Сон

Був сон мені колись: богиню я́сну Фантазії вбача́ли мої очі,І друга любого подо́бу кра́сну Богиня прийняла́ тієї ночі:

Той самий ви́раз і усмішка мила, Той самий по́гляд довгий, розумливий,На плечіх лиш барвисті мала крила, Вінець над чо́лом з лавру святобливий.

Вона іде́! Неперемо́жна сила Мене примушує за нею простуватиПо темних, ті́сних ходниках. Вступила Вона в якісь таємниї палати.

Чі то свята будова, чі темниця? Високеє і темнеє склепіння,Одно віконце, вузьке, мов стрільниця, — Крізь нього сиплеться бліде проміння,

І падає на стіну; височенний Орґан стоїть там, наче скеля дика,Де був прикований Тіта́н страшенний, Що забажав освіти чоловіка.

Спинилася богиня і за руку Взяла мене, і словом говорила:„Вважай, і памьятай мої слова й науку: То́ світови́й орґан, і доля так судила,

Що тілько раз він має гук подати, Страшни́й той гук, поту́жний і величнийПо всіх країнах має залунати І перекину́ти світо́вий стрій одвічний.

Страшне́ повстане скрізь землі руше́ння І з громом упаду́ть міцні́ будови.Великий буде жах, велике й визволе́ння! Тоді спаду́ть всесвітнії окови.

І правда лавром чо́ло уквітчає, І згине зло, укри́ване віка́ми.В честь волі но́вої хвалу́ співець заграє На вільних струнах вільними руками!

Тож слухай: ти орґа́н порушить можеш Не дужою, та смілою рукою,Всесвітнє зло тим гуком переможеш, Здобудеш для землі і щастя і спокою.

Та знай: твоє життя так миттю згасне. Як бли́скавка, що перед громом сві́не;Не для тебе́ те світло правди ясне, Що світ осяє, ні! життя твоє загине!

І вільні струни сла́вити не будуть Ні твого йме́ння, ані тво́го діла,Щасливії нещасную забудуть, Не буде вкрита лаврами могила!“

Промовила і зникла. В самотині Я зостаюся розважать-гадати,Як визволить той гук, що за́мкнутий в скели́ні, Що має гучно в світі залунати?

Тут наступила чорна тьма без сонця. Я в роспачі ламаю руки, плачу,

Богиню кличу.... Коли се з віконця Я бачу світло, я́сний про́мінь бачу!

Той промінь ду́мки просвітив нездольні. Ще хвиля, й світ весь затремтить від гуку, —Зрадіють всі невільники бездольні.... Та що́ се нагле затрима́ло руку?

Ох, я́ ж загинуть маю!… І від страху, Від жалю розум наче хмари вкрили.Як тяжко! моє серце повне жаху: Умру без слави, навіть без могили!…

І я стою, неначе скамьяніла. Знебула думка вже не розважає…Що́ се?… немов би пісня забреніла, Здале́ка, мов би цілий хор ридає.

Глибока, тиха, нерозва́жна туга Вника́є в серце, ка́менем лягає;Ридає хор, мов дикий вітер з луга, А темрява склепіння застилає.

З віконця ледве-ледве бли́сне промінь; Ті хмари темні да́влять мою душу,А серце па́лять мов жерущий пломінь. Ні, тук страшни́й я ви́добути мушу!

Хай я загину, та хай сяє мило Над лю́дьми сонцем правда і надія!Зважливо простягаю руку, сміло.... І прокидаюсь. Так! то сон був.... мрія!