Смерть Святослава

Святослав, розбивши Греків,Повертається з війни,Тихо плинуть по ДунаюНавантажені човни.

Легко лється вільна пісняМолодецька, бойова…Святослав і сам безпечноРазом з лицарством співа.

Тільки Свенельд не співаєІ сидить, як ніч, сумний,Не голубить його пісняІ не тішить день ясний.

Святославові говорить:— „Святославе, князю мій,Повертайся ти на коняхПо дорозі степовій.

Греки певно, ПеченігамУже вістку подали,Що Дніпром, через пороги,Повертаються орли.

Що ти мало маєш війська,Що човни твої з добром,Славний князю СвятославеНе вертайся ти Дніпром“.

Похитавши головою,Усміхнувся Святослав:— „Любий Свенельд — воєводо,Я з дороги не звертав!

Щож — поміряємось з ними,Воєводо вірний мій,Нам не вперше їх стріватиНа дорозі боєвій“.

І старого воєводиНе послухав СвятославІ пісні ще веселішеПеред лицарством співав,

Лється пісня без упину,На човнах пливе добро,Переплили Чорне Море,Вже синіє і Дніпро.

Швидче в грудях бється серце,Швидче весла хвилі бють…Рідна Мати-Україно,Що сини твої везуть!

Ось біліють білим шумомІ пороги Дніпрові,Мов цвітуть сади зелені,Або трави степові,

Нагло стріли полетілиНаче чорні блискавки…— „Печеніги, печеніги!!“Закричали вояки…

— „Приставай, виходь на беріг,Міцно меч в руці тримай,Не бери в полон лукавихВсіх на місці їх рубай!“

І почався бій крівавий,Бються лицарі-борці…А попереду вояцтваСвятослав з мечем в руці.

І з мечем в руці поляг вінСмертю лицаря в бою,За народ, за УкраїнуСклав він голову свою,

Поруч з ним лягло немалоІ відважних вояків…Тільки де-хто в рідний КиївПовернутися зумів

Так колись козаче серцеНе боялося біди…Так колись за нас вміралиНаші прадіди й діди.