Печеніжська облога Київа

Раз дізнались Печеніги,Що для бою час настав,Що в Болгарії далекійЗабарився Святослав.

Наче хмари, бідний КиївПеченіги обляглиЗагреміли всюди сурми,Тарабани загули.

А у місті плач і стогін:Ані вийти, ні ввійти,Став людей косити голод,Став в могили їх нести.

А в той час гуляє ПретичЗ дужим військом за Дніпром…Та не станеш буйним вітромІ не зробишся орлом.

Полетілиб і сказати:„Ви на волі, соколи,А наш Київ сірим муромПеченіги облягли.“

Стали думати Кияне,Де їм лицаря знайти,Щоб із міста на той берігСміло зважився пройти.

— „Я піду!“ — хлопя говорить.— „Тиж мале ще, молоде…“— „Я піду“ — хлопя говоритьІ з вуздечкою іде.

Вийшов з міста, в яр спустився,Полем швидко перебіг,Став, постояв, вийшов з гаю,Йде неначе Печеніг.

Ось і табор. Глянув — війська,Як тієї сарани!Коні ржуть, реве худоба,На триногах казани.

А на сонці сяє зброя,Сяють, блискають списи…Як пробитися крізь хмару,Як пройти через ліси?!

„Де ти, Претич — воєводо,Де ти князю Святослав?!“Так собі подумав хлопецьІ у когось запитав:

— „Чи не бачили ви, дядьку,Тут буланого коня?Я пустив його на пашу,Тай заснув на хвильку я“…

— „Ні, не бачив… ач роззява!Так колись ти і в боюЗадрімаєш і за хвильку…Стратиш голову свою.

— „Треба йти, питати інших…Деж він лишенько моє?!Гей, ти коню мій буланий,Гей, озвися: де ти є?!“

В далені Дніпро синіє…Хлопчик плаче, як ягня:— „Чи не бачили ви, дядьку,Тут буланого коня?“

Ось уже і любий беріг,Хвилі весело шумлять…Він оглянувся — далекоВороги його стоять.

Затремтів, схопився хлопець,На собі одежу рве,Через мить уже по хвиляхНа той беріг він пливе.

І нарешті бачуть хлопцяПеченіжські вояки,І за ним біжать, женуться,Як за сарною вовки.

Туго луки натягають,Стріли кидають вперед,То пірне хлопя у воду,То забється в очерет.

Стріли падають у водуНаче чорні блискавки…Попливти б, — але боятьсяПеченіжські вояки.

А мале хлопя давно вжеСтепом котиться — летить…Сяють вогниками очі,Серце пташкою тремтить.

Ось уже і рідний табор,Ось і Претич, вояки…Ах, здається, по степу вінРозгубив свої думки

Прибігає, важко диха,Ледве встоїть на ногах…Закричав — і гнів палаєВ вогняних його словах.

— „Воєводо і вояцтво!Ви гуляєте, орли,А наш Київ, наче хмари,Печеніги облягли.

Ви гуляєте, а людеШвидко з голоду помруть,Швидко з голоду наш КиївПеченігам віддадуть“

Пильно слухає вояцтвоЩо розказує хлопя…Меч стискає воєводаІ сідає на коня.

— „Вояки! вперед! на поміч!Вірний Претич закричав,Хай живе наш славний Київ,Хай живе наш Святослав

Обернувся в вулик табор…Крики, ржання, метушня…Кожний бравсь за спис, за зброюІ за огиря-коня.

І злякались Печеніги…Крик пішов і залунав,Що вертається з походуПереможець Святослав.

Безліч літ уже минуло,Вже давно в землі хлопя,І давно вже в серці нашімВмерло лицаря імя.