Сон

Гори мої високії,Не так і високі,Як хороші, хорошії,Блакитні з-далека —З Перея́слава старого,З Виблої могили, —Ще старшої, мов ті хмари,Що за Дніпром сіли.

Іду я тихою ходою,Дивлю́сь, аж он передо мноюНеначе дива виринають:Із хмари тихо виступаютьОбри́в високий, гай, байрак;Хатки́ біленькі виглядають,Мов діти в білих сорочкахУ піжмурки в яру гуляють;А до́лі сивий наш козак —Дніпро з лугами виграває;А он-де, он-де за Дніпром,На при́горі, ніби капличка,Козацька церква невеличкаСтоїть з похиленим хрестом. —

Давно стоїть, виглядаєЗапорожця з Лугу,З Дніпром своїм розмовляє,Розважає тугу;Оболо́нками старими,Мов мертвець очимаЗеленими, позираєНа світ з домовини.Може, чаєш оновлення?Не жди тії слави!Твої люди окрадені,А панам лукавимНа-що зда́лась козацькаяВеликая слава?

І Трахтеми́рів геть гороюНечепурні свої хатки́Розки́дав з долею лихою,Мов пяний ста́рець торбинки.А он старе́ Монастири́ще, —Колись козацькеє село.Чи те воно тоді було?Та все пішло царям на грище:І Запорожжя, і село,І манастир святий, скарбниця —Все, все неситі рознесли́,А ви, — ви, гори, оддали́...Бодай ніколи не дивитьсяНа вас, проклятії!... Ні, ні!Не ви прокляті, а гетьмани,Усобники, Ляхи погані...

Простіть, високії, мені,Високії і голубії,Найкращі в світі, найсвятії!Простіть! Я Богу помолю́сь...Я так її, я так люблю́Мою Украї́ну убогу,Що прокляну святого Бога,За неї душу погублю́!

Над Трахтемировим високоНа кручі, ніби сирота́Прийшла топитися в глибокім,В Дніпрі широкому, оттакСтоїть одним-одна хатина.З хатини видно УкраїнуІ всю Гетьманщину кругом.Під хатою дідусь сивенькийСидить... А сонечко низенькоУже спустилось над ДніпромСидить, і дивиться, і ду́ма,А сльози капають. »Гай-гай!«Старий промовив: »Недоуми!Занапастили божий рай!Гетьманщина!...« І думне́єЧоло похмаріло:Мабуть, щось тяжке́ — тяжке́єВимовить хотілось,Та не вимовив...»Блукав я по́ світу чимало,Носив і свиту і жупан.На-що вже лихо за УраломОттим Кирґізам, — отже й там,Єй-же Богу, лучше жити,Ніж нам на Украйні!А може тим, що КирґізиЩе не христіяни?...Наробив Ти, Христе, лиха!А переіначивЛюдий божих? КотилисяІ наші козачіДурні голови за правду,За віру Христову,Упивались і чужої,І своєї крові...А получшали? Ба, де то!Ще гіршими стали!Без ножа і авто-да-феЛюдий закували,Та й мордують... Ой-ой, пани,Пани христіяни!«

Затих мій сивий, битий туго́ю,Поник старою буй-голово́ю.Вечірнє сонце гай золотило,Дніпро і поле золотом крило;Собор Мазепин сяє-біліє,Батька Богдана могила мріє;Ки́ївським шля́хом верби похи́ліТребратні да́вні моги́ли вкрили;З Трубайлом Альта між осоко́юЗійшлись, з'єднались, мов брат з сестрою, —І все те, все те радує очиА серце плаче, глянуть не хоче!

Попрощалось ясне сонцеЗ чорною землею;Виступає круглий місяцьЗ сестрою зорею,Виступають із-за хмари;Хмари звеселіли,А старий мій подивився, —Сльози покотились.»Молю́сь Тобі, Боже милий,Господи великий,Що не дав мені загинуть,Небесний владико!Що дав мені добру силуПересили́ть горе,І привів мене, старого,На ці святі гориОдинокий вік дожити,Тебе восхвалити,І Твоєю красотоюСерце веселити,І поховать побитеєГріхами людськи́ми,На гора́х отси́х висо́ких,І вітать над ними!«

Утер сльози нехоло́дні,Хоч не молодії,І згадував літа́ свої,Давнії, благії:»Де, як, коли і що робилось?Було що справді, а що снилось?Які моря́ перепліва́в?І темний га́йок зелененький,І чорнобривка молоденька,І місяць з зорями сіяв,І соловейко на калиніТо затихав, то щебетав,Святого Бога вихваляв.І все те, все те в Україні!«І усміхнувся сивий дід:Бо, може — ніде правди діть —Було таке, що й женихались,Та розійшли́ся, не побрались:Покинула самого жить,В хатині віку доживати.Старий мій знову зажуривсь;Ходив довге́нько коло хати,А потім Богу помоливсь,Пішов у хату ночувати,А місяць хмарою повивсь.

Оттакий-то на чужи́ніСон мені приснився!Ніби знову я на волю,На світ народився.Дай же, Боже, коли-не́будь,Хоч на старість, статиНа тих горах окра́дених,У маленькій хаті;Хоча серце замучене,Поточене горем,Принести́ і положитиНа Дніпрових горах!