Лоїв

1649

Мушкети Лоєва замовкли. Ніч прийшлаІ в смутку розметалася на сонці.Промовив князь Литви: — Рушаймо! Тане мла,Не відкликаються завзяті оборонці!

І полк німецький за́сік перейшов,Гусарія за німцями ступою,За кіньми ноші князя; короговПлила за ним ходою звитяжною.

Загасли ватри гордих козаків,Коло вуглин життя їх ледве тліло,І сам Кричевський, лицар, маячів, —Як пес, чигала смерть на ранне тіло.

І станув Януш: кожен з тих, що впав,В своїх руках стискав німовну зброю.І насварявся кожен: проклинавЧужих богів з навалою чужою.

Ці трупи дивні з поглядом твердимЗа рядом ряд підводились помалуУсе нові в тривозі, що, як дим,Курилася, і мертвих оживляла.

І глянув князь, — на сотні тисяч гінМушкетами наїжені границі,А з Києва за дзвоном передзвінНад військом пролітали, наче птиці.

Були — безсмертні ці, хто боронив,Були — живі, ці мертві — на кордоні……Князь наказав вертатись. Він спішивВін утікав, мов боячись погоні.