Сльози-перли

I

Сторо́нонько рідна! коханий мій краю!Чого́ все замовкло в тобі́, занімі́ло?Де-не́-де озветься пташина несміло,Немов перед бурею в темному гаю,І знову замовкне.... як глухо, як тихо.... Ой лихо!

 Ой де ж бо ти, воле, ти зоре таємна?Чому ти не зійдеш на землю із неба?Ося́яти землю безщасную треба!Ти бачиш, як все в нас покрила ніч темна?Ти чуєш, як правду неправда скрізь боре? Ой горе!

 О люде мій бідний, моя ти роди́но,Брати́ мої вбогі, закуті в кайдани!Палають страшні, незагойниї раниНа лоні у тебе, моя Україно!Кормигу тяжку́ хто розбить нам поможе? Ой Боже!

 Коли ж се минеться? Чи згинем без долі?Прокляття рукам, що спадають без сили!Навіщо родитись і жити в могилі?Як маємо жити в ганебній неволі,Хай смертна темнота нам очі застеле! Ой леле!

II

Укра́їно! плачу слізьми над тобою....Недоле моя! що поможе ся туга?Що вдію для тебе сією тяжко́ю журбою?Гай, гай, невелика послуга!

 Ох, сльози палкі — вони душу палили,Сліди полишили огнисті на віки.Ті жалі гіркії — вони мені серце звьялили!Деремні для нього всі ліки.

 Чі ж мало нас плаче такими сльозами?Чі можем ми, діти, веселими бути.Як ненька в недолі, в нужді, побивається нами?Деж тута веселого слова здобути?

 Говорять, що матері сльози гарячіІ тверде, міцне́є каміння проймають;Невже найщиріші кровавиї сльози дитячіНіякої сили не мають?

III

Всі наші сльози тугою палко́юСпаду́ть на серце, серце запалає…Нехай палає, не дає спокою,Поки душа терпіти силу має.

 Коли ж не стане сили, коли тугаВразить у-край те се́рденько замліле,Тоді душа повстане недолуга,Єї розбудить серденько зболіле.

 Як же повстане — їй не буде впину,Заснути знов, як перш, вона не зможе,Вона боротись буде до загину:Або загине, або переможе.

Або погибель, або перемога,Сі дві дороги перед нами стане....Котра́ з сих двох нам судиться дорога?....Дарма! повстанем, бо душа повстане.

 Так, плачмо браття! мало ще наруги,Бо ще душа терпіти силу має:Хай серце плаче, бьється, рветься з туги,Хай не дає спокою, хай палає!