У цадика
Іван Франко „Ох цадик, я бідна жидівка, я всеВ тобі шанувала власть божу!З далеких сторін, із підгірських краінЯ з вірою к тобі прихожу.
„Ох цадик, потіш ти мене, не гордуй,Що я така бідна й недужа!Без тебе міні погибати! Ратуй,Ратуй мого бідного мужа!
„І що єму сталось, не знаю, хоч вбий!Я певно невинна, Бог видить!Та тілько здаєсь міні, цадик святий,Всему тому справа є дибик.
„Жили ми з собою, як Бог приказав,Літ десять. Минали нас біди.Сим-тим торгували, торг добре ішов…Зробили три „чесніі кріди“,
„І добре на них заробили. Вжеж яНе дармо молила ся Богу!Дітей у нас троє, хотілось би йіхНаправить на чесну дорогу.
„А в тім приплило щось до мужа: почавМовчати і думать що ночи:Не спить, то зітхає, то встане, то щосьТаке несуразне мурмоче.
— „Ти що се — питаю — Елькуно, не спиш?“„Та так, міні важко щось, Малко. —— „Чогож тобі важко?“ — Не знаю, а такЧогось ніби страшно і жалко.“ —
— „Тьфу, що ти морочиш? Ти ясно кажи!“Озлив ся. — „Ба, ясно! Як би тоЯ сам знав! Здаєть ся здоровий, а десьБолить щось, гризе мене скрито.
„Все хочеться думать про наше житє.А що в нім було? БіганинаЗа крейцаром, здирство, ошука, брехня,А щастя — ну хоч би година!“
— „Ти стік ся! — говорю. — А діти? Чиж тиНе рад прихилити йім неба?
Хіба не здорові, не гарні ростуть?Що ще за рожна тобі треба?“
— „Ох Малко, сього́ міні й страшно,Трясусь мов від вітру перо…Ануж нашим дітям не вийде в пожитокНеправдов нажите добро?“
— „Тьфу, тьфу, скостенів би язик твій! — кажу. —Се що ти верзеш, оцапілий?“— „Послухай лиш, Малко, а бачила ти,Як вчора по вулиці бігли
„Жиди, жиденята, кричали, ревли,А по середині громадаХлопів з патиками, з дрючинєм страшнимДо суду вела конокрада?
„А знаєш ти, Малко, хто той конокрад?Герш Цвіліх! Ти тямиш, Берль Цвіліх,Отець єго, склеп в нашім місті держав,Склад всяких матерій і білих
„Полотен. Богач був і також збиравІ гарбав і грабив, о синіВсе думав, для него на душу брав гріх, —А син єго от чим став нині!
„Ох Малко, і чиж то не ми довелиТих Цвіліхів аж до банкрутства?…“— „Здурів ти! — кажу́ єму, — адже нас судОчистив від того паскудства!“
„Очистив нас суд, та сумлінє моєУ мене бунтуєсь теперка.Хто зна, може пасть вже рознята, що й насПожре, як пожерли ми Берка!
„Хто зна, може й наші так діти підуть,Як Гершко, як Сура… Ох, Малко!Подумаю се, то аж серце в мні рвесь!І страшно міні щось і жалко“.
— „Та цур тобі! — мовлю єму. — От найшовПро що ще під ніч міркувати!
Лиш Богу моли ся і дурнем не будь,То Бог не нам не дасть загибати!“
„І що я єму говорила, товкла,Ні руш отих мислей прогнати.Нуда єго бє, помарнів, попіснів,Снуєсь, мов не свій, мов заклятий.
„Ба, ще що: до ґалеха став він ходитьІ з ним о книжках розмовляти.Аж світ ми затьмив ся! Кричу вже єму:— Що робиш, мешіґенуватий?
„А він все своє: „Ні, не можна так жить!Хібаж то ми пси, а не люде,Щоб гризтись і жертись отак? І колижКонець тій ненависти буде?“
„Почав він ходити зовсім як дурний,До склепу хоч ріж не загляне!Почав упадати інтерес… ПішлоЖитє поміж нами погане.
„Вже лаю і плачу й клену. Та куди!За шапку та в ноги! Й до хатиВже на ніч не ходить! Пішла я тодіУсіх своіх кревних скликати.
„І що вже ганьбили його, то й але́!Він мовчки, понурившись слуха.А далі найстарший віком, мій дідусь,Як трахне єго по за вуха!
„А з другого боку поправив мій стрик…Ой, ой, почала ся Содома!Ну, ледво мій вирвавсь і втік. Минув день,Ба й тиждень — нема єго дома.
„Шукаю, питаю — ні вісти! МинувВже місяць, нема чоловіка.Ба, й кревні розбіглись — на силу найшли.І слухай лиш, що за побліка!
„У хлопа в селі він до служби нанявсь.— „Не верну до міста — говорить. —Тут ліпше, бо лиш хлібороб заробля,А кривди нікому не творить“.
„Ну, що з ним балакать?… Звязали єго,І врадили, цадик, до тебеВезти єго й слізно благати: РатуйСиріт в тій великій потребі!
„Се дибик проклятий опутав єго!Найди, святий цадику, словоЩо є найміцнійше, заклятє страшне,І вижени ворога злого!
„Нехай він проклятий єго не мутить,Спокійний най сон єго буде!Нехай те сумлінє єго замовчить,Щоб жити він міг, як всі люде!28—30 авг. 1889.
Видання 1893 року
Текст за виданням: З вершин і низин, Львів: накладом Ольги Франко, 1893. Твір у суспільному надбанні. Джерело — Вікіджерела.