Суд Сірка

Гудуть літаври, тнуть пища́лки, сурми граютьВ степу широкому, розлігся голос війська, —То сам Сірко-кошо́вий з славним товариством,Веде звитяжну Січ із Кримського походу.Вертається не сам — з ним тисячі втікаютьЗ полону злого визволених бранців, —Лицарського меча найбільша нагорода.

Та на Савур-могилі вождь спинив коня:— Земля козацька дужа мусить бути,І не інакше — слово наше й предків,Кого ж провадимо тепер на Україну?Душа козача в них, чи може бісурменська?Брат ворога — не брат є козакові.Спитайтесь: хто не наш, таких пустіть до Криму.

І видно у степу, як стали завертати

Одна по одній гарби в бік Гнилого Моря,

Верталась спішно міць до ворогів велика, —

І застогнав Сірко, недовірків злічивши,

У груди вдаривсь, помолився ревне,

І рік: — Скарать на горло їх. Лишень дітей щадіть,

Бо неповинні очі дитячі за тріх. —

Наказ упав. Дві сотні скачуть степом.Ось їх не видно. Пил. І в пилі — блиск шабель.Ось сталась смерть. До стіп Вождя вернулись.А він мовчав, камінний, в землю кінь уріс…Хто ж дітьми сироти забитих назове?Спитав Вождя отець духовний смутно.— Сірко вказав на прапор МихаїлаІ степ лункий у гомоні комоннім.