні важко щось, Малко. —— „Чогож тобі важко?“ — Не знаю, а такЧогось ніби страшно і жалко.“ —

— „Тьфу, що ти морочиш? Ти ясно кажи!“Озлив ся. — „Ба, ясно! Як би тоЯ сам знав! Здаєть ся здоровий, а десьБолить щось, гризе мене скрито.

„Все хочеться думать про наше житє.А що в нім було? БіганинаЗа крейцаром, здирство, ошука, брехня,А щастя — ну хоч би година!“

— „Ти стік ся! — говорю. — А діти? Чиж тиНе рад прихилити йім неба?

Хіба не здорові, не гарні ростуть?Що ще за рожна тобі треба?“

— „Ох Малко, сього́ міні й страшно,Трясусь мов від вітру перо…Ануж нашим дітям не вийде в пожитокНеправдов нажите добро?“

— „Тьфу, тьфу, скостенів би язик твій! — кажу. —Се що ти верзеш, оцапілий?“— „Послухай лиш, Малко, а бачила ти,Як вчора по вулиці бігли

„Жиди, жиденята, кричали, ревли,А по середині громадаХлопів з патиками, з дрючинєм страшнимДо суду вела конокрада?

„А знаєш ти, Малко, хто той конокрад?Герш Цвіліх! Ти тямиш, Берль Цвіліх,Отець єго, склеп в нашім місті держав,Склад всяких матерій і білих

„Полотен. Богач був і також збиравІ гарбав і грабив, о синіВсе думав, для него на душу брав гріх, —А син єго от чим став нині!

„Ох Малко, і чиж то не ми довелиТих Цвіліхів аж до банкрутства?…“— „Здурів ти! — кажу́ єму, — адже нас судОчистив від того паскудства!“

„Очистив нас суд, та сумлінє моєУ мене бунтуєсь теперка.Хто зна, може пасть вже рознята, що й насПожре, як пожерли ми Берка!

„Хто зна, може й наші так діти підуть,Як Гершко, як Сура… Ох, Малко!Подумаю се, то аж серце в мні рвесь!І страшно міні щось і жалко“.

— „Та цур тобі! — мовлю єму. — От найшовПро що ще під ніч міркувати!

Лиш Богу моли ся і дурнем не будь,То Бог не нам не дасть загибати!“

„І що я єму говорила, товкла,Ні руш отих мислей прогнати.Нуда єго бє, помарнів, попіснів,Снуєсь, мов не свій, мов заклятий.

„Ба, ще що: до ґалеха став він ходитьІ з ним о книжках розмовляти.Аж світ ми затьмив ся! Кричу вже єму:— Що робиш, мешіґенуватий?

„А він все своє: „Ні, не можна так жить!Хібаж то ми пси, а не люде,Щоб гризтись і жертись отак? І колижКонець тій ненависти буде?“

„Почав він ходити зовсім як дурний,До склепу хоч ріж не загляне!Почав упадати інтерес… ПішлоЖитє поміж нами погане.

„Вже лаю і плачу й клену. Та куди!За шапку та в ноги! Й до хатиВже на ніч не ходить! Пішла я тодіУсіх своіх кревних скликати.

„І що вже ганьбили його, то й але́!Він мовчки, понурившись слуха.А далі найстарший віком, мій дідусь,Як трахне єго по за вуха!

„А з другого боку поправив мій стрик…Ой, ой, почала ся Содома!Ну, ледво мій вирвавсь і втік. Минув день,Ба й тиждень — нема єго дома.

„Шукаю, питаю — ні вісти! МинувВже місяць, нема чоловіка.Ба, й кревні розбіглись — на силу найшли.І слухай лиш, що за побліка!

„У хлопа в селі він до служби нанявсь.— „Не верну до міста — говорить. —Тут ліпше, бо лиш хлібороб заробля,А кривди нікому не творить“.

„Ну, що з ним балакать?… Звязали єго,І врадили, цадик, до тебеВезти єго й слізно благати: РатуйСиріт в тій великій потребі!

„Се дибик проклятий опутав єго!Найди, святий цадику, словоЩо є найміцнійше, заклятє страшне,І вижени ворога злого!

„Нехай він проклятий єго не мутить,Спокійний най сон єго буде!Нехай те сумлінє єго замовчить,Щоб жити він міг, як всі люде!28—30 авг. 1889.